ПІСЛЯМОВА
Варто наприкінці ще раз зазначити, що феномен страху є невід’ємною часткою єства людини, він визначає межі уявлення людини про саму себе, її ек- зистенційні можливості, межі соціокультурною існування та вільної самореа- лізації людини.
Страх визначає буттєві обрії людини у світі, міру пізнання глибин своєї психіки та свідомості, усвідомлення свого культурно-історичного шляху і, найсуттєвіше, трансцендентний вимір Своїх можливостей. І коли вважати, що людина, нескінченна, незавершена, прямує вийти, “зазирнути” із себе в щось нове, що не існувало раніше, то її постійним супутником є її особистий страх. Він стоїть на стражі занадто швидкого забігання людини наперед у своє потенційне майбутнє, застерігає від психо-культурного відриву від своїх коренів (екзистенціалів), і водночас, страх “збуджує” її до активної дії усамітнення. Разом із цим, страх огортає й цим оберігає людину від історичного руху назад, від повернення до крайньої крапки філогенезу - тваринного стану існування чи потягів. Страх вказує на вічну хиткість людського існування у світі, на постійну можливість “упасти з цивілізаційного п’єдесталу” в темряву тваринно- варварскої люті.Коли ж вважати, що завдяки своєму культурно-історичному руху до гуманістичних цінностей та високого рівня розумності людина усвідомила себе і свою цивілізацію з нових, раніше не існуючих позицій та орієнтирів, то на жаль, треба констатувати, що розуміння свого почуття - страху - залишилося далеко позаду від швидкого поступу людства. В цьому захована одна з колізій сучасної цивілізації, де людина сцієнтично споглядає на страх як на щось минуле, міфологічне дивне, як на атавізм, який треба оперувати. В цьому змісті страх усвідомлюється як чорна-біла, одностороння проблема, якої легко позбутися завдяки науковому визначенню. Але страх як сутнісна частка єства людини, як її тінь не вміщується в одне чи декілька визначень.
Він має таке ж забарвлення, складний, потаємно-глибиний та незавершений зміст, як сама людина. Страх, як і його власник - людина, постійно змінюється, приймає нові амбівалентні форми, і, що найістотніше, він адекватно-рівний атрибут цивілі- заційної відповіді людства на історичні виклики, що постають перед ним. Таким чином, страх тотожний поставленій трансцендентній меті, прагненню людства знайти самого себе, поєднати свій Дух з Абсолютом.Отже, страх чуттєво повторює весь культурно-історичний, майже раціонально зумовлений шлях людства, всі трансцендентні вподобання людини. І коли людина зневажає і люто ненавидить страх, уявляє в ньому лише потворно-вороже та гнітючо-тваринне, що відбувається в сучасному цивілізаційному розвитку, то, значить, людині не знайти саму себе, вона нехтує своїм чуттєвим досвідом і відмовляється від своєї сутнісної частки. Вона заперечує сама собі, і
через це складається антропологічна криза, де людина йде по зачарованому колу з бажанням наздогнати свою мету, а насправді, сам шлях є відмовою від цієї мети й самого себе. Це є життєвим згоранням, а не горінням, вічною боротьбою зі своєю тінню. Феномен страху треба сприйняти на нових гуманістичних засадах, де будь-який ірраціональний хаос відчуттів людини є потенційною можливістю усамітнення її трансцендентного начала, з якого народжується структурно раціональний, окультурений світ - світ цивілізаційного розвитку людства. Цей хаос як різноманіття можливостей закладений у творчу та вільну діяльність людини, її переконання у своїй безсмертності. Проте саме хаос сприймають як загрозливу силу всьому вже об’єктивізованому, існуючому та розумному світу людини, і тому хаос викликає страх, із яким сучасна цивілізація веде боротьбу. В цій боротьбі втрачаються сила і натхнення людині замість того, щоб любляче роздивитися в хаосі та страсі себе, позитивно й жертовно “вивернути” страх у креаційну діяльність за ради усамітнення не лише самого себе, але й іншого.
Дана робота лише починає розширювати онтологічні та соціокультурні обрії страху, покладаючись на надію на подальші розвідки цього феномена, дослідження соціокультурних та ментальних змін аксіологічних установ та орієнтацій, парадигм світовідчуття та мислення того чи іншого народу, націй.
Саме таку філософську розвідку чекає українське суспільство, яке завдяки минулому дискурсу, епохально-культурним страхам не може визначитися з універсальною ідею для своєї національної консолідації долати імперські та тоталітарні стереотипи минулого, які повертають назад, сковують свободу самореалізації пересічного українця, підштовхують його до утворення квазіре- альних утопій. Більшою мірою саме феномен страху, старе усвідомлення його природи перешкоджає українському народу знайти в собі віру, сили та натхнення переступити межі химерного минулого, яке залишається моторошною данністю, вийти зі “свого гетто” (І. Дзюба), розширити межі вузької території власного садочку та хати до національних та державних вимірів.