Самозумовлювальна свобода приватності
Кант вважав, що людина за природою не є ні доброю, ні лихою, а стає такою чи іншою. Відсутність просування шляхом присвоєння (ідентифікації) цінностей свободи неминуче штовхає людину до ідентифікації з явищами, що існують навколо неї без її вільної участі.
Тоді людина потрапляє під вплив дії сил примусу і ледве чи знає про свою свободу діяти відповідно до власного практичного розуму. Поза здійсненням свободи, людина мало що знає про можливість свого приватного світу, вона байдужа до потреб особистої автономії, а то й ворожа їй.Природа людини за своєю суттю не має бути ворожа свободі, навпаки, - вона здатна конституювати її у згоді з розумом. Цей аспект творчості Канта підкреслює сучасний американський філософ Дж. Маклін. Його праці, присвячені природі громадянського суспільства, є методологічно виваженими й евристичними. Дж. Маклін вважає, що Кант чітко окреслив центральну дилему Модерності між нагромадженням референційних знань про природу та новими можливостями свободи індивіда у соціальному світі. Оскільки природничі науки засновані на виясненні причин за принципами універсальності й необхідності, то яким чином тоді взагалі можлива свобода? „Кант зміг побачити, що для захисту свободи і сприяння їй в матеріальному світі потрібен третій набір категорій, а саме категорії естетичного міркування. Вони інтеґрують сфери матерії і духу в гармонію, яка може бути поці- нована не з погляду знань про природу, як у першій "Критиці", і не особистої свободи, що опрацьовано в другій "Критиці", а з погляду людської творчості, що в сукупності елементів творить життя і смисл дійсності, яка розширюється і збагачується"[278].
Кант намагався з'ясувати, яким чином вільна особа може відноситися до природи і до суспільної структури без примусу - творчо і вільно. З цього приводу він у "Критиці здатності естетичного судження" вказує, що, працюючи в напрямку інтеграційної єдності, уява не вступає у суперечність зі структурами категорій і поняттями "першої Критики" чи регулятивним ідеалом практичного розуму "другої Критики".
Роль творчої уяви має особливе значення саме в естетичному вимірі активності індивіда, який приймає рішення не лише під впливом універсальних вимог розуму та практичної відповідальності, але й під впливом естетичних оцінок та пріоритетів, що також зумовлюють уяву і через неї активність. Уява в Канта сягає поза сталу реальність і вносить до світу властиво людський вимір. Висловлюючись сучасної мовою, уява є чинник конституювання віртуальної реальності, в контексті якої виникають нові значеннєві відношення та суто людські доцільності. Вони є основою внесення певного "порядку" у навколишній світ речей; віртуальне впорядкування, що первинно виникає через уяву, створює численні образні єдності та зразки дій серед розмаїтого й невичерпного світу. Творча уява у філософії Канта не підлягає обмеженню жодними апріорними категоріями і, навпаки, залучає до своїх можливостей універсалії, напрацьовані науковими методиками. У цьому сенсі уява виконує гармонізувальну функцію, пов'язуючи мислення, чуттєву природу людини та її відповідальну активність у єдине ціле. Важливо те, що людина, осягнута з погляду здатності до творчої уяви, цілком спроможна, за Кантом, до творчої праці в соціальній дійсності. Звідси зовсім недалеко до думки, що свобода особи має бути чутливою і до мислення та свідомості, і до людини як біологічної істоти. Вона стосується не лише суджень, висновків та зобов'язань практичного життя, а також означується відчуттям краси, уявленнями щодо приємного й огидного, радісного й потворного. Адже наші дії супроводжуються образами, що генеруються спробами розуміння світу відповідно до воління чинити те, що вважатимемо добрим і гарним, прийнятним для нашої доби. Отже, йдеться про участь людської особи як такої, взятої в її цілісній природі. У даному разі стає можливим розглядати вияв людської свободи "радше в термінах існування, аніж в термінах сутності і водночас зважати на проблему відношення до Творця, який дарував свою милість" у сенсі життя людини.
"У світлі такого підходу, естетика уможливлює індивідові прямувати шляхом вільного здійснювання власного існування в людському житті..."[279] Дж. Маклін, застосовуючи методологію М. Адлера, називає даний тип вияву свободи "третім рівнем" її здійснення, класифікуючи як "екзистенційну свободу самоконституювання і самозумовлення". Таким чином, людська свобода стає водночас метою, творчим джерелом, маніфестацією, оцінюванням і суддею всього того, що ми можемо запропонувати силою уявлення. "Вона є метою в значенні здійснення життя як розумного і вільного в цьому світі; вона є творчим джерелом, оскільки через уяву свобода розкриває нескінченні можливості для вираження людини; вона є маніфестацією, тому що подає їх для нашої свідомості відповідно до нашого знання про реальність і життя;... і вона є арбітром, тому що забезпечує основу, на якій наша свобода вибирає способи підтвердити чи відхилити, прийняти чи уникнути певних напрямків самоздій- снення"280.279
Свобода, осягнута на рівні її екзистенційного людського буття, постає динамічним центром міжлюдських взаємодій. Щодо її суспільного виміру, то свобода “третього рівня" може розглядатися в аспекті можливості самовдосконалення характеру перед лицем іншої людини.
У праці "Основи метафізики моралі" Кант означує специфіку морального стану здатністю людини діяти на основі вільної волі. Така дія передбачає виокремлення автономності і приватності серед собі подібних: щоб бути моральною, дія має бути заснована на можливостях свободи самовдосконалення. Бути вільним - це бути автономним у моральних вчинках, а "моя максима" має бути такою, яку, як моральний чинник, Я - і ніхто інший - сам даю собі. Оскільки моральний порядок є універсальним, тоді максима, яку я ставлю перед собою, має сприйматися як універсальний закон для всіх. Контекстом такого сприйняття знову ж є аксіологічно-критична сфера життя, в якій кожна людина для себе має бути самоціллю. Тут я позначав би насамперед існування приватної сфери, за Кантом, - сфери здійснення свободи і моральної дії.
Свобода тепер перестає бути лише "звільненням від примусу", виявом "спонтанності" - вона набуває значення сили, що підносить і спрямовує людину до "славетного ідеалу універсального царства", що має мету в самій людині та утворює нового ґатунку публічність.
4.7.