Свобода особистості і відповідальність

Свобода — одна з основних філософських категорій, що характеризує сутність людини і її існування, які полягають в можливості особистості мислити і діяти у відповідно до власних уявлень і бажань, а не внаслідок внутрішнього або зовнішнього примусу.

Діапазон розуміння цього поняття надзвичайно широкий — від повного заперечення самої можливості вільного вибору (в концепціях біхевіоризму) до обґрунтування «втечі від свободи» (Е. Фромм) в умовах сучасного цивілізаційного суспільства.

Поняття свободи нерідко співвідноситься з поняттям волі. Бі­льше того, свобода індивідів і свобода їх волі часто розглядають­ся як поняття тотожні (В. Нерсесянц). Свобода волі — поняття, що означає можливість внутрішнього самовизначення людини у виконанні тих чи інших цілей і завдань особистості. В історії фі­лософські та богословської думки поняття свободи волі пов’язувалося зі здоровим глуздом людини, з її відповідальністю за свої дії, з виконанням свого обов’язку і усвідомленням при­значення. Різні варіанти відповіді на запитання про можливість свободи волі визначаються вибором тієї чи іншої світоглядної системи. Сама же воля — це свідоме і добровільне прагнення людини до досягнення своєї мети, яка складає для неї певну цін­ність. Вольовий акт має характер духовного явища, що започат­ковується в структурі особистості людини. Воля протистоїть ім­пульсивним прагненням і бажанням, а також у ряді випадків і вітальним потребам людини (у випадках самогубства).

В історії філософії воля трактувалася по-різному: по-перше, як наслідок природної та надприродної детермінації (Бог, Абсолют); по-друге, як самополагаюча сила, що визначає весь життєвий процес людини (Шопенгауер, Нїцше). Вольові якості людини ви­значаються частково генетично, частково виховуються навколи­шнім оточенням або формуються обставинами, входячи до стру­ктури характеру особистості.

Щоб зрозуміти сутність феномену свободи особистості, необ­хідно розібратися з суперечностями волюнтаризму й фаталізму, а також визначити межі необхідності.

Волюнтаризм — це визнання верховенства волі (суб’єктивної або об’єктивної) над іншими проявами духовного життя людини, включаючи мислення. Коріння волюнтаризму слід шукати у хри­стиянській догматиці, вченні Канта, Фіхте, Шопенгауера, Гарт­мана, Ніцше. Воля вважається сліпим, нерозумним першопочат- ком світу, що нав’язує людині свої закони. Як крайній прояв етичного релятивізму, волюнтаризм знаходить свій прояв здебі­льшого у соціально-політичній практиці, де робиться спроба ви­рішувати проблеми життя суспільства, не рахуючись з об’є­ктивними законами.

Фаталізм, навпаки, визначає весь хід життя людини та її вчи­нків абсолютною залежністю від долі (в міфології та язичництві), або волі Бога (у християнстві й ісламі), або детермінізму замкне­ної системи, де кожна наступна подія жорстко пов’язана з попе­редніми (системи Гоббса, Спінози, Лапласа). Тут фактично не за­лишається місця для вільного вибору, оскільки немає альтернатив. Сувора необхідність і передбачуваність основних етапів життя людини і головних подій характерна для астрології та інших окультних вчень минулого й сучасного, а також для всі­ляких соціальних утопій та антиутопій.

Разом з тим очевидним є неприпущеність ігнорування необ­хідності (природної, історичної, тощо). Це тягне за собою свавіл­ля і вседозволеність, анархію і хаос, що взагалі виключає свобо­ду.

Очевидно, що найсуттєвішою характеристикою свободи є її внутрішня визначеність, котра наповнюється конкретним змістом у системі «особистість — суспільство».

Виділяють декілька моделей взаємовідносин особистості й су­спільства стосовно свободи та її атрибутів.

По-перше, найчастіше це відношення боротьби за свободу, коли людина вступає у відкритий конфлікт із суспільством, дома­гаючись реалізації своєї мети. По-друге, це втеча від світу, так звана ескапістська поведінка, коли людина, усвідомлюючи не­можливість бути вільного в існуючому соціальному середовищі, біжить у монастир, у себе, у свій «світ», де й намагається реалі­зувати своє прагнення бути вільною. По-третє, людина адапту­ється до суспільства, приносячи в жертву своє прагнення знайти свободи, добровільно підкоряється соціальним умовам для дося­гнення модифікованої форми свободи.

Певного збігу інтереси особистості й суспільства в досягненні свободи набувають у процесі розвитку демократії, що зумовило перегляд самої свободи в контексті взаємодії між суспільством та особистістю. Якщо раніше свобода сприймалася в основному як відсутність примусу з боку держави, то в середині ХХ ст. вже стало відомо, що поняття свободи повинно бути доповненим іде­єю регулювання діяльності людей. При цьому, однак, держава не повинна застосовувати методи насильства і примусу, а вживати економічні механізми і строго дотримуватися прав людини.

У 1789 р. Національні збори Франції прийняли Декларацію прав людини і громадянина, в якій проголошувалося, що «метою будь-якого політичного союзу є збереження природних і невід- чужених прав людини. Цими правами є: свобода, власність, без­пека та опір гнобленню». Особливо треба підкреслити, що права людини не можуть бути ніким і нічим даровані, вони виникають разом з людиною і притаманні їй по праву від народження.

Держава зобов’язана гарантувати дотримання прав людини, виходячи з принципу, що цінність людської особистості вище будь-яких цінностей нації, класу, групи людей тощо. Це є гаран­тією від тоталітарного придушення прав людини. Ігнорування та приниження прав особистості у порівнянні з правами соціальної спільності призводить до неминучої деградації як особистості, так і суспільства. З іншого боку, не можна не бачити, що індиві­дуалістична модель співвідношення особистості і суспільства та­кож має суттєві недоліки. У межах такої моделі можуть бути ле­галізовані корисні мотиви, егоїзм і та чи інша форма соціальної несправедливості. У цій сфері потрібна «золота середина», котра сприяє посиленню життєздатності суспільства і людини, і також розвитку людського в людині. Ще Гегель писав, що для того, хто сам не вільний, не невільний й інші.

Усе це підкреслює органічний зв’язок між свободою і правом. Адже фундаментальне значення свободи для людського буття виражає разом із тим місце та роль права в суспільному житті людей. Прогресуючий процес звільнення людей від різних форм особистісної залежності, утиску і пригнічення, який спостеріга­ється в історії, це одночас і правовий прогрес, прогрес у правових (і державно-правових) формах вираження, існування й захисту свободи, що розвивається. У цьому смислі можна стверджувати, що історія являє собою прогресуючий рух до все більшої свободи все більшої кількості людей. З правової ж точки зору цей процес означає, що все більша кількість людей визнається формально рі­вними суб’єктами права.

Таким чином, свобода — це найскладніший і глибоко супере­чливий феномен життя людини й суспільства, який має величез­ну привабливість і в той же час є тяжким тягарем. Вирішення проблеми свободи, як вже відзначалося, залежить від системи культурних норм і цінностей. Якщо говорити про цінності люди­ни, мається на увазі універсальність цього поняття, яке не зво­диться до «корисності» людини для суспільства. Цінність людсь­кої особистості певним чином вище від усього того, що робить або говорить ця людина.

Історія неодноразово доводить, що істинний масштаб і спря­мованість дій і помисли багатьох особистостей стають очевид­ними через багато років, а то й століть. Тому цінність людини у принципі не сумірна лише з плодами її діяльності. Залишаючи після себе речі, дітей та ідеї, людина не може бути зведеною до суми цієї спадщини.

Важливим феноменом міри культури є речі, що створюються людиною протягом всього історичного шляху. Світ речей охоп­лює собою все — від стародавніх пірамід до суперсучасних комп’ютерів, космічних апаратів і полімерів. Це світ матеріальної культури, створений людьми для задоволення своїх потреб, що являє собою «неорганічне тіло» людини, яке багаторазово поси­лює її міцність, опредмечує її здібності й таланти. Цей світ став «другою природою» людини, і не випадково ціннісне відношення до нього є досить точним критерієм особистості самої людини. Питання про співвідношення цінності людини, її життя і здоров’я та її майна завжди було центральним для будь-якої світоглядної системи. Християнство вважає людей, що потопають у речах і чуттєвих задоволеннях, «плотськими», неспроможними на душе­вність і духовність. Ділитися своїм майном з бідними — один з провідних принципів ісламу, неодмінне правило поведінки мусу­льманина. Буддисти вважають, що відмова від накопичення ре­чей — один з перших кроків на шляху до просвітлення.

Сутність проблеми цінності й оцінки світу речей полягає в тому, щоб з’ясувати кордони цього світу та їх вплив на розвиток особистості людини. Очевидно, що люди не можуть обходитись якимось мінімумом речей, а ідеали аскетизму ніколи не мали ши­рокого розповсюдження. Також є очевидним, що немає якоїсь верхньої межі насичення цього світу, а кількість речей у світі збі­льшується. Більше того, однією з причин гострої екологічної кри­зи є накопичення в природі покидьків людської цивілізації, які не можуть бути утилітаризованими.

Речі самі по собі в ціннісному плані є нейтральними. Ціннісне відношення виникає лише в тому чи іншому соціальному кон­тексті, що означає притаманну соціумові властивість безперервно давати оцінки різним явищам в житті людини й суспільства, «вписуючи» чи співставляючи їх з традиційними система ціннос­тей. Повною мірою це стосується до системи духовних цінностей та їх ролі в становленні особистості.

Духовні цінності — це своєрідний духовний капітал людства, накопичений протягом тисячоліть, який не тільки не знецінюєть­ся, але, як правило, зростає. Природа духовних цінностей дослі­джується в аксіології, тобто в теорії цінностей, яка з’ясовує спів­відношення цінностей зі світом реального людського життя. Йдеться насамперед про моральні та естетичні цінності. Вони вважаються вищими, оскільки багато в чому визначають поведі­нку людини в інших системах цінностей. Для моральних ціннос­тей основним є питання про співвідношення добра і зла, про при­роду щастя і справедливості, любові і ненависті, смисл життя. В історії людства можна відзначити декілька установок, що зміни­ли одна одну й відображали різні системи цінностей, формуючи відповідний тип особистості.

Одна з найбільш давніх — гедонізм, тобто установка, що стверджує насолоду як вище благо життя і критерій поведінки людини. Про це говорив ще автор Екклезіасту: «...немає кращого для людини під сонцем, ніж їсти, пити та веселитися...» Такі по­гляди розділяв учень Сократа Аристип, який навчав, що «краща доля не в тому, щоб утримуватися від насолод, а в тому, щоб па­нувати над ними, не підкоряючись їм» Пізніше до цієї позиції схилялись Епікур, Гоббс, Локк, Гассенді, Гельвецій, Гольбах та інші.

В етиці аскетизму ідеалом життя проголошувалося доброві­льне зречення від насолод і бажань, культ страждань і втрат, від­мова від благ життя та привілеїв. Найбільший розвиток ця конце­пція отримала у християнстві, особливо в чернецтві, у філософ­ських школах кініків (Діоген з його девізом «бути голим та само­тнім»), а також у вульгарнозрівняльних концепціях.

У концепції утилітаризму найбільшою цінністю і основою мо­ральності вважається користь. За словами І. Бентама, смисл етичних норм і принципів полягає в тому, щоб сприяти найбільшому щастю для найбільшого числа людей. З точки зору прихильника утилітари­зму Дж. Мілля «задоволення є єдиним добром». А І. Кант обґрунто­вує як вищу цінність необхідність для всіх людей ставитися один до одного тільки як до мети, але не як до засобу.

Бурхливі соціальні потрясіння, виникнення можливості само­знищення людства, загострення глобальних проблем, комп’ютерна революція — все це вкрай загострило традиційні проблеми систем духовних цінностей. На перший план усе активніше виходять зага­льнолюдські проблеми, пов’язані з визнанням абсолютною цінністю саме життя людини і збереженням природних умов її існування. Тому невипадково з’явилися певні концепції, зокрема «благого­віння перед життям» (А. Швейцер), «заслужуй любов ближньо­го» (Г. Сельє), «мети для людства» (А. Печчеї), «шлях ненасильст­ва» (М. Ганді), «ноосфери» (В. Вернадський) та ін., які відобра­жають сучасний етап розвитку загальнолюдських ідеалів.

Те ж саме можна віднести до естетичних цінностей. Відоме висловлювання Ф. Достоєвського «красота врятує світ» треба ро­зуміти не ізольовано, а в загальному контексті розвитку ідеалів людства.. Незважаючи на певні відхилення, людство в цілому ру­хається шляхом гуманізації відносин людей, утвердженням зага­льнолюдської системи цінностей, признання провідної ролі осо­бистості людини в прогресі. Таким чином поняття особистості, свободи, цінностей збагачують і поширюють наше уявлення про людину, її минуле, сучасне і майбутнє. Ці «виміри» людини до­зволяють правильно зрозуміти і устрій суспільства, як феномена, народженого в процесі людської діяльності.

7.3.