Свобода в пастці необхідності

Здавалося б, оскільки ні Маркс, ні Енгельс не залишили ясної теорії громадянського суспільства, немає потреби звертатися до їх спадщини. Така думка фактично превалює в сучасних реінтерпретаці- ях громадянського суспільства.

* * *

Перебуваючи в молоді роки під впливом Геґеля, Маркс виніс пе­реконання у вітальному значенні свободи в процесі історичного розви­тку людства. Завдання, які він ставив перед собою, враховуючи вплив антропології Фойєрбаха, потребували вияснити рушійні чинники спра­ведливого соціального облаштування. Марксів порив як теоретика розпочинається протестом проти соціального становища людини, яку він бачив закріпаченою і ще більше - обдуреною гаслами свободи, рі­вності і братерства, винесеними Великою Французькою революцією. Історія опинилася під підозрою ошуканства, розвінчати яке заповзявся Маркс. Виявилося, ядром такого ошуканства, на думку Маркса, стала практика поширення громадянського суспільства, яке замість „прав­дивої свободи" пропонувало людині становище автономного індивіда, ізольованого від іншого прірвою приватності.

Маркс звернувся до проблематики громадянського суспільства передусім під впливом Геґеля. Ще в своїй ранній праці „До критики ге- ґелівської філософії права. Вступ" (1843 р.) він зробить переоцінку, вважаючи, що держава „не може бути полем самореалізації сім'ї", а тим більше не може виступати інституцією примирення інтересів анта­гоністичних класів, боротьба між якими розгортається в громадянсь­кому суспільстві як боротьба, з одного боку, за соціальну свободу, а з другого - за збереження панівного статусу. Тут Маркс вперше згадує про „визвольну місію пролетаріату" й висуває ідею економічної бази („базису"), яка визначає суть усіх суспільних відносин. Маркс радика­льно відкинув геґелівське вчення про „абсолютну ідею", саморозвиток якої забезпечував здійснення свободи, запропонувавши натомість ви­робничу діяльність і класову боротьбу, основним діячем якої є реальна людина^[495]. Проте з контексту найважливіших праць Маркса довідуємо­ся, що людина - це передусім її „родова сутність", „сукупність суспіль­них відносин", істина якої може відбутися лише через „позитивне пе­реборення" приватної власності та революційне усунення заснованого на ній громадянського суспільства.

У ґрунтовному дослідженні, що вийшло з-під пера Анджея Валі- цького під симптоматичною назвою „Марксизм і стрибок у царство свободи", подано прискіпливий і виважений аналіз основних ідей Мар­кса та Енгельса на тлі інтелектуальної ситуації в Європі.

На противагу ліберальному розумінню свободи, поширеному на ту пору, що поєднувалося з теоріями громадянського суспільства, Маркс обирає інший напрямок. У його теорії свобода найменше коно- тується з правовими аспектами соціальних відносин і найменшим чи­ном стосується приватної сфери стосунків. Маркс розуміє свободу з погляду раціонального контролю над суспільно-економічними проце­сами, вважаючи найпідступнішим її ворогом „сліпі сили" вільного рин­ку. З такого підходу випливає перенесення природи насильства і при­мусу зі сфери влади і політики до економічних відносин та приватної форми власності. Джерела примусу відокремлюються від влади, - як то властиво для теорій громадянського суспільства, - і переносяться на анонімні економічні чинники, що діють як „невидима рука" вільного ринку. На даному рівні міркувань Маркс фактично не далеко відійшов від Геґеля, для якого держава виступала найвищою раціональною фо­рмою здійснення свободи в сенсі еманації колективного народного ду­ху. Маркс, проте, пішов значно далі в тому, що вивів абстрактний об­раз експлуататора, визначальною суттю якого є прагнення до приват­ної власності й матеріального нагромадження. Як покаже пізніша комуністична революція й практика в Радянському Союзі, цей образ виявився чи не найпідступнішим винаходом марксизму. Його абстрак­тний знак, занурений у контекст марксистського дискурсу й зумовле­ного ним світогляду, починав набирати конкретного значення в силу звичайної мисленнєвої операції підведення стійкого образу під мента­льно впізнавані конкретні ознаки одного лишень приватного інтересу людини.

Очевидно, що належну службу тут відігравала епістемологічна настанова Геґеля і Маркса щодо розуміння, яке може бути правдивим, коли рухається методом „від абстрактного мислення до конкретного, а від нього до практики". Виходило, що соціально-історичне життя лю­дей здійснювалося за принципом еманації в ньому свободи, яка мала притулок на споді „сутнісних сил" людини, проте позитивно звершува­лася винятково в формах раціонального мислення. Епістемологічна настанова марксизму, що опиралася на так звану діалектику об'єкта- суб'єкта та визначалася ключовим поняттям „об'єктивної реальності", виконувала фактично роль детерміністичної схеми й продовжувала давню, ще аристотелівську традицію. Згідно з нею, пояснити означало довідатися чи дізнатися, а знати означало оповідати про причини, які діють за лінійним принципом, діють зі строгою й невідворотною необ­хідністю. Не випадково Маркс і особливо Енгельс головним підґрунтям для пояснення свободи й соціальності визнавали природничо-наукові знання, а суспільно-історичний процес називали „природно-істо­ричним", що розвивається, одначе, за принципами діалектичної, а не Аристотелевої логіки. Аби обґрунтувати нерозривність законів, що ді­ють у суспільстві і в природі, розробляється „діалектико-матері- алістична" епістемологія. Енгельс присвятив розв'язанню цього за­вдання спеціальну працю „Діалектика природи", яку він, проте, не за­вершив. Завдання, як його поставив Енгельс, полягало в тому, щоб виявити об'єктивну діалектику в природі, що є вкрай важливим для обґрунтування „єдинонаукового" діалектико-матеріалістичного методу пояснення природи і суспільства. Такий метод дозволить вилучити ви­димість хаотичних змін у природі та „видимість випадкових подій" в іс­торії.

Ф. Енгельс вважав, що "Геґель вперше подав правильне спів­відношення свободи й необхідності. Для нього свобода є пізнання не­обхідності". Однак Геґель розглядав свободу в сенсі духовного проце­су, що розгортається в діалектиці понять, формою якого є в тому числі індивідуальне мислення. Необхідність у Геґеля не носила характеру матеріалістичної детермінації, яка "сліпо" зумовлює людину. Енгельс у власній інтерпретації додає істотно новий наголос: "Свобода, отже, полягає в заснованому на пізнанні необхідностей природи [Naturno- twendigkeiten] пануванні над ними самими і над зовнішньою приро­дою..."^[497]

Пов'язаність свободи з пануванням над природою піддавало міжлюдські стосунки випробуванню не просто необхідністю, але наси­льством. Свобода набувала значення передусім як звершення родової сутності людини, а не її індивідуальна дія. Скажімо, незалежно від то­го, що людина може бути позбавлена обмеження у своїх діях з боку іншої людини, якщо вона живе в обставинах відсутності наукових знань про природу, її родова сутність зазнає обмеження в її спромож­ностях. Така думка має певний сенс, але вона радше стосується не стільки свободи людини, скільки постійної невичерпності й обмежено­сті раціональних засобів дії. Непрямим чином на виявлену гносеологі­чну проблему наштовхнувся Дюрінг. Він висунув тезу, що "панування над природою передбачає панування людини над людиною", а отже, санкціонує насильство як форму взаємодії. Енгельс розгорнув ґрунто­вну критику такої тези. Підсумовуючи розгляд проблеми, він відкоре- говує думку Дюрінга про те, що "насильство є дечим абсолютно злим".

497

Маркс і Енгельс намагалися озброїти "пролетаріат" знанням "об'єктивної" ходи історії, вилучаючи з її арсеналу дію стихійних сил. Історія виструнчувалася як сукупність "об'єктивних фактів" на рівні природничого знання, яке має бути звільнене від будь-якого впливу соціокультурних концептів. Знання про суспільство повинні бути таки­ми ж "науковими", як знання про природу. Оскільки істинна наука мо­жлива лише як єдина система знання, то й марксистська теорія на ос­нові детерміністичного пізнання має бути єдино правильною наукою про суспільний розвиток. Свобода з погляду "наукового комунізму" - це міра ефективності свідомих дій", а не ступінь незалежності, автоно­мної поведінки індивіда від сваволі влади (Л. Колаковський). Зрозумі­ло, що міра ефективності має визначатися науково обґрунтованим се­нсом дисциплінованого колективного руху до комунізму. Це справджу­ється навіть тоді, коли комунізм буде визнаватися не метою, а "дійс­ним рухом".

Коли владу захопили комуністи, принципи матеріалістичної діа­лектики стали декретованими нормами світогляду „кожної радянської людини" і, поряд з іншими, були фундаментальною засадою й „охо­ронною мандалою" визначення лояльності до комуністичного режиму.

У такий спосіб, запроваджуючи „єдино правильний науковий метод", Маркс з Енгельсом вибудували міцну теоретичну фортецю, маючи на думці протиставити своє пояснення свободи „несумісному з наукою" „антиісторичному" стилю класичного лібералізму. Соціальні процеси й людина тепер повинні були б розглядатися з погляду „істо­ричного матеріалізму". Згідно з останнім, історико-соціальний процес розглядався як „об'єктивна реальність"; у ній діють сталі закони, що їх відкриває й доводить до свідомості мас „науковий соціалізм". Парадокс такого „наукового" відкриття полягав у тому, що сенс та спрямування дії соціальних законів серед всього населення адекватно могли сприй­мати - за буквою марксизму - лише пролетарі. Ні селяни, ні інтеліген­ція не були здатними природним чином засвоювати правду історії, від­криту „науковим комунізмом", оскільки тяжіли до „дрібнобуржуазних" настроїв. У передмові до „Капіталу" Маркс визначив суспільний розви­ток як „природничо-історичний процес", підпорядкований „залізній необхідності", що прямує до неминучих для народів наслідків. Комуні­стичне майбутнє, визначене Марксом як „царство справжньої свобо­ди", ставало неуникним, а його соціально-політичним носієм передба­чалася партія, сформована за принципом „залізної дисципліни", яка виступає інтелектуальним і політичним авангардом пролетаріату. Іро­нія подібного матеріалістичного провіденціалізму полягає в тому, що неминучість як суть історичного розвитку мала також обернено істори­чне значення, а отже, необхідними ставали всі основні події, скажімо, татаро-монгольське іго чи голодомор 1933 року.

Детерміністичне пояснення свободи „діалектично" доповнюва­лося волюнтаризмом в єдиній теорії марксизму. Вони пов'язувалися в профетичній вірі в розумність і невипадковість історичного процесу, який розгортався, за Марксом, у контексті класової боротьби. Так, на основі матеріалістичної діалектики обгрунтовується „комуністична" те­орія свободи, сенс якої полягає в антикапіталістичному спрямуванні з його індивідуалістичним егоїзмом. Суб'єктом свободи виступає людство та його колективні соціальні утворення. Індивідуальна свобода вияв­ляється цілком узалежненою від колективної рівності, оскільки родова сутність людини є проявом „сутності" людства.

8.3.