Промислова революція і національна спільнота

Супутно з наслідками промислової революції поширювалися нові громадянські форми соціальних відносин, ключовою фігурою яких, за словами Е. Ґеллнера, ставала „модульна людина"; сукупності модуль­них людей надавали суспільствам нового характеру - громадянського.

Александер Ґершенкрон у 1962 р. видає книжку „Економічна відсталість в історичній ретроспективі", яка „мала великий вплив на світове суспільствознавство" (оцінка Р. Шпорлюка). Згаданий вчений розглянув потребу організації в контексті історичної ролі націоналізму, що сповідував ідею свободи не з меншим інтересом, аніж лібералізм та соціалізм. Ґершенкрон наводить арґументи, що в Франції, Німеччині та Росії, які стали на шлях промислового розвитку після Британії, виникла необхідність створити „ідейне підґрунтя запізнілої індустріалізації", яке було б „духовним важелем програми промислового стрибка". Властиво через відсутність раннього національного об'єднання в Німеччині, на відміну від Англії та Франції, вимоги індустріалізації в пов'язаності з політичними особливостями „зробили націоналістичний сентимент найвиразнішою ідеологією промислового перевороту".

Подібну ідею, але в дещо іншому ключі, щодо взаємо- пов'язаності модерного індивідуалізму, промислової революції та соці­альної організації проводив також Е. Ґеллнер. Його „модульна люди­на", аби знайти су-спільну опору під ногами у взаємодії з іншими ано­німними об'єктами виробничих процесів, звертається у своїх помислах до тієї спільноти, що існує тепер у політичному просторі на культурно- мовній основі взаєморозуміння. Політична сфера має бути скорельова- на зі сферою взаєморозуміння, для якого суто виробничі інтереси ви­являються недостатніми навіть з огляду на інтенсифікацію промисло­вого піднесення. Йдеться про проблему, виразно окреслену такими ні­мецькими мислителями, як Гердер, Фіхте і Геґель. Це проблема, яку в попередніх розділах я називав потребою автентичності політико- державного змісту організації суспільного життя, та адекватності тако­му самому змісту взаєморозуміння між людьми на соціокультурному рі­вні. Аби досягти нового рівня порозуміння, в тому числі й політичного, „модульна людина" не може залишатися на рівні концептів, понять, уявлень та смаків, притаманних для відносно, а то й цілком ізольова­них громад чи спільнот (комун) аграрного суспільства. Потужний кри­тичний настрій розгортається додатково під впливом вибухового по­ширення знань про природу та освіту населення. Природнича наука, промислові технології, нові ринкові умови - все це є нового ґатунку дійсність, що породжує тисячі нових знаків, значень і слів, і великою мірою сама створюється в контексті нових модальностей, утворюваних ними. Нові комунікації здійснюються як потреба стандартизації дій та їх сприйняття й розуміння, що тепер не можуть забезпечуватися тра­диційними чи локальними нормами. Як висловлювався Е. Ґеллнер, по- трібною стає "нова концептуальна валюта або ідіомія; місцеві гроші падають в ціні.

Отже, йдеться про те, що промислова революція та революція політична з необхідністю супроводжуються „революцією” дискурсив­ною. Прирощення нових знаків та значень не лише приводить нові іменники, але й позначається на предикативних можливостях вислов­лювань, перетворюючи, зокрема, іменники в дієслова і навпаки, змі­нюючи сенс висловлювання і традиційне значення іменника, надаючи вислову ідіоматичного характеру чи принаймні забарвлення. Напри­клад, випадання з англомовного вжитку традиційного займенника „thou” на означення „ти” й заміна його займенником you, що позначає „ви”, належить до подібного розряду трансформації дискурсу. Утво­рюються зовсім нові символи та соціокультурні коди. Естетичний смак, значення якого в політичному аспекті розкрили І. Кант та Г. Арендт, продукує не лише нову літературу, музику, малярство, але й нові сти­лі, жанри, техніку виконання, що супроводжуються технологічними винаходами. За умов вимоги нового дискурсу найдоречнішими вияв­ляються так звані національні мови. Вони приходять у публічну сферу поступово, але впевнено, цілком її покоривши з ХІХ ст. Варто визнати, слідом за Е. Ґеллнером, що „модульність з її моральними та інтелекту­альними передумовами створює громадянське суспільство,... а також націоналістичне суспільство”. Відтак, держава тепер прибирає до рук не тільки монополію легітимного насильства - вона також перебирає „акредитацію освітньої кваліфікації”. Таким чином, „відбувається шлюб між державою і культурою, і ми знаходимо себе в добі Націоналіз- му”^[488]. Інакше кажучи, звільнення індивідів від корпоративних обме­жень "виробництва і життя є суголосним з визнанням автономності людини та вимогами універсального значення громадянства”.

Отже, поширення індивідуальної свободи на іншому крилі пе­редбачало формування такого соціального ладу, який би міг вико­нувати функцію консолідації нового суспільства й надавати приватно­власницьким інтересам солідаристичної організованості в масштабі по­літичних спільнот. Одним із найпотужніших чинників нового типу соціальної і політично-національної консолідації стають належні дис­курсивні практики.

До завдань цієї праці не входить обговорення складного проце­су національної генези країн Західної цивілізації. Передусім маємо окреслити картину соціально-політичних спрямувань Європи в ХІХ ст., в яких нуртувала ідея свободи. Серед фахівців у переважній більшості існує згода в тому, що передові країни Заходу ступили на шлях фор­мування політичних націй з ХѴІІ-ХѴІІІ ст., хоча подекуди були для цього передумови вже з ХѴІ ст. Це був процес перетворення ідентифі­каційних маркерів людини і суспільства, що супроводжувався достат­ньо бурхливими конфліктами в аксіологічній площині та дуже різнорі­дними ідеологічними спробами їх витлумачення, посилюваними різни­ми соціокультурними й політичними реаліями в різних регіонах та країнах. Нові промислові реалії, руйнуючи звичні для аграрного суспі­льства норми та цінності, викликали збурення в традиційно спокійних спільнотах. Про пов'язаність новоєвропейської історії з новітніми етні­чними процесами довідуємося з книжки Юрія Павленка, який зазна­чає, що французьке просвітництво як духовний стрижень європейської культури до 1789 р. у цілому було космополітичним^[489].

Праця Ю. Павленка дає підстави враховувати в історичному розвитку соціокультурні чинники. На перехідному етапі - від аграрно­го суспільства до модерного і громадянського - соціокультурні засади набувають вагомішого впливу. Хоча з першого погляду видається, що з відходом людини з традиційної громади, з її пов'язаністю ритуалами, обрядами, суспільно прийнятими концептами, легендами й уявлення­ми, послаблюється залежність від культурного впливу. Однак в нових умовах руйнування звичаїв та наростання „соціокультурної ентропії" під впливом індустріалізації, навпаки, виникає вакуум аксіологічної орієнтації; саме з метою його заповнення активізуються етнічні заціка­влення й створюються новітні, буває, цілком антагоністичні теоретичні схеми виживання. Серед таких схем був також марксизм, про що де­тальніше йтиметься нижче.

Перехід від аграрного до модерного індустріального суспільства деталізується в праці Е. Ґеллнера „Нації та націоналізм" (1983). Він характеризує його як процес „соціальної ентропії", спричинений руй­нуванням звичних зразків та моделей поведінки, визначених сталими родинними, становими, регіональними групами, общинами і громада­ми. Ґеллнер також тримає під постійною увагою соціокультурні чинни­ки, правда, тлумачить їх дію радше в скептичному ключі. Субкультури аграрного суспільства фактично „фортифікують" структурні відмінності і жодним чином не заважають його функціонуванню в цілому. Окрім того, пошана до культурних норм була „суттю етикету" в аграрному суспільстві. Одначе в індустріальному світі все навпаки. Оскільки зв'язки між індивідом та його локальною общиною чи громадою посла­блюються й перериваються, то вони потребують компенсації в потребі цілісного політичного суспільства і забезпечуються такою комунікаці­єю нового ґатунку навколо держави, що може набувати значення ли­ше посередництвом культурних стосунків.

Надважливою стає вивершення нації як своєрідного соціокуль- турного синтезу, в якому урівноважуються у відносній єдності „егоїзм суб-груп та широко зростаючого значення спільної, залежної від гра­мотності культури". Вирішальну роль у національній інтеґрації вільних індивідів нового громадянського суспільства набуває „підтримка куль­турно-лінгвістичного медіуму", що відіграє головну роль у розвитку освітньої системи. За нових соціальних умов змінюється функція куль­тури. На думку Ґеллнера, тепер символи і коди культурних відміннос­тей, що зумовлюють відмінності в статусах осіб, „сприймаються як гідні присоромлення в суспільстві, а також як знак часткової неспроможно­сті системи освіти"^[490]. Інакше кажучи, нова соціальність громадянсько­го суспільства, яка складається під переважним впливом ідей свободи й громадянської рівності, залучає до своєї структури освітні та культу­рні чинники, що можуть цілком розвиватися лише за умов національ­ної, державної підтримки. Применшення такої підтримки або неадеква­тність систем освіти й культури до соціальних інституцій громадянсь­кого суспільства викликають ентропійні чинники, які ведуть до соціальної дезорганізації і розпаду суспільства. Яскравим прикладом останнього була дійсність "совєтського" типу соціальності, що волала про разючу й водночас наперед задуману неадекватність між розгор­танням соціальних структур та їхнім соціокультурним обумовленням. Якщо взяти до уваги саме такий вимір проблеми, то теза Романа Шпо- рлюка заслуговує на особливу увагу: навернення до націоналізму як теоретичної та ідеологічної інтерпретації соціокультурного підґрунтя індустріального розвитку виражало адаптивну вимогу модерного гро­мадянського суспільства. А те, що в соціалістичному й ліберальному баченні „вважалося неспроможністю чи навіть зрадництвом буржуазії, було, якщо дивитися на це крізь призму світової історії, лише раціона­льним вибором". Саме на це вказував Ф. Ліст - теоретик націоналісти­чного варіанту організації промислових та соціальних перетворень. І „саме це відкидав К. Маркс, коли вперше сформулював свої звинува­чення на адресу німецької буржуазії", прочитавши книжку Ліста „Наці­ональна система політичної економії" (1841)^[491].

Ґрунтовно досліджуючи природу націоналізму на тлі епохи ХІХ ст. та марксизму, що конкурував з ним, Р. Шпорлюк наголошує, що Ф. Ліст „адресував свою програму не державі, а „нації" - в його ро­зумінні - культурно-мовній спільноті, якою і була німецька нація його часу... Він виходив з визнання наявності спільної німецької культурної ідентичності і в цілому контексті чітко пов'язував в одну систему куль­туру, політику й економіку"^[492]. Доктрина Ліста чітко вловила негент- ропійні настрої в Німеччині свого часу й намагалася їх підтримати шляхом „перетворення національно-культурної спільноти на політичну націю".

Промислова революція, породжуючи нові професії й робочі міс­ця, водночас каталізувала потребу в "універсалізації" принципу гро­мадянства. "Громадянство" перебувало в конфлікті з відсутністю гро­мадянських прав більшості населення тогочасних міст. Відсутність по­вноти прав населення практично була свідченням неповноти суспільства в сенсі відсутності громадянської рівності мешканців певної політичної спільноти. Ґрунтовний аналіз конфлікту між вимогами сво­боди і рівності подає А. Селіґман, аналізуючи їх в аспекті "протиріччя між автономним індивідом та взаємозалежністю, що існує між ними" і назовні є виявом неспівмірності між умовами справедливості та соціа­льної солідарності^[493]. Таким конфліктом була спричинена боротьба за

громадянські права, які виборювалися досить поволі аж до третини ХХ ст. Наприклад, в Англії станом на 1832 р. п'ять із шести повнолітніх чоловіків були позбавлені громадянських прав. Навіть наприкінці ХІХ ст. лише 5 млн. чоловік володіли громадянськими правами від 32 млн. населення Англії. Саме боротьба за розширення громадянсь­ких свобод у ХІХ ст. була практично боротьбою "за всебічну участь у національному співтоваристві". Робітничий клас залишався найбільш упослідженим і тому найактивнішим у соціальній динаміці. В його се­редовищі нагромаджувався рух за рівні можливості, який був суголос­ним з рухом у середовищі дрібних підприємців та "різночинців" за усу­нення станових бар'єрів, аристократичних соціальних перегородок чи "феодального багажу" на шляху до повноцінного, універсального ста­тусу людини-громадянина. Соціальне й політичне забезпечення такого статусу складає основу забезпечення рівних правових можливостей громадян. З іншого боку, домагання соціально-громадянської рівності передбачає наявність солідарної спільноти й визначається поняттям громадянської національної ідентичності.

Таким чином, лібералізм, соціалізм, консерватизм, націоналізм і марксизм (чи комунізм) конкурували між собою щодо розуміння сво­боди і пов'язаних з таким розумінням соціальних умов її забезпечення. Представники цих доктрин і теорій мали власні ідеї щодо взаємодії між свободою і рівністю та між економікою, політикою і громадянським су­спільством; але важливіше те, що ідеї теорій переростали в активні дискурсивні практики, в контекстах яких формувалися нові комуніка­тивні спільноти і які фактично перетворювалися в семіотичну дійсність та новий життєвий світ (Lebenswelt). Поза цією дійсністю зовнішній до людини світ природи і речей набирав незрозумілого, часто ірраціона­льного і непізнаного характеру. Справді, сутичка між реальним сталін­ським комунізмом і світом некомуністичним розпочалася з антагонізму семіотично-дискурсивних практик і дійсностей ще задовго до наро­дження і Сталіна, і Леніна, хоча джерелом протистояння залишалася спроба теоретично розв'язати колізії між домаганнями свободи та ега­літарними можливостями її здійснення.

8.2.