Соціальні верстви (страти)

Соціальні верстви (страти) — різновид одиниць поді­лу суспільства, що виділяються на основі однієї чи кількох при­родних суспільних відмінностей (етнічних, демографічних, еко­номічних, соціальних, політичних, правових, релігійних тощо).

Соціальні верстви формуються за різними показниками, серед яких найбільш поширеними є соціально-класові, соціально- впорядковані, соціально-територіальні, соціально-професійні, со­ціально-демографічні тощо, котрі формують відповідні типи со­ціальних структур.

У соціально-класовій структурі виділяють класи, соціальні прошарки, стани тощо. Соціально-класова структура суспільст­ва — це перш за все сукупність суспільних класів, певні їх зв’язки й відносини, які складають основу всіх інших елементів. Створення теорії класів та класової боротьби є одним з найваж­ливіших досягнень марксизму. За К. Марксом, виникнення класів є закономірним історичним результатом розвитку первісного су­спільства. Поки продуктивність праці в ньому була настільки ни­зькою, що люди не могли створювати доданий продукт, експлуа­тація чужої праці та нерівність були неможливими. Розвиток доданого продукту й формування приватно-сімейної власності сприяли створенню умов для майнової і соціальної нерівності, що обумовило виникнення класів. Відносини між класами зав­жди будуються на принципі боротьби.

У соціально-класовій структурі найадекватніше відбивається ха­рактер економічних відносин суспільства, специфіка його економі­чної структури.

Порівняно з соціально-класовою моделлю стратифікаційна (від лат. stratum «прошарок» та facere «робити») модель дає ін­ше, складніше, уявлення про структуру суспільства, ніж модель, що заснована на суспільному розподілі праці. Таким чином, стра­та, на відміну від класу, є більш загальним поняттям. Якщо кла­сами зазвичай називають соціальні прошарки, що розрізняються за економічними або політичними показниками, то страти мо­жуть розрізнятися за іншими соціально важливими критеріями.

1) багатство або прибуток;

2) ступінь влади;

3) рід занять та їх соціальний престиж;

4) рівень освіти;

5) «стиль життя» — умови побуту, тип поведінки, соціальні контакти, коло інтересів тощо.

Протягом життя люди можуть переміщуватися з однієї страти в іншу. Таке переміщення П.Сорокін назвав соціальною мобільні­стю. Це поняття використовується для характеристики «закри­тості» й «відкритості» соціальних груп і систем. У закритих групах і системах соціальна мобільність є малою або зовсім від­сутня. Найбільш яскравий приклад цього демонструє кастовий устрій суспільства.

У сучасних умовах виділяють, як правило, такі компоненти соціальної структури: управлінська бюрократія й рядове чино­вництво (тобто соціальний суб’єкт управлінської адміністрації й місцевого самоврядування); менеджери; кваліфіковані й не- кваліфіковані робітники державних підприємств (цивільних галузей та галузей військово-промислового комплексу); земле­роби (робітники колективних господарств, фермери тощо); групи інженерно-технічних робітників і рядових службовців, науково-технічна й гуманітарна інтелігенція, студенти й учні, групи людей, котрі займаються індивідуально-трудовою діяль­ністю (легально і нелегально), кооператори, підприємці; декла­совані прошарки — не тільки професійні злочинці, але й особи без певного місця проживання, групи люмпенізованого насе­лення тощо.

Руйнація чи трансформація соціальної структури, її інститутів, що особливо помітно в перехідні історичні періоди, знаходить прояв у маргіналізації суспільства — створенні перехідних соціа­льних утворень — утворень без яскраво визначених соціально- групових ознак.

Особлива роль у соціальній структурі сучасного суспільства належить соціальному прошарку, який прийнято називати серед­нім класом. Його місце у співвідношенні соціальних і політичних сил визначає стабільність соціальної системи. У розвинутих сус­пільствах середній клас — це насамперед високопродуктивний і високоінформований, ініціативний і заповзятливий робітник, ко­трий завжди виступає як інноваційний тип особистості. Саме то­му такий тип особистості стає суб’єктом технічної модернізації й політичної демократизації. Представники інноваційного соціаль­ного типу особистості зустрічаються в найбільш кваліфікованих прошарках робітників, селянства, інтелігенції.

Соціально-впорядковані структури суспільства визначають ступінь його внутрішньої впорядкованості. У межах цієї структу­ри доречно виділити наступні типи соціальних груп: натовп, пуб­ліку, соціальну організацію.

Феномен натовпу став предметом наукового розгляду напри­кінці XIX століття, коли роль мас у соціальних процесах зросла в силу об’єктивних обставин, насамперед, в результаті розвитку промисловості, урбанізації, зростання і впливу засобів масової інформації тощо. Одним з основоположників концепції натовпу став французький вчений Г. Лебон.

Він вважав, що в сучасних умовах еліта поступово віддаляєть­ся від участі в історичному процесі, на зміну їй приходить влада натовпу, що являє собою сліпу, руйнівну силу. Колективна пси­хологія людей утворююча натовп, значно відрізняється від їхньої індивідуальної психології, двигуном натовпу є несвідомі почуття. У юрбі індивіди втрачають почуття відповідальності і знаходять­ся у владі ірраціональних почуттів, тобто не відбитих у поняттях логіки, догматизму, нетерпимості, популізму.

Г. Лебон пропонує свою класифікацію натовпу. Вихідною то­чкою при такій класифікації є просте збіговище. Збіговище скла­дається з індивідів різноманітних рас і об’єднане волею одного вождя. Прикладом такого збіговища є варвари різноманітного походження, що наводнили римську імперію протягом багатьох сторіч.

Із збіговища надалі може з’явитися організований або одухот­ворений натовп, що у свою чергу поділяється на:

1) натовп різнорідний:

а) анонімний (вуличний натовп і т. п.);

б) неанонімний (присяжні, парламентські збори і т. п.);

2) натовп однорідний:

а) секти (політичні, релігійні і т. п.);

б) касти (військові, духівництво, робітники і т. п.);

в) класи (буржуазія, селянство і т. п.).

Різнорідний натовп складається з індивідів, найрізноманітні­ших за своєю професією та розумовим розвитком. Самим могут­нім чинником, який визначає дії і властивості натовпу, на думку Г. Лебона, є раса. «Натовп, який складається з індивідів одної і тієї ж раси (наприклад, англійців або китайців), значно відрізня­ється від натовпу, до складу якої входять індивіди, які належать до різних рас (наприклад, росіяни, французи, іспанці)». Так, ла­тинський натовп неодмінно звернеться до втручання держави для реалізації своїх вимог. Цей натовп завжди виявляє схильність до централізації і цезаризму. Англійський або американський на­товп не визнає держави і завжди буде обертатися до приватної ініціативи. Французька юрба завжди виступає за рівність, англій­ська — за свободу. Такі розходження ведуть до того, що демок­ратії мають стільки ж різноманітних форм, скільки є націй.

Натовп однорідний репрезентований сектами, кастами і кла­сами. До складу сект входять індивіди різноманітної професії і виховання, різноманітного середовища, але єдиним зв’язком між ними є вірування. До складу касти входять індивіди однієї і тієї ж професії, отже, походять приблизно з одного і того ж середовища і мають однакове виховання. І, нарешті, у клас індивідів об’єдну­ють інтереси, навички, однаковий спосіб життя.

Г. Лебон відмічає, що натовпом рухає ідея, яка може бути тимчасовою, у такому випадку він має характер схиляння перед яким-небудь індивідом або доктриною (релігійні вірування, со­ціальні і демократичні ідеї). Ідеї, що прищеплюються натовпу, для того щоб зробитися переважними повинні мати саму кате­горичну і просту форму, у форму образу. Такі ідеї-образи не з’єднуються між собою ніяким логічним зв’язком аналогією або послідовністю.

Ідеї, доступні юрбі лише в самій простій формі, для того, щоб зробитися популярними, часто повинні перетерпіти глибокі змі­ни. «Вже одного факту проникнення ідеї в натовп і вираження її в діях буває достатньо, щоб позбавити її всього того, що сприяло її піднесеності і величі, якою б вона не була істиною і великою при своєму початку». Але навіть коли ідея перетерпіла зміни, що зро­били її доступною натовпу, вона все-таки діє лише в тому випад­ку, якщо вона проникла в область несвідомого і стали почуттям, а на це потрібно досить тривалий час. Г. Лебон відзначає, що філо­софські ідеї, що призвели до французької революції, зажадали ці­ле сторіччя для того, щоб зміцнитися. Але відомо яку неперебор­ну силу вони придбали після того, як зміцнили.

Міркування натовпу ґрунтуються на асоціаціях, але вони пов’язані між собою лише обманливою аналогією і послідовніс­тю. «У них помічається точно такий же зв’язок, як і в ідеях ескі­моса, що знає по досвіду, що лід прозорий і тане в роті, тому ро­бить звідси висновок, що скло, як прозоре тіло повинне також танути в роті; або ж в ідеях дикуна, який думає, що якщо він з’їсть серце мужнього ворога, то тим самим засвоїть собі його хоробрість; або в ідеях робітника, який підданий експлуатації з боку свого хазяїна і що виводить звідси висновок, що всі хазяїни повинні бути експлуататорами». Асоціація різнорідних речей, що мають лише далеке відношення одна до одної, і узагальнення окремих випадків — ось характерні риси міркувань натовпу. Ця нездатність натовпу правильно міркувати мішає їй критично ста­витися до чого-небудь, тобто відрізняти істину від помилок.

Лебон вважає масу (натовп) — руйнівною силою, позбавлену спроможності раціонально діяти. Але майбутнє — за епохою на­товпу.

Проблеми, пов’язані з аналізом психології натовпу виявилися плідними і були продовжені в дослідженнях соціальних психоло­гів і соціологів, серед них слід зазначити французького соціолога Габріеля Тарда.

За Тардом, соціальні процеси — це процеси інтеріндивідуаль- ні. Суспільство — це продукт взаємодії індивідуальних свідомос­тей. Тому соціологія як наука, яка повинна вивчати соціальну ко­лективну психологію. У своїх роботах він називає таку науку «інтерсуб’єктивною» і «інтерментальною» психологією, відмін­ної від психології індивіда. Отже, предметом такої науки повинні стати міжіндивідуальні відношення.

У трактуванні натовпу Тард був близький до Г. Лебону, проте не інтерпретував її так широко, як останній. Він не був згодний із Лебоном в оцінці ролі натовпу в сучасному суспільстві, підкрес­люючи, що сучасна епоха, це епоха не натовпу, а публіки, або, точніше, різноманітних публік. Найбільше послідовно погляди на натовп і публіку були викладені в його роботі «Думка і натовп». На відміну від натовпу, об’єднаною просторовою близькістю й емоційною спільністю, публіка — сугубо духовна й інтелектуа­льна спільність, розпорошена в просторі. Публіка це середовище, у якому відбувається формування суспільної думки. Значну роль в становленні публіки Г. Тард відводив засобам зв’язку і масовій комунікації, особливо газетам.

Незважаючи на те, що Г. Тард не був схильний до створення закінченої теоретичної конструкції він зробив значний внесок у дослідження натовпу, публіки й інших соціально-психологічних явищ.

Підводячи підсумки опису психологічної парадигми в соціо­логії, слід зазначити, що вона, безумовно, була кроком вперед на порівнянні з методологією натуралістичної парадигми. Предста­вники психологічної соціології вбачали в ускладненні форм сус­пільного життя продукт свідомого начала, «спрямованої еволю­ції», тобто свідомого управління соціальними процесами. Вища — а саме людська — фаза еволюції тлумачилася не дією «сліпих сил природи», як це робили натуралісти, а проявом ідеа­льної цілі. Більш того, майбутнє людства пов’язується з подолан­ням ідеального процесу цілепокладання, з його переходом до ко­лективної свідомості, носієм якого є держава, яка забезпечує сві­дому кооперацію індивідів.

Таким чином, натовп — короткочасне скупчення людей, яких зібрав в одному місці спільний інтерес. Коли такий інтерес зникає, натовп розпорошується. У натовпі немає єдиних норм і звичок поведінки, попереднього досвіду, групової структури. Натовп легко піддається психологічному зараженню, навіюван­ню, імітації.

Публіка — соціальна група, члени якої фізично розкидані, але духовно пов’язані єдністю поглядів. На думку Г. Тарда, публі­ка — це продукт нашого часу. Розквіт публіки відбувається з розвитком засобів масової інформації. Вони формують суспільну думку, поділяючи суспільство на великі групи, що однаково ста­вляться до тих чи інших явищ, подій тощо.

Від натовпу та публіки слід відрізняти організації. Їх головні особливості:

1. Упорядкованість, узгодженість, скоординованість дій чле­нів організації.

2. Існування інформаційних зв’язків, що забезпечують єдність та узгодженість дій.

3. Наявність спільної мети діяльності членів організації.

Звідси, організація — це група людей, що діють спільно й упорядковано заради досягнення спільної мети. Великого зна­чення для зростання ефекту організації має внутрішній розподіл праці. Організації існують у різних формах. Серед найбільш по­ширених із них можна виділити харизматичні групи, добровільні асоціації, заклади тотального типу, адміністративні (бюрократи­чні) організації.

Харизматичні групи утворюються навколо лідера, наділеного особливим авторитетом — харизмою (в перекладі з грецької — божий дар, благодать). Спочатку відносини між лідером та ін­шими членами групи є невпорядкованими і залежать від ступе­ня близкості до лідера. Але згодом у такій групі формуються правила поведінки і традиції, вона перетворюється на впорядко­вану організацію з чіткою ієрархією. Відбувається процес «ру- тинізації харизми» (М.Вебер). Прикладом такої групи може служити церква.

Характерними рисами добровільних асоціацій — є: 1) вони створюються для задоволення або захисту спільних інтересів їх членів; 2) членство в них є добровільним; 3) вони пов’язані з урядовими органами (профсоюзы, каси взаємодопомоги, наукові товариства тощо).

Заклади тотального типу, на відміну від добровільних асоці­ацій, створюються з метою захисту державних, релігійних, наці­ональних тощо інтересів (в’язниці, лікарні, навчальні заклади, монастирі та ін..).

Адміністративні організації (іноді їх ще називають «бюрок­ратіями») існують за суворими правилами, що регламентують чі­ткий розподіл обов’язків між співробітниками. Кожен із них за­ймає певне місце і повинен виконувати певні функції. Тут необхідні механізми взаємодії між співробітниками, які спрямо­вують їх зусилля в напрямку, корисному для організації. Це дося­гається за умов чіткої ієрархічної структурованості й відповідної системи управління. Ієрархічна система складається у вигляді пі­раміди на основі розподілу людей за посадами та функціонує як система субординаційних відносин. Ієрархія є системою влади. Остання розглядається як спроможність визначати дії інших лю­дей. Управління діяльністю організації може бути стихійним, традиційно-нормативним, ціннісним і власним.

При стихійному управлінні в організації немає керівного орга­ну. Цілі та програми поведінки її членів регулюються в самому процесі їх взаємодії (ринкова організація економіки, Інтернет).

Традиційно-нормативне управління здійснюється за допомо­гою звичаїв і традицій, які передаються членам організації від попередніх поколінь. Такі організації, як правило, стабільні про­тягом тривалого часу й консервативні (община).

При ціннісному управлінні діяльність кожного члена організа­ції регулюється його ціннісними орієнтаціями, а дії складаються завдяки єдності цих орієнтацій (джазова імпровізація).

Владне управління передбачає існування особливого органу управління — апарату управління — органу влади, котрий ви­значає цілі і програму діяльності всієї організації. Владне управ­ління здійснюється особами, які займають вищі сходинки ієрар­хії, — лідерами, директорами, президентами.

Методи управління характеризуються цілеспрямованим впли­вом на людину або групу з метою регулювання їх діяльності. Іс­нує декілька видів методів управління:

1) прямий (наказ, завдання);

2) через мотиви і потреби (стимулювання);

3) через систему цінностей (виховання, освіта і т. п.);

4) через оточуюче навколишнє середовище (зміни умов праці, статусу в адміністративній та неформальній організації і т. ін.).

Типова структура управлінського апарату включає три рівні: керівника нижчого, середнього й вищого рівня. Однак у великих компаніях може бути, принаймні, п’ять рівнів: нижча ланка, мо­лодша ланка, середня ланка, старша ланка, вища ланка. У зброй­них силах, галузевих державних органах управління кількість рі­внів управління значно зростає, доходячи до 40—50 і більше).

Соціально-територіальна структура суспільства фіксує його членування за територіальними ознаками, які характеризуються специфікою історичних, економічних, релігійних, духовно-цін­нісних, культурно-мовних тощо факторів, що збігаються на пев­ній території, відбиваючись у цілому на соціокультурних особли­востях буття її населення.

Осмислення основних понять, що характеризують соціально- територіальну структуру суспільства неможливе без з’ясування сутності поняття «народ».

Народ — поняття багатозначне. У широкому (демографічно­му) розумінні народ — це все населення тієї чи іншої держави, країни. В іншому розумінні — етносоціальному — це термін, що означає різні форми етнічних та етносоціальних спільностей людей (плем’я, народність, нація тощо). Крім того, це й соціа­льна спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і верстви, котрі за своїм об’єктивним становищем здатні вирішу­вати завдання розвитку суспільства. У найбільш загальному ви­гляді можна відзначити, що народ — це сукупність соціальних спільностей, прошарків і груп, зайнятих у масовій діяльності в системі суспільного розподілу праці, що являють собою єдине ціле, оскільки мають єдину спільну історичну долю, суттєві ознаки схожого способу життя й моралі, а також почуття прина­лежності до єдиної історичної спільноти. Народ — носій бага­товікового колективного досвіду, соціокультурних цінностей (мови, історичної пам’яті, культурних цінностей і норм), специ­фічних (традиційних) форм життєдіяльності, трудових навичок та вмінь.

У системі соціально-територіальної структури суспільства як елементи виділяють соціально-регіональні спільноти. Регіональ­на спільнота — поняття, що використовується для характеристи­ки окремого соціального утворення в межах певного соціального цілого, що постійно проживає в повному регіоні й відрізняється від представників інших регіонів специфічними, історично сфор­мованими особливостями свого соціокультурного буття.

Крім того, важливими елементами такої структури є місто і село.

Місто — історично конкретна соціально-просторова форма існування суспільства, що виникла внаслідок суспільного розпо­ділу праці, тобто відділення ремесла від сільськогосподарського виробництва, і характеризується буттям, безпосередньо не пов’я­заним із сільськогосподарською працею.

Село — історично конкретна соціально-просторова форма іс­нування суспільства, що виникла внаслідок суспільного розподі­лу праці й характеризується буттям, що ґрунтується на безпосе­редній сільськогосподарській праці.

Між міським і сільським населенням існують свої відмінності, що визначаються характером його буттєвого функціонування. Так, для соціального життя міста притаманна більша динаміч­ність та інтенсивність усіх процесів, у той час як для сільського життя — сталість, консервативність. Внутрішнє соціальне струк- турування місцевого населення відрізняється більшою неоднорі­дністю, яка постійно ускладнюється разом з розвитком міст, рос­том чисельності їх жителів, розширенням місцевої інфрастру­ктури тощо; населення сільської місцевості соціально є більш од­норідним. Значно складнішим по відношенню до села є й соціо- культурне життя міста.

Соціально-професійна структура суспільства будується на основі врахування престижності професії, рівня кваліфікації, рів­ня освіти та рівня прибутку. Виділення таких критеріїв познача­ється на специфіці соціального членування. Так, зокрема, можна розподіляти класи за соціально-економічним статусом: вищий клас управлінців, адміністраторів; технічні спеціалісти — серед­ній клас, потім комерційний клас, дрібна буржуазія, техніки й робітники, котрі здійснюють керівні функції, кваліфіковані робі­тники, некваліфіковані робітники. Це дає можливість більш ґрун­товно й детально виявляти особливості соціальної нерівності як об’єктивної умови життєдіяльності людей.

Разом із тим, для збереження цілісного бачення стратифіка­ційної структури, нерідко розподіл населення відбувається за трьома основними рівнями — вищим, середнім та нижчим, — які відповідають усім основам стратифікації. Значимість кожного з рівнів визначається домінуючими в суспільстві цінностями й но­рмами, соціальними інститутами.

Соціально-демографічна структура суспільства будується на врахуванні демографічних показників тих чи інших соціальних утворень.

Важливими елементами соціально-демографічної структури суспільства крім сім’ї, є також групи населення, що відрізняють­ся одна від одної за віком (діти, молодь, середнє покоління, люди похилого віку), зайнятістю в системі суспільного виробництва (працездатне населення, непрацездатне населення, пенсіонери), статевими ознаками (чоловіки, жінки) тощо.

3.7.