Поняття суспільства

Суспільство являє собою надзвичайно складне, супе­речливе, багатоаспектне й історично мінливе явище. Поняття «суспільство» в філософії має не одне визначення:

1) суспільство — найзагальніша система зв’язків та відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності («людське суспільство»);

2) історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабо­власницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство);

3) специфічна форма соціальної організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни.

Не випадково термін «суспільство» у філософській, економіч­ній та історичній літературі вживається в різних значеннях, що відповідає поширеній практиці визначення явищ за допомогою розрізнення широкого й вузького розумінню понять, що їх відби­вають.

У широкому розумінні суспільство — середовище цивілізова­ного перебування людини або олюдненої природи, штучно ство­рене в результаті взаємодії розвинутої свідомості, цілеспрямова­ної діяльності людини й обставин, у які вона потрапляла або які створила навмисно. Можна сказати інакше: суспільство — це су­купність усіх способів взаємодії і форм об’єднання людей, в яких виражається їх всебічна залежність один від одного.

Однак такого визначення буває недостатньо для конкретних науково-дослідних пошуків. Крім того широке розуміння суспі­льства «оминає» три взаємозалежні передумови, що блокують соціальне пізнання:

1) суспільство складається з конкретних людей і відносин між людьми;

2) суспільства є регіональними, територіально обмеженими єдностями;

3) суспільства як групи людей або як території можуть спо­стерігатися ззовні

У вузькому розумінні: структурно або генетично певний тип спілкування, що постає як історично визначена кількість або від­носно самостійний елемент стійкої цілісності.

Звідси вживання терміну суспільства в більш вузькому розу­мінні, котре дає можливість прив’язати його до конкретних умов і розглядати як конкретно-історичний засіб або форму самоорга­нізації і взаємодії людей та їх спільнот з приводу збалансованої реалізації особистісних потреб, спільних інтересів і суспільних ідеалів.

а) конкретну самостійну одиницю історичного розвитку (сус­пільство стародавнього Риму, середньовічної Іспанії, сучасної України тощо);

б) ту чи іншу сукупність соціальних організмів;

в) усе людство в цілому;

г) суспільство певного типу взагалі (феодальне, індустріальне, перехідне тощо).

Суспільство, незважаючи на тісний зв’язок із природою, відрі­зняється від будь-яких природних об’єктів і належить до поза- природного, або надприродного типу реальності, створюючи так звану соціальну реальність. Специфіка такої реальності полягає в тому, що вона охоплює собою всю сукупність умов суспільного життя, які виступають перед членами суспільства як надіндивіду- альні, об’єктивно дані обставини їх існування. Соціальна реаль­ність складається з багатьох явищ, котрі називаються соціальни­ми фактами — особливим типом явищ, що мають місце тільки в суспільстві, тільки у сумісному житті людей. Е. Дюркгейм про­понує розглядати соціальні факти як речі. На відміну від природ­них речей, соціальні речі володіють подвійною визначеністю. З одного боку, в них, як і в природних явищах, також є матеріа­льна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, що існує окремо від людини й характеризується об’єктивно прита­манними їй властивостями. Але, з другого боку, всі явища соціа­льної реальності мають ще й духовну визначеність і передають певний «смисл», «значення», оскільки їх «опредмечує» людина.

Соціальна реальність має складну структуру. Основними еле­ментами цієї структури виступають:

— самі люди, їх об’єднання, відносини, дії — головна складо­ва соціальної реальності, її творча сила;

— мова — код, завдяки якому люди передають інформацію один одному;

— світ матеріальних артефактів (від лат. arte «штучний» та factus «створений»)

— сукупність штучно створених об’єктів на відміну від об’єктів, що виникають у природі природним шляхом, це штучно створений людьми ареал існування, «друга природа», в якій пе­ребуває людське суспільство;

— природні явища, залучені до сфери соціальної діяльності;

— колективні уявлення — загальні погляди, уявлення, уста­новки, що є поширеними в суспільстві й більш-менш поділя­ються його членами.

Французький філософ та соціолог Е. Дюркгейм так характе­ризує суспільство: суспільство — це найбільш могутній фокус фізичних і моральних сил, який тільки існує у світі. Ніде в при­роді не зустрічається таке багатство різноманітних матеріалів, сконцентрованих в такій мірі. Не дивно, тому що з суспільства виділяється своєрідне життя, яке, реагуючи на елементи, що йо­го складають, перетворює їх і підіймає до найвищої форми існу­вання.

Американський соціолог П. Сорокін визначає суспільство як не тільки сукупність декількох одиниць (осіб, індивідів тощо), але припускає, що ці одиниці не ізольовані одна від одної, а зна­ходяться між собою в процесі взаємодії, тобто впливають одна на одну тим, чи іншим чином, стикаються одна з одною і мають між собою той чи інший зв’язок..

Його співвітчизник Н. Смелзер в своїй праці «Соціологія» ви­значає певні умови, які повинні виконуватись, щоб соціальне об’єднання можна було назвати суспільством. До цих умов нале­жать: а) певна територія; б) поповнення суспільства головним чином за рахунок дітонародження; в) розвинута культура і г) по­літична незалежність.

Соціальна філософія, як одна з галузей філософського знання, визначає специфіку і тенденції розвитку людського суспільства, механізми його утворення та закони існування, місце в ньому людини, соціальну будову суспільства, рівні і форми його органі­зації, спрямованість та сенс людської історії, духовні основи сус­пільства.

Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Фі­лософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:

— праця (специфічно людська доцільна діяльність);

— спілкування (колективний характер діяльності і життя);

— свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської ді­яльності).

Внутрішня складність та мінливість феномена «суспільство» зумовили появу численних тлумачень його сутності на рівні по­няття, що відповідало певним етапам розвитку соціального пі­знання людства.

Етимологія «суспільства» пов’язана з лат. «соціо», яке озна­чає з’єднати, об’єднати, затіяти сумісну працю. Звідси первинне значення поняття «суспільство» — спільність, союз, співпраця. На думку Платона, суспільство є об’єднанням людей для задово­лення своїх потреб і є засобом реалізації потреби людей одне в одному. Арістотель називав людину «політичною твариною» в тому розумінні, що тільки люди спроможні добровільно і свідомо об’єднуватися в суспільство. Разом із тим не кожна спільність людей є суспільством, але кожне суспільство — це так чи інакше є самоорганізуюча, самоуправляюча спільність. Звідси суспільст­во слід розуміти як продукт цілеспрямованої й розумно організо­ваної сукупної діяльності великих груп людей, об’єднаних на ос­нові не формальної спільності, а сукупних інтересів і договору. Однак, оскільки і політична сутність людини, і сукупні інтереси й суспільний договір найбільш активно реалізуються на рівні дер­жавної організації людей, то й соціум стародавні мислителі (Конфуцій, Платон та інші) ототожнювали з державою. Подібна тенденція зберігалася упродовж усього середньовіччя і лише у творах Н. Макіавеллі держава постає у вигляді однієї зі складо­вих соціуму як більш широкого й фундаментального утворення. Дійсно, соціум у сучасній філософській літературі розглядається в контексті виділення специфіки людської життєдіяльності з природно-тваринного світу. З огляду на це, соціум є особливим способом життя особливих істот — людей, головними чинника­ми якого є свідомість, діяльність і спілкування, а генетично- функціональний зв’язок між ними спонукає до створення відмін­ного від природного предметно-духовного світу культури. Дер­жава ж є продуктом історичного розвитку соціуму, формою ор­ганізації життя конкретного суспільства, основаного на праві й законі.

Поняття «суспільство» слід відрізняти і від таких понять, як «народ» і «нація».

Отже, в узагальненому вигляді суспільство — це сукупність людей, об’єднаних конкретними інтересами, потребами, взаєм­ними симпатіями, або видом діяльності. Суспільство — це згус­ток зв’язків і взаємин, що складалися між людьми у процесі практично-господарської діяльності, соціального життя.

Необхідно розрізняти філософський, історичний та загально- соціологічний підходи щодо вивчення суспільства.

Історія розглядає суспільство переважно в діахронічному зрізі. Соціологія зосереджує увагу на зрізі синхронічному. Її в основ­ному цікавить те, що визначається терміном соціальна структура. Це — спосіб організації та зв’язків окремих елементів соціальної системи в єдине ціле. Філософія визначає поєднання діахроніч­ного та синхронічного зрізів при вивченні взагалі суспільства. Іс­торія і соціологія, як, до речі, й інші суспільні науки, прагнуть пі­знати суспільство як протиставлений суб’єкту об’єкт, фрагмент об’єктивної дійсності. Роблячи акцент на таких поняттях, як ціль, рушійні сили, сутність і спрямованість історичного процесу, фі­лософія визначає світ суспільства крізь призму зв’язку й взаємо­відносин з людиною — як основу і спосіб її буття і, водночас, її власне продовження. Тому філософію в розумінні суспільства відрізняє орієнтація не на суспільство саме по собі, не на відо­кремлене індивідне, а на з’ясування їх єдності, своєрідності всіх форм, рівнів і аспектів взаємовпливу та взаємоперетворення ін­дивідуального й соціального, розв’язання суспільних та особисті- сних смисложиттєвих проблем, вироблення орієнтирів екзистен- ційного характеру і виявлення таких умов вільної самоідентифі- кації та самореалізації людини, за яких зберігається і вдоскона­люється суспільство.

Філософський зміст поняття суспільства полягає у визначенні специфіки типів зв’язків, що об’єднують індивідів у єдине ціле.

Вибір того чи іншого способу пояснення ґенези й функціону­вання суспільства залежить від вихідної світоглядної установки, у зв’язку з цим філософія суспільства — це друга сторона філо­софії людини. Людина — субстрат будь-якої форми соціальності від найпростішої спільності до сучасних цивілізаційних та полі­тичних суперсистем. Тому філософський погляд на суспільство є невід’ємним від філософських проблем людини.

Таким чином, щоб зрозуміти феномен суспільства, необхід­но усвідомити суперечності людини як соціального «атому», а далі розібратися в характері закономірностей, що об’єднують людей у єдине ціле, в суспільний «організм». Виділяють декі­лька основних підходів щодо пояснення таких зв’язків і зако­номірностей.

Один із них — «ідеалістичний». Тут сутність зв’язків, що об’єднують людей в єдине ціле, розглядається в комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів. Історія знала чимало прикладів існу­вання теократичних держав, де єдність забезпечується єдиною вірою, яка в той же час стає державною релігією. Більшість тота­літарних режимів існувала на єдиній державній ідеології, яка створювала кістяк суспільного устрою. Спроби знайти таємну пружину великих історичних подій в умонастроях великих людей завжди привертали увагу. Віками святі й пророки, утопісти й учені намагалися спрямувати розвиток людства на «шлях істин­ний», Однак завжди на цьому шляху з’являлися перешкоди як у вигляді об’єктивних обставин, так і через саму природу людей. Значне місце в такому підході належить спробам зосереджувати увагу на провідній ролі в розвитку суспільства й історичного процесу народного духу (національного характеру), національної ідеї тощо. Досить поширеними є спроби пояснення історії через дію об’єктивно існуючого духовного — Світового Розуму, Абсо­лютної Ідеї, Абсолютної Волі, Бога. Щоправда, останнє найчас­тіше переносить рішення всіх життєвих проблем або в потойбіч­ний світ, або у віддалене «світле майбутнє», в ім’я якого необхідно жертвувати сьогоденням.

Інший підхід — «матеріалістичний». Він пов’язаний з філо­софським аналізом міжлюдських зв’язків і відносин, що виника­ють у відповідних природних умовах і за наявності тих чи інших вірувань, але мають визначальний характер.

Одним з різновидів такого підходу є натуралістичний підхід. Суть його полягає в тому, що суспільство розглядається як про­довження закономірностей природи, світу тварин і в кінцевому рахунку — Космосу. Виходячи з цих позицій, тип суспільного устрою й хід історії визначається ритмами сонячної активності та космічних випромінювань (А. Чижевський, Л. Гумільов), особли­востями географічного та природно-кліматичного середовища (Монтеск’є, Л. Мєчніков), специфікою людини як природної іс­тоти, її генетичними, расовими та статевими особливостями (прибічники соціобіології — Е. Уілсон, Р. Докенс та ін.). У межах цього напрямку передбачається, що суспільство спроможне змі­нити форму свого буття, «піти» в Космос і там почати новий етап своєї еволюції (К. Ціолковський та інші «космісти»).

Можливий атомістичний погляд на суспільство як на сукупність індивідів, об’єднаних на основі того чи іншого договору. Хоч у «природному» стані людина людині вовк (Гоббс), люди, користую­чись громадянськими законами, ідеями свободи й рівності, можуть забезпечувати собі існування. У цьому випадку суспільство являє собою конгломерат індивідів, пов’язаних умовними зв’язками.

В органістичній моделі суспільство розглядається як дещо ці­лісне, певна система, що структурується особливим способом, при якому цілісне не зводиться до суми частин. При такому ро­зумінні людина реалізує себе в залежності від місця, що вона за­ймає в суспільстві та від характеру участі в загальному процесі. Відносини людей визначаються не договором чи контрактом, а згодою членів суспільства (консенсусом), в якій враховуються об’єктивні закономірності історичного розвитку. В цьому плані справедливим стає твердження, що соціальні дії — це результат людських дій, але не людських намірів. На основі подібного під­ходу К. Марксом була сформульована концепція матеріалістич­ного розуміння історії, зміст котрої становить положення про спосіб виробництва, який складається об’єктивно, тобто незале­жно від волі та свідомості людей.

Об’єднує людей у «соціальний організм» не загальна ідея або Бог, а продуктивні сили й виробничі відносини, зміни яких ство­рюють основу суспільно-економічних формацій як етапів світової історії. Ці системоутворюючі фактори залежать, у свою чергу, від ряду природно-кліматичних умов, засобів спілкування, мови, куль­тури тощо. Однак визначальним є суспільне буття людей, тобто своєрідна «соціальна матерія», що виступає як «реальний процес» життя людей. Матеріалістичне розуміння історії робить наголос на об’єктивності процесів, що відбуваються в суспільстві на принци­пах детермінізму, згідно з яким із певної форми матеріального ви­робництва «...витікає, по-перше, певна структура суспільства, по­друге, певні відносини людей до природи. Їх державний устрій та їх духовний уклад визначаються як першим, так і другим» (К. Маркс). Суспільство можна вивчати як «природно-історичний процес», так само, як природознавство вивчає природу та її закони. Суспільні за­кони, на відміну від законів природи, виникають пізніше, реалізу­ються тільки у процесі свідомої діяльності людей, більш складні за механізмом прояву і мають ймовірний характер.

Марксизм, у принципі, не заперечує суб’єктивного фактору в історії і свободи волі, що логічно витікає з розробленого ним діа- лектико-матеріалістичного методу. Разом із тим на практиці сла­бкою стороною марксизму якраз і стала гіпертрофія об’єктивного моменту в історії та недостатня увага до суб’єктивно-психоло­гічного фактора.

Доцільно виділити ще й синергетичний підхід як один з су­часних, що розглядає суспільство як соціальний організм. Згідно з таким підходом, суспільство є надскладною, диссипативною («диссипація» — від лат. dissipare «розсіювати») системою (сис­темою відкритою, яка постійно взаємодіє з навколишнім середо­вищем і зберігає своє існування завдяки постійному обміну з нею речовиною та енергією), котра еволюціонує і має характерні для подібних систем спільні властивості. Причому ці властивості мають прояв у специфічному для суспільства вигляді.

Якщо говорити про взаємодію з середовищем, то, на відміну від замкнених стаціонарних систем, які зберігаються тим довше, чим менше відчувають вплив ззовні, суспільство є відкритою ди­намічною системою, котра, навпаки, зміцнюється завдяки такій взаємодії. Специфічною для суспільства формою взаємодії з се­редовищем є матеріальне виробництво. Воно служить основою різноманітних форм господарської діяльності людей, спрямова­ної на задоволення їх матеріальних потреб. Виробництво разом із розподілом і споживанням його продуктів створює економічну сферу суспільного життя. В ході історичної еволюції суспільства інтенсивність його обміну речовиною та енергією з середовищем («соціальний метаболізм») має тенденцію збільшуватися.

Самоорганізація людського суспільства історично відбуваєть­ся як розвиток різноманітних форм управління соціальними про­цесами. Особливості самоорганізації суспільства пов’язані з по­няттям влади. Володіння владними повноваженнями є основою для виконання управлінських функцій з усіма наслідками. Боро­тьба за владу на різних рівнях суспільної структури становить сутність політики в широкому розумінні цього слова — політич­ної сфери суспільного життя. На вищому рівні структурної ієрар­хії суспільства перебуває державна влада.

В сучасній соціальній філософії усвідомлення поняття «суспі­льство» пов’язане з інформаційною революцією, з новим бачен­ням світу. «Інформаційно-комп’ютерна революція реалізується як «процес інформатизації усіх сфер життя суспільства і життєді­яльності людини. В основі кожної соціотехнічної революції зна­ходяться свої особливі технологічні системи. Для інформаційної революції це інформаційні технології. Її кінцевим результатом повинно стати створення нової інформаційної цивілізації. При чому все радикально змінюється: матеріальне виробництво і сві­тогляд, побут і освіта, спілкування і мистецтво змінюють не тіль­ки свої зовнішні риси, але й внутрішні механізми — зміст діяль­ності, — пише А. І. Ракітов в праці «Філософія комп’ютерної революції». Формується загальнопланетарна цивілізація на заса­дах, з одного боку, єдності і неподільності світового співтоварис­тва, з другого — множинності, відносної незалежності і різнома­нітності народів, культур.

Головна особливість інформаційних процесів у суспільстві по­лягає в тому, що людей, які володіють свідомістю і розумом, ін­формація набуває особливої «надприродної» якості — смислу. Виникнення смислу є крок, що створює новий тип інформацій­них процесів, котрого у природі без людини немає і котрий з’являється тільки в суспільстві. Наділяючи смислом явища на­вколишньої дійсності, люди перетворюють їх на знаки, за допо­могою яких кодується інформація. При цьому особливе місце тут належить мові як кодовій системі. Втілена в мові та інших знако­вих системах інформація стає соціальною інформацією, носієм котрої виступає вже не окремий індивід, а все суспільство. Інфо­рмаційне середовище в людському суспільстві — це культура. Її збереження забезпечується механізмом соціальної пам’яті. Суть останньої полягає в тому, що накопичена попередніми поколін­нями інформація не щезає разом з ними, а зберігається в культу­рі, і кожне нове покоління помножує її. Завдяки цьому в суспіль­стві стає можливим те, що неможливе у тваринному світі — прискорене зростання обсягу інформації, що перебуває в розпо­рядженні людини як родової істоти.

1.2.