Правова держава та громадянське суспільство

Розкрити зміст політичного життя як особливого суспільного явища можна лише у тому випадку, якщо його розглядати на фоні взаємодії правової держави та громадянського суспільства.

Термін "‘правова держава” (reclιtstaat), незважаючи на досить тривалу історію теорії держави взагалі, з’являється лише у XIX ст. у працях німецьких авторів K.- Т.Велькера, Р. Фон Моля, І.Аретина та інших. Щоправда, в англомовній літературі він не вживається. Його еквівалентом є поняття ‘‘правління права” (rule of low). Узагальнюючи різні визначення права, які репрезентують собою різні напрями вияву його природи, але виражають єдину сутність

права, можна виокремити такі дефініції: право — це принцип формальної рівності людей у суспільних стосунках; право — це загальна і необхідна форма свободи у суспільних стосунках людей; право - це загальна справедливість. Право — це лише рівний для всіх людей формалізований шлях до набуття прав па різні речі, предмети, блага, а не їхнє роздавання порівно коленому.

Теоретичні концепції правової держави мають багате історичне підґрунтя. Низка пов’язаних з нею ідей з’являється ще в античному світі. Це. зокрема, ідея справедливого влаштування полісу, його влади й законів, розумного розподілу повноважень між різними гілками влади, розрізнення правильних і неправильних форм її організації, - верховенство закону в організації взаємовідносин держави і громадянина тощо. В античному світі з’являється й ідея про розумність і справедливість такої політичної форми суспільного жиїтя людей, за якої право, завдяки визнанню і підтримці влади, стає владною силою, тобто загальнообов'язковим законом, а публічно-владна сила, що визнає право і упорядкована (обмежена) та виправдана ним, стає справедливою державною владою, тобто такою, що відповідає праву.

Значний внесок у розвиток ідеї держави зробили Солон і Ксенофонт, Протагор і Сократ та чи не найбільше Платон і Лрістотель. Платонівська теорія, викладена у “Державі” і “Законах”, була нормативною теорією ідеальної (“найкращої"') держави, побудованої на принципах добра і справедливості. Важливий внесок у розвиток античної політико-правової думки здійснив учень Платона - Арістотель, ідеалом якого було конституційне правління, а не монархічне, навіть, якщо це було правління освіченого царя-філософа.

Достатньо значимі в контексті передісторії теорії правової держави й судження Цицерона щодо держави як публічно-правової спільноти, вчення Шарля де Монтеск’є про розподіл влад, що було викладено у його праці “Дух законів”, філософські надбання ї омаса Гоббса з його специфічним тлумаченням природи суверенної влади та ідеєю "співдружності”, Джона Локка з його доктриною суспільного договору або “угоди".

Суттєвий крок у пізнання державно-правової проблематики здійснив І.Кант з його принципом свободи волі і моральної автономії особи та категоричним імперативом: “Дій так, щоб ти

завжди ставився до людства і у своїй особі будь-кого іншого також, як до мети, і ніколи не ставився б до нього як до засобу”.

Канту належить величезна заслуга у справі філософського обґрунтування і розвитку теорії правової держави ліберального ґатунку. Та якщо у Канта правова держава є лише бажане, то у Гегеля правові закони, правова держава постають як реальна дійсність, як практична реалізованість розуму в певних формах наявного буття людей. Як ідея розуму і дійсність конкретної свободи, держава в Гегеля у її довершеному вигляді постає конституційною монархією з розподілом влад на законодавчу, урядову і владу монарха.

Сьогодні найбільш поширеною є демократична концепція правової держави. Серед засадничих принципів правової держави виокремлюють панування права у всіх сферах суспііьно- політичного життя. Його додержання повинно бути абсолютним, а покарання за зневажання його — неминучим.

В умовах правової держави забезпечується непорушність свободи громадян, їхніх прав та інтересів, честі і гідності, їх охорона і гарантованість, максимально реалізуються громадянські права та свободи людини на рівні міжнародно визнаних норм.

Для правової держави необхідні не лише панування права і правових законів, тобто нормативно-правовий аспект, але й відповідна правова організація самої системи державної влади, заснування різних державних органів, чітке означення міри їхньої компетенції, місця в системі, характер співвідношення між собою шляхом формування видів діяльності, тобто владно-інстигуційний (організаційний) аспект. Без належної організації державної влади, бажаного розмежування завдань, певного порядку їх взаємовідносин і гілок на принципах права неможливе панування ні права, ні правових законів, а тим паче їхнє верховенство. Тож правова держава передбачає єдність домінування права і правової форми організації політичної влади, за умов якої визначаються і захищаються права та свободи людини і громадянина.

У даному контексті правову державу визначають як правову форму організації та діяльності політичної влади й її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права, носіями прав і свобод людини і громадянина.

Має місце й визначення правової держави як держави, де на основі діючого права реально забезпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства.

Відмітними шпаками правової держави і : верховенство і домінування правового закону та постійне утвердження суверенітету народу; визнання и захист прав і свобод та забезпечення реалізації прав і виконання обов'язків людини і громадянина; організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу розподілу влад на законодавчу (парламент і представницькі органи місцевого самоврядування), виконавчу (уряд, виконавчі установи на місцях), судову (органи правосуддя і нагляду); чітке визначення повноважень держави.

Тож основний принцип правової держави полягає в тому, щоб усі його як вертикальні, так і горизонтальні рівні, всі складові були пронизані правом. Тому у найбільш загальному контексті правова держава — це держава, де панує право. Її кінцева мета: утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою і підвладними як суб’єктами права, визнання і надійне гарантування формальної рівності і свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина.

В ггравовій державі існують ефективні форми контролю і нагляду за виконанням законів й інших нормативно-юридичних актів, що потребує повної незалежності суду', прокуратури та арбітражу, підвищення їх ролі у суспільстві. удосконалення процесуального законодавства, суворого дотримання презумпції невинності, норм правосуддя і права на захист, дієвості усіх форм народного контролю.

Держава, як відомо, постає насамперед формою організації суспільства, основним суб'єктом якого є людські індивіди. Від їхньої соціально-політичної, правової зрілості залежать сила і міць будь-якої держави, а правової у першу чергу. її буттєвість потребує того, щоб громадяни були не тільки суб'єктами владних розпоряджень, виконавцями існуючих у даній державі законів, але

й свідомими суб’єктами власних прав, своїх повноважень, визначених як правовим законом, так і нормами загальнолюдської моралі. Тобто, іцоб вони мали розвинену громадянську самосвідомість як умову і наслідок буття громадянського суспільства, уявлення про яке формується в органічному зв'язку з ідеєю правової держави.

Ідея громадянського суспільства сягає політично- правової думки античності, зокрема Цицерона, коли закладались основи уявлень про громадянство. Термін “громадянське суспільство” пов’язаний із латинським словом civis (громадянин) у розумінні члена римської громадянської общини (civi∣as) й основного суб’єкта тодішніх приватно-правових (а не публічно- владних) відносин згідно з римським громадянським правом Ijus cnτ7e∕ Звідси й простежується близькість понять “громадянин” (civis) і “громадянський” (civilis).

Проте існує деяка парадоксальність терміну “громадянське суспільство”, зміст якого не відповідає назві. Річ у тім, що співтовариством громадян є не громадянське суспільство, а держава як політичний феномен. У сфері ж громадянського суспільства (всупереч назві) діють не громадяни як суб'єкти публічно-владних відносин і публічного права, а приватні особи зі своїми інтересами, суб’єкти приватного права, учасники громадянсько-правових відносин.

Широкого поширення поняття “громадянське суспільство” набуло після перемоги Французької буржуазної революції XVIII століття, що поклала край становому поділу суспільства і проголосила Декларацію прав людини і громадянина. Становлення громадянського суспільства нерозривно пов'язане з процесом правового регулювання взаємовідносин між собою, суспільством і державою.

В основі сучасних уявлень про громадянське суспільство лежить положення Гегеля про розрізнення, яке він проводив між державою і суспільством. До цього, починаючи з античних часів, ці поняття були синонімічними, навіть тотожними.

Під громадянським суспільством розуміють сукупність природних форм суспільної життєдіяльності індивідів, які покликані забезпечувати, головним чином, недержавними та неполітичними методами задоволення їх потреб й інтересів. В

громадянському суспільстві політичні інститути аоо зовсім відсутні, або їх діяльність знаходиться під суворим контролем населення, тобто цс с суспільство, іцо саморегулюється. Сутнісною ознакою громадянського суспільства є також економічна і соціальна свобода індивідів. Ця свобода може бути там і тоді, де і коли індивіди не відчужені від власності, а вис гупають у якості її повноправних суб’єктів; не приречені на необхідність існування в умовах лише однієї форми власності, а мають можливості їхнього вибору; не відділені від результатів своєї праці, а справедливо розпоряджаються ними; не обмежені окресленими рамками тих чи інших соціальних спільнот (сім’я, соціальні групи, класи, нації тощо) і мають право на більшу автономну самоорганізацію для виявлення і захисту своїх інтересів.

Важлива ознака громадянського суспільства полягає і в тому, що воно апелює до природних прав людини, створює необхідні умови для більш повного задоволення потреб особи, соціальних груп і класів, для надійного та ефективного захисту їх інтересів. В свою чергу, сама людина як член громадянського суспільства розглядає себе у якості основного суб’єкта утвердження людського миру і відповідних йому людських стосунків. Тобто, громадянське суспільство - це таке суспільство, в якому MaKCHMajibHO реалізується принцип соціальної справедливості, а вільний розвиток кожного є передумовою вільного розвитку всіх.

Отже, громадянське суспільство - це суспільство, в якому мас місце і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізаиії окремих індивідів і їх об’єднань, причому компетенція державного втручання в їхню діяльність обмежена до мінімуму і чітко означена.

Слід зауважити, що громадянське суспільство, у свою чергу, ставить особливо високі вимоги щодо своїх членів. Від них очікується високий рівень духовності, відносин, збагачених любов'ю та повагою і особливо міцною правосвідомістю на принципах волі, без чого неможливо не лише самому жити у правовому полі, але й вступати у взаємини з іншими людьми. Правосвідомість же потребу! глибокого і всебічного знання

законів, яке високо цінував ще великий [їлаіон, вважаючи не випадковою співзвучність бож-ественного і чудодійного закону та розуму. На його думку, з усіх наук, якими займається людина, найбільше сприяє її вдосконаленню наука про закони. У цьому зв’язку він постійно рекомендував вивчати праці з права.

Високі вимоги щодо чесної своїх громадян випливають із характерних рис громадянського суспільства, які проявляються, в першу чергу, в новому, асоціативному (від лат. associatio — сполучення, з’єднання) характері зв’язків і відносин між людьми. Це означає, що в такому суспільстві люди і їхні добровільні об’єднання (групи) мають реальну, гарантовану державою, можливість вільно об’єднуватись для досягнення спільної мети. Асоціативний тип колективності (на противагу колективності ірадиційного суспільства) забезпечується усвідомленням належності людей до загальної культури, єдності їх інтересів і прагнень, доцільності вибраних засобів і методів досягнення мети тощо. Все це неодмінно передбачає самостійність індивіда, його незалежність від зовнішнього тиску, здатність розраховувати на власні сили, а отже, на більш відповідальне ставлення до співтовариства рівних і нерівних собі індивідів.

Таким чином, основу громадянського суспільства становлять правосвідомі вільні громадяни та їх добровільні об’єднання, існування яких регулює не політична влада, а самоуправління, вільне волевиявлення громадян і правовий закон.

Громадянське суспільство має складну і плинну структуру: це комплекс соціальних груп, приватних осіб, їх асоціацій й інститутів (включаючи сім’ю, школу, церкву, добровільні об’єднання за професійними, віковими, творчими та іншими інтересами, різноманітні клуби, спілки, товариства, громадські організації, рухи, політичні партії), взаємодія яких регулюється громадянським правом.

Наявність громадянського суспільства забезпечує індивідуальний простір для самореалізації поза державними структурами. Тому таке суспільство часто розглядають як сферу суспільного буття, не охоплену безпосередньо діяльністю держави. Але вони не взаємоізольовані, а навпаки, взаємно доповнюють одне одного. Громадянське суспільство сприяє виникненню й інтеграції громадянських ініціатив, які живлять, підтримують, коригують

діяльність державного організму. У процесі становлення і розвитку громадянського суспільства відбувається заміна архаїчних, традиційних форм регулювання життєдіяльності людей, утверджуються демократичні, правові норми у всіх сферах суспільного життя. Отже, громадянське суспільство і правова держава складають єдине ціле і виражають міру демократизації політичного життя і політичної системи як її інституційно- правового механізму.

Контрольні запитання:

1. Як співвідносяться між собою категорії “влада" та '•політика’' ? Що таке “розподіл влади" ?

2. У чому виявляється взаємозв’язок між політичною сферою життя суспільства та іншими його сферами ?

3. Дайте визначення політичної системи суспільства.

4. Чому, на вашу думку, держава є базовим інститутом політичної системи ?

5. Поясніть понятія “правова держава". Визначте правовий стан сучасного українського суспільства.

6. Які, на ваш погляд, існують реальні умови створення громадянського суспільства в Україні ?

7. Видатний політолог США М. Hapeini називає Конституцію своєї країни “невмирущим документом", оскільки вона справно служить народу своєї країни за допомогою нових тлумачень і поправок. Чи можна сказати те ж саме про Конституцію України ?

8. Чому конфедерація, як свідчить політична історія, є тимчасовим державним утворенням ?