Структура та функції культури

Поняття культури відображає всю внутрішню структу­ру суспільного життя, в якому розрізняють дві головні сфери — матеріальну й духовну. Саме вони в першу чергу, уособлюють основні рівні реального існування культури й наповнюють її кон­кретним змістом.

Матеріальна культура — це досягнення, які виражають голо­вним чином рівень освоєння людиною сил природи, важливим показником якого є знаряддя праці, продуктивні сили суспільст­ва, що в сучасну епоху стають матеріалізованим втіленням науки. На ступінь розвитку матеріальної культури вказують також нави­чки та знання, що застосовуються в сфері матеріального вироб­ництва. З огляду на це доречно говорити про «культуру земле­робства», «культуру виноградарства», «культуру використання корисних копалин» або ширше — «культуру праці», «культуру відтворення населення» тощо, які є різними в різні історичні епо­хи і в різних народів.

Духовна культура тлумачиться у двох значеннях. По-перше, як синонім духовного життя. Історично виникнення мови, мисте­цтва, наукових знань тощо стало найважливішим показником розвитку суспільства і знаменувало собою формування духовної культури. Тому в літературі попередніх часів поняття «духовне життя» і «духовна культура» не розрізнялися. Від розуміння ду­ховної культури як синоніма духовного життя відмовитися по­вністю неможливо і сьогодні. Річ у тому, що ототожнення духов­ної культури і духовного життя є сталою традицією: воно несе певне смислове навантаження, оскільки вказує на їх тісний гене­тичний зв’язок.

По-друге, духовна культура розглядається як системна якість духовної сфери. Зрозуміло, що змінюються та вдосконалюються всі галузі духовної сфери.

Вже виходячи з попереднього матеріалу, можна побачити, що в залежності від філософсько-світоглядних уявлень мислителів, зумовлених історичним часом, специфікою конкретних соціоку- льтурних процесів та особливостями соціального середовища, перевага найчастіше надавалася тій чи іншій сфері як визначаль­ній у розумінні сутності культури, що нерідко призводило до не­дооцінювання протилежної сфери. Як приклад, теорія і соціальна практика радянських часів, коли саме матеріальна сфера розгля­далась як провідна, а духовна як другорядна. Результатом подіб­ної позиції стали серйозні прорахунки в організації суспільного життя, формування диспропорцій в розвитку важливих його еле­ментів. Певною мірою подібна тенденція зберігається і в сучасній Україні, коли недостатньо уваги приділяється духовній культурі суспільства, що негативно впливає й на динаміку розвитку мате­ріальної сфери як показника його матеріальної культури.

Очевидно, доречно виходити з діалектичної єдності матеріа­льної та духовної культури в конкретній культурі як певній цілі­сності. При цьому необхідно враховувати конкретно-історичні соціокультурні обставини функціонування суспільства. Немає жодного сумніву, що матеріальна культура уособлює собою і ви­значає той рівень оволодіння предметною дійсністю, який скла­дає матеріальний фундамент існування і розвитку будь-якого со­ціуму. Прицьому значення цього фундаменту набуває особливої ролі на ранніх етапах історичного розвитку людства. Як показує історичний досвід, матеріальна культура не може виступати як цілком самодостатньою сутністю: її розвиток нерозривно пов’я­заний з рівнем духовно-інтелектуального розвитку людей, а за­лежність від цього рівня історично постійно зростає. Таким чи­ном, стан матеріальної культури, її абсолютні досягнення стають показником стану і розвитку духовного потенціалу суспільства. Оскільки духовна культура все активніше надає сенсу всім сфе­рам діяльності людини, в тому числі й сфері матеріального виро­бництва, саме вона в нинішніх умовах розглядається вищим про­явом і спрямовуючим фактором у системі цілісної людської культури.

Культура — це складний соціодинамічний процес розвитку й функціонування багатогранних процесів та явищ суспільного життя, що безпосередньо чи опосередковано впливають на її ста­новлення, функціонування. Соціодинаміка означає перехід від статичного існування до динамічного, а також передбачає її пе­рехід від одномірності до багатомірності, багатогранності, альте­рнативності. У цьому плані матеріальну й духовну культуру мо­жна розглядати в контексті діалектичної єдності в ній націо­нального та загальнолюдського. Цінності культури безпосеред­ньо пов’язані з національним буттям й існують у національно- специфічних формах. Саме національно-специфічне складає най­більш сталу частину культури, яка однак не може розглядатись як дещо абсолютно незмінне. Адже й національне буття під впливом різноманітних внутрішніх і зовнішніх, об’єктивних і суб’єктивних чинників поступово набуває нових рис, що віддзер­калюється в культурі.

Одним із основних елементів культури можна вважати куль­турні цінності. Вони виступають соціально значимими орієнти­рами діяльності суб’єктів, одним із факторів розгортання полі­тичної історії. Цінності становлять фундамент культури, у свою чергу й культура є тим ґрунтом, на котрому безпосередньо «зрос­тають» цінності. Ці цінності тісно пов’язані між собою: створю­ючи певну систему, вони визначають сутність культури.

Існування культурних цінностей характеризує саме людський спосіб життя, рівень виділення людини з природи. Їх формування пов’язане з існуванням суспільних потреб, котрий поширюється всі сфери суспільного життя. Таким чином, і світ культурних цінностей охоплює як матеріальне, так і духовне буття.

Культурні цінності — як матеріальні, так і духовні — форму­ються поступово. Хоча вони і створюють певну цілісність, але мають певні особливості.

Формування духовних цінностей відбувається через вибір пе­вних видів поведінки й досвіду людей. Спочатку вони з’явля­ються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специ­фічні форми поведінки, що передаються від покоління до поко­ління. Потім ці прийоми закріплюються у традиціях, обрядах, звичаях, ритуалах. У них кодуються еталони суспільно схваленої поведінки людей. Підсумком і метою тривалого прищеплювання духовних цінностей є формування суспільної психології, мента­льності, способу духовного життя людей у характерному для пе­вного типу суспільства напрямі.

Процес формування матеріальних цінностей пов’язаний з процесом оволодіння людиною силами природи, специфікою та вдосконаленням форм буденного й суспільного буття, розвитком спеціальних знань, технології й виробництва, що фіксується у продуктах різних форм матеріальної діяльності.

Таким чином, важливим моментом у розумінні сутності куль­турної цінності є те, що, хоча вона існує як об’єктивно значиме явище, нею завжди стає лише таке, що усвідомлюється й пережи­вається суб’єктом саме як цінність. Цим пояснюється складна двоїста суб’єкт-об’єктна природа культурних цінностей.

Отже, культурну цінність можна визначити як об’єктивну зна­чимість явищ, ідей, речей, зумовлену потребами та інтересами соціального суб’єкта. Разом із тим такою цінністю є не тільки ставлення суб’єкта до певних речей, а й предмет, що його знахо­дить потреба для свого задоволення. Звідси випливає, що культу­рна цінність — це й функція певного предмета задовольняти по­треби людей.

Поряд з цінностями в суспільстві існують певні норми естети­чної, моральної, політичної, правової, релігійної, пізнавальної тощо культури. Ці норми — прихований каркас, котрий надає су­спільному організмові цілісності.

Культурні норми виступають як певні зразки, правила поведі­нки або дії. Вони складаються й утверджуються на рівні буденної свідомості суспільства. На цьому етапі має місце вплив тради­ційних і підсвідомих моментів. Звичаї та способи відтворення складаються протягом тисячоліть передаються від покоління до покоління. У переробленому вигляді культурні норми втілюють­ся в ідеології, етичних ученнях, релігійних концепціях.

Значний вплив на формування норм культури, характерної для певного суспільства, відіграють підтримка або засудження, які переважають у суспільній думці, сила особистого й колективного прикладу, наочні взірці поведінки. Нормативність культури під­тримується в ході міжособистісних, масових взаємовідносин лю­дей і в результаті функціонування різних соціальних інститутів. Велика роль у переданні духовного досвіду належить системі освіти. Індивід, що вступає в життя, опановує не тільки знання, але й принципи, норми поведінки і сприйняття, розуміння і став­лення до навколишньої дійсності.

Норми культури мінливі, а культура має відкритий характер, відображаючи ті трансформації, які відбуваються в суспільстві. Наприклад, у ХХ ст. відбулися фундаментальні зрушення у став­ленні людини до сім’ї. Це є надзвичайно важливим фактором, адже саме в родині формується особистість, відбувається освоєн­ня норм культури.

Надзвичайно важливе значення для розуміння внутрішньої сут­ності культури має така її властивість, як спадкоємність. Остання являє собою процес відтворення генераційної цілісності культури, що полягає у творенні, накопиченні, переданні і використанні всіх матеріальних і духовних результатів людської діяльності у вигляді культурних надбань як на рівні окремих індивідів, так і суспільства загалом. Іншими словами, під спадкоємністю розуміється весь про­цес опредмечення і розпредмечення культури.

Змістом спадкоємності у сфері матеріальної й духовної культури виступає соціальний та історичний досвід. Досвід і культура діалек­тично пов’язані між собою й не існують одне без одного. Можна відзначити, що досвід співвідноситься з культурою, як слово — з мовою. Без знання слів не може існувати мова. Однак чи весь досвід виступає змістом спадкоємності? Адже відомо, що, незважаючи на відносну стійкість, деякі моменти індивідуального та суспільного досвіду можуть тимчасово або назавжди втрачатися за різними об­ставинами об’єктивного й суб’єктивного характеру. Таким чином, соціальний та історичний досвід виступає змістом спадкоємності в усій своїй повноті за винятком безповоротно втрачених моментів.

Найбільш поширеними формами спадкоємності є тісно пов’я­зані між собою традиції, звичаї, інновації, ритуали, стереотипи, за­кони, мова тощо. Особливе місце серед них належить традиції. Поняття «традиція» походить від латинського «tradere», еквівален­тного поняттю «передача», це те, що переходить від одного поко­ління до іншого, те, що «за» (trans); крім того, воно споріднене з поняттями «передача» («transmision»), «перехід» («traslado»), «пе­ренесення» («traspaso»). Традиція забезпечує накопичення й пере- данням людського досвіду з метою регулювання суспільного жит­тя, являючи собою засіб збереження того, що є. Традиція, маючи властивість зберігати відносну сталість, не є чимось закостенілим: у своєму розвитку вона проходить три етапи: становлення, етап ін­тенсивного розвитку і занепад.

З часом традиція може втратити здатність адаптуватися до но­вих умов соціокультурного розвитку і перетворюється на сте­реотип. Стереотип являє собою застиглу традицію, що втратила здатність до саморозвитку (І.Дзюба). Його роль у спадкоємності духовної культури подвійна: з одного боку, він сприяє закріплен­ню й подальшому поширенні певних духовних цінностей, а з ін­шого — заважає їх оновленню або формуванню духовних цінно­стей, більш адекватних новим умовам суспільного життя. Розрізняють стереотипи сприйняття культури і стереотипи самої культури, зумовлені її недостатньою динамічністю.

Наступною формою спадкоємності є інновація, що уособлює мінливість культури. Як правило, інновацію розглядають як змі­ну сталої традиції, творення нових форм духовного оволодіння світу, які згодом усталюються, перетворюючись на нову тради­цію. Таким чином, інновація являє собою постійний елемент бут­тя традиції. При цьому, якщо розглянути традицію як внутрішню форму спадкоємності, то інновація виступає зовнішньою формою самої традиції.

Єдність традицій та оновлення — універсальна характеристика будь-якої культури. Людина є суб’єктом творчої діяльності в куль­турі. Відомо, що не кожне новаторство стає фактом культури. Нови­зна заради новизни не несе в собі творчого змісту. Створення куль­турних цінностей завжди носить суспільний характер. Наукове відкриття або художній твір повинні розповсюджуватись у суспіль­стві, отримувати відгук у розумі й серцях людей. Трапляється так, що не завжди нове оцінюється адекватно й відразу ж визнається. Однак історія все розставляє по своїх місцях. Будь-яка новація в культурі, яка має глибокий зміст і цінність, перевіряється часом і заново оцінюється кожним наступним поколінням.

Залежно від співвідношення в культурі традицій і новацій су­спільства поділяються на традиційні і сучасні. У перших тради­ція домінує над творчістю. Культурні зразки відтворюються у «першозданному» вигляді. Зміни, що вносяться в межах традиції, мають безсистемний і випадковий характер. Відхилення від норм, як правило, не підтримуються й засуджуються.

У сучасному суспільстві провідною цінністю виступає онов­лення, новаторство. Тут діє принцип заборони на плагіат. Будь- яка новація — наукова, художня, технологічна — має свого інди­відуального автора. Повтор, копіювання має в суспільстві низьку вартість. Справжній мистець — це завжди творець нового. Кожна культурна цінність має неповторний, унікальний характер, це дає значний ефект. Експериментальна наука за 300 років свого існу­вання у країнах, охоплених НТР, дала можливість підняти рівень життя в 15—20 разів.

Культура розвивається як суперечливе явище, сторонами якого виступають прогресивне та регресивне. Так, той тип науково- технічної культури, що склався спочатку в Європі, а потім пошири­вся по всьому світові, активно сприяв розвиткові свободи людини. Разом із тим він мав і свої недоліки. Технологічна цивілізація ґрун­тується на такому типі взаємодії людини і природи, який розглядає природу як об’єкт людської діяльності. Тут природа сприймається як дещо невичерпане саме як об’єкт її експлуатації людиною. Розу­міння глибини економічної кризи змусило переглянути таке уяв­лення. Звідси — ідейний і науково-теоретичних рух останніх деся­тиріч, який поставив за мету створення нової екологічної культури.

Враховуючи те, що пропонований навчальний посібник при­значений для курсантів і студентів вузу юридичного профілю, у структурі культури доцільно окремо виділити й розглянути такий її елемент, як правову культуру. Відомо, що правова культура ві­дображає не тільки суб’єктивну сторону правової поведінки осо­бистості, але й матеріалізацію ідей, почуттів, уявлень як усвідом­леної необхідності та внутрішньої потреби. У найбільш загаль­ному вигляді правова культура являє собою систему різноманіт­них правових відносин, а також процес виробництва й відтворен­ня її елементів, оновлюю один одного поколінь людей. Особли­вість правової культури полягає в тому, що вона являє собою не право або його реалізацію, а комплекс уявлень тієї чи іншої спі­льності людей про право, його реалізацію, про діяльність держа­вних органів, посадових осіб.

Правова культура передбачає високу якість правотворчого процесу, реалізації права; достатній рівень правового мислення і психологічного сприйняття правової реальності; усвідомлення специфічних засобів правової діяльності правоохоронних орга­нів; результатів реалізації вимог законності у вигляді усталеного і стабільного правопорядку.

Правова культура пов’язана з правосвідомістю, ґрунтується на ній, однак являє собою самостійну категорію, оскільки включає в себе не тільки соціально-психологічні процеси, що фіксуються у відповідних нормах права, але й юридично значиму поведінку людей, правову діяльність у вигляді правотворчості та її резуль­татів. Правова культура включає в себе ті елементи суспільної свідомості, які пов’язані з правовими інститутами й практикою їх функціонування, формуванням певних варіантів правової поведі­нки людей у суспільстві, в колективі.

Подібно до того, як загальнонаціональна культура надає цілі­сності та інтегрованості суспільному життю в цілому, правова культура диктує кожній особистості принципи правової поведін­ки, а суспільству — систему правових цінностей, ідеали, правові норми, які забезпечують єдність і взаємодію правових інститутів і організацій. Складовими елементами правової культури слід вважати правові переконання, установки, що орієнтують на сприйняття правової системи суспільства.

Правова культура може розглядатися як єднальна ланка між соціально-економічними інтересами й потребами окремих осіб, різних соціальних груп, що відображаються у правових нормах, та їх правовою поведінкою. Іншими словами, вона сприяє фор­муванню певних типів правової поведінки в цілому, однак дана реальність залежить від багатьох інших факторів (ілюзій, устрою життя, стереотипу поведінки, конкретних обставин та умов то­що). Таким чином, правова культура передбачає певний рівень правового мислення й чуттєвого сприйняття правової дійсності; якісний стан процесів правотворчості й реалізації права; специ­фічні засоби правової діяльності; результати правової діяльності у вигляді духовних і матеріальних благ, створених людьми (зако­ни, системи законодавства, судова практика тощо).

Культура має ряд соціальних функцій. Основними серед них є пізнавальна, прогностична, інтегративна, комунікативна, цінніс- но-орієнтаційна, освітньо-виховна, регулятивна, функція соціа­льної та історичної пам’яті.

Пізнавальна функція полягає в тому, що культура є сферою накопичення, збереження і трансляції знань, які здобуваються у процесі існування й розвитку суспільства. Саме через культуру соціальний суб’єкт реалізує свої пізнавальні інтереси, додаючи до культури елементи всього пізнавального досвіду. Ця функція культури здійснюється здебільшого у двох основних формах: як безпосередній процес осягнення світу шляхом узагальнення та систематизації емпіричного досвіду й емпірично набутого знання і як процес цілеспрямованого, спеціалізованого, професійного здобуття знань, підпорядкованого потребам суспільно-історичної практики й репрезентованого науковим пізнанням.

Прогностична функція пов’язана зі здатністю культури фор­мувати уявлення про майбутнє. Саме залучення до культури до­зволяє людині побачити можливі перспективи своєї практичної та культуротворчої діяльності, спрямувати її таким чином, щоб вона відповідала природі, інтересам своєї професійної справи, потребам держави, власного народу.

Інтегративно-комунікативна функція культури полягає в її можливості об’єднувати людей, створювати умови для їх спілку­вання. Йдеться про те, що культура була й залишається одним із найважливіших факторів соціального об’єднання, оскільки через усвідомлення спільності культурного життя найбільш активно відбувається процес входження людини в певне соціальне коло, самоідентифікація особистості з тим чи іншим соціальним сере­довищем. Не випадково культура розглядається як один з провід­них факторів формування історичних і соціальних спільностей людей, зокрема етносу, нації тощо. Тому можна говорити і про соціотворення, націотворення як специфічну функцію культури, яка стає найбільш актуальною в історичні періоди формування нових обріїв суспільства або його національного об’єднання. Крім того саме в культурі людина реалізує свою родову потребу у спілкуванні, яка розглядається як одна з сутнісних ознак люди­ни і в той же час виступає цементуючою основою соціальних зв’язків і відносин.

Оскільки культура включає в себе ціннісно-нормативну сис­тему, вона виконує дуже важливу для існування як соціуму, так і окремої людини ціннісно-орієнтуючу функцію. Дійсно, культура завжди викристалізовує й концентрує в собі сукупність норм та цінностей, мотивів та орієнтацій, котрі закріплюються в суспіль­стві як певні еталони, що добровільно або примусово оволодіва- ються індивідами. Ця сукупність набуває форми цілісної систе­ми, що зумовлює функціонування відносно сталого механізму регуляції поведінки, стосунків і діяльності соціальних суб’єктів у конкретному суспільстві. Стан системи ціннісних орієнтацій, її структура, динаміка і спрямованість змін визначають рівень жит­тєздатності як усього суспільства, так і окремих його соціальних елементів. Чим більшу частину соціального простору охоплює певна система цінностей, чим більш сталою вона є, тим стабіль­нішою є й соціальна система. І навпаки, деформація системи цін­нісних орієнтацій, властивих певному соціальному суб’єктові, свідчить про його внутрішню нестабільність, що може призвести до руйнування і трансформації в дещо інше.

Освітньо-виховна функція культури проявляється в її спромо­жності через систему знань активно впливати на процес форму­вання людини. Залучення до культурної спадщини та сучасної культури формує світогляд, естетичні почуття і смаки, професій­ні орієнтації, моральні і громадянські позиції тощо. Саме культу­рне середовище, ті чи інші духовні цінності, що домінують у ньому, надають людині сукупності тих специфічних рис, які або піднімають її до висот людяності або перетворюють на бездухов­ну твариноподібну істоту.

Функція соціальної та історичної пам’яті культури пов’язана з тим, що вона здатна відображати в собі весь соціальний та істо­ричний досвід людства. Особливого значення набуває історична пам’ять, яка дозволяє заглянути в історичний досвід минулих по­колінь, збагатити свої уявлення про їх буття, пережити значущі історичні події в житті свого та інших народів. Переосмислення цього досвіду спроможне пов’язати минуле з сучасним, а останнє з майбутнім і виявити певні закономірності в розгортанні істори­чних процесів. Історична пам’ять відіграє суттєву роль у само­свідомості соціального суб’єкта, надаючи йому можливість зро­зуміти своє місце в системі соціальних і етнонаціональних зв’язків. Відтворюючи неповторний колорит народного життя, історична пам’ять сприяє розвиткові поваги й гордості за свій на­род, зміцнює патріотичні почуття до своєї Батьківщини, почуття любові та відданості своїй державі.

Механізм реалізації виділених функцій у різноманітних сфе­рах культури в чомусь є спільним, а в чомусь має певні відмінно­сті. Так, мораль орієнтує людину в межах системи цінностей, що концентруються навколо опозиції «добро — зло»; мистецтво за­безпечує ціннісну орієнтацію в межах протилежностей «прекрас­не — потворне», «трагічне — комічне»; наука вибудовує орієн­тації, що ґрунтуються на прагненні до істини, протиставляючи останню заблудженню. Те ж саме стосується регулятивної функ­ції культури: мораль і мистецтво апелюють до почуттів, найви­щим виявом яких є любов і совість, релігія спирається більше на віру, надію, любов. Наука оперує поняттями, мистецтво — худо­жніми образами, а мораль — нормами.

8.3.