Соціально-етнічні спільноти

Соціально-етнічні спільноти посідають особливе місце серед соціальних спільнот людей, являючи собою найбільш сталі історично сформовані угруповання людей, взаємовідносини між якими виступають важливим фактором історичного розвитку людства.

До таких спільнот зазвичай зараховують етнос, плем’я, народ­ність, націю.

Слово «етнос» (у перекладі з грецької — «народ»), використо­вують як загальну назву для таких видів соціальної спільності, як плем’я, народність, національність, нація тощо. Людей, котрі на­лежать до одного етносу, об’єднує єдина самосвідомість — усві­домлення своєї етнічної приналежності, або ідентичності. Однак чим це визначається?

Серед головних умов, які об’єднують людей у народ як ціліс­ну соціальну спільноту, найчастіше називають єдність похо­дження, місця проживання, господарсько-економічного життя, мови, культури. Однак історичні факти свідчать, що жодна з вка­заних умов сама по собі не є обов’язковою.

Зрозуміти, що скріплює етнічну спільноту в єдине ціле, мож­на тільки на основі історичного підходу. Будь-яка її ознака в хо­ді історичного розвитку може змінюватися чи навіть втрачати­ся. Але сам цей процес історичного розвитку й зумовлює єдність етносу. Тому можна сказати, що етнос цементується в єдине ціле його історією, котра зберігається в соціальній пам’яті. Соціальна пам’ять пов’язує між собою різні історичні стани етносу, диференційовані в ході історії форми його життя. Усі зміни в культурі, мові, формах господарювання, територіа­льному розселенні тощо постають у ній як зміни, що відбува­ються в одному етносі.

Важливим елементом соціальної пам’яті є, зокрема, самоназва етносу (етнонім). Її наявність — необхідна умова етнічної само­свідомості. Протягом усієї історії етносу його самоназва служить загальним ім’ям усіх його представників і маркером, котрий ви­діляє його серед інших етносів.

Історичний підхід дозволяє виділити два різних значення, що їх набуває поняття «етнос» у різних контекстах.

Етногенетична спільнота — це соціальна група, членів якої об’єднує усвідомлення свого генетичного зв’язку з іншими пред­ставниками цієї групи (етнічна самосвідомість). Етнічна самосві­домість індивіда ґрунтується на його уявленні про своє похо­дження. Етнічна приналежність передається «у спадок» від предків до нащадків. У результаті створюється історична спадко­ємність, котра й визначає цілісність етносу. При цьому слід вра­ховувати, що «гени» самі по собі не формують етнічну самосві­домість. Тобто вона визначається не стільки біологічним, скільки соціально-психологічним фактором, тим, що індивід думає про своє походження. А це означає, що й етнічна спільність є понят­тям не стільки біологічним, скільки соціальним, або, точніше, біосоціальним.

Існує багато різноманітних видів етнічних спільностей: є невеликі етноси, що нараховують декілька сотень людей (на­приклад, алеути, крізи, ліви), і дуже численні народи (найбі­льший — китайський). Етноси можуть включати в себе в ролі складових субетноси, котрі відрізняються специфічними озна­ками побуту, мови, релігії. З іншого боку, різні етноси, що об’єднуються певним спільним соціально-історичним проце­сом, створюють метаетнічні утворення, або суперетноси (на­приклад, слов’янський суперетнос, «християнський світ», «му­сульманський світ»).

Історичні умови, за якими існують етноси, породжують різно­манітні зв’язки, що об’єднують людей, у тому числі й не за етні­чними ознаками — політичні, господарські, торгівельні, релігійні тощо. У результаті над етногенетичними спільнотами надбудо­вуються етносоціальні спільноти. Провідну роль в їх утворенні можуть відігравати і економіка, і держава, і релігія, і мова і бага­то іншого. Отже, етносоціальною спільнотою називається етніч­на спільнота, що зумовлюється єдністю не тільки етнічних, але й соціально-економічних ознак.

Етнос — явище історичне. Подібно до людей, вони народжу­ються, живуть і вмирають, даючи початок для виникнення інших етносів.

Як уже зазначалося, історично первинним типом етносоціаль- них спільностей були племінні общини. Однак поступово з роз­витком виробничих та соціальних стосунків відбувається процес укрупнення племен, утворення союзів племен. Кровнородинні зв’язки поступово втрачають свою домінуючу роль, поступаю- чись зв’язкам соціальним.

Витіснення родових відносин товарними призводить до роз­паду племен об’єднання їх у народності. Їх формування є наслід­ком розкладу первісного суспільства, зародження спочатку сі­мейної, а потім і приватної власності та виникнення різних угруповань, посилення економічних зв’язків між союзними пле­менами, їх консолідації.

Народності формуються за територіальною ознакою, а це означає, що люди, котрі мешкають на певній території, пов’язані між собою певними економічними відносинами. Отже, народ­ність — це соціально-етнічна спільнота людей, які характеризу­ється спільністю території, єдиною мовою (поряд з існуванням різних діалектів племен, що входять у народність), елементами єдиної культури. Кожна народність має свій побутовий спосіб життя, свої домінуючи види господарської діяльності, специфічні обряди, традиції, назву. Народності утворюються як на основі розкладу первісного устрою і заміни його рабовласницьким, так і на базі переходу від первісного до феодального суспільства в тих країнах, котрим рабовласницький лад не був властивий.

Формування буржуазних відносин у Новий час створює пере­думови для зародження й укріплення нової системи соціальних зв’язків. Процес зміцнення господарських зв’язків між окремими народностями, об’єднання місцевих ринків всередині тієї чи ін­шої держави в загальнонаціональний ринок та деякі інші фактори приводять до появи більш розвиненої соціально-етнічної спіль­ності людей — нації.

На сьогодні в суспільствознавчій науці немає єдиного розу­міння і тлумачення поняття «нація».

Засновником психологічної теорії нації вважаються французь­кий філософ та історик Е.Ренан та австрійський філософ О.Бауер. Представники психологічних концепцій закономірності форму­вання та розвитку націй розглядають як похідні від свідомості і психіки окремої особистості, «психології народів». Так, Ренан вважає, що «нація — це душа, духовний принцип», що форму­ється шляхом «узгодження», та «солідарності», утворюваної чут­тям минулих і майбутніх поколінь. О.Бауер відзначає, що нація являє собою «сукупність людей, спільністю долі згуртованих у спільність характеру». М.Кареєв розглядає націю як групу, що виникає із безпосередньої взаємодії індивідів.

Культурологічний підхід у теорії нації започатковує К.Реннер (Шпрингер). Він розглядає націю як безкласову духовну спіль­ність індивідів, як суб’єктивну єдність чи культурний союз, по­роджений свідомістю людини, що належить до певної етнічної спільно ти. Нація, писав Реннер, «це союз особистостей, які од­наково розмовляють», або «культурний союз». В основі культу­рологічної теорії нації лежить спільність національної культури, зокрема національної мови.

Етнологічна теорія нації ґрунтується на сукупності елементів психологічної та культурологічної теорії. Її прихильники вважа­ють, що основними ознаками нації є спільність походження, ет­нічна самосвідомість, національні почуття, єдність етнодуховних цінностей. Однак представники етнологічних концепцій нації, як правило, недооцінюють значення соціальних аспектів у розвитку націй.

«Історико-економічний» напрямок у теорії нації репрезентує один з провідних теоретиків марксизму К.Каутський. У праці «Ознаки національності» до ознак нації він відносить загальну територію й мову, а також спільність економічного життя і тра­дицій.

В радянські часи у вітчизняній літературі панувало сталінське визначення нації, яке продовжувало лінію «історико-еконо- мічного» підходу: «Нація — це стійка спільність людей, що істо­рично склалася, яка виникла на базі спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу, що проявляється у спільності культури». Однак Сталін канонізує й догматизує виді­лені ознаки, що знаходить прояв в абсолютизації ролі класового принципу, розподілі націй (через надмірну політизацію націона­льного життя) на «державні» та «недержавні», недооцінці ролі національного (етнічного) чинника в національному тощо. До ре­чі, сталінське визначення нації фактично зберігається в багатьох підручниках і досі.

У сучасній науковій літературі, зокрема західній, використо­вуються різні визначення нації залежно від того, які її властивос­ті беруться за основу. Так, у «Міжнародному виданні американ­ської енциклопедії» нація — це «велика кількість людей, які вва­жають себе спільністю. Вони часто мають одну чи кілька таких ознак: мову, культуру, релігію, політичні та інші інститути, істо­рію та віру в спільність долі. Вона, як правило, займають суміж­ну територію». У «Словнику американської спадщини англійсь­кої мови» нація визначається як «населення певної території, котре має спільні звичаї, походження, історію й нерідко мову». Вебстерівський міжнародний словник англійської мови вважає, що нація — це «спільність людей, яка складається з однієї чи кі­лькох національностей, що мають більш-менш певну територію та уряд». У словнику-довіднику «Межнациональные отношения. Термины и определения» категорія «нація» визначається як «ет- носоціальна» (і не завжди кровнорідна) спільність зі сталою са­мосвідомістю своєї ідентичності, що склалася (спільність істори­чної долі, психології й характеру, прихильність до національних матеріальних і духовних цінностей, національної символіки, на­ціонально-екологічні почуття), а також (переважно на етапі фор­мування) територіально-мовною та економічною єдністю, яка да­лі під впливом інтеграційних та міграційних процесів виявляє себе неоднозначно, нерідко втрачає своє вирішальне значення, хоч і не зникає.

Однак якими б не були історичні шляхи створення нації, які б чинники не розглядались як домінуючі у формуванні нації, одні­єю з необхідних умов її існування є створення національної куль­тури. У такому разі нація постає як її «колективний носій». На­родження і виховання людини в обстановці сімейно-побутового життя, тобто певного національно-культурного середовища, фак­тично ототожнюється з питанням її етнонаціонального похо­дження. Основу національно-культурного середовища створює мова. Тому найбільш важливою ознакою національної принале­жності стає «рідна мова». Сучасні нації — це переважно «мовні нації», що складаються з людей, які розмовляють однією мовою. Мова відкриває доступ до національної культури: разом із мов­ною «оболонкою» усвідомлюється і її смислова «начинка» — культурні традиції, ціннісні установки, ідеали, норми мислення і поведінки тощо. Таким чином, національна приналежність лю­дини — це її приналежність до національної культури.

Однак наявність національно-культурного чинника ще не за­безпечує автоматичного створення нації. Спільнота стає нацією лише тоді й оскільки, коли й оскільки люди усвідомлюють свою спільність як національну єдність. Йдеться про національну са­мосвідомість як необхідну умову існування нації. При цьому слід враховувати, що національна самосвідомість, як й інші коле­ктивні уявлення, є реальний соціальний факт, елемент соціальної дійсності. Вона впливає на поведінку й взаємовідносини людей, а наслідки цього є цілком реальними обставинами їх життя.

Національна самосвідомість виникає на основі зіставлення свого народу з іншими народами. Для кожної нації існує рефере­нтна група нації, яка є носієм відносно стійких національних рис. Вона фактично уособлює узагальнений образ нації, на який оріє­нтуються представники інших націй, визначаючи відмінності своїх національних рис.

Для позначення етнічного походження людини в межах певної нації часто користуються поняттям «національність». Однак це поняття нерідко розглядають як синонім поняття «нація». У ра­дянських країнах нація в такому розумінні збігалася з «паспорт­ною» національністю. На Заході під словами «нація» і «націона­льність» звичайно розуміють населення країни, тобто всіх її громадян незалежно від етнічного походження. При цьому, ска­жімо, в Америці нащадки вихідців з інших країн називають себе, відповідно до свого громадянства американцями, підкреслюючи етнічне походження (американець французького, або українсько­го, або китайського тощо походження). В Англії є лише одна на­ціональність — британці.

На побутовому рівні образ нації звичайно пов’язаний з етно­культурним стереотипом. Етнокультурний стереотип — це уза­гальнене уявлення про типові риси, що характеризують певний народ.

Існують автостереотипи — думки людей про свій власний народ та гетеростереотипи, які стосуються іншого народу. Оби­два стереотипи складаються й затверджуються в суспільстві як загальновідомі традиційні погляди. При цьому стереотипи часто набувають емоційного забарвлення, в результаті чого одне й те ж явище отримує різну оцінку — позитивну або негативну.

Сукупність сталих рис, притаманних представникам того чи іншого народу, котрі знаходять прояв у їх діяльності та спілку­ванні, визначається таким поняттям, як національний характер. Сутність цього явища може трактуватися у двох аспектах:

1) в особистісно-психологічному, згідно з яким національ­ний характер розуміється як певний набір особистісних психі­чних і моральних якостей, що відрізняють представника цієї нації, тобто це сукупність «типових» психічних і моральних якостей народу;

2) у культурно-нормативному аспекті, виходячи з якого наці­ональний характер є втіленням не особистісних рис усіх чи бі­льшості окремих членів народу, а соціокультурною діяльністю народу. Це, так би мовити, колективний духовний настрій, кот­рий обумовлює таку діяльність і проявляється в ній. Для позна­чення сукупності глибинних установок колективної свідомості використовують поняття «ментальність», «менталітет». Націо­нальний характер виступає як форма вираження ментальності народу. Він утворює духовну атмосферу, яка існує в суспільстві та проявляє себе у заданих культурою зразках мислення й пове­дінки, в нормативах, ціннісних орієнтаціях та продуктах куль­турного розвитку.

Усе це свідчить, що нація являє собою надзвичайно складний і динамічний організм, який перебуває в безкінечному стані змін і розвитку. Ті чи інші ознаки нації набувають пріоритетності на рі­зних етапах її розвитку. Так, на етапі становлення нації особливо важливу роль відігріють територіально-мовна та економічна єд­ність. У процесі подальшого розвитку, зокрема міграційних про­цесів, можливі відгалуження нації у вигляді діаспори, для якої територіально-мовна та економічна єдність вже не відігріють та­кої суттєвої ролі, як у період її становлення. Для цього періоду більш важливе значення має національна самосвідомість.

У розвитку національно-етнічних спільнот простежуються дві взаємопов’язані тенденції: 1) етнічна диференціація — процес виділення, обособлення тієї чи іншої соціально-етнічної спільно­сті, що відображає рівень її політичного визрівання, а відтак і прагнення до утвердження національної незалежності, суверені­тету; 2) інтеграція, яка передбачає руйнацію національних «пере­городок», розвиток, розширення зв’язків між різними націями, соціально-етнічними спільностями, поглиблення економічних, культурних відносин між ними.

Питання для самостійного опрацювання

1. Особливості соціальної структури українського перехідного сус­пільства.

2. Проблема формування соціальної на національної еліти.

3. Що таке соціальна та національна маргінальність.

4. Проблема формування сучасної української нації.

5. Українська сім'я: її минуле, сучасне, майбутнє.

6. Національні меншини в Україні: проблема правового забезпечен­ня гармонізації міжнаціональних взаємовідносин.

Контрольні запитання

1. Що таке соціальна організація суспільства?

2. Розкрийте зміст поняття «розподіл праці».

Назвіть основні види розподілу праці.

4. У яких аспектах розглядається соціальна структура суспільства?

5. Дайте визначення поняттю «соціальний інститут».

6. Назвіть основні соціальні інститути.

7. Дайте визначення соціальної структури суспільства.

8. Яке місце в соціальній структурі посідає соціальна спільнота?

9. Назвіть соціально-етнічні спільності людей.

10. Перерахуйте основні елементи соціальної структури.

11. Дайте визначення поняття «клас».

12. Що таке соціальна стратифікація?

13. Назвіть основні риси нації.

14. Чим відрізняється народність від нації?

15. Які основні тенденції існують у розвитку сучасних націй?

16. Що Ви знаєте про етнонаціональний склад сучасної України?

Рекомендована література

1. Бляхер Л. Нестабильные социальные состояния. — М.: РОС- СПЭН, 2005. — 208 с.

2. Васянович Г. П. Вступ до філософії: Навчальний посібник. — Львів: «Норма», 2001. — С. 164—168.

3. Воронкова В. Г. Метафізичні виміри людського буття (проблеми людини на зламі тисячоліть). — Запоріжжя, 2000. — 176 с.

4. Воронкова В. Г. Человек и общество в условиях социальных из­менений // Гуманітарний вісник ЗДІА. — 2003. — Вип. 12. — С. 5—24.

5. Данилюк А. Особливості сучасної стратифікації суспільства // Фі­лософська думка. — № 4. — 1999. — С. 57—70.

6. Згуровський М. Науково-технічна інтелігенція та суспільний про­грес // Вісник НАН України. — 2001. — № 2. — С. 38—42.

7. Канак Ф. Суверенітет народу і його доступ до влади: інтелігенція й еліта між народом і урядом // Сучасність. — 2000. — № 2. — С. 68—88.

8. Кармин А. С., Бернацкий Г. Г. Философия. — СПб.: Издательство ДНК, 2001. — С. 220 —275.

9. Кривицька О. Толерантність чи конфронтація: вектори етноконф- ліктного потенціалу України //Людина і політика. — № 6. — 2001. — С. 10. — С. 3—22.

10.Ларцев В. Основні компоненти структури суспільства: структу- рофіксуюча складова //Людина і політика. — № 2. — 2001. — С. 51—61.

11. Лібанова Е. Соціальна стратифікація українського суспільства і передлумови становлення середнього класу // Нова політика. — 2002. — № 1. — С. 5—11.

12.Макеев С. Процессы социальной структуризации в современной Украине // Полис. — 1998. — № 3. — С. 49—60.

13. Макеєв С. Класовий аналіз у сучасній соціології // Соціологія: те­орія, методи, маркетинг. — 2001. — № 3. — С. 5—23

14. Навроцький В. В. Логіка соціальної взаємодії. Монографія. — К.: Кондор, 2005. — 204 с.

15. ПейнМ. Сообщество как основа социальной политики и социаль­ного действия // Взаимосвязь социальной работы и социальной полити­ки. — М., 1997.

16. Руткевич М. Н. Теория нации: философские вопросы // Вопросы философии. — 1999. — № 5. — С. 19—32.

17. Сміт Е. Д. Національна ідентичність. — К.: Основи, 1994. — 223 с.

18. Социальная философия: Словарь / Под общ. ред. В. Е. Кемерова, Т. Х. Керимова. — М.: Академический проспект, 2003. — 560 с.

19. Соціальна філософія: Короткий етциклопедичний словник /За за­гальною ред. В. П. Андрущенка, М. І. Горлача. — Київ — Харків: ВМП «РУБІКОН», 1997.

20.Старосольський В. Й. Теорія нації — Нью-Йорк: Наукове това­риство ім. Т.Шевченка. — К.: Вища школа, 1998. — 153 с.

21. Таран В. О. Ідеологія перехідного суспільства (соціально- філософський аналіз ідеологічного процесу в пострадянській Украї­ні). — Запоріжжя: ЗЮІ МВС України. — 2000. — С. 138—175.

22. Тощенко Ж. Т. Элита? Кланы? Касты? Клики? Как называть тех, кто правит нами? // Социс. — 1999. — № 11. — С. 123—133.

23. Феномен нації: Основи життєдіяльності. — К.: Знання, 1998. — 262 с.

24. Філософія: Навчальний посібник / І. Ф. Надольний, В. П. Андру­щенко, І. В. Бойченко, В. П. Розумний та ін.; За ред. І. Ф. Надольно- го. — К.: Вікар, 1997. — С. 405—433.

25. Хамитов Н. Философия: Бытие. Человек. Мир. — К.: Кондор, 2005. — 448 с.

26.Шкляр Л. Е. Этнос. Культура. Личность: (Филос.-методол. аспек­ты исслед.) / АН Украины, Ин-т философии. — К.: Наук. думка, 1992. — 83 с.

Тести для самоперевірки знань

І. Поняття «соціальна сфера» найтісніше пов’язано з поняттям:

1. Соціальна система

2. Соціальна революція

3. Соціальна перспектива

4. Соціальна наука

5. Соціальні відносини

II. Категорія соціальної філософії, що означає упорядкованість і взаємозумовленість зв’язків між елементами соціальної системи:

1. Соціальна служба

2. Соціальна структура

3. Соціальна сфера

4. Соціальна думка

5. Соціальне протиріччя

III. Поняття «соціальні групи» вперше у науковий обіг ввів:

1. Г. Гоббс

2. О. Конт

3. К. Маркс

4. Ленін

5. І. Кант

ІѴ. Типи соціальних структур, які сформовані за соціально- економічним статусом:

1. Сім'я

2. Народ

3. Класи

4. Натовп

5. Соціальна організація

V. Відсутність статевих стосунків між членами одного роду:

1. Полігамія

2. Інцест

3. Ендогамія

4. Екзогамія

5. Моногамія

ѴІ. Тип сімї, для якого є характерним безумовне домінування чоловіка в питаннях управління сімейними справами:

1. Нетрадиційна сім'я

2. Егалітарна сім'я

3. Нуклеарна сім'я

4. Традиційна сім'я

5. Парна сім'я

VII. Маргіналами називають:

1. Любителів мандрівок і пригод

2. Людей без яскраво виражених соціально-групових ознак

3. Вільних художників

4. Авантюристів

5. Людей без постійного місця проживання

VIII. Група людей, що діє спільно й упорядковано заради досяг­нення спільної мети

1. Натовп

2. Публіка

3. Команда

4. Організація

5. Клас

IX. Слово «етнос» у перекладі з грецької означає:

1. Сім'я

2. Рідня

3. Народ

4. Менталітет

5. Характер

X. Нація, як найбільш розвинута соціально-етнічна спільність людей з’являється у:

1. На початку XIV ст.

2. Після Першої світової війни

3. Після перших буржуазних революцій XVII ст.

4. Перед Другою світовою війною

5. у кінці Xviii — на поч. хіх ст.