Поняття особистості

Поняття особистості належить до найскладніших у людинознавстві. У європейських мовах слово «особистість» бе­ре початок від латинського поняття «персона», що означало мас­ку актора в театрі, соціальну роль і людину як певну цілісну істо­ту, особливо в юридичному значенні.

У східних мовах (китайській, японській) поняття особистості пов’язане не тільки і не стільки з обличчям людини, скільки з усім її тілом. В європейській традиції обличчя розглядається в опозиції до тіла, адже обличчя символізує душу людини, а для китайського мислення поняття «життєвість» об’єднує тілесні й духовні якості людини.

Цікаво відзначити, що латинський термін «homo» виходить з поняття «гумус» (грунт, прах), з якого походить людина, а в єв­ропейських мовах «man» пов’язане з «manus» (рука). У російсь­кій мові слово «человек» має корінь «чело», тобто лоб, верхня частина людської істоти, яка наближає її до Творця. Таким чи­ном, навіть етимологічно особистісні характеристики людини не­суть різне змістовне навантаження залежно від тієї чи іншої культури або цивілізації.

Першим поняттям, з якого починається вивчення проблеми особистості, є «індивід». Дослівно воно означає неподільну далі частину якогось цілого. Цей своєрідний «соціальний атом», окрема людина розглядається не тільки як одиничний представ­ник людського роду, але й як член певної соціальної групи. Це найпростіша і найабстрактніша характеристика людини, яка го­ворить лише про її тілесну відокремленість від інших індивідів. І хоча подібна відокремленість не є сутнісною характеристикою людини, вона стала основою індивідуалізму — філософсько- етичної концепції, яка виходить з уявлення про атомарність інди­віда і затверджує пріоритет особистості над будь-якою формою соціальної спільності.

Подібна унікальність і неповторність людини фіксується по­няттям «індивідуальність». Тут людина виступає не просто но- сіем сукупних індивідуальних особливостей. Індивідуальність вбирає в себе все різноманіття соціальних зв’язків та відносин і передбачає індивідуальне переломлення всезагальних, загаль­нолюдських характеристик. Таким чином, індивідуальність — не просто «атомарність» людини, а швидше за все характерис­тика її одиничності та своєрідності, що виходить за межі цієї одиничності.

У той же час людина існує не тільки як цілісне «Я», але і як певна множинність малих «я» («зовнішнє я»: «я, що зображуєть­ся», «я, що сприймається»; «внутрішнє я»; «реальне я», «потен­ційне я», ідеальне я»; «фізичне я»; «соціальне я»; «духовне я»; «емпіричне я»; «трансцендентальне я» тощо). Якщо для особис­тості характерним є твердження «я існую», то для індивідуально­сті — «я є такою».

Ці моменти безпосередньо торкаються проблеми ґенези, по­ходження особистісних особливостей людини, в центрі якої сто­їть питання — коли народжується особистість, що цьому сприяє або заважає? Очевидно, що новонароджена дитина ще не є осо­бистістю, хоча всі люди з’являються на світ як індивіді і як інди­відуальності. Під останнім слід розуміти те, що в кожній новона­родженій дитині унікально неповторним чином як у генотипі, так і у фенотипі відбита вся її передісторія. Це стосується і вродже­них особливостей біохімічних реакцій, фізіологічних параметрів, готовності мозку до сприймання зовнішнього світу тощо. При народженні всі діти не тільки різні, але й унікальні.

В останні роки велика увага приділяється феноменові прена­тальної спільності, тобто формуванню особливих відносин між матір’ю і плодом.

Так само й процес народження має не тільки фізіологічне зна­чення, але й визначає параметри діяльності дорослої людини. У плані особистісного самовизначення людини важливо підкрес­лити, що людина приходить в життя з досвідом народження, а до народження — з досвідом пренатальної спільності. Більше того, останні дані науки щодо специфіки геному людини свідчать про те, що ми перебуваємо у близькому спорідненні з живою та не­живою природою, і в цьому плані передумови особистості кож­ного багато в чому визначаються природною основою людини.

Новонароджена дитина вже є яскравою індивідуальністю і кожний день її життя збільшується потреба в різноманітних реа­кціях на навколишній світ. Індивідуальність дитини яскраво про­являється на другому-третьому році її життя. Саме в цей період з’являються перші риси особистісної поведінки, значною мірою зумовлені тим, що дитина потрапляє в ситуацію вільного вибору. Всі діти цього віку надзвичайно талановиті і за сприятливих зов­нішніх обставин становлення особистості відбувається гармоній­но. Велике значення для подальшої долі мають особливі «крити­чні» моменти, під час яких відбувається збереження яскравих вражень, що в подальшому визначають поведінку людини. Вплив на розвиток особистості відзначається й «проходженням» інших вікових періодів, а також такими факторами, як вік, стать, профе­сія, коло спілкування, етнокультурне середовище, епоха, тощо. На життєвому шляху неминучі зльоти — як правило, в юності й у віці 30—40 років, а також застої (25—30 років, 40—45 років).

Виходячи з цього, можна говорити про відкритість людини як важливий фактор формування особистості, що разом з унікальні­стю складають її внутрішній стрижень реалізуються у самопі­знанні та самотворенні.

Фундатор французького персоналізму Е. Муньє так говорить про особистість: «Існуючи скрізь, вона ніде не дана заздале­гідь», — маючи на увазі відкритість особистісного буття людини, а також те, що особистість постійно заявляє про себе. В ній є ли­ше одна заданість — відсутність будь-якої заданості. Саме тому для Е. Муньє особистість і постає як «жива активність самотвор- чості».

Особистість несе в собі абсолютну відкритість світові. Це реа­льність, яку ми пізнаємо й водночас творимо. Особистість не є щось окремішнє, як об’єкт; особистість — це модель Всесвіту, мікрокосм, котрий еволюціонує та розвивається.

Становлення особистості відбувається у процесі засвоєння людьми соціального досвіду та ціннісних орієнтацій певного су­спільства, що дозволяє їй стати членом суспільства. Такий про­цес називається соціалізацією. Людина навчається виконувати особливі соціальні ролі — спосіб поведінки, очікуваний від неї у зв’язку з займаним місцем у суспільстві. Соціальні ролі зумовле­ні культурним контекстом і залежать від стереотипів мислення. Можна сказати так: особистістю стає практично кожна людина в ході розвитку своєї індивідуальності в певних конкретно- історичних умовах. Таким чином становлення особистості — ре­зультат взаємодії людини й суспільства. Разом із тим упродовж життя людина може певним чином втратити особистісні риси внаслідок розвитку тяжких захворювань, хронічного алкоголізму, наркоманії тощо. У принципі особистість може «померти» в ще живій людині. Це свідчить про складну внутрішню структуру цього феномену, в якому можна виділити декілька складників.

По-перше, фізична особистість (фізичне Я). Це тіло, або ті­лесна організація людини — найбільш стійкий компонент особи­стості, який ґрунтується на тілесних властивостях і самовідчут- тях.

По-друге, соціальна особистість (соціальне Я), яка формуєть­ся в ході спілкування людей. Фактично йдеться про систему соці­альних ролей людини. Усі форми самоутвердження у професій­ній та суспільній діяльності, дружбі, любові, суперництві тощо створюють соціальну структуру особистості.

По-третє, духовна особистість (духовне Я), що виступає як невидимий стрижень, ядро нашого «я». Це внутрішні душевні стани, що віддзеркалюють спрямованість до певних духовних цінностей і ідеалів. Вони можуть і не усвідомлюватися до кінця, але так чи інакше турбота про «душу» є квінтесенцією особистіс- ного розвитку. Духовність людини не є чимось зовнішнім: вона досягається шляхом постійного внутрішнього самовдосконален­ня. Тому потреба в духовному розвиткові, на відміну від фізич­них або соціальних потреб, ніколи не може бути повністю задо­воленою.

Виділення фізичної, соціальної й духовної особистості має умовний характер, оскільки ці сторони особистості створюють єдину систему, в якій кожний з названих елементів на тому чи іншому етапі життя людини може набувати домінуючого значен­ня. Відомі, скажімо, періоди посиленої уваги до свого тіла, етапи розширення і збагачення соціальних зв’язків, піки духовної акти­вності. Так чи інакше, але будь-яка риса набуває системотворчо- го характеру й багато в чому визначає сутність особистості на певному етапі її розвитку. І разом із тим, вік, тяжкі випробування долі, хвороби тощо можуть змінити структуру особистості, при­вести до її «розщеплення» чи деградації.

Серед соціальних типів особистості, які простежуються про­тягом усього історичного шляху розвитку людства, можна виді­лити декілька найбільш поширених.

Перший тип — діячі. Для цього типу особистостей головне — це активна дія, зміна навколишнього середовища, світу та інших людей, у тому числі й самої себе. Вона «горить» на роботі, зна­ходячи в цьому найвищу насолоду, навіть якщо її результати не дуже значні. Очевидно, що «діячів» можна зустріти в різні епохи, серед різних верств населення. Однак масовому культивуванню такого типу особистості дуже сприяв бурхливий розвиток капіта­лістичних відносин та їх подальше вдосконалення через систему громадянських та правових інститутів.

Другий тип — мислителі. Це люди, які, за словами Піфагора, приходять у світ не для того, щоб змагатися і торгувати, а диви­тись і міркувати. Образ мудреця, мислителя, що втілює в собі традиції роду та його історичну пам’ять. Не випадково відомі мудреці і пророки Будда і Заратустра, Мойсей та Піфагор, Соло­мон і Лао-Цзи, Конфуцій і Махавіра Джина, Христос і Мухамед вважалися або посланниками богів, або обожнювалися самі. Роз­думи про світ завжди вимагають певного дистанціювання, відда- ленння з гущі подій. Тому мислителі відточують свою єдину зброю — слово, Логос. Ще з біблейських часів відома думка, що «ніякий пророк не приймається у власній Батьківщині». Тому трагічними є долі багатьох видатних мислителів минулого й су­часного. Однак потреба в них постійно існує і вони навічно за­лишаються живими для сучасників і нащадків.

Третій тип — люди почуттів і емоцій, які гостро відчувають і переживають всі події, що відбуваються. Перш за все це діячі лі­тератури і мистецтва, геніальні здогадки яких нерідко випере­джають найсміливіші наукові прогнози та віщування мудреців.

Четвертий тип — гуманісти та подвижники, які відрізняють­ся можливістю гостро відчувати душевний стан іншої людини. Їх сила — у вірі в своє призначення, в любові до людей і всього жи­вого, в активному діянні. Милосердя — справі а їх життя. Єван­гельська заповідь «Люби ближнього свого, як самого себе» зна­ходить у їх діяльності безпосереднє втілення.

Домінуючі в конкретному суспільстві типи особистостей за­лежать від культурних і цивілізаційних особливостей, які яскраво відображають розбіжності між Сходом і Заходом. Наприклад, у європейській моделі, на відміну від східної, особистість розгля­дається як певна цілісність, що схожим чином діє в різних ситуа­ціях, зберігаючи свій основний «стрижень». Для японців більш характерним є сприймання особистості та її вчинків як сукупнос­ті декількох «кіл зобов’язань» — по відношенню до імператора, батьків, друзів, самого себе тощо. Для кожної сфери є свій «ко­декс» поведінки. Особистість тут не автономна й не самостійна, і реалізується лише у зв’язку з тією чи іншою спільністю. Європе­єць постає як «тверда особистість», що нагадує яйце у скорлупі, в той час як японець більше стурбований збереженням своєї «м’якої» ідентичності, встановленням і підтримкою зв’язків з оточенням.

Особливості сприймання особливості в різних культурах ви­значаються ще й кількістю слів для вираження індивідуальних рис особистості. Так, у російській мові їх біля двох тисяч, в німе­цькій — чотири тисячі, в англійській — до сімнадцяти тисяч.

Нарешті, існуючі світові релігії також випрацювали свій нор­мативний ідеал особистості. Так, християнський ідеал особистос­ті ґрунтується на любові до Бога й любові до свого ближнього, що нерозривно пов’язано між собою. Чим ближче людина до Бо­га, тим ближче вона до інших людей. Особистісний розвиток ро­зуміється як розквіт усіх даних Богом талантів, і в той же час по­стійна підготовка до життя вічного, усвідомлення своєї гріховно­сті і рятувальної місії Христа. Таким чином, в основі християнсь­кого вчення про особистість лежить уявлення про збіг всезагального (Бога) з індивідуальним (людиною), що міститься в таємниці феномена Боголюдини (Христа), в котрому поєднують­ся дві природи — божественна й людська.

Важливо підкреслити, що на відміну від інших релігій, хрис­тиянство є виключно персоналістичним. Головне — особистість Христа й започаткована ним Церква як поєднання віруючих у єдине тіло, главою якого є він Сам. Особливістю християнсько­го світорозуміння в моральному аспекті, що впливає на тип осо­бистості, є любов не до тих, хто вас любить, а любов до ваших ворогів.

В ісламській моделі особистості головне — суворе виконання волі Аллаха. Права Бога розглядаються шаріатом як основні й такі, що передують усім іншим. Мусульманин повинен сповідувати аб­солютне єдинобожжя, віру в Пророка Мохаммеда, коритися Алла­хові та поклонятися йому. Усе це треба виконувати насамперед за все за рахунок інших власних прав і обов’язків. Однак іслам напо­лягає на збалансованості й поміркованості, за принципом, згідно з яким особистість повинна нести менші втрати, щоб уникнути бі­льших втрат. Зокрема, іслам заперечує безглузде кровопролиття і закликає боротися лише з тими, хто сам піднявся на боротьбу. Для мусульманина весь світ чітко поділений на правовірних і невірних, причому стосовно до останніх можливі або священна війна, або вони можуть добровільно підкоритися ісламу.

Шаріат забороняє все, що може загрожувати фізичному, розу­мовому та моральному розвиткові особистості. У той же час він вітає й заохочує «правильне» користування всіма радощами жит­тя і забороняє самозрікання, аскетизм тощо. Статеві ролі чітко поділені й закріплені: чоловік — голова сім’ї, її годувальник і за­хисник, дружина присвячує себе домашньому господарству та вихованню дітей.

Стан особистості в суспільстві визначається на основі волі Аллаха, котрий забороняє задовольняти бажання однієї людини за рахунок іншої. Мусульманин повинен активно накопичувати знання й навички та використовувати їх на благо. Категорично забороняється імітувати культуру і спосіб життя інших людей, оскільки це може мати катастрофічні наслідки для розвитку нації.

Крім того, іслам вважає, що всі живі істоти мають певні права над людиною і тому забороняє завдавати їм безглуздої шкоди. Це стосується всіх видів ресурсів, включаючи рослинні, водні, міне­ральні тощо.

Для особистості, вихованої в дусі буддиської парадигми, го­ловним є усвідомлення чотирьох «благородних» істин і готов­ність дотримуватися «восьмирічного» шляху досягнення просві­тлення. Провідна ідея міститься у першій істині, згідно з якою страждання є фундамннтальною властивістю людського існуван­ня. «Жити означає страждати», — це є наслідком відсутності ста­лості в житті та вічної його мінливості у коловороті народжу­вань — смертей (сансара). Довести це логічно неможливо і зрілість особистості визначається через її спроможність зрозумі­ти цю істину в акті безпосереднього бачення.

Причиною страждань є «спрага» життя, коли людське «я» прагне безкінечно задовольняти свої бажання, весь час будучи прив’язаним до людей, речей і обставин. Хоча буддизм і запере­чує наявність у людини душі в європейському її розумінні, але для індивіда притаманне егоцентричне ставлення до світу, що викривлює бачення реальності. Такою є друга істина.

Далі стверджується, що «істина подолання страждання» поля­гає у знятті ілюзорних суб’єктивних установок. Людина повинна «відкрити очі» на приреченість свого буття колом сансари, усу­нути, таким чином, незнання і зважитися на досягнення нірва­ни — відсутності «павутини» бажань, що скріплюють одне життя з іншим.

Четверта «істина шляху» містить опис восьми ступенів, на яких послідовно здійснюється контроль за сферою пізнання, вчинками і, нарешті, обґрунтовується буддиська психотехніка (самадхі).

Треба відзначити, що розуміння страждання в християнській традиції і в буддиській принципово відрізняється. В першому ви­падку страждання для особистості — це запорука спасіння, а у другому воно реалізується у сфері емпіричного буття індивіда. Досягнення нірвани є найвищою метою особистості, що здійсню­ється при оволодінні теорією і практикою психотренінгу.

Таким чином, у межах трьох світових релігій можна виділити різні типи особистості, а також різні шляхи її удосконалювання. Очевидно, що цим не вичерпується діапазон даного поняття: бі­льшість людей поєднують у собі ознаки різних типів особистос­тей, а іноді відбувається і зміна провідних настанов. Тут важливо зрозуміти: вибір особистісного шляху і поле діяльності люди­ни — результат вільного волевиявлення. Тому особистість немо­жлива поза феноменом свободи, а, за словами Гегеля, істинна природа людини «є свобода, свободна духовність».

7.2.