Дилема громадянського (публічного) і приватного

Публічність стає тим центральним поняттям і концептом, на ос­нові реінтерпретації якого виводиться нова соціальність. За Кантом, суб'єктивна ідея, навантажена чуттєвістю або т. зв.

Поняття публічності в Канта пов'язується з полем розумових дискусій і раціональної критики. Відтак публічність стає рівнозначною до критичної властивості розуму людей певного суспільства і за своїм змістом дорівнює глибині і суті критичних міркувань у суспільстві щодо проблем індивідуальної свободи та її соціального здійснення. Міра кри­тичності мислення особи відповідатиме мірі її індивідуальної автономії і відповідної соціальної спроможності.

280

Ibid. - Р. 10-11.

Публічність у сенсі її відкритості до дебатів стає очевидною про­тилежністю до такої політико-державної сфери, у якій панує дух необ­хідності і колективного примусу. За Кантом, індивідуально-егоїстичні інтереси підданих абсолютистської держави перебувають у конфлікті з політичною системою суспільства, але зовсім не з загальним добром. Перші цілком узгоджуються з останнім завдяки синтезувальній природі розуму. Для Канта "публічна сфера стає сферою права і взаємної, ра­ціональної згоди, або колективною волею. Вона не мала безпосеред­нього етичного значення, яке відводилося для приватної активності особи"^[280].

Соціальність набувала значення юридичної спільноти на відміну від сфери моралі, яка стосувалася приватності. Відтак Кантові не вда­лося подолати розриву між публічною і приватною сферою суспільст­ва. Саме за розрив між юридичним і етичним у розумінні суспільного життя його критикуватиме Геґель.

Публічна сфера, за Кантом, постає через утвердження ідеї пра­ва або творення універсального правопорядку, що має охоплювати взаємини між людьми у суспільстві.

Важливим елементом здійснення права кожної людини на влас­ну свободу знову-таки є розумова активність. Правові відносини мо­жуть складатися лише на основі розумового взаємовизнання прав за кожним індивідом. Оскільки розум є носій трансцендентних ідей і має апріорні форми, то правове поле суспільства набуває відповідного значення через інтерпретацію свободи. З одного боку, свобода має трансцендентне походження і є основа моральної поведінки людини, а з другого - як спільний для всіх природний стан - вона осягається фу­нкцією розуму, що вносить універсалізувальне значення в емпіричній лад індивідуального буття речей і людей. Соціальність, здійснювана під впливом розумової активності та інтенції особи до усвідомленої свободи, набуває правового стану, в якому люди свідомо визнають свободу один одного і підлягають спільним юридичним законам, здо­буваючи при цьому соціальні можливості самоздійснення. Очевидно, що за загальності юридичних норм можливості самоздійснення стають рівними для всіх людей відповідно до усталеної соціальності. У цілому соціальність з рівними можливостями і правами Кант називає грома­дянською. Це соціальність, у якій розум є законодавцем юридично уз­годжених норм громадської (публічної) поведінки, що не суперечать моральному сенсу свободи, яка, проте, цілком залишається свободою лише на приватному рівні життя. Громадянська соціальність передба­чає, за Кантом, відповідну політично-державну форму легітимності громадянського стану. Суспільство здобуває пріоритет у становленні соціальності і державного устрою, проте такий пріоритет не означає, що правовий статус громадянства і публічності, відповідної до нього, може існувати поза державою.

281

Істотною ознакою такого перетворення в теорії Канта стає наяв­ність суспільства нації-держави. Найкращим соціальним устроєм, який відповідає юридично правовому статусу публічних взаємин може бути лише республіка або ж недеспотична національна держава, що обумо­влює правовими відносинами соціальний устрій людей "у межах одно­го народу за правом державного громадянства"^[281]. (Ще звернемося до цієї проблеми в іншому - аксіологічному - аспекті).

Встановлення громадянського стану соціальності має стати умо­вою вирішення проблеми війни і миру між народами: "Для держав, що мають намір вийти із протизаконного стану війни одна з одною, немає іншого засобу, ніж той, за допомогою якого окремі держави стають громадянськими державами, а також об'єднуються в міжнародну сис­тему держав"^[282].

Публічність, у якій з'ясовуються межі і можливості свободи та встановлюються правові норми, є найважливішим політичним чинни­ком державного врядування. Оскільки публічність передбачає вільний вияв критичного розуму і звичайного розсудкового мислення, то дер­жава повинна визнати і забезпечити вільне висловлювання думки для публічного обговорення політичних і громадських справ. Особливо важливого значення в розширенні сфери публічності і трансформації соціальності Кант надавав інтелектуальному чиннику. Інтелектуальна свобода є надзвичайно вагомою передумовою для зміни політичної де­спотії і трансформації публічної сфери суспільства в сенсі її відкритості.

У розумінні мислителя публічність є місцем зустрічі і перетину політики й моралі, про що йдеться в праці під назвою "Про згоду полі­тики і моралі з погляду трансцендентального поняття публічного пра­ва" (додаток до трактату "Таємна стаття до вічного миру"). Згідно із запропонованою інтерпретацією справедлива соціальність складається на основі іманентної інтелектуальної (розумової) активності членів спі­льноти в публічній сфері та активності моральної - у приватній. Відтак несправедлива соціальність є результат відсутності уконституйованої публічності й недиференційованості еволюції людської активності сус­пільного і державного рівнів. Це є головна перешкода для індивідуа­льної свободи та її інтелектуально-правового забезпечення. Громадян­ський стан суспільства здійснюється як інтерпретація особливого ста- тусу значення концептів публічності, права і моралі. Усі вони, в свою чергу, зберігають віднесеність до трансцендентальних і апріорних джерел розумової активності.

Варто також зауважити, що у філософській системі Канта, яка стала новою інтерпретативною основою розуміння суспільства, збері­гається наголос на особливому значенні диференціації, або розрізнен­ня, продуктивної активності розуму.

Таким чином, розрізнення між суспільством і державою (виок­ремлення публічної сфери) тлумачиться на основі апріорної здатності розуму та моральної активності людини. Як відомо, Кант висловлював­ся в той спосіб, що "найвища мужність - це жити власним розумом", бо саме тоді з-дійснюється царина свободи і відповідальності людини за власні погляди, думки і вчинки. Відповідальність, властиво, належить до публічної сфери міжособових стосунків. На рівні приватності і мора­лі йдеться радше про обов'язок, що визначається об'єктивним відно­шенням індивіда до морального закону. На понятті обов'язку ґрунту­ється "категоричний імператив", який промовляє силами зобов'язання, повинності чи належності чинити саме так, а не інакше. Відповідаль­ність стосується взаємозв'язків між людьми, що можуть здійснюватися лише в контексті дискурсивних практик. Слушно з цього приводу ви­словився сучасний німецький філософ Манфред Рідель, вважаючи, що "відповідальність" є поняттям комунікативним, "в якому перехрещу­ються мовні та реальні стосунки особи... Відповідальним є кожен, хто вступає в ситуацію "промови та відповіді"^[285]. Інакше кажучи, свобода в громадській чи публічній сфері промовляє значенням відповідально­сті, що має водночас і особисту, і соціальну основи. Поза відповідаль­ністю в громадській сфері свобода й моральна автономія особи здійс­нитися фактично не може і потрапляє в уявний простір інтелектуаль­ного очікування й неперервних дискусій під впливом усе нових і несподіваних "знань". Під впливом останніх невблаганними бувають переконання, що змінюються аж до протилежних, бо емпіричні знання ніколи не бувають вичерпними, зате часто стають хибними, помилко­вими, і саме в іпостасі неправдивості вони здатні зумовлювати позірно вільні інтелектуальні дискусії духом хибних переконань і несвободи. Фактично, дискурсивна практика, означена байдужістю щодо устале­них культурних норм (у розумінні Ф. Гаєка), не має достатнього поте­нціалу для "конструювання", вільного від панування хибних переко­нань суспільства, оскільки тяжіє патернами нехтування та зверхності щодо відповідальної суспільної участі на рівні публічних взаємодій. М. Рідель, запозичуючи ідею М. Вебера, визначає протилежність між мо­ральною і політичною активністю як протилежності "двох типів етики - етики переконань та етики відповідальності"²³¹.

4.8.