Суспільство як саморозвинута система

Те, що суспільство являє собою складну систему, котра розвивається на своїй власній основі, не викликає сумніву сього­дні так само, як і раніше. Така система розглядається як усе, що має стосунок до системної характеристики суспільства як певної цілісності, яка об’єднує індивідів різноманітними зв’язками і від­носинами.

В розумінні поняття «суспільство» потрібно виділяти два ас­пекти, два виміри — індивідуальний і соціальний. По-перше, су­спільство — це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспі­льні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто су­купністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взає­мозв’язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов’язків, за­борон і дозволів).

Саме така суперечлива особливість суспільної реальності — бути продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб’єктивності (цілей, інтересів, бажань) і разом з тим незалежним від них наді- ндивідним, об’єктивним утворенням — обумовлює специфіку соціальної закономірності (соціальної детермінації), що якісно відрізняється від закономірностей природи. Суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предметний світ складаються з зусиль конкретних індивідів, є результатом їх діяльності, продук­том конкретно-історичної форми відношення людей до природи.

Говорячи про причини саморозвитку суспільства як цілісної системи, доцільно виділити ряд провідних суперечностей, що ви­ступають збуджувальними моментами її розвитку. Очевидно, що основу таких суперечностей слід шукати у природі суб’єктів сус­пільного розвитку. Як відомо, під поняттям суб’єкт у філософії розуміють носія предметно-практичної діяльності й пізнання, джерело активності, спрямованої на самого себе та об’єкт. Суб’єктом суспільного розвитку виступає й окрема особистість (особливе місце займає видатна та історична особистість), і соці­альна група (мала, середня, велика), і народ, і соціально-етнічні спільності.

Особливістю ж соціального суб’єкта є наявність у нього по­треб та інтересів, які надають йому біологічної та соціальної ак­тивності. Потреби визначаються як нестача, брак чогось необ­хідного для підтримки життєдіяльності організму, людської особистості, соціальної групи, суспільства в цілому, і це викликає здатність до подолання цієї нестачі, як стан, за допомогою якого здійснюється зв’язок організму чи соціального суб’єкта з оточу­ючим середовищем, а також як внутрішній збуджувач активності.

Виходячи з особливостей існування людини, необхідно виді­лити таке джерело саморозвитку суспільства, як суперечність між природною і культурною організацією людини та людських спільнот. Незважаючи на рівень свого історичного розвитку, лю­дина завжди залишається частиною Природи і Космосу, специфі­чним проявом феномену життя. Цю обставину необхідно врахо­вувати при інтерпретації всіх суспільних явищ, адже будь-які проекти будови і перебудови життя людей повинні ґрунтуватися насамперед за все на необхідності підтримки життя всієї біосфе­ри та можливостей існування й розвитку кожної людської істоти. Звідси вимога, щоб вітальність як імперативна установка на під­тримку самого феномена життя була стрижневою, визначальною цінністю суспільного розвитку, навколо якої формується загальна проблема життя і смерті. Разом із тим уся історія людства свід­чить про те, що процес підтримки умов життєдіяльності людини сполучається з інтенсивним процесом перетворення природи. Це створює особливу частину «окультуреної» («другої») природи, яка є результатом і продуктом діяльності людей. Іншими словами культура — це природа, оброблена особливим, людським спосо­бом з метою задоволення тих чи інших потреб. Але культура не зводиться до речей, вироблених людиною. Вона поширюється і на суспільні відносини, і на продукти духовного виробництва.

Суттєвішою філософською ознакою предмета культури є його подвійність, двоякісність.

Говорячи про культуру як спосіб існування суспільства й лю­дини, необхідно враховувати проблему її ґенези і структурних особливостей. Очевидно, що в процесі антропосоціогенезу про­тягом тривалого часу ведучим компонентом у культурі була тех­нологія забезпечення життєвого циклу людини, її вітальних по­треб. При зовнішній схожості тілесних функцій людини і тварини саме в біологічних процесах починався й розширявся водорозділ біологічного та соціального. У процесі задоволення біологічних потреб формувалася тілесна культура людини як ба­зовий фундаментальний шар культури. Невипадково найбільш стародавні моральні заборони — табу були пов’язані з харуван- ням і статевою поведінкою людини як передумовою становлення культури. Забезпечення себе їжею та водою, захист від погодних і кліматичних явищ, ритуалізація статевих та дітонароджувальної функції вимагали все досконалішої організації життя общини.

Поступовий перехід від привласнювального типу господарст­ва до виробляючого означав зростання потенціалу другої сторони культури — її соціальних форм. Нова стадія такого розвитку ви­магало принципово нової організації культури, сутністю котрої було забезпечення технології діяльності шляхом управління лю­дьми. У цьому полягає глибинний смисл феномена влади та ідеї державності. Таким чином, історичні зміни організації культури як удосконалення технології виживання сприяли соціальному розвитку людини й суспільства в цілому.

У контексті суперечності природи і культури слід розглядати й такий механізм саморозвитку суспільного життя, як розподіл праці.

Розвиваючи виробництво, людина все більше впливала на на­вколишню природу, змінюючи тим самим і свою власну природу. Людська праця є тим фактором, що не тільки задовольняє тілесні потреби, але й формує людське суспільство через систему суспі­льних зв’язків і відносин.

Розвиток і ускладнення трудової діяльності відбувається ра­зом з еволюцією форм сімейно-шлюбної поведінки людей, котра безпосередньо пов’язана з відтворенням людини. У цьому проце­сі спостерігається чітка тенденція безперервного і прогресуючого зростання населення планети, що слід розглядати як реалізацію особливого механізму виживання людини в умовах жорсткого тиску навколишнього середовища. Разом з тим подібна тенденція містить у собі ряд особливих і суттєвих суперечностей. Серед них — невідповідність у цілому темпів зростання населення тем­пам розвитку матеріальних умов його існування; неоднакові тем­пи зростання населення в різних регіонах земної кулі: більша ди­наміка його зростання у слаборозвинутих країнах з обмеженими природними ресурсами, недостатня народжуваність населення у високорозвинутих країнах; масові міграції; економічні, політичні та військові конфлікти тощо. Все це в цілому складає демографі­чну проблему, розв’язання якої фактично означає знаходження дійових шляхів саморегуляції кількісного складу народонаселен­ня, як обов’язкової умови розвитку і виживання людства.

Ще складнішим для аналізу є джерело саморозвитку соціаль­них систем, пов’язаних із суспільними відносинами, що виникли в ході трудової діяльності людини. У контексті проблеми самороз­витку суспільства особливе місце посідає аналіз мотивів та спо­нукань до праці й діяльності, оскільки цей момент значною мі­рою визначає ставлення людини до світу й до себе. Виділяють декілька провідних мотивів та спонукань:

1) підтримка власного існування і виживання індивіда;

2) продовження життя роду;

3) задоволення самої потреби у праці, праця заради творчості, що несе радість і відчуття повноти буття;

4) боротьба з іншими людьми за привласнення продуктів пра­ці або заради допомоги людям.

Таким чином, вирішальним моментом, що визначає власне структуру соціуму, є фактори, завдяки яким стало можливим са­мо його народження і існування: праця, спілкування, свідомість. Вони лежать не тільки в основі визначення трьох сфер життєдія­льності людей, але й — відповідних до них суспільних відносин.

Суспільне життя відбувається в трьох основних сферах, або реальних процесах життєдіяльності, — в матеріально- економічній, соціально-політичній і духовно-культурній. Потріб­но підкреслити, що визначення трьох основних сфер суспільного життя має певною мірою відносний, умовний характер, тому що реальна людська життєдіяльність — це тісний взаємозв’язок і взаємовплив цих сфер. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспі­льного життя веде до створення деформованої моделі суспільства.

В процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні суспільні відносини. М. Вебер суспільними відносинами називав «поведінку декількох людей, співвіднесену по своєму змісту один з одним і, що орієнтується на це. Відповідно соціаль­ні відносини повністю і виключно полягають в можливості того, що соціальна поведінка буде носити доступний (осмисленому) визначенню характер... Тою самою ознакою даного поняття є — нехай навіть мінімальна — ступінь відношення даного індивіда до іншого. Зміст цього відношення може бути найрізноманітні­шим: боротьба, ворожнеча, кохання, дружба, повага, ринковий обмін, «виконання» погодження, «ухилення», або відмова від нього, суперництво економічного, еротичного, або будь-якого іншого характеру; класова, або національна спільність. Таким чином, поняття «соціальні відносини» як таке нічого не говорить про те, чи йдеться про «солідарність» діючих осіб, або про прямо протилежне».

Соціальні відносини охоплюють всі сфери суспільного жит­тя та діяльності. Матеріально-економічні відносини включа­ють в себе виробничі відносини, технологічні, відносини роз­поділу, обміну; соціально-політичні — політичні, правові, моральні, класові, національні, соціально-групові; духовно- культурні — моральні, релігійні, худжньо-естетичні, наукові відносини. Суб’єктами суспільних відносин є індивіди та соці­альні спільноти, саме їх інтереси та потреби лежать в основі суспільних відносин.

Суспільство, як єдність соціального і індивідуального, спря­моване, по-перше, на забезпечення умов для збереження і розви­тку самого соціуму і, по-друге, на забезпечення умов для реаліза­ції і розвитку здібностей індивідів, для задоволення ними своїх потреб. Основні сфери людської життєдіяльності обумовлюють основні функції суспільства: забезпечення і відтворення матеріа­льно-економічних умов життя (зростання добробуту, матеріаль­ного достатку); регулювання і організацію суспільних відносин (соціально-політичні, етичні гарантії виживання людства, упоря­дкування і нормалізації політичних, правових, моральних відно­син); духовно-культурний розвиток людей.

Суспільне життя в своїй сутності є творчим процесом ство­рення і розвитку людиною, як суспільно-історичним суб’є­ктом, соціальних умов свого життя. В цьому процесі розвива­ється і сама людина, збагачуються її можливості, вдосконалю­ються здібності. Така особливість людського буття визнача­ється в соціальній філософії поняттям «суспільне виробни­цтво». Суспільне виробництво не обмежується лише економіч­ною сферою (матеріальне виробництво), воно є разом з тим і розвитком різноманітних суспільних відносин та соціальних інститутів (виробництво форм спілкування) і процесом форму­вання і розвитку духовнї сфери людства, суспільних форм сві­домості (духовне виробництво). Отже, основні сфери життєді­яльності в їх взаємозв’язку — це і є реальний процес суспіль­ного виробництва як виробництва життя, його суб’єкта — сус­пільної людини.

Це питання торкається ряду ключових питань, зокрема таких, як сенс життя, свобода, право, труд, рівність, власність, капітал, влада, держава, експлуатація тощо, які безпосередньо або опо­середковано мають відношення до основних мотивацій діяльно­сті людей, що зумовлює саморозвиток усіх сфер суспільного життя.

Значна роль у саморозвитку суспільства належить суперечно­сті об ’єктивного та суб ’єктивного, що виступають у діалектич­ній єдності і створюють специфічний механізм самоорганізованої системи. Основу такого механізму складають нерівномірність, нелінійність, відкритість, здатність до постійної перебудови вну­трішньої структури суспільства. Взагалі суспільство являє собою багаторівневу систему, в котрій відбуваються складні процеси конструювання та руйнування, де на зміну сталості в розвитку приходить період нестійкості, саморуйнування тих чи інших елементів соціальної системи. Постійний процес суспільнотвор- чих, суспільноконструктивних і суспільноруйнівних процесів яв­ляє собою «внутрішню логіку» самоорганізації соціальної систе­ми. За умови нормального функціонування всіх чинників системи саморегуляції суспільства воно постійно самовідновлюється. Ко­ли ж взаємозв’язок елементів системи порушується, суспільство втрачає здатність адекватно реагувати на зовнішній вплив. У ре­зультаті відбувається гальмування динамізму саморозвитку сус­пільства.

Діалектика об’єктивних умов та суб’єктивних факторів у цьо­му процесі займає провідне місце й реалізується в ході їхнього постійного розвитку і зближення, взаємопереходів один в одного, з одного боку, через об’єктивізацію суб’єктивного, з іншого — через суб’єктивізацію об’єктивного.

Функціонування суспільства як саморегульованої системи відбувається на основі діалектичної єдності невпорядкова- них, стихійних детермінант і впорядкованих, свідомих фак­торів. Елементи невпорядкованості, стихійності в розвитку суспільства проявляються в неконтрольованих людьми про­цесах об’єктивного й суб’єктивного порядку, що діють як стихійні регулятори. Дія такого типу об’ єктивних регуляторів тим глибша й ширша, чим менше процеси суспільного життя пізнані і рідше використовуються людьми у практичній дія­льності.

Невпорядковане не слід розглядати як щось виключно негати­вне: в такому разі применшується значення невпорядкованих, стихійних зв’язків, котрі поряд з упорядкованими факторами завжди виступають необхідною умовою духовно-практичного освоєння світу. Невпорядковане, як об’єктивний фактор самоор­ганізації суспільства означає реальну можливість паритетної вза­ємодії різноманітних детермінант суспільного розвитку. У свідо­мому, духовно-практичному освоєнні світу невпорядковане пов’язане зі свободою, альтернативністю прийняття рішень, пе­редбачає можливість багатоваріантної діяльності суспільних суб’єктів. Таким чином, об’єктивна саморегуляція може містити в собі як конструктивні, творчі, так і руйнівні моменти. У той же час будь-яка абсолютизація ролі неупорядкованих, стихійних ме­ханізмів процесу об’єктивної саморегуляції суспільної системи пов’язана з недооцінкою свідомих факторів її регуляції, тобто ак­тивної ролі суспільного суб’єкта. При цьому, розглядаючи діале­ктичну єдність об’єктивного й суб’єктивного як двох протилеж­них моментів єдиного процесу суспільного розвитку, необхідно відзначити історичну тенденцію посилення ролі суб’єктивного фактора. Однією з передумов цієї тенденції є постійне поглиб­лення соціальним суб’єктом знань про природний і соціальний світ, виявлення та врахування у своїй діяльності суперечностей та законів суспільного розвитку.

У зв’язку з останнім доцільно виділити суперечність між реальним та ідеальним, що передбачає активну цілеспрямова­ну суспільноперетворюючу діяльність соціального суб’ єкта як спробу матеріалізації певного ідеалізованого соціального уст­рою, котрий виникає внаслідок незадоволення недосконалістю реально існуючими умовами суспільного життя. Йдеться про те, що жодна система організації суспільства не є такою, що задовольняє інтереси всіх її соціальних суб’єктів. Тому вся іс­торія розвитку людства містить у собі постійне намагання ви­явити і критично осмислити недоліки су спільного ладу, знай­ти їх причини та «вдосконалити» організацію суспільної системи. Подібне переосмислення може мати форму окремої ідеї або цілісної теорії, де фіксуються основні орієнтири «до­сконалої» організації суспільних відносин. Такими є всі відомі моделі суспільного устрою, включаючи як моделі, розроблені на теологічних засадах (буддизму, християнства й ісламу), так і «світські» моделі. Однак закономірним є той факт, що жодна ідеальна модель майбутнього «досконалого» суспільства не­спроможна врахувати всіх факторів, у тому числі й неперед- бачуваних, стихійних, котрі впливають на суспільні процеси, а тому не може бути абсолютно досконалою. Крім того саме з причини активної діяльності соціальних суб’єктів результати реалізації тієї чи іншої ідеї або соціальної теорії завжди вияв­ляються не такими, як планувалося, тобто в чомусь неперед- бачуваними. Останнє не тільки не приводить до формування «досконалого» суспільства, але й потребує створення но­вої програми його перебудови, що робить цей процес безкі­нечним.

1.3.