ГЛАВА 21 Постмодерний “поступ” страху

Постмодерн як особлива модель мислення та соціокультурне явище істо­рично пов’язується з подіями 60-х - 70-х років XX століття, коли на поверхню соціальних (і культурних) процесів виходять не відомі раніше суспільні про­шарків та піднесені ними гострі невирішені світоглядні проблеми.

Ще раніше в період модерну людина майже позбавилася можливості від­чувати (звужується її можливість до сакральної “зустрічі”) трансцендентне воління “абсолютного Я”, втратила чуттєву гнучкість сприймати амбівалентні потяги колективного позасвідомого. Це, незважаючи на масові бунтівні рухи, отримало своє продовження в постмодерний період і відбувається завдяки утвердженню світоглядної установки на предметно-емпірично визначену об’єктивізацію нумінозних відчуттів, де уможливлюються лише ті відчуття та потяги, які мають реально-прагматичну, визначену розумом форму. В цій ци- вілізаційній парадигмі будь-які відчуття, що не мають свого раціонального пояснення та утилітарно-бізнесового призначення (відбувається поступова комерцізація моралі та відчуттів - любові, надії, віри та страху), в суспільному житті придушуються і, таким чином, відчужуються від свого носія - людини, яка повністю залишається в інструментально-цільові раціоналізації - речовому просторі всепояснення та вимог буденної Необхідності, де немає місця реалі­зації її вільної екзистенції.

У цілому ж, сучасна антропологічна і цивілізаційна криза зумовлена не лише згаданим станом, але має й багато інших глибинних факторів. Визначаль­ними з них є: комунікативно-практичний розрив між людьми, між людиною і суспільством, людиною і державою; нігілістична деградації гуманістичних ціннісних (моральних) орієнтацій; проблема взаємин людини з технічним “сві­том”, інформаційним (сцієнтичним) потоком; “зустрічі” цивілізацій та їх куль­тур, втрата людиною своєї сутнісної ідентичності тощо. Постмодерна людина, що оточена конкретно-предметним простором, не маючи необхідного часу на осмислення самого себе та подій, що відбуваються навколо неї, мляво сприй­має сучасний “виклик” історичного часу. Вона занурена у стан чуттєво- світоглядної апатії й усамітнює свої екзистенційні можливості завдяки розши­ренню своїх споживацьких потягів та комфорту, ілюзорною участю в політич­них перегонах, які усвідомлюється і стають визначальними ознаками поступу прогресу і демократії західноєвропейської цивілізації.

Проте становлення до духовної кризи (чуттєво-світоглядної апатії) не отримало у сучасної людини свого свідомого визначення, вона сприймає свій психо-культурний та антропологічний регрес як яскраву ейфорію поступів прогресу, перемоги технологічно-розумної, сцієнтичної цивілізації над ірраці­ональною природою - хаотичною стихією інстинктів. Цивілізаційний поступ усвідомлюється як стан повного задоволення всіх можливих просвітницьких бажань та прагнень, які виконуються завдяки техно-механічному розвитку людства та її розумної свободи. За цим залишається непоміченим те, що при­родознавча освіченість лише зовнішньо приховує темні потяги ірраціональних бажань. Бажань, які є ключовою часткою колективно позасвідомих потягів. Прикладом може служити сучасний поступ реклами - “зойк” виробника та символ постіндустріального суспільства, яка керує й насаджує суспільству бізнесові інтереси корпорацій, що уможливлюються за рахунок маніпуляції свідомості та сприйняття людиною аксіологічних установок, які вкладаються в рекламу.

Взагалі ж, реклама (засоби масової інформації) з часу модерна усвідомлю­ється як одна з форм мистецтва, що технологічно пропонує своє уявлення про красу. Реклама через новітнє уявлення краси пробуджує споживача, не тільки дає йому відчуття задоволення, а й емоційно зворушує його, вражає, штучно збагачує його життя. Проте постмодерне уявлення про красу спирається на масову опосередкованість іноді вульгарність та кітч, вона нівелює особистісну чуттєву забарвленість і відроджує міфологічне світовідчуття - відчуття всемо­гутності над природою, магічних чар, які зачаровують екзистенційні можливо­сті людини, і, водночас, розчаровує її сутнісне усамітнення. Бо те, що раніше вважалось красиво-чуттєвим (природно-щирим), нескореним і неприборканим розумом та культурою людства, що викликало відчуття страху, отримало з початку XX століття технологічну можливість перекрити відображеннями її товарного характеру.

Отже, реклама перетворює природу, щирі реакції на будь-яку подію у свою карикатуру, що пропонується як стандарт краси й апофеоз чуттєвості. Насправді, рекламна стандартизація життя (подана як високе і масове мистец­тво) через потужний та гострий струс, “мистецький шок” підкорює екзистен- цінні пориви людини усамітнитися і створює міфо-магічну ілюзію всемогут­ності і вседостатності досягнення нав’язливого образу краси і щастя, що під­тримується розширенням платоспроможності індивіда. В такій ситуації зву­ження, майже втрати своєї екзистенції сучасник відчуває тривогу й незадоволення своїм буттям у світі й шукає раціональний вихід зі складної ситуації, але не знаходить його завдяки тому, що у суспільстві розповсюджу­ється комунікативна криза.

Таким чином, засоби масової інформації як культурний наслідок утилітар­ного просвітництва утворюють непереборну для свідомості ілюзію, яку лю­дина ніби повністю раціонально “контролює”, а насправді масс-медіа підкорює її волю і, таким чином, відчужує мислення від гуманістичних, замінюючи їх техно-споживацькими. Такий процес заміщення руйнує основний принцип гуманістичного життя людини - залишатися людиною за будь-яких обставин.

У цьому контексті вельми доречними можна вважати слова М. Бердяева, який наголошує на тому, що “для нашої епохи характерне поєднання ірраціо­нального та раціонального. Це, може, здається суперечним, але в дійсності воно зрозуміле. Виникає вибух ірраціональних сил, і людина утопає в утвореному хаосі. Вона робить зусилля врятуватися через раціоналізацію. Проте раціоналі­зація є лише зворотнім боком ірраціонального. Ситуація людини в світі стає аб­сурдною, безглуздою. Вона поринає в безглуздість життя, але не визнає змісту, який тільки і може виправдовувати безглуздість. Світ спадає до раціоналізованої пітьми. Сама раціоналізація життя виникає якраз тоді, коли віра у розум похит­нулася. Це робить весь процес життя суперечливим. Панування раціоналізованої техніки робить ситуацію людини у світі абсурдною... Технізація життя, разом із тим, є її дегуманізацією. Старий гуманізм безсильний перед наймогутнішим тех­нічним процесом, перед зростанням усвідомлення абсурдності життя” [ЗО, 251].

Отже, постмодерне суспільство вводить саме себе в оману, вважаючи, що людина в постіндустріальному суспільстві реалізує свої екзистенційні потяги, утворює світ позасвідомого Бажання, нескінченних трансцендентних можли­востей завдяки розумному та культурному завоюванню цивілізації, що дозво­ляє їй бути в деякому ілюзорному стані захищеності від ірраціонального стра­ждання. Самі ж екзистенційні потяги - архетипи колективного позасвідомого трансформуються вже в заданих постіндустріальним суспільством формах бажань та насолод. Насправді ж, сучасна людина отримує лише тьмяний сим­вола своїх Бажань, точніше, ті бажання, які вона усвідомлює як таємничий потяг трансцендентного, є раціонально вивіреними чуттєвими кліше постінду- стріального світу, який створює зачароване коло навколо людини, з якого вона не може вирватися.

Оскільки усвідомлення, що всі опановані нею бажання є образами чуттє­вої пустелі, за якою ховається трансцендентний жах Ніщо.

Таке пасивне завмирання Духу є певною закономірністю сучасної західно­європейської цивілізації, яке виявляє себе під час розколу, підсвідомої руй­нації соціокультурних інституцій у формі світоглядної і світочуттєвої про­страції (майже атрофії страху, який вже не страшить). Вона несе в собі моральну безвідповідальність, бажання завмерти, перетворитися в дещо соціаль­но неіснуюче. Такий світоглядний стан суспільства А. Тойнбі визначив як стан Вселенського жаху [240, 359], заціпеніння, близького до стану трансцен­дентного запаморочення Духа перед нереалізованими можливостями свободи.

Кризове завмирання постмодерної людини відбувається у відмові від мо­жливості прислухатися до “аргументів” відчуттів і нарцистичному самоспогля­данні розуму самого себе. Воно спирається на могутнє переконання, менталь­ну установку на здатність людини раціонально мислити - логоцентризм. Точніше, в історичне переконання, що розум є основним принципом соціаль­ного виробництва, підвалиною меж людських відносин, принципом суспільно- державної системи права, всього суспільного ладу в його культурно- гуманістичному розвитку. І тому все, що перешкоджає (почуття, фантазуван­ня) його працездатності, розглядається як згубне для розуму і не повинне пов’язуватись в єдиний комплекс. Лише в екстремальній ситуації людині нада­ється науковий, а значить, і нормативно-моральний “дозвіл” на почуття, які опановують її розумну діяльність.

Але постмодерне суспільство та емпірична наука рідко згадують, що вся мозкова, раціональна діяльність базується на почуттях, і коли між ними трап­ляється розлад, то розум отримує страшні патологічні риси. В цьому контексті слід згадати Е. Фромма, який зауважує: “Розум виникає із сполучення раціональ­ної думки і почуттів. Якщо ці дві функції розірвано, мислення деградує в шизоїдну інтелектуальну діяльність, а почуття - у невротичне пристрасне ба­жання завдати життю шкоди” [261, 147]. Отже, сучасне “забуття” почуттів, що відбувається у процесі логічного мислення, призвело новітнє західноєвропей­ське суспільство до загрози раціонально зумовленої шизофренії, де почуття людини нівелюються, відчужуються від її аксіологічних орієнтацій. Тому су­часник поринув у сенсу колізію, пастку нігілізму, де його цинічно-істеричний розум спрямовується, як це влучно помічає Є. Андрос, “не на пояснення і утвердження буття, а на розробку і забезпечення найбільш ефективних засобів за практично повної невкорененості щодо визначальних буттєвих засад, цілей” [12,288-289] суспільства.

Отже, можна констатувати, що сучасна західноєвропейська людина втра­чає свою самототожність та екзистенцію. Завдяки і в умовах загострення супе­речностей та колізії між розумом та почуттями. Тому людина перестала “при­слухуватися” до зойку своїх почуттів, не довіряючи їм, вважаючи почуття лише негативними пристрастями, що руйнують розум, сфера якого усвідом­люється як єдине та істинне буття людини у світі. Таким чином, Homo sapiens зрадив своїм почуттям, віддав їх на відкуп холодної утилітарності та механіч­ному прагматизму. Через те сучасна людина вже не дозволяє себе бути такою, якою її хочуть бачити її відчуття - потяги колективного позасвідомого, за яким ховається воління “абсолютного Я” до свого усамітнення. Завдяки цьому постмодерна людина опинилася в полоні раціонального технологізму, де па­нують принципи жити у межах вигідного розрахунку та підпорядкування жит­тя індивіда цінностями функціональної механізації - буденної Необхідності.

Визначена сучасна суперечність між розумом та почуттями помітна в на­ступних основних тенденціях розвитку західноєвропейського суспільства.

Індустріальне, а слід за ним постіндустріальне суспільство визначило од­ну з перших кризових тенденцій сучасного стану людини. Це тотальна належ­ність до масового розподілу праці та масового виробництва (технологічно- утилітарної, бездушної та безчуттєвої корпорації), що потребує від індивіда, на думку Г. Маркузе, його всього [170, 102]. В умовах прискореного (іноді шале­ного) темпу життя, завищених професійних вимог до працівника людина вже не належить сама собі, віддаючись “увесь”, “все своє життя” процесу вироб­ництва. Таке звернення людини до виробничої функції, позбавлення її елемен­тів, свобода творчої екзистенції руйнують оптимістичну чуттєвість, її позитив­но-радісне світосприйняття (відсутність почуття творчого задоволення, щастя та любові) й залишають почуття виснаженої пустелі, страху, які, у свою чергу, підсвідомо переправляються, трансформуються на нову хвилю активної діло­витості й буденної заклопотаності. В саме таких умовах щирі емоції людини нівелюються - вони стають нікому не потрібними і тому не лише поступово зникають у сірому повсякденні, також відчуття змінюють свій вектор із мож­ливо позитивних до негативно руйнівних, що створює основу агресивних дій. Отже, в таких умовах людина перетворюється в загнану, духовно виснажену істоту - “одномірного індивіда” (Г. Маркузе), яка пов’язана зі своїм істинним буттям поверховими, безособистісними зв’язками - без віри та цинізму, по­глинаючи у самотність та стресові стани.

Колізія між розумом та почуттями, в цьому випадку, загострюється самот­ністю та відчуженістю людини від самої себе та суспільства за рахунок іміта­ції її чуттєвої причетності до виробництва. Сучасник навчився автоматично й емоційно нейтрально змінювати свої соціально-офіційні маски, внутрішньо при цьому залишаючись байдужим до самого “зовнішнього” процесу. Єдиною сферою емоційно щирої розрядки сучасника є сім’я, де він може не імітувати “соціально задану форму” і бути самим собою. Проте в наш час сім’я втрачає свою емоційну відкритість та наповненість, набуває офіційно-визначених форм відношень (шлюбний договір) між подружжям і тим самим більше заго­стрює відчуття самотність, страху та апатії людини до світу.

Останнє, у свою чергу, є підґрунтям іншої західноєвропейської кризи - демографічної. Навіть за умови “вдалого” шлюбу чоловік та жінка зберігають деяку самотність, невпевненість у майбутньому своїх стосунків і свого можли­вого малюка. Ця невпевненість множиться розумінням того, що вимоги до ви­ховання дитини з часом лише ускладнюються постмодерним суспільством, що накладає на людину тяжкий тягар відповідальності. Безперечно, що егоїстична людина підсвідомо уникає такої відповідальності, страхається брати на себе мужність віддавати своє життя та сили іншому, коли можна присвятити своє життя насолоді та досягненню високого соціального статусу. Таке рішення, хоча раціонально виправдовується, але викликає ірраціональний стан неспо­кою, тривоги за втрачену можливість усамітнітися в рідному іншому, і знов це відчуття підштовхує людину бігти за споживацькою насолодою і кар’єрою.

Таким чином, західноєвропейська людина занурюється в емоційно нейт­ральні зв’язки і цим відокремлюється від свого внутрішнього світу, екзистенції, які суспільством усвідомлюється як малоефективні в постійній боротьбі за більш високий ступінь у соціальній ієрархії, кар’єрному рості та процесі вироб­ництва. Принаймні, зараз щира чуттєвість не приносить прибутку і лише за­важає “суспільному руху до прогресу”, егоїстичному задоволенню, потягам до споживацьких аксіологічних установок і, водночас, робить ці установки меха­нічно-стандартними, екзистенційно мертвими для самої людини.

За таких умов постмодерна людина створює все нові та нові соціально за­дані маски, які несуть у собі феномен страху. Для більшості людей придбання схвалених соціальних ролей є процесом насилля і примусу свого “Я” під за­грозою провалу професійної кар’єри, благополуччя тощо, а головне, зміни сво­їх моральних цінностей, які за короткий термін повинні бути кардинально трансформовані у свою аксіологічну протилежність. Таке перетворення при­зводить до внутрішнього конфлікту з самим собою. Людина входить у стан світоглядної та морально-психологічної роздвоєності, де існують цінності та зміст для самого себе та іншого, для “своїх” та “чужих”. З часом, людина за­плутується і сприймає свої особистісні ідеали як штучно ворожі. Поступово стереотипні маски заважають його продуктивно-соціальній діяльності, оскіль­ки людина чуттєво не встигає перетворювати старі маски на нові, вона втом­лено “завмирає” у стані відчуженості від своєї віри в людяність. Тобто пору­шується найголовніший принцип існування людини у світі, згідно з яким людина має потенційну можливість стверджувати своє право залишатися лю­диною. Зараз місце людини займає соціально-стандартні ролі та епізодичні маски які, вволюють над її екзистенцією, що викликає запаморочення сучас­ника, відчуженість його від усіх “прогресивних” завоювань цивілізації.

Важливо зважити й на ту обставину, що сучасник бачить в іншій людині потенційного ворога (конкурента), який може розкрити її штучні маски, не­компетентність або перетворити в об’єкт можливого використання для своїх цілей. Таким чином, людина сприймає “іншого” утилітарно або вороже і ре­гресує, замикається у своєму страсі до довкілля і сприймає весь світ лише як Хаос, космічне Зло, що поглинає його життя. Більше того, постмодерна історія Західної Європи та США свідчить, що виникла глобальна самоізоляція “циві- лізаційного світу” від інших, менш розвинутих культур та народів, яких легше розумно переробити, ніж сприйняти як рівних. Це відбувається завдяки спо­живацькій насиченості і небажанню усвідомити свою приховану ірраціональ­ність і сприйняти саме свої форми страху, які вволюють над постмодерною цивілізацією, утворюючи неприступність культурних бар’єрів. Вихід із такої ситуації сучасник, західноєвропейська цивілізація знаходить у втіхах, егоїстич­них розвагах, що суперечать традиційній культурі, гуманістичним цінностям та принципу екзистенційного усамітненню людини.

Саме таку закономірність розвитку сучасної цивілізації і стану людини відмітив О. Тоффлер, який зауважував, що “сьогодні раптова зміна основних соціальних принципів, плутанина ролей, відмінностей у суспільному станови­щі та ліній поведінки влади, занурення в бліп-культуру і, крім усього того, розвал великої системи мислення, виробничої сфери реальності зруйнували у більшості з нас образ світу, що зберігався в наших головах. Як наслідок, біль­шість людей, оглядаючи світ навколо себе, бачить сьогодні хаос. Вони потер­пають від почуття особистого безсилля і безглуздя” [243, 287].

Отже, в постіндустріальному суспільстві відбувається переворот усього внутрішнього світу людини, який позначається на її свідомості й культурі. Ан­тропологічна криза загострюється також інформаційною втомленістю люди­ною за рахунок величезного потоку інформації (в межах науково-технічної революції, що відбулася наприкінці XX століття), який людина зобов’язана усвідомити, “пропустити” через свої почуття та засвоїти для подальшої профе­сійної діяльності й адаптування в соціумі, що динамічно розвивається.

До цього слід додати, що в постіндустріальному суспільстві, де помітна тенденція розмежування логічного мислення і відчуттів, де людина увірувала у всемогутність розуму та його непогрішність, де не існує внутрішньої можли­вості звіріти свої логічні міркування з інтуїцією та відчуттями, де почуття, які б мали гармонійно підтверджувати висновки розуму, орієнтації на аксіологічні цінності не мають свого “права голосу”, відбувається підсвідома підміна, де місце відчуттів займають рекламно-телевізійні стандарти в формі політичних шоу, агресивних блокбастерів, сенсаційних новин тощо. Цей процес розумно чи підсвідомо керується “технологами” з метою отримання фінансового, полі­тичного на інших прибутків. Завдяки цьому об’єкти відчуттів замінюються на штучні й майже неіснуючі, нереальні цінності, що, у свою чергу, як би ми не проголошували панівну роль розуму, впливають на його процес мислення. Це утворює патологічне (іноді шизофренічне) мислення, що перетворюється в хаос рекламно-стреотипних думок, які не пов’язані з глибинними (екзистен- ційними) почуттями людини. Такі химерні думки усвідомлюються як вищі цінності сучасної цивілізації і дуже часто пов’язуються із завоюваннями гума­нізму та демократичних свобод.

Образи мислення та чуттєвості руйнують суспільну стратифікацію й по­даються як ідеали елітного образу життя, якого слід дотримуватися. В цьому сенсі Г. Маркузе зазначає: “Засоби масового пересування та зв’язку, предмети споживання - житло, їжа, одежа, безперервне продукування розваг, індустрія інформації несуть із собою пропоновані установки та звички, певні інтелекту­альні й емоційні реакції, котрі більш-менш приємно схиляють споживачів до виробників, а через останніх - і до системи в цілому. Товари повчають і мані­пулюють; вони стимулюють хибну свідомість, яка є нечутливою до своєї хиб­ності. Коли ці корисні товари стають доступними індивідам інших соціальних класів, той вплив, який вони (ці товари) справляють на свідомість, перестає бути рекламою. Він стає способом життя... Так з’являється зразок одномірної думки й поведінки, в якому ідеї, сподівання й цілі, котрі за змістом виходять за межі існуючого універсуму дискурсу та дії, відхиляються або зводяться до понять цього універсуму. Вони перевизначені раціональністю даної системи та її кількісним виміром” [170, 103].

Звичайно, сучасні засоби масової інформації завдяки повторним сенсаці­ям насилують та ламають Цілісність та Єдність свідомості людини, розщеп­люють та мінімізують її на хаотичні частки. Це створює передумову поєднання прошарків позасвідомого з хаотичною свідомістю в окрему напівсвідому сфе­ру химерно-міфічного світу, який усвідомлюється людиною як єдино істинний світ розуму, що спрямований на реформування довкілля. Але таке чудно- химерне реформування викликає почуття подиву та страху своєю технічною нелюдяністю та ірраціональністю повсякденного вчинку, які зумовлені індуст­ріально-інформаційними стандартами і принципами, що не враховують екзис- тенційну глибинність людського Духу та багатогранність життя, а сприйма­ються постмодерною людиною як “пряме керування” до дії.

Зрозуміло, що в цих умовах людина постійно відчуває невпевненість і страх перед “індустріально-інформаційним” довкіллям, самим собою, своєю раціональною могутністю, бездушність й високими вимогами до себе. Тому у сучасника зникає щира емоційна забарвленість, зацікавленість у дослідженні реальності. Завдяки цьому суспільство поринає в нудьгу і штучний пошук но­вітніх насолод та ярких вражень. Такий пошук як компенсація втрати природ­ної чуттєвості призвів до стану індустріалізації почуттів, перетворення їх у масовий товар - витончені насолоди, які отримують самоцінне значення. Саме такою є одна з якісних ознак сучасного західноєвропейського суспільства - суспільства споживання, ключовою характеристикою якого є вимога нескін­ченно нових товарів та послуг, які б пробуджували почуття, які погасли, яс­краві фантазії та таємниче мотивували індивідуальний інтерес до життя, підтвер­джували б присутність людини у світі.

Таким чином, коло замикається, світоглядно-чуттєва апатія сучасної лю­дини не стає замкнутою, a^v вимагає знаходження високої та щирої (сакрально- таємничої) чуттєвості, що є підтвердженням присутності людини у світі. Тому за­хідноєвропейська людина знаходиться у постійному пошуці сильних почуттів, які б пробудили в неї усамітнення особистої значущості, повернули людину саму собі і, нарешті, повернули втрачений взаємозв’язок з болінням “абсолют­ного Я”. Але пануючий раціоналізм та утилітарність нівелювали, знецінювали психо-моральні категорії любові, віри, вірності, честі тощо, чим обмежили підсвідомий пошук індивіда за почуттями, які не можуть бути раціоналізовані та остаточно пояснені, що не можуть до кінця бути представлені, продуковані в формі товару. На жаль, чи не єдиним почуттям, що зберегло свою природ­ність і комерційну непідробленість, залишається страх та його наступна сту­пінь - жах.

Слід зазначити, що практика раціонального продукування почуття страху в мистецтві виникла (коли не враховувати есхатологічного живопису Серед­ньовіччя) в XVIII ст. Треба лише згадати твори німецьких романтиків, що пронизані тугою за смертю як містичною умовою поєднання людини з Богом. Слід за романтизмом з’являються містико-фантастичні твори Ш. Бодлера, Е. По, Г. Уелса тощо. У XX ст. комерціалізація (товарна продажність) страху остаточно опанувала мистецтво європейської та американської культур і має своє логічне завершення зараз у фільмах жахів, екстремальних формах спорту, а також у політичних перегонах, які подають страх у миті розчарування його волючою силою. Страх стає ніби іграшкою, якою тішаться, ним насолоджу­ються, оскільки його можна перервати - вимкнути телевізор, завершити гру. В уявленні сучасника він втрачає свою силу - приходить деяка атрофія страху.

Але це не так, людина лише звикає до обмеженого, штучно створеного відчут­тя страху, а коли потрапляє у жахливу життєву ситуацію, то виявляється, що у неї немає адаптаційних механізмів сприйняття страху, й тому сучасник, як правило, біжить від таких ситуацій, ховається від реалій життя.

В постіндустріальному суспільстві заради тимчасових інтересів політики та бізнесу приховано використовується страх із метою маніпуляції суспільною свідомістю та зміни ціннісних орієнтирів окремого індивіда. Ці методи можуть бути дуже ефективними, що показали експерименти X. Левенталя. На думку останнього, майже для всіх типів особистості при правильно виробленому технологічному методі (через навіювання певного стану страху) можна в рек­ламних цілях домогтися необхідного експериментатору результату [18, 107- 108]. Не дивно, що рекламна індустрія вважає однією з умов своєї успішної компанії “залякування”, використання раціонально зумовлених, але “згаслих” страхів. Споживач повинен бути заздалегідь наляканим. Він через рекламу зобов’язаний усвідомити, що коли він не зробить те, що йому радять, то може виникнути загроза його здоров’ю чи особистій безпеці, соціальному статусу, відчуттю самоповаги або фінансовим справам.

Отже, пропоноване почуття страху деякою мірою є приховано керованим, запрограмованим і цілеспрямованим, тобто раціонально зумовленим, а зна­чить, штучно візуальним. А тому західноєвропейська людини залишається незадоволеною миттєвістю мистецького втілення жаху й потребує його новіт­нього оспівування. Тим самим сучасник віддається насолоді від страху, пори­нає в його непідробну бездонність і звикає до його раціонального “приручен­ня”, вважаючи, що зі страхом можлина “гратися” у “повноту” та “барвистість” життя. Але ця мистецько-віртуальна “гра” завершується пустелею відчуттів, розчаруванням у сірій буденності, в найвагоміших цінностях орієнтації життя людини. Таким чином, постмодерне мистецтво жаху непомітно для авторів раціонально розкриває ірраціональне в сучасній людині й символічно утвер­джує сховану ірраціональність у повсякденному житті інформаційного су­спільства.

Одночасно, сучасна людина адаптує сама себе до страху з приводу того, що існуюча цивілізація є цивілізацією ризику - перманентного стану політич­ної та економічно-фінансової тривоги. Сучасна людина, що зайняла активну життєву позицію лідерства в тій чи іншій сфері суспільного виробництва, зо­бов’язана навчитися технологічно переборювати екстремальні ситуації, що повторюються часом усвідомлюються як безнадійні. Тобто постійно жити “зі страхом” й визнавати в ньому свого “партнера”. Вона навчилася швидко мобі­лізувати й адаптувати свої психофізіологічні та інтелектуальні здібності до ризику. Такі здібності корпоративно виховуються й затверджуються як риса характеру лідера - людини нової генерації, що керує страхом не лише стосов- но себе, але і як засіб маніпуляції інших, масової свідомості - насилує та по­рушує право іншого на свободу. Таким чином, страх стає механічним засобом, який порушує принципи гуманізму сучасної цивілізації й перетворює людину в істоту, що втратила свою екзистенційну сутність і сліпо блукає в коридорах свого штучного буття.

У цьому сенсі варто згадати думку У. Бека, який зауважує, що сучасне су­спільство має тенденцію до перетворення зі “суспільства солідарності потре­би” в “суспільство солідарності страху”. Воно є суспільством ризику, де голов­ним мотивом дії є страх, де домінує принцип захисту вже здобутого цивілізаційного рівня. Річ вже не йде про здобуття чогось новітнього “добро­го” і замінюється метою - ухилитися від “гіршого”, що є станом застиглості перед страхом. Тому суспільство ризику втрачає позитивний принцип розвит­ку і поринає в пошук солідарного, масового очікування страху [27, 59-60].

Із вищенаведених міркувань можна зробити висновок, що в сучасних умовах дихотомія феномена страху не відбувається завдяки тому, що одна з форм феномена - страх-туга (Angst) сцієнтичної свідомості - не має місця. Всі давні соціокультурні методи його об’єктивізації перетворились у бізнесові та політичні механізми маніпуляції, товар. Інша форма страху - об’єктизовано- предметна, страхи, що усвідомлено втратили свою нумінозність і вже не запов­нюються амбівалентино-сугестивним змістом. Отже, порушена сама онтоло­гічна дихотомія, яка частково компенсується постмодерним суспільством ір­раціональними спалахами “інформаційних епідемій”, насильства чи зворотно масовою втечею за розвагами або “у смерть”, самогубством тощо.