Поняття ”хаос” та його зміст

Останнім часом поняття “хаос” поширилося в засобах масової інформації, в побутовому обігу і, одночасно, набуло популярності в науковій літературі, яка досліджує проблеми самоорганізації складних систем.

Одне й те ж поняття отримало різний сенс в науковій і публіцистичній сферах. Буденне уявлення про хаос як про повний безлад часто використовується для позначення сучасних економічних, політичних, соціальних процесів в Україні. З іншого боку, теорія самоорганізації (синергетика) використовує поняття “хаос” як характеристику стану системи, в якому домінують процеси дезорганізації і одночасно структурується новий порядок. Отже, на нашу думку, важливо дослідити зміст поняття “хаос” і визначити стан сучасного етапу соціальних трансформацій в Україні.

Характеризуючи хаос як стан буття, можна виокремити два основних напрямки в усвідомленні змісту поняття "хаос":

Хаос - це внутрішньо недиференційований, неструктурований першопочаток буття. Відповідно до цього визначення, розвиток відбувається від неструктурованості до створення структур, тобто від хаосу до порядку.

Оскільки ми маємо змогу відчувати структурованість в певних речах, предметах, організаційних формах, то хаос - це стан, який давно минув, бо існує певний порядок і узгодженість, тому і категорія "хаосу", і категорія "порядку" в такій інтерпретації не дають змогу пояснити основні трансформаційні процеси буття.

2. Хаос - це стан, який передує порядку, або виникає в результаті порушення існуючого порядку. Він несе потенційну енергію, здатну за певних умов втілюватися в окремих структурах.

Але сприйняття поняття “хаос” ускладнюється наявністю в ньому декількох світоглядних нашарувань:

* натурфілософських та міфологічних уявленнь про хаос;

* виміру природничих наук, які користуються характеристиками хаосу і формують багато термінів: молекулярний хаос, термодинамічний хаос, дифузний хаос, квантовий хаос, детермінований хаос, дисипативний хаос і таке інше;

* ототожнення понять "хаос" та "ентропія", тобто максимальне значення ентропії і є хаос;

* буденного уявлення про хаос як про повний безлад.

Отже, щоб визначити сутність поняття “хаос”, його філософський сенс, виникає потреба дослідити змістовний генезис цього поняття. Дослідження історичної ретроспективи дозволяє виокремити декілька етапів його становлення:

1. Міфологічно-космогонічний - в уявленнях про побудову світу невід’ємною частиною виступає хаос, що визначає його роль як першопочатку матерії і роль у переході від однієї якості до іншої.

2. Натурфілософський - світопобудова античних мислителів наділяє хаос конструктивними якостями.

3. Латентний - домінують філософські концепції кризи, що сутнісно відбивають стан дезорганізації, але відсутнє саме поняття “хаос”.

4. Синергетичний - в теорії самоорганізації

ключовими поняттями стають “хаос” і “порядок”. Цей етап умовно можна розподілити на три підетапи:

• природничий, а саме: етап виокремлення

закономірностей розвитку складних прикладі фізичних, хімічних, біологічних систем, здатних до самоорганізації, а також створення передумов для формування універсальних принципів взаємодії й розвитку складних систем будь-якої природи;

• екологічний, а саме: усвідомлення й

розповсюдження самоорганізаційних принципів на взаємодію між людством і природним середовищем;

• соціосинергетичний, а саме: дослідження соціальної ентропії в соціальних системах і поширення теорії самоорганізації в дослідженнях соціальних систем.

5. Філософський - мисленнєва рефлексія сучасних станів соціумів як складних систем, здатних до самоорганізації, через призму понять “соціальний хаос” і “соціальний порядок”.

Отже, дослідження еволюції поняття "хаос" неможливе без аналізу міфологічно-космогонічних уявлень про хаос.

Із відомих концепцій хаосу до найдавніших відносяться шумерська і давньоєгипетська (3-тє тисячоліття до н.е.). В космогонічних міфах Давнього Єгипту хаос втілюється в образі першородного океану Нуна, який характеризується відсутністю буття, відсутністю неба, землі, тваринного світу.

В основі духу та матерії, за уявленнями стародавніх китайців, лежить енергія, яка постійно змінюється, приймає різні форми.

Джерелом всього існуючого в буддійсько-даоському розумінні є повнота непроявленого світу, небуття, невиявлене, бо все виявлене тимчасове, часткове. Шунь розуміється як правильний, а ні як зворотній порядок, тобто хаос.

Серед космогонічних уявлень про хаос варто виділити декілька універсальних якостей хаосу в різних культурах світу.

1. Хаос - це первинний стан світу, який передує створенню Космосу. Формування Космосу не виключає Хаос, завжди є символічна боротьба між хаосом і порядком.

2. Періодичне повернення до хаосу як тимчасовий акт для поновлення світового порядку, або оновлення структури Космосу через дотик до Хаосу, міфологічна подорож Героя до світу, який асоціюється з Хаосом.

3. Хаос - це сутність, яка все поглинає і все розгортає, тому в ньому міститься принцип становлення.

Звідси, хаос є породжуючим і поглинаючим, бесформним та оформленим одночасно. Перехід до порядку є привнесенням, за міфологічними та космогонічними уявленнями, божественного, тобто межі в безмежне.

Натурфілософський етап генезису поняття наділяє хаос конструктивними якостями. Пов'язано це, перш за все, з тим, що для до класичного періоду античної філософії актуальними є проблеми натурфілософського плану. Саме в цей час представники різних філософських течій і шкіл намагаються розглянути проблеми виникнення світу, структурування Космосу.

Перші ознаки філософського освоєння світу ми знаходимо вже в творах Гомера і Гесіода.

Антична концепція хаосу висувала на перший план творчі та животворні аспекти цього поняття. З Гомером був пов'язаний орфічний період. Орфізм - це релігійний рух, що пов’язаний з ім'ям міфологічного співця Орфея. У орфіків хаос найбільше асоціювався з світовим яйцем, яке породило з себе весь світ. Орфей уподобляє хаос яйцю, бо в ньому зливаються перші елементи.

Хаос, починаючи ще з Гесіода, отримав розвиток також і в якості міфологічного персонажа. За Гесіодом хаос серед першопотенцій перебуває поряд з Геєю, тартаром і Еросом, яким дається одночасно і фізичне (хаос як безкінечний і пустий світовий простір), і міфологічне розуміння ( він породжує з себе Ереб і Ніч, а вони Ефір та Геліру-день).

У схоластів хаос є то водою (з етимологією від “ллю”, “розливаю”), то як розлите повітря (з посиланням на Вахіліда і Зенодота), або як місце розділення та розчленування стихій.

Завершують космогонічні концепції в Стародавній Греції досократики. Так, Акусилай і Ферекід вважали хаос початком усякого буття. При цьому Ферекід ототожнював хаос з водою, тобто з заповненим простором. У Евріпіда хаос є простором між небом і землею, а Проб, який наводить цей фрагмент з Евріпіда, вважає хаос повітрям.

Розглянуті погляди давньогрецьких мислителів прагнули дати відповідь на питання про те, що є основним принципом світу (або космосу), які принципи і сили визначають його розвиток, але вони так і не вийшли за межі міфологічних побудов.

У класичний період у Греції існує дві концепції. Одна на перший план висуває поняття хаосу як фізичного простору, порожнього, або чим-небудь наповненого; інша розуміє хаос як щось живе й животворне, як основу світового життя.

Перша концепція поглиблюється Платоном та Аристотелем. Платон сам не використовує це поняття, але розуміє хаос як “всеприймаючу природу”, тобто те, що він називає матерією. Це позбавлене всяких фізичних якостей невидиме і несприймане.

Аристотель був першим, хто дослідив всі доступні йому роботи попередніх мислителів. Він розуміє хаос Гесіода просто як фізичне місце, де знаходяться ті чи інші фізичні тіла [3].

В еліністичний період у філософії одночасно існувало декілька філософських шкіл. Але поняття хаосу

розроблялось в першу чергу стоїками. В кінці IV століття до н.е. в Греції формується стоїцизм, засновником якого був Зенон із Кітона, який першим проголосив, що основна мета людини жити в злагоді з природою. Стоїки не вийшли за межі попередніх визначеннь хаосу. Хаос розумівся або “вологою”, або просто “водою” (натуралістичне розуміння хаосу). Зенон так розумів гесіодовський хаос: з осідання хаосу, на його думку з’являвся мул, з його затвердіння - земля. Інше розуміння стоїками хаосу: це простір як вмістилище речей. “...Хаос - є місце, що вміщує в себе ціле. А саме: якби він не лежав в основі, то ні земля, ні вода, ні інші елементи, ані космос не міг би виникнути. Навіть якщо ми скасуємо все, то не скасується місце, в якому все це було. Але воно залишається, тримаючи три виміри довжину, глибину, ширину, не враховуючи протидії” [87,581].

Таким чином, стоїки об’єднали поняття хаосу з елементами, так що хаос уявлявся їм немовби межею розрідженого стану елементів, і, з іншого боку, творчим початком (принципом) розділення елементів, хоча сам і позбавлений всякого розділення.

У римській філософії стоїцизм розповсюджується і тема хаосу набуває подальшого розвитку. Римський стоїцизм представлений такими мислителями, як Сенека і Марк Аврелій.

У Сенеки хаос - це загальносвітова безодня, в якій все руйнується та тоне. В інших його текстах хаос розуміється як аід.

Розуміння хаосу як безмежного проміжку, до того ж не відносно простору, як завжди, а відносно часу, є у Марка Аврелія: “Зверни увагу на те, як швидко все забувається, на хаос часу, безмежного в той чи інший бік...”[87,581]. Отже, хаос розуміється як певного роду вічність.

Далі хаос розуміється як безмежний стан матерії. Цей момент міститься в тих вченнях, які взагалі розуміли хаос як принцип становлення.

В Овідія світ прямо починається з хаосу речей, і сам хаос трактується як “нерозчленована та груба глиба”, хоча вже з животворними функціями.

Антична думка просувалась у напрямку тих формул, які можна було б взяти для характеристики хаосу як принципу становлення. Почали помічати, що в хаосі є єдність протилежностей: хаос все розкриває та все розгортає, усьому дає змогу вийти назовні, але в той же самий час все нівелює, все ховає всередину. Образ хаосу як дволикого Янусу, що виступає як творче начало, маємо в Овідія. Янус називає себе Хаосом. Коли всі стихії розподілилися по своїм місцям і створили впорядкований космос, Янус як раніше мав певний і достойний бога лік. У нього є залишки минулого стану, а саме: здатність дивитися вперед і назад. Крім того, Янус своєю власною рукою все відкриває та закриває, будучи начебто світовими дверима. Він може розвернути світ у всій його красі, може піддати його знищенню.

В останні століття існування Римської імперії (у III-V століттях) розвивається неоплатонізм. Як останній цілісний філософський напрямок античності, неоплатонізм формується в тому ж соціальному середовищі, що й християнство, і є своєрідним проявом відмови від раціоналізму попереднього філософського мислення. Його засновник Аммоній Саккас, а найбільш помітний представник - Плотін. Найбільш цікавим у поглядах Плотіна є думка, яка надзвичайно розповсюджена в сучасній синергетиці: всі ейдоси просякнуті цілісним ноуменальним космосом, тобто кожен з них взаємно міститься в іншому, загалом захоплює їх і має хвильовий характер. Це близько до голографічного бачення універсальних енерго-

інформаційних зв'язків всесвіту сучасною субатомною фізикою. Світ істинно сущого являє собою нібито довгий ланцюг життя, в якому кожна попередня форма генерує наступну, кожна наступна генерується попередньою; всі вони відрізняються одна від одної, але складають одне ціле [3,255].

Звідси дуже близько до того нового значення слова “хаос”, яке зустрічається в римській літературі і яке пов'язує хаос з аідом, або прямо ототожнює його з ним. Хаос є та безодня, в якій руйнується все оформлене і перетворюється в деякого роду суцільне становлення, в ту “жахливу безодню”, де вкорені тільки першопочаткові витоки життя, але не саме життя. Римляни добавили до цього ще й гострий суб'єктивізм переживання, жахливий афект і трагічний пафос перед тією бесформною всепоглинаючою безоднею.

Таким чином, неоплатонічне розуміння було останнім етапом у розвитку античного уявлення про хаос. Оскільки неоплатонізм є пізнішою реставрацією всієї міфології, він із необхідністю перетворював живу й конкретну міфологію в філософську систему абстрактних понять і з такою ж необхідністю ставав абсолютним ідеалізмом, в якому головну роль відігравала теорія чистого мислення. Але і в сфері чистого мислення також є свої форми й бесформність, своя межа і безмежне становлення, свої закінчені образи та своє безперервне та нескінченне становлення. Саме в цьому плані хаос знову почав відігравати свою основну роль, але вже як один із організуючих принципів мислення.

Хаос уявляється як образ космічної першоєдності, де розплавлено все буття, з якого воно з’являється, в якому воно гине, тому постає як універсальний принцип суцільного і неперервного, безкінечного й безмежного становлення. Античний хаос є розрідження та розпилення матерії, вічна смерть для всього живого. Але він є і згустком матерії, бо він - континуум, що не має ніяких розривів, пустих проміжків і всіляких розрізнень. Він принцип і джерело всякого становлення, живе творче лоно для всіх життєвих оформлень. Античний хаос всемогутній і безликий, він все оформлює, але сам бесформний. Він світова потвора, сутність якої пустота й ніщо. Але це ніщо і нуль, і безмежність одночасно. Всі елементи злиті в одне єдине ціле, в цьому і є трактовка одного з найоригінальніших образів античного міфологічно- філософського мислення.

Середньовічна філософія являє собою етап в історії європейської філософії, який визначається рамками II-XV століть і який безпосередньо пов’язаний із християнством.

Далі, з погляду автора, доречно звернутися до трактування хаосу саме в біблійній літературі.

Біблійний варіант уявлень про хаос можна прочитати в книзі Буття та деяких інших частинах Біблії. Світова безодня змальовується не як щось вічне, абсолютне й суто самостійне, а як створене творцем. Але безодня хаосу, яка є вторинною в часі, створена і обмежена в своїх можливостях. Бог не тільки загрожує потопом, який не є просто паводком, а саме відпущена на волю Богом безодня-хаос. Крім того, він визволяє безодню від перешкод. Але і в цьому випадку Бог- творець має контроль над хаотичним потопом.

Ще одна особливість у трактовці хаосу в тому, що все, що йде супроти Бога і прагне порушити світовий порядок, переміщуються в морські води, тобто в залишок безодні на землі [87,582].

Таким чином, біблійна традиція виходить із трактовки богоборницького хаосу. Хаос є керованим і в той же час саме в ньому містяться ті сили, які порушують порядок, несуть йому певну загрозу.

Наступний етап генезису поняття “хаос” латентний, де під впливом досягнень природничих наук домінують філософські концепції кризи, що сутнісно відбивають стан дезорганізації, але відсутнє саме поняття “хаос”.

Ідеями, які актуалізували дослідження порядку та дезорганізації в термодинаміці, стали принцип Карно- Клаузіуса і статистичний підхід Больцмана. Поряд з цим, дарвінізм довів, що хід еволюції здійснюється від простого до складного, від примітивних форм життя до вищих. Біологічна система завжди відкрита по відношенню до навколишнього середовища. Популярність дарвінівських ідей привела до аналогій між біологічними та соціальними системами. Одночасно формується і системний підхід, який набуває розповсюдженості як у природничих і точних, так і суспільних науках.

Остаточний висновок щодо природи законів існування соціальних систем прагнула визначити соціологія, яка як наука виникає у 30-40- рр. ХІХ ст. Засновник соціології О.Конт визначив два напрямки дослідження суспільства: соціальну статику і соціальну динаміку, тобто дослідження як соціальних змін, так і соціального порядку. Але в соціології тривалий час домінували ідеї еволюціонізму, представниками яких були О.Конт, Г. Спенсер, Е.Дюркгейм, К.Маркс. Зокрема, О.Конт і Г.Спенсер розглядали суспільство як соціальний організм, відзначивши здатність соціального організму (як і біологічного) до адаптацій. Адаптація - це тимчасова рівновага, а еволюція соціальної системи йде шляхом збільшення гетерогенності та диференціації між структурами. Таким чином, соціальний організм постійно ускладнюється. Саме в цих теоріях був закладений погляд на циклічність соціального розвитку, яку вже в ХХ ст. розвинув В. Парето. Цикл, за В. Парето, - це рівновага, дестабілізація, втрата рівноваги та нова рівновага. Цикл стосується як суспільства в цілому, так і його окремих сфер, таких як політика, економіка, ідеологія.

Кожне з вищезазначених соціологічних вчень має у своєму зародку ідеї динаміки порядку і хаосу, складного і простого, рівноваги і нерівноваги. Але соціології на тому етапі не вдалося вийти за межі власної науки, недоліком уявлень якої стало переконання про поступовий прогресивний рух до ідеалізованого порядку, до гармонії всіх сфер буття. Теоретичні доробки соціології ХІХ - початку ХХ століття прийшли в суперечність з емпіричною реальністю, яка демонструвала інші сценарії розвитку. Поступовий прогрес, який прогнозувала соціологія завершився соціальними потрясіннями, зміною політичних систем, тотальною кризою.

У західноєвропейській філософії протягом останніх десятиріч, як і протягом всього ХХ сторіччя, термін “криза” набув статусу провідної світоглядної категорії, яка концептуально організує в певну систему інші аналогічні поняття сучасної “кризової свідомості”: “неадекватність”, “розпад”, “катастрофа” тощо. Саме ці поняття найбільш близькі до традиційного та найбільш розповсюдженого розуміння хаосу. Але варто зауважити, що поняття хаос відносно стану соціального життя ще не вживається. У наш час термін "криза" застосовують для визначення особливо гострих моментів людського існування, тобто криза є певним моментом кульмінації. Крім того, з кризою пов'язані порушення рівноваги, позитивні очікування на більшу вдосконаленість, на нові форми організації суспільного життя.

Такі філософи, як І.Фіхте, Ф.Ніцше, А.Шопенгауер, О.Шпенглер, К.Маркс, К.Ясперс, Є.Гуссерль, М.Хайдеггер створили картину кризи людського духу, показали процес відчуження особи від суспільства, від власних сутнісних сил, тобто, з нашого погляду, вказали на наявні симптоми кризового стану, хоча причини приходу соціуму до кризи кожен з них намагався з'ясувати по-своєму. Кризу не вважали органічним станом соціальної системи, рисою її самоорганізації, але самий пошук причин кризового стану в духовній, економічній та інших сферах дав поштовх осмисленню одночасно нового і старого феномена існування людства - певного дискомфорту існування, який виникає через певні проміжки часу, тобто має періодичний характер.

Кожен мислитель має власну модель інтерпретації кризи, її сутності. Згідно Р.Вагнера кризова свідомість породжена процесом нестримної індивідуалізації західної культури. Його музика, зокрема театрологія “Кільце Нібелунга”, відобразила ідею “загибелі богів”, розчарування в можливостях раціоналізму, ініціювала розробку теми занепаду західної культури і цивілізації.

А.Шопенгауер зобразив існування людини як “безглузде буття”. Його твір “Світ як воля і уявлення” закликає збагнути нікчемність власного існування, в тому числі через відмову від “волі до життя”. “Навмисне приборкання волі шляхом відмови від приємного і сприйняття неприємного, добровільне життя в покаянні й самокатуванні заради невпинного умертвіння волі” - це єдиний, на його думку, засіб спасіння [161,87].

Ф.Ніцше вбачав головні мотиви “декадансу” культури в її раціоналізації. Сучасне суспільство він вважав

катастрофічним. У своїх творах, зокрема в “Народженні

трагедії з духу музики”, пояснював причину кризи як наслідок протистояння двох начал буття - “діонісійського” (життєво-орієнтованого) та “аполлонівського”

(споглядально-впорядковуючого). Запозичивши в

Шопенгауера тезу про волю, він трансформував її у “волю до влади” і наділив її якістю визначального критерію значущості будь-якого явища суспільного життя. Однак при цьому життя обов’язково повертається, воно не має інших цінностей, крім влади. Тільки володіючи нею, надлюдина може знайти себе в колі “вічного повернення”, подолати катастрофу [97].

Певні думки Ф.Ніцше були підтримані представниками “філософії життя”, зокрема В.Дільтеєм, Г.Зіммелем, які вважали, що особистість повинна пристосуватися і підкоритися неминучій долі, пристосуватися не здійснюючи ніяких вчинків.

О.Шпенглер пов’язував занепад Європи з процесами “омасовлення” всіх сфер людського буття, суспільну кризу спричинило не виникнення “цивілізації”, а саме глобалізація форм і способів людського існування [162,128]. Аналогічної думки дотримувався Х.Ортега-і-Гасет. Його концепція пояснювала кризу культури зниженням моральної вимогливості до себе, послабленням відповідальності, занепадом традиційних норм суспільної моралі [100]. За Хайдеггером основна причина кризи людини і соціуму - “нехтування буттям”[143].

Таким чином, поступово теза про всеосяжність кризи, її радикальний характер, стала лейтмотивом філософії ХХ століття. Але проблема кризи набирає соціального

забарвлення. Ідея пріоритету саме соціальних проблем в кризовому стані в західній філософії має велику традицію: А.Токвіль, Е.Дюркгейм, П.Сорокін, Р.Дарендорф та інші.

Зокрема, П.Сорокін, досліджуючи в своїх працях “Соціальна і культурна динаміка” та “Соціальна мобільність” сучасне західне суспільство, вважає, що в дослідженнях оминають культурні й соціальні чинники кризи. На відміну від О.Шпенглера, який приходить до висновку, що занепад культури приводить до її смерті, П.Сорокін вважає, що одна форма культури змінює іншу, і ми живемо якраз у той час, коли змінюються форми культури. Незвичайність кризи в тому, що вона супроводжується війнами, революціями, анархією, сплеском тоталітаризму [130].

Соціальний, моральний, економічний та

інтелектуальний безлад; відродження людської жорстокості, руйнування найвищих і малих цінностей людства; злиденність і страждання мільйонів - тобто потрясіння і звичайний розпад, - ось типові риси тотальної кризи ХХ століття.

Поступово проблема кризового стану переноситься від сприйняття кризи особистістю до кризи цивілізації в цілому.

На думку О.Тоффлера, нова стадія цивілізації, до якої набираючи швидкості, рухається суспільство, потребує врахування незвичної природи сучасних проблем, які не можуть бути розв’язані на ґрунті традиційних норм, цінностей, систем управління, зокрема політичної. Єдиний вихід - “виробити нові настанови”[143].

Паралельно зі становленням філософських концепцій про кризовість суспільства, які найрельєфніше себе репрезентують з початку ХХ сторіччя відбувається виникнення і розвиток теорій самоорганізації, які започаткували новий етап розвитку поняття “хаос”- синергетичний. І саме царина природничих наук дозволила поняттю “хаос” набути нового універсального сенсу, що, завдяки дослідженню процесів самоорганізації, дозволяє, на нашу думку, означити цей підетап генезису поняття “хаос” як природничий.

Поняття "самоорганізації" виникає в природничих науках ще у 1900 році, коли Г.Бернар відкрив, що завдяки конвекції при підігріванні знизу прошарку рідини, починаючи з деякого значення градієнта температури, в ній відбувається самоорганізація, яка призводить до виникнення упорядкованої структури у вигляді вічок Бернара. Пізніше найбільш відомим прикладом самоорганізації стає реакція Бєлоусова-Жаботинського, коли розчин періодично міняє колір від червоного до синього у залежності від концентрації іонів. Важливою особливістю подібних самоорганізованих хімічних реакцій є те, що продукти розпаду, які виникають при цьому, одночасно підтримують реакцію, стаючи її каталізаторами.

У 1947 році англійський дослідник У.Р.Ешбі ввів термін "система, що самоорганізується", але пов'язував самоорганізацію з переходом від системи з незалежними до системи із залежними частинами, від поганої організації до надійної. Поняття "самоорганізації" широко

використовувалося у кібернетиці й системотехніці. Але в цих наукових напрямках самоорганізація повинна мати, по- перше, наявність деякого зовнішнього організуючого фактора, завдяки якому зберігається і вдосконалюється організація системи; по-друге, в технічних системах, створених людиною, нею задана кінцева мета самоорганізації [117,53].

Поняття "хаос", як вже зазначалося вище, набуло поширення завдяки формуванню такого напрямку наукових досліджень, як синергетика, для якої категорії "хаосу" та "порядку" є домінуючими, але їх взаєморозвиток зумовлює цілу низку категорій і понять, сформованих під впливом багатьох наук і наукових напрямків.

Витоки синергетичного підходу містяться в математичних розробках теорії катастроф У.Стюарта, Р.Тома, роботах якісної теорії диференціальних рівнянь Е.Лоренца, В.І.Арнольда, дослідженнях процесів

самоорганізації в хімічних реакціях Л.В.Бєлоусова.

Нестаціонарні дисипативні структури у фізичних середовищах вивчалися російськими вченими

С.П.Курдюмовим, Г.Г.Малінецьким.

Генеза поняття "хаос" пов'язана з двома напрямками, які поступово об'єднуються, прагнучи створити цілісне уявлення про хаос і виявити його роль у саморозгортанні соціальних процесів.

Перший напрямок пов'язаний з філософськими концепціями кризи, розглядом їх причин, ролі в трансформаційних процесах.

Другий напрямок взяв свій початок у природничих науках. Із дослідженням явищ, які неможливо описати класичним детермінізмом, ідейно структурувалися дві наукові школи, які об'єднує спільна ідея, спільний концепт, що був визначений як синергетика.

Перша - бельгійська школа І. Пригожина, лауреата Нобелівської премії 1977 року, яка створила теорію дисипативних структур.

Друга - теорія самоорганізації Г. Хакена, яка була означена ним як синергетика.

Об'єднує ці два напрямки аналіз ролі і місця хаосу, його сутності. Взагалі, синергетика як наука доводить, що процес змін відбувається від порядку через хаос до нового порядку. Розглянемо детальніше погляди цих двох напрямків на хаос.

Із точки зору бельгійського фізика І.Пригожина, синергетика націлена на дослідження не того, що існує, а того, що виникає, а саме - виникнення порядку з хаосу. Виокремлюються два типа хаосу: динамічний і

дисипативний. "Динамічний хаос знаходиться біля самих підвалин мікроскопічної фізики, він включає в себе порушення симетрії в часі і слугує фундаментом макроскопічних явищ, керованих другим початком термодинаміки, в число яких входять наближення до рівноваги, а також дисипативні структури і дисипативний хаос" [114,220]. Таким чином, хаотичні процеси на мікрорівні - це динамічний хаос, а розмивання стійких структур, що впливають на життєдіяльність системи, - це дисипативний хаос, або хаос на макрорівні.

Еволюція хаосу залежна від дисипативних структур, які мають таку назву, тому що вони розсіюють у середовищі, або дисипують, ентропію, яка в них виникає, і завдяки цьому ускладнюються. Вирішальна роль у самоорганізації

дисипативних структур належить флуктуаціям. Теорія

дисипативних структур і теорія самоорганізації лягли в основу такого наукового напрямку, як синергетика. Саме синергетика надала поняттю самоорганізації інший сенс. Це незалежність процесів від впливу людини та від зовнішніх для неї факторів.

І.Пригожин відзначив певну роль хаосу: "Хаос" і "матерія" - це поняття, тісно пов'язані, оскільки динамічний хаос лежить в основі всіх наук, що займаються вивченням тієї чи іншої активності речовини, починаючи з фізичної хімії. Крім того, хаос і матерія вступають у взаємозв'язок ще на космологічному рівні, оскільки самий процес набуття матерією фізичного буття, відповідно до сучасних уявлень, пов'язаний з хаосом та нестійкістю" [114,220 ].

Отже, підкреслюється, що, з одного боку, з хаосу і завдяки йому матерія набула фізичної форми, з іншого - хаос існує завжди і його прояв на мікрорівні є динамічним хаосом, а на макрорівні - дисипативним. Таким чином, хаос відіграє конструктивну роль у виникненні порядку, але порядок - це лише тимчасова нестійка локалізація структур.

Подібне визначення хаосу дає і німецький вчений Г.Хакен: "В науці, особливо в фізиці та математиці, слово "хаос" розуміється в іншому сенсі: воно пов'язане зі змінами. Але і в цьому випадку необхідно розрізняти два роди хаосу: хаос мікроскопічний і хаос макроскопічний, або детерміністичний" [152,54]. Прикладом мікроскопічного хаосу може виступати світлове поле, що складається з великої кількості окремих світлових хвиль, які випускаються атомами невпорядковано, або рух частинок газу. "На відміну від мікроскопічного хаосу макроскопічний хаос виникає з невпорядкованої поведінки невеликого числа ступенів свободи, або змінних". Наприклад, рух маятника, якщо його збурювати з великою примусовою силою. На думку Г.Хакена: "Синергетика пояснює, чому в поведінці складних систем виникає детерміністичний хаос" [152,55].

Отже, з хаосом пов'язані зміни стану системи, які можуть бути породжені на мікрорівні, і це природно, або виникнути на макрорівні, і це є результат певного впливу на систему, або загострення суперечностей в самій системі. Але знову хаос відіграє конструктивну роль.

Досягнення природничих наук в аналізі поведінки складних систем дозволили розповсюдити ключові принципи теорії самоорганізації на дослідження екологічних систем, що дає нам можливість виокремити наступний підетап розвитку поняття “хаос” - екологічний.

На думку автора, "екологічний напрямок", втілено в теорії самоорганізованої критичності, що вивчає кризові стани сучасної глобальної цивілізації і можливі альтернативи розвитку. Сам "екологічний напрямок" дозволяє виділити три соціально-філософських напрямки дослідження проблем хаосу: 1) соціальна синергетика (Д.Бойтіма); 2) психосинтез (Р.Асаджолі, П.Феруччі); 3) соціальний синергетизм (Д.Ред'яра, Й.Масуди) [143].

Сутність цих трьох напрямків у поясненні логіки розвитку сучасної глобальної цивілізації, а також акцентуванні уваги на соціальних, психічних і духовних її факторах.

Принцип дії складних систем, що самоорганізуюються, дозволяє говорити про синергетичний резонанс, тобто отримання великих енергетичних ефектів у використанні тієї самої кількості зовнішньої енергії невідновлюваних ресурсів, у тому числі природних. Узгодження мети - це узгодження енергії мотивів, бажань, потреб, інтересів індивідів з такою ж мотиваційною енергією контрагентів зі свого найближчого оточення, виключно до соціальних груп.

Ідея узгодженості енергії лежить і в основі методу

психосинтезу, який надає узгодженості векторам психічної енергії, які раніше взаємознищувалися в хаотичних зіткненнях. Тобто, в основі методу лежить ідея

синергетичного резонансу. У процесі досягнення цієї духовно-моральної синергетичної узгодженості

спрацьовуватиме й інформаційно-технологічна синергія, а інформація стане ядром економічних потреб. Вирішальну роль матиме виробництво і застосування інформаційних цінностей.

Таким чином, вищезгадані теорії, які можна віднести до холістичного підходу вирішальну роль відводять морально­духовному потенціалу як людства в цілому, так і кожної соціальної системи зокрема. Морально-духовний потенціал є частиною глобальної свідомості та самосвідомості людства і вміщує в себе як загальнолюдські цінності, так і негативні руйнівні стереотипи поведінки людей енергію егоїстичних мотивацій індивідів. Домінування егоїстичних мотивацій і негативних стереотипів соціальної поведінки порушує рівновагу, тобто порядок, і призводить соціальну систему до хаотичного стану, який проявляється як криза суспільства: чи то екологічна, чи то економічна, або ж взагалі криза охоплює всі сфери буття.

У зв'язку з цим можна вирізнити декілька рівнів синергетичної взаємодії у глобальному соціумі. Перший - це синергетичний ефект від самого процесу розуміння планетарною свідомістю глобального екологічного імперативу. Другий - синергія організаційних форм достатня для подолання кризи на планеті. Російський вчений К.Х.Делокаров наголошує на необхідності виокремлення такого напрямку в синергетиці, як соціосинергетика, яка власне і має здійснити перші вдалі кроки у розв'язанні загальної кризи. "Особливо в умовах кризи сучасної культури, що посилюється, немає грунту для ігнорування евристичних і філософсько-методологічних можливостей теорії самоорганізації складних систем, тим більше, коли ми маємо справу з такими надскладними системами, як "природа - суспільство - людина", сучасний нестабільний соціум та інші. Таким чином, актуалізується питання про формування соціосинергетики не як редукції соціального до природничо- наукового, а як аналізу соціальних процесів самоорганізації та нелінійності" [43,118].

Поширеними в українській дослідницькій літературі стають погляди на суспільні трансформації за допомогою методології теорії катастроф. Спільність авторської

методології та методології, що пропонується теорією катастроф, полягає в тому, що обидві спираються на теорію самоорганізації. У широкому розумінні катастрофою пропонується вважати будь-який перервний перехід, що відбувається, коли система еволюціонує. Тобто катастрофа навіть у широкому сенсі є перервність і вихід на новий якісний стан. Теорія катастроф прагне довести, що хаос є органічний стан суспільства. Відхилення від усталеного стану, від порядку не є шляхом до катастрофи, не є надзвичайним станом, хоча розрізнення в стані хаосу такого ступеня, як соціальний вибух, споріднює дві методології, оскільки і природна, і техногенна катастрофи можуть виявитися тією вирішальною флуктуацією, яка змінить долю існуючої системи. Таким чином, хаос є змістовно більш широке поняття, ніж катастрофа, і цілком може його включати [98].

Синергетичне знання вплинуло на розвиток ідей соціального порядку та організації, які відобразилися в теорії соціальної ентропії та кібернетиці другого порядку, та лягли в основу соціосинергетичного підетапу розвитку поняття “хаос”.

Поняття "хаос" і поняття "ентропії" змістовно дуже схожі. Власне, зростання ентропії трактується в синергетиці як зростання хаосу, перехід у стан хаосу. Розробка поняття "ентропія" в рамках синергетики привела до прагнення застосувати поняття "ентропія" до найбільш складних динамічних систем - соціальних. В.В.Василькова вказує, що більшість праць з теорії соціальної ентропії не опубліковані російською мовою, тому не досить поширені. "Отож невипадково, що в кінці 60-х - на початку 70-х рр. ентропійний підхід став широко застосовуватися для аналізу соціальних процесів у різних сферах соціальної поведінки. Серед таких галузей - економіка (Н.Джорджеску-Роген), мистецтво (Р.Анхейм), міське планування (А.Вільсон), проблеми соціальної нерівності (Дж.Рифкін та Т.Говард) та інші.

Створюються узагальнюючі праці, що репрезентують як американську, так і європейську лінії концепції соціальної ентропії - це книги К.Бейлі "Теорія соціальної ентропії" та М.Форсе "Малоймовірнісний порядок: ентропія та соціальні процеси". На жаль, жодна з цих праць не перекладена на російську мову і фактично невідома у вітчизняній науці" [27,124]. Але варто зауважити, що незнання певних робіт у колі вчених якої-небудь країни не є показником недосліджуваності певного поняття. Наприклад, поняття "соціальна ентропія" застосовувалось у наукових працях Л.Д.Бевзенко, але не досліджувалося спеціально [9,10,11,12,13].

Актуалізація використання таких світоглядних орієнтирів у погляді на будь-які системи, як спонтанність і непрогнозованість, зумовили нові дослідження в кібернетиці, які у другій половині 70-х - на початку 80-х рр. були названі "другою кібернетикою", або "кібернетикою другого порядку". Цей напрям пов'язаний з такими іменами, як С.Бір, М.Зелені, Ф.Карела, Н.Луман, У.Матурана, М.Маруяма, Дж.Мердал і інші. Провідною ідеєю цього напрямку стала думка, яка склала ядро сучасного менеджменту: якщо поведінка соціальної системи не здається спостерігачеві раціональною, то це треба інтерпретувати як тенденцію системи до збереження своєї ідентичності. Необхідно відрізняти мету організації і мету для організації. Таким чином, дослідження

концентруються навколо стабілізації системи і дослідженні шляхів і умов стабілізації.

У дослідженні хаосу в соціальних системах та у вимірах особистості найбільш вдалими працями, на думку автора, є монографічне дослідження російської вченої

В.В.Василькової і низка статей української дослідниці Л.Д.Бевзенко. Їхні напрацювання мають витоки в більш ранніх дослідженнях. Починаючи з виявлення глибинних аналогій між фізичними, хімічними, біологічними об'єктами, що характеризуються універсальністю процесів

самоорганізації у мультиверсумі (А.Баблоянц, В.Басіос, Е.Ласло, К.Майнцер, Г.Ніколіс, І.Пригожин, Г.Хакен), дослідники все частіше звертаються до аналізу нелінійних процесів у живій природі та соціумі (Р.Аксельрод, П.А.Корнінг, Е.Янч). Це також стосується концепцій соціоеволюції, які підкреслюють спільність законів еволюції живої природи та соціальних систем (К.Д.Бейлі, М.Ейген, М.Д.Кондратьєв, М.В.Кузьмін, Е.Мезекілд, С.Расмусен, Дж.Скотт, С.Торбен, Р.Шустер).

Теорію соціальної самоорганізації та інші складові синергетики пронизує ймовірнісний підхід. Саме він задає вектор руху і світоглядну модель, завдяки якій здійснюються як теоретичні, так і прикладні дослідження. Ймовірнісний підхід зумовлює певну усталену категоріальну структуру, за допомогою якої аналізуються досліджувані явища. У вітчизняній філософсько-методологічній літературі в 70-80- роки ХХ століття ймовірнісний підхід розроблявся представниками логіко-математичних і природничих наук: О.Н.Колмогоровим, В.Н.Пятниціним, Ю.В.Сачковим,

І.Т.Фроловим [63,116,123].

Обгрунтування ймовірнісного підходу знайшло відображення в лекції К.Поппера "Світ припущень: дві нові точки зору на причинність" на ХѴШ Всесвітньому філософському конгресі (Брайтон, Англія, 1988) [143].

У рамках своєї еволюційної епістемології, заснованої на методиці припущень і спростувань, він запропонував концепцію вірогідності, яка є об'єктивно сутнісним припущенням.

Певний внесок у розвиток категоріального обгрунтування ймовірнісного стилю мислення внесла українська дослідниця В.А. Храмова. "Ймовірнісний стиль мислення, який спирається на квантово-польову стратегію, ідеї нелінійної динаміки, нерівноважної термодинаміки, синергетики екстраполюється на предметне поле квантової космології з метою осмислення процесів зародження та еволюції Всесвіту, завершення всеохопної системи світопобудови" [156,168].

Саме осмислення єдності світу дозволяє говорити про існування соціального організму, концепція обгрунтування якого базується на квантово-хвильовій його природі, на системному характері функціонально взаємозалежних і взаємообумовлених зв'язків, сенсів, що формують цілісний соціальний організм [17,18,19].

Конструктивна роль хаосу підкреслюється і в дослідженнях російських вчених, таких як С.П.Курдюмов, Г.Г.Малінецький, О.Н.Князєва, В.В.Василькова та інші. Наприклад, О.Н.Князєва зазначає: "У світі має бути певна доля хаосу, руйнації. Хаос, флуктуації на мікрорівні відіграють провідну роль у визначенні наявних тенденцій, "цілей" процесів на макрорівні. Хаос постає перед нами в якості механізму виходу на нові структури-атрактори еволюції. Макроорганізація будується завдяки безладу, хаосу на мікрорівні. Добро і зло, порядок і хаос, організація і дезорганізація - все в світі врівноважено. Тобто, не має сенсу боротися проти хаосу, прагнути повністю витіснити негативні та деструктивні елементи зі світу" [128,246]. Продовжується розвиток соціосинергетики статтею російського дослідника В.П.Бранського "Теоретичні засади соціальної синергетики", де він доводить, що суспільство є дисипативною системою, тобто має такі риси як відкритість, нерівноважність, складність. На думку автора згадуваної статті, в основі розвитку лежить процес відбору. Його пояснення потребує введення таких понять як "тезаурус" - тобто множина варіантів вибору, "детектор" - хто здійснює відбір, та "селектор" - правила відбору, на яких засадах цей відбір здійснюється. Перехід на кожний новий рівень ієрархізації відбувається завдяки хаосу, тобто процесам деієрархізації [21].

Сучасні досягнення синергетики дозволяють зробити певні узагальнення, які формують засади для соціальної синергетики. Її основи було закладено монографіями А.П.Назаретяна "Агресія, мораль і кризи в розвитку світової культури. Синергетика історичного процесу" та статтею Г.Г. Малінецького "Нелінійна динаміка - ключ до теоретичної історії", де розкривається соціальне значення таких фундаментальних понять теорії самоорганізації, як біфуркація та атрактор.

На нашу думку, з середини 90-х років ХХ століття поступово формується новий етап розуміння змісту поняття “хаос”, йдеться про філософську рефлексію з приводу побудованих фізиками, хіміками, математиками, екологами, кібернетиками, соціологами евристичних моделей і концепцій самоорганізації. Філософія переосмислює

призначення категорій, що використовуються, уточнює сутність і природу зазначених цими категоріями феноменів, співвідносить їх з дійсністю. Отже, на нашу думку, теорія самоорганізації, а саме її використання для дослідження процесів у суспільстві, має пройти філософський аналіз, що дозволить оцінити її життєвість і адекватність суспільній практиці.

Особливий внесок у філософське осмислення тих світоглядних перспектив, що їх відкриває синергетика здійснили Л.Д.Бевзенко, В.П.Бех, Л.С.Горбунова, І.С.Добронравова, С.П.Курдюмов, Г.Г.Малінецький,

О.Н.Князєва, В.В.Василькова, І.Пригожин, Г.Хакен, О.Е.Шноль, П.Еткінс, Н.Н.Моісеєв, Р.Том, С.Б.Кримський, Ю.І.Саєнко та інші. У ряді досліджень цих авторів обговорювалася можливість застосування синергетичного підходу для моделювання динаміки соціальних систем. Синергетика, як загальнонауковий підхід акцентує увагу на універсальності процесів, що відбуваються у живій та неживій природі, а також “першій” і “другій” природі, дозволяє використати певну систему категорій. Це категорії хаосу та порядку, біфуркації, флуктуації, атрактор і інші. Широке розповсюдження мають уявлення про становлення порядку через хаос, про біфуркаційні зміни, про наявність у системі флуктуацій тощо. Таким чином, із розвитком теорії самоорганізації ми говоримо про відповідний стиль мислення і відповідну філософську систему.

Отже, хаос у синергетиці є тим поняттям, для дослідження якого можна поєднати в один логічний ланцюг: натурфілософські й міфологічні уявлення про хаос - здобутки природничих наук, що сконцентрувалися в синергетиці, - поняття "криза" у філософських поглядах ХХ - ХХІ столітть - моделі сучасних трансформаційних процесів у суспільстві.

Дослідження хаосу та порядку в системах різної природи формує можливість використання цілого комплексу методів вивчення цих явищ. На наш погляд, у сучасній соціальній філософії існує проблема формування відповідної методології як сукупності методів, прийомів, технік, які б дозволяли досліджувати хаос і порядок, а також принципи їхньої взаємодії в соціальних системах. Обгрунтування адекватної до даної проблеми методології має, на нашу думку, враховувати наступні аспекти:

1. Більшість досліджень хаосу стосувалося природних систем, де існування хаосу на певних етапах життєдіяльності складної системи було доведено експериментально.

2. Універсальні принципи розвитку складних систем, здатних до самоорганізації, що були сформульовані в царині природничих наук, поширили на дослідження стану хаосу в психічних, екологічних, соціальних системах, що зумовило холістичний характер узагальнень і наукових висновків щодо проявів хаосу в цих системах.

3. Отже, складність соціальних систем і механізмів розгортання хаосу в них актуалізує пошук методології, що дозволяє звільнитися від холізму, а іноді й редукціонізму в дослідженні становлення порядку з хаосу, і навпаки, розвитку дезорганізаційних тенденцій, що приводять систему в хаотичний стан.

Всі методи, які вже застосовувалися до виявлення стану хаосу, можна розділити на соціологічні та методи математичного моделювання. З наукових методів

теоретичного дослідження найбільш поширеними у вивченні явищ хаосу виявилися методи математичного моделювання і прогнозування.

Принципи синергетики було вперше використано в економічній науці, особливо при аналізі проблем економічної історії. Яскравим прикладом використання методів теорії хаосу в дослідженнях можна назвати збірник статей "Нелінійна динаміка, хаос і економетрика", який вийшов друком у 1993 році в США. За допомогою таких методів досліджувалися процеси поглинання і злиття фірм в різних секторах економіки США і Великобританії, моделі ринку зайнятості, бізнес-цикли в історії тощо.

Використання методів нелінійної динаміки в економічних моделях реалізовувалося такими російськими дослідниками, як Л.В.Белайчук, О.А.Звєрєв, Г.Б.Клейнер, Г.Г.Малінецький; та українськими дослідниками, серед яких В.О.Перепелиця, А.Ю.Позднякова, Л.Н.Сергеєва та інші. Зокрема, Л.Н.Сергеєва запропонувала комплекс методів з дослідження хаотичної поведінки економічних систем та прогнозування в економіці. Основою таких методів для економічних систем виступає серія метричних тестів:

* вирахування кореляційної розмірності, яка є нижньою оцінкою фрактальної розмірності (або розмірності (Хаусдорфа-Безиковича);

* вирахування максимального показника Ляпунова;

* оцінка К-ентропії Колмогорова;

* вирахування показника Херста;

*тест залишків Брока;

*BDS- тест (тест, розроблений Броком, Дезертом та Шейнкмоном);

* діагностика "тасування" [126,9].

Але Л.Н. Сергеєва зазначає, що метричні тести мають певні недоліки, тому нею розроблено топологічний тест хаосу, який дозволяє діагностувати наявність детермінованого хаосу в економічних системах. Топологічний тест дає можливість короткострокового прогнозу, що не потребує реконструкції атрактора.

Хаотичні нелінійні моделі було створено для досліджень з соціальної історії. В середині 90-х років ХХ століття йшла дискусія з методологічних аспектів використання понять і категорій теорії хаосу в історичній науці. Дискусія почалась на сторінках журналу "Historial Social Research", яку було відкрито статтею Фабера і Коппелаара [172]. Але вони досить критично віднеслися до проблеми використання нелінійної динаміки для пояснення соціальних феноменів.

Із цього часу, активно створюються математичні моделі соціальних феноменів. Але завжди існує проблема зв'язку моделі з реальністю.

Внесок концептуального характеру зробив Ф. Мюллер- Бенедикт, дослідник, який є учасником соціологічного семінару Геттингенського університету [173]. Він

обґрунтував використання концепцій синергетики в соціальних науках. У його працях також піднімається дуже актуальна проблема: для того, щоб використовувати і математичне моделювання соціальних процесів, і ключові поняття синергетики, треба досягти певної міри формалізації суспільних явищ, хоча саму проблему формалізації він не розглядає. Найбільш відомими є розробки у використанні синергетичного підходу в моделюванні німецького фізика професора Вайдліха. Він був на той час директором Інституту теоретичної фізики в Штуттгарті і очолював при ньому напрямок з кількісного моделювання соціальних процесів. У його роботах [23;174] мова йшла не про пряме сприйняття та перенесення досягнень природничих наук на соціальні явища, а про більш адекватний опис складних систем на макрорівні. Взагалі, в аналізі суспільства, як і в аналізі фізичних систем, мають розрізнятися швидкозмінні перемінні, наприклад, суспільні настрої, і параметри порядку. Соціологічні методи зосереджувалися на вивченні кризового стану свідомості, вивченні невротичних симптомів цієї свідомості в перехідному суспільстві, проблемі ідентичності як індивіда, так і соціуму в цілому. Оцінку ступеня кризовості свідомості здійснюють за допомогою її різноманітних характеристик. Для оцінки кризового стану застосовують численні шкали, наприклад "загальної задоволеності життям", розроблену американськими психологами ILS-Index Life Satisfactory, адаптовану українськими вченими Є.І.Головахою і Н.В.Паніною [37]. Крім того, з метою характеристики стану стурбованості використовують стандартний тест загального занепокоєння (General anxiety), застосований російським дослідником В.О.Ядовим [167;168], інтегральний індекс соціального самопочуття (IICC), запропонований Є.І.Головахою і Н.В.Паніною [36]. Деякі проблеми діагностики кризового стану свідомості вивчаються в соціологічній літературі, присвяченій проблемам песимізму/оптимізму. Як індикатор, під час прикладних досліджень використовується, зазвичай, не бачення перспектив, а задоволеність нинішньою ситуацією, деякі дослідження таким індикатором вважають бачення індивідом перспектив майбутнього [57]. Спектр наукових праць з цієї проблематики постійно розширюється.

Накопичення результатів емпіричних досліджень в царині таких наук, як фізика, хімія, біологія, економіка, соціологія, історія сформувала потребу в філософській рефлексії з приводу побудованих в цих науках евристичних моделей, в уточненні сутності і природи означених ними феноменів. Філософський аналіз має оцінити відношення тієї чи іншої теорії з практикою, що визначить її життєвість і адекватність. Потреба в філософській рефлексії зумовила визначення і структурування принципів самої синергетики як науки.

Різні автори виокремлюють різні рівні синергетики, та визначають для них системи принципів.

Російський дослідник В.Г.Буданов визначає порядок як буття, а хаос як становлення. Також він виокремлює принципи буття: гомеостатичність, ієрархічність і принципи становлення: нелінійність, нестійкість, незамкненість,

динамічна ієрархічність, спостережуваність [129].

Російські вчені В.І.Аршинов і В.Є.Войцехович в статті "Синергетичне знання: між тенетами і принципами" [129] виокремлюють декілька підсистем синергетичних принципів. Методологічними серед них виступають:

1. Принцип становлення, згідно якого основна форма буття - не усталене, а те, що в процесі становлення, не спокій, а рух, не завершені, вічні, усталено-цілісні форми, а перехідні, проміжні, тимчасові ефемерно-дробні утворення.

2. Принцип упізнання, означає впізнання (відкриття) буття як становлення і донесення цього як до системи так і до спостерігача.

3. Принцип згоди - буття як становлення формується і впізнається лише в ході діалогу, взаємодії.

4. Принцип відповідності означає можливість переходу від науки, що існувала до синергетики, до науки синергетичної.

5. Принцип додатковості означає незалежність і принципову частковість, неповноту як досинергетичного опису реальності, так і частковість синергетичної картини світу, буття є і становлення, і усталене.

Окремо авторами цієї роботи визначаються принципи логічної частини теорії синергетики, а саме:

1. Принцип логічного становлення означає

взаємоперехідність логік, що відображають процес становлення системи;

2. Принцип фрактальності, тобто здатність логіки відобразити проміжні, дробні стани об'єкта еволюціонування;

3. Принцип геометричності, тобто залежності конкретної логіки від ситуації, що складається, і яка зводиться до геометрії;

4. Принцип глобальної однозначності стверджує, що провідною логікою для опису в цілому є однозначна логіка.

Саме такі принципи наводять В.І.Аршинов і В.Є.Войцехович. На нашу думку, вище означені принципи відображають процес становлення методологічних основ синергетики, оскільки не всі принципи означені чітко, і вони мають елементи редукціонізму. Тобто відчутним є вплив досягнень природничих наук і тих концептів, які вони привнесли в синергетику.

Структурування принципів синергетики, інституювання її як загальнонаукового підходу, з одного боку, потреба в адекватній методології дослідження соціальних систем, з іншого, підняли питання про співвідношення ідей, законів і принципів діалектики й синергетики.

Можна виокремити декілька позицій дослідників про зазначене співвідношення.

Обговорення проблем співвідношення діалектики й синергетики започатковано статтями російського вченого Г.І.Рузавіна [117,118,119]. Він окреслив коло проблем у становленні синергетики, але чіткого позиціювання між ними не визначив.

Російський дослідник Д.С.Чернавський теорія самоорганізації є поєднуючою

зауважує, що ланкою між

а...сучасна діалектичного

формальною логікою та діалектикою,

синергетика є математичною основою матеріалізму" [129,55].

Оскільки діалектична логіка на відміну від формальної логіки не мала математичного апарату у своєму підґрунті і не могла відповісти на питання, коли одна протилежність змінить іншу, тобто, коли виникне синтез, не відомо і математично не розраховується, багато представників фізики й математики віднеслися до діалектики негативно.

Але, на нашу думку, можна погодитись з зауваженням ще одного російського вченого М.С.Кагана, який стверджує, що ефективним поєднання синергетики й діалектики стане лише за умови органічного, а не механістичного їх схрещення, тобто такого, що не руйнує цілісне буття [128,35]. Він розглядає синергетичний підхід як розвиток системного підходу, обумовленого необхідністю дослідження систем, що саморозвиваються. Синергетика повинна досліджувати

складність процесів самоорганізації, тобто еволюційний аспект складності. Специфіка синергетики полягає в малодослідженості з її позицій антропо-соціо-культурних систем; одночасно принципи діалектики є дуже загальними для природничих систем, а синергетика спроможна їх конкретизувати.

Українська дослідниця І.С.Добронравова розглянула співвідношення цілого та його частин, здійснивши синергетичну інтерпретацію цих філософських категорій [45].

Ще одна українська дослідниця Г.О.Нестеренко доводить, що ідеї теорії самоорганізації конкретизують принципи матеріалістичної діалектики, дозволяють ефективніше застосовувати всеосяжність останніх для вирішення окремих завдань [94].

Отже, з усіх відомих орієнтирів світогляду та діяльності

принципи матеріалістичної діалектики забезпечують універсальну соціальну значущість і є найбільш адекватними для дослідження соціальної реальності. Але, на нашу думку, ці універсальні принципи й закономірності мають бути деталізовані принципами синергетики, доповнені її категоріальним апаратом, якщо соціальна система розглядається як відкрита, складна, здатна до самоорганізації. Саме такий погляд на суспільство дозволяє розкрити сутність процесів як дезорганізації, так і організації, як результат домінування стану хаосу чи порядку в системі. Але розгортання хаосу, або встановлення порядку, - це кінцевий продукт вирішення суперечностей між дезорганізацією та організацією. Таким чином, автор дисертаційного

дослідження вважає, що оскільки закони діалектики відображають універсальні закономірності розвитку матерії, їх ігнорування у створенні синергетичної методології призведе до збіднення як категоріальної структури, так і змістовної наповненості синергетичних моделей розвитку. І навпаки, поєднання здобутків діалектики і синергетики - це шлях збагачення наших уявлень про сучасну картину світу, закономірності її функціонування й розвитку. Саме тому синтез діалектики як методу дослідження і синергетики як системи світоглядних принципів в дослідженні складних систем, здатних до самоорганізації, дозволить сконструювати інтегрований метод дослідження.

Отже, розглянемо відповідність принципів і категорій діалектики і синергетики, проаналізуємо їх сутність, та сформуємо принципи дисертаційного дослідження.

І синергетика, і діалектика спільні в розгляді проблем розвитку, його характеристик, а відрізняються поглядами на причину і рушійні сили розвитку.

І в синергетиці, і в діалектиці відчувається вплив системного підходу, який хоч і адаптовано по-різному, але він визначає спільні світоглядні концепти обох напрямків філософської думки.

Закони і принципи діалектики більш придатні для дослідження соціальних систем, але вони не суперечать основним положенням синергетики, а остання методологічно збагачує погляд на сучасні умови їх розвитку, принципи їх функціонування.

Синергетика доповнює діалектику, визнаючи роль суперечностей як механізмів самоорганізації, але говорить про суттєву роль випадковості в розвитку системи. Розвиток внутрішніх суперечностей системи може вступити в резонансну взаємодію з зовнішніми флуктуаціями і виникне ефект синергії, тобто сила та інтенсивність розвитку суперечностей набуває катастрофічного масштабу в руйнації усталених структур. Так само випадкова резонансна взаємодія зовнішньої флуктуації і моменту зняття загострених суперечностей призведе до створення якісно нових ефективних структур, що постануть як новий порядок.

Крім того, діалектичний принцип матеріальної єдності світу доповнюється синергетичним уявленням про складні системи, а ускладнення системи на кожному рівні ієрархії породжує нові закономірності. Здатність матерії до саморозвитку з породженням різних взаємодіючих форм руху доповнюється синергетикою поняттям самоорганізації як процесу, притаманному кожній матеріальній системі.

Здатність матерії до саморуху, що спричиняє формоутворення нового, яку розкриває діалектика, синергетикою доповнюється конкретизацією умови саморуху матерії, яка відбувається через самоорганізацію, коли є вільний обмін речовиною, енергією та інформацією. Розвиток деталізується синергетикою як постійність реалізації процесів організації та дезорганізації, ієрархізації та деієрархізації, і як результат, зміною станів хаосу й порядку. Розвиток відбувається не тільки від хаосу до порядку, але й навпаки. Необхідність пізнання

закономірностей минулого й теперішнього доповнюється обумовленістю майбутнім, тобто структурами-атракторами, до яких тяжіє система в своєму розвитку.

Основні закони діалектики також можуть бути конкретизовані теоретичними надбаннями синергетики. Закон єдності та боротьби протилежностей визначає джерелом саморозвитку системи суперечність. Діалектична логіка як наука про закони і форми відображення в мисленні розвитку об'єктивного світу, про розвиток самого пізнання дозволяє визначити, згідно з тріадою Геґеля, минулий динамічний режим ("порядок"), тобто теза, стає нестійким і система функціонує в нестійкому режимі. Хаос - це антитеза порядку. Потім система входить у новий динамічний режим. Виникає новий порядок, тобто відбувається синтез, в якому системі вже притаманні нові якості. В новому режимі система розвивається динамічно, аж до наступної точки біфуркації. Діалектична логіка застосовується до всіх систем, що розвиваються, в тому числі і особливо до живих. Крім того, домінування хаосу чи порядку на різних ієрархічних рівнях системи залежить від постійного вирішення та зняття суперечності між організацією та дезорганізацією структур системи.

Відповідно до закону переходу кількісних змін в якісні, нова якість виникає тоді, коли накопичений обсяг кількісних змін досягає певної міри. Ця міра синергетикою

визначається як точка біфуркації, тобто точка розгалуження шляху системи в наслідок формування нової якості. Синергетика деталізує умови переходу в нову якість: по- перше, наявність атракторів в момент розгалуження шляху системи; по-друге, визначальна роль випадковості (флуктуації), що може змінити ситуацію вибору шляху трансформації; по-третє, швидкість процесів організації та дезорганізації, яка зумовлює стабілізацію нової якості.

Певною мірою деталізація стосується і діалектичного закону заперечення заперечення, який визначає спіралеподібний характер розвитку. Синергетика доповнює цей закон визначальною роллю випадковості, оскільки в моменти нестійкості, коли відбувається перехід від однієї стадії до іншої, саме випадковість визначає атрактор, до якого буде еволюціонувати система, а не система вибирає із спектра випадковостей необхідність.

Крім доповнення основних принципів і законів діалектики, формування інтегрованого методу дослідження потребує визначення міри відповідності категоріальної структури діалектики й синергетики.

На нашу думку, категорії "буття" і "становлення" відповідають сутнісно поняттям “хаос” і порядок”.

Буття - філософське поняття, що означає “існуючий незалежно від свідомості об'єктивний світ, матерію” [129,55]. Діалектичний матеріалізм тлумачить буття як об'єктивно існуючу реальність. Буття не зводиться лише до предметно- речового світу. Підкреслюється багаторівневий характер буття [34,57]. Таким чином, виокремлюючи форми буття, у тому числі і соціальну, діалектичний матеріалізм виходить з першості природного, світ передує свідомості.

Становлення - це філософська категорія, що виражає спонтанну змінність речей та явищ - їх безперервний перехід і перетворення. Категорія становлення органічно пов'язана з діалектичним поглядом на світ: в її основі лежить погляд на речі та явища як на єдність протилежностей буття й небуття [128,434-435]. Таким чином, становлення відображає зміни, перехід.

Якщо на обидві категорії діалектичного матеріалізму поглянути крізь призму синергетичного підходу, варто зауважити, що буття як констатація існування об’єктивного світу відображає усталений порядок, а становлення як констатація змін відповідає сутнісно хаосу, який в синергетиці набуває змісту як стан перетворень, перебудови структури, виникнення нової структури.

Саме властивості систем, здатних до самоорганізації, дозволяють визначити сутнісні характеристики діалектичної взаємодії хаосу й порядку.

1. Хаос і порядок можуть виникати локально на будь-якому ієрархічному рівні системи.

2. Для деяких підсистем притаманний хаотичний режим функціонування, в той час коли система знаходиться в стані порядку.

3. Саме рівень ентропії зумовлює межу між визначенням стану системи: чи це є порядок, чи стан хаосу.

4. Кожна система має внутрішній вимір часу, який зумовлює взаємодію хаосу й порядку.

5. Система допускає потенційне існування декількох процесів; реалізується той із них, який потребує найменших затрат ресурсів системи, інакше кажучи, діє принцип мінімальної дисипації.

Таким чином, “хаос” як явище у своїй взаємодії з порядком може бути проаналізований на соціальному рівні матерії через обгрунтування понять “соціальний хаос” і “соціальний порядок”.