Культура особистості

Культура завжди пов’язана з певним живим її носі­єм — конкретним соціально-історичним суб’єктом, під яким зви­чайно розуміють ту чи іншу соціальну спільноту, соціальну гру­пу, народ тощо.

Поняттям «культура особистості», як правило, позначається рівень вихованості та освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знання або діяльності, тобто фіксується якість людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до професійної та інших форм діяльності.

Культура особистості як цілісне утворення визначається гли­биною, широтою й мірою освоєння та засвоєння нею національ­них та загальнолюдських надбань матеріальної і духовної куль­тури, перетворенням їх на свій внутрішній духовний світ та вмінням застосовувати у процесі життєдіяльності та спілкування з іншими людьми.

Особистість є і творінням культури, і її творцем. Освоюючи світ культури, людина творить себе як особистість, і саме через своє особистісне начало спромагається збагачувати цей світ культури. Через діяльне освоєння культури формуються основні сутнісні сили людини: воля, почуття, розум, віра, духовні орієн­тації, світогляд. Поняття «сутнісні сили людини» вперше було вжите Л.Фейєрбахом і ґрунтовно розкрито К.Марксом, котрий під цим поняттям розумів родову сутність людини, особливості її життєдіяльності, виходячи з визначальної ролі суспільно- історичного, практичного фактора людського походження, не­від’ємного від трудової діяльності.

У ХХ ст. теза про визначальну роль практики і трудової дія­льності у формуванні духовності й сутнісних сил людини зазнала критичного переосмислення. Більшість філософів дійшли висно­вку, що сутнісні сили людини формуються в результаті діяльніс- ного освоєння всієї культури як системи формотворень людсько­го духу.

У зв’язку з цим особлива увага стала приділятися засвоєнню мови. Оскільки культура дається людині насамперед у мові й че­рез мову, то й оволодіння мовою є провідною передумовою фор­мування сутнісних сил особистості.

Не менш важливим елементом сутнісних сил людини висту­пає воля. Ще Аристотель, котрий увів поняття волі в систему ка­тегорій науки про душу, намагався пояснити через неї, яким чи­ном поведінка людини реалізується у відповідності до знанням, що саме по собі не має збуджувальної сили. Воля в процесі істо­ричного формування людини стала джерелом долання нею своїх інстинктів, підкорюючи її діяльність суспільним установкам і но­рмам, сприяючи створенню специфічно людського буття. Воля укріплюється в праці, і разом із тим є її передумовою: завдяки їй визначається мета діяльності як безпосередній засіб задоволення життєво важливих потреб людини. Воля детермінує розвиток свідомості, оскільки передбачає можливість відмови людини від своїх безпосередніх бажань та підкорення їх вищим цілям.

Воля визначає силу людського духу, міру свободи особистос­ті. В українській мові слово «воля» використовується у двох зна­ченнях: по-перше, як здатність, «сила волі», по-друге — як віль­ність, свобода. Таке розуміння названого поняття вказує на тіс­ний змістовний зв’язок між силою волі і волею як свободою. А це означає, що наявність у людини сили волі є запорукою її свободи, і навпаки, відсутність чи нерозвиненість сили волі слід розгляда­ти як передумови несвободи, як гальмівний фактор на шляху ре­алізації закладених у людині творчих здібностей.

Однак не варто розглядати волю як самодостатній склад­ник особистості : вона нерозривно пов’язана з іншими сутніс- ними силами людини. Здатність волі наповнювати своєю ене­ргією як благі, так і злі дії залежить від рівня розвинутості людських почуттів, що становлять основу духовного життя людини.

Сфера людських почуттів дуже багатогранна. До неї входять почуття моральні, релігійні, громадські, естетичні, патріотичні, родинні тощо.

На формування цих здатностей ще на ранньому етапі розвитку особистості як на онтогенетичному, так і на філогенетичному рі­внях, — значною мірою впливають ігри (насамперед дитячі), мі­фи, казки. Гра, як історично вироблена форма залучення дітей до діяльності дорослих формує здатність в уяві ставити себе в мора- льнісні відносини, вживатися в образи та засоби діяльності інших людей, засвоювати кращі загальнолюдські моральні якості: спів­чуття, любов, людяність. Казка, як історично вироблена форма виховання моральних почуттів виступає як спосіб вироблення здатності переживати уявне як дійсне. Вона виступає засобом за­кріплення людського в людині, формує першопочатки морально­сті, — власне, те, що зветься совістю, сумлінням.

Не менш важлива роль у формуванні духовності в цілому і почуттів належить художній культурі. Опанування вищими над­баннями літератури, поезії, музики, живопису сприяє розвиткові в людині творчої уяви, формує здатність жити повноцінним ду­ховним життям. Крім того, через засвоєння художньої культури особистість входить у світ інших людей, зміцнює свої зв’язки з духовними джерелами національного буття, включає у свій світ життя всього людства, збагачує емоційно, дозволяючи тонко сприймати, переживати й реагувати на різноманітні явища при­родної та соціальної дійсності.

Формування й розвиток внутрішньої культури особистості неможливі без залучення до науково-гуманітарних, зокрема, іс­торичних знань. Вони є основою формування історичної та на­ціональної свідомості і самосвідомості особистості, сприяють становленню державницько-патріотичних та національних по­чуттів. Історичні знання, що здобуваються як через опанування народною творчістю, так і історичною наукою, допомагають людині історично ідентифікувати себе з певним соціальним се­редовищем, пов’язуючи свій власний розвиток з розвитком сво­го народу.

У системі сутнісних сил людини особливе місце посідає ро­зум. Його основу становить інтелект, але розум не зводиться про­сто до нього чи домислення. Тут треба розглядати інтелект в єд­ності з почуттями, волею, світоглядними орієнтаціями, переко­наннями, ціннісними установками, які в сукупності спрямовують мисленевий процес людини. Таким чином розум не зводиться до суми знань. Він концентрує в собі весь пізнавальний і практично- культурний досвід людини. З огляду на це у філософії розрізня­ють розум і розсудок. Осмислення різниці між ними пройшло пе­вний історичний шлях.

Розсудком Кант називав таку форму розумової діяльності, за допомогою якої людина формує судження про явища дійсності. Розсудкове мислення неспроможне вийти за межі досвіду, і саме тому воно є обмеженим. Таким чином, розсудкове мислення мо­жна вважати початковим етапом людського інтелекту. Однак ду­мка людини споконвічно прагнула вийти за межі досвіду. Це пра­гнення складає функцію чистого розуму — іншої форми мисленевої діяльності, вищої, ніж розсудок. Розум ставить своїм завданням охопити будь-який можливий досвід, досягнути його абсолютної повноти й цілісності, підвести його «під вищу єдність мислення», знайти його безумовні, абсолютно всезагальні підста­ви і принципи. Крім теоретичного чистого розуму, за Кантом, є ще й практичний розум, котрий також «сам із себе» народжує моральну ідею — абстрактний ідеал бажаної поведінки людини.

У післякантівській філософії питання про сутність розуму стало пов’язуватися з проблемою раціональності. Неспромож­ність капіталістичного суспільства на основі розуму подолати свої проблеми підірвала віру в людський розум і посилила вплив ірраціоналістичних установок на розвиток усієї культури, в тому числі й культури особистості. Виходячи з цього, піддалося пере­гляду розуміння сутності розуму. Якщо класичний ідеал раціона­льності ототожнював розумність з логічністю, то «нова раціона­льність» вийшла за межі логіки і знаряддя розуму почала розглядати інтуїтивні здогадки, що не мають логічного обґрунту­вання.

У сучасних підходах питання про сутність розуму залишаєть­ся відкритим, а це означає, що сутність людського розуму не є чимось незмінним, вона набуває нових якостей у процесі істори­чного розвитку людини, її культури та світоглядних уявлень. То­му, усвідомлюючи й узагальнюючи існуючий світовий науковий досвід, можна з упевненістю зазначити, що розум — це така зда­тність, яка формується на основі всієї культури і передусім сві­тогляду. Як форма суспільної самосвідомості та спосіб самови­значення у світі світогляд визначає зміст усіх сутнісних сил людини, цілеспрямовує її діяльність, дає можливість визначити своє місце у світі, свою волю і призначення.

Крім названих факторів, на культуру особистості впливає низ­ка духовних феноменів, що є складовими всіх історичних форм культури: віра, мрія, надія, сподівання тощо. Сюди ж можна до­дати широкий спектр людських уподобань, предметів духовних почуттів, які набувають значення вищих цінностей — Вітчизна, рідна домівка, нація, Бог. Ці почуття виражаються здебільшого в символічній формі, котра може переживатися як суб’єктивно- індивідуально, так і набувати реального буття у вигляді ритуалів, обрядів, урочистих символічних діянь тощо, що зазвичай ґрун­туються на національних традиціях.

В умовах формування правового, демократичного, громадян­ського суспільства в культурі особистості особливої ваги набу­вають таки риси, як довіра, толерантність, громадянськість, що свідчить про необхідність постійного розвитку культури особис­тості не тільки виходячи з потреби самовдосконалення й само­розвитку сутнісних сил самої людини, а й з урахуванням спрямо­ваності соціальних зрушень і тенденцій в конкретно-історичних умовах.

Питання для самостійного опрацювання

1. Як Ви розумієте поняття «культура юриста»?

2. Яка роль у професійній діяльності правоохоронця належить рівню його культурного розвитку?

3. Чи впливає рівень опанування художньою культурою на розвиток професійних якостей слідчого?

4. Як взаємодіє загальнолюдське та національне на рівні вищих ду­ховних цінностей?

5.

6. Які зміни в культурі особистості необхідні в умовах демократиза­ції суспільних процесів?

7. Як співвідносяться між собою поняття «культура» та «цивілі­зація»?

8. Проблема діалектики національно-специфічного й загальнолюд­ського в культурі сучасного українського суспільства.

Контрольні запитання

1. Що таке культура?

2. Що вивчає культурологія?

3. Чим відрізняється класична модель культури від некласичної (мо­дерністської)?

4. Визначте сутність постмодерністської моделі культури.

5. Назвіть основні підходи щодо розуміння культури.

6. Що фіксується поняттям «матеріальна культура»?

7. Чим визначається зміст поняття «духовна культура»?

8. Що означає поняття «культура особистості»?

9. Дайте своє розуміння сутнісних сил людини.

10. Яку роль у формуванні культури особистості відіграє мова?

11. Які вищі цінності визначають рівень культури особистості?

12. Що таке культурні норми?

13. Ваше розуміння поняття «культурні цінності».

14. Який характер має співвідношення понять «матеріальна культу­ра» і «духовна культура»?

15. Сформулюйте поняття правової культури?

1. Бакрадзе А. Т. Ідеал людяності і цінності людського життя // Фі­лософ. думка. — 1989. — № 2. — С. 17—23.

2. Балабанова Н. В. Суспільство знань та інновацій: шлях до майбу­тнього України. — К.: АСК, 2005. — 104 с.

3. Воронкова В. Г. Метафізичні виміри людського бутя (проблеми людини на зламі тисячоліть). — Запоріжжя, 2000. — 176 с.

4. Гатальська С. Філософія культури. Підручник. — К.: Кондор,

2005. — 328 с.

5. Жадько В. А. Соціально-духовні виміри світоглядної свідомос­ті. — Запоріжжя: Видавництво ЗДІА, 1997. — 166 с.

6. Злобіна О. Г., Тихонович В. О. Особистість сьогодні: адаптація до суспільної нестабільності / НАН України, Ін-т соціології. — К., 1996. — 100 с.

7. Золотухина Аболина Е. В. О специфике высших духовных ценно­стей // Филос. науки — 1987. — № 1. — С. 11—18.

8. Ильенков Э.В. Философия и культура. — М.: Политиздат,

1991. — 464 с.

9. Ильин Г. Л. Философия образования: (идея непрерывности). — М.: «Вузовская книга», 2002. — С. 48—59; 146—157.

10. Киселев Г. С. Человек, культура, цивилизация на пороге ІІІ тыся­челетия. — М.: Изд. фирма «Восточная литература» РАН, 1999. — 87 с.

11. Людство і віра: Навч.-метод. посіб.: [У 3 т.] /Авт. — уклад.: Г. Щербін. — К.: МАУП, 2002. — Т.1. — С. 65—80.

12. Людина і світ: Підручник (Л. В. Губерський, А. О. Приятельчук, В. П. Андрущенко та ін.); За ред.: Л. В. Губерського, А. О. Приятельчу­ка. — К.: Український центр духовної культури, 1999. — С. 412—456.

13. Малахов В. А. Цінність як категорія культури //Філософ. дум­ка. — 1982. — № 5. С. 76—85.

14. Молярчук Е. Проблеми соціальної реалізації настанов релігійної моралі // Філософська думка. — 2006. — № 1.

15. Навроцький В. Колективні ментальні поняття // Філософська дум­ка. — 2007. — № 2. — С. 3—18.

16. Науковий світогляд на зламі століть. Збірник наукових праць. — К.: АСК, 2006. — 286 с.

17. Немов Р. С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведе­ний: В 3 кн. — 4-е изд. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДоС, 2000. — Кн. 1: Общие основы психологии. — С. 424—511.

18. Нестеренко В. Г. Вступ до філософії: Онтологія людини. — К., 1995.

19. Петрушенко В. Л. Філософія знання. Монографія. — К-Львів: Новий світ, 2005. — 320 с.

20. Социальная философия: Словарь / Под общ. ред. В. Е. Кемерова, Т. Х. Керимова. — М.: Академический проспект, 2003. — 560 с.

21. Суший О. Культурософські принципи творчої діяльності люди­ни // Філософська думка — 2006. — № 3. — С. 42—56.

22. Франк С. Л. Духовные основы общества. — М.: Республика,

1992. — 511 с.

23.Храмова В. Л. Целостность духовной культуры. — К.: Феникс, 1995. — 399 с.

24. Целік Т. В. Особисте начало у філософській культурі Київської Русі. — К.: Кондор, 2005. — 312 с.

25. Юрій М. Ф. Соціокультурний світ України. Монографія. — К.: Дакор, 2004. — 794 с.

26. Юрій М. Ф. Соціологія культури. Навч. пос. — К.: Атіка,

2006. — 304 с.

Тести для самоперевірки знань

І. Культура — це:

1. Продукт людської діяльності

2. Продукт природи

3. Зовнішня, інституалізована форма певного етапу розвитку суспі­льства

4. Суттєва характеристика людської діяльності

5. Спосіб освоєння людиною світу, що включає природу, суспільст­во і внутрішній світ самої людини.

II. Співвідношення понять «культура» і «цивілізація» полягає у тому, що:

1. Ці поняття співпадають за своєю суттю

2. Поняття «культура» ширше поняття «цивілізація»

3. Поняття «цивілізація» ширше поняття «культура»

4. Ці поняття несумісні по своїй суті.

III. Культура виконує такі функції у суспільстві:

1. Регулятивну

2. Пізнавальну

3. Нормативну

4. Виховну

5. Трансляції досвіду, знань, опредмечених результатів людської ді­яльності

6. Ілюзорно-компенсаторну

7. Спосіб вияву, здійснення і творення сенсів.

ІѴ. До базових цінностей культури відносяться:

1. Життя

2. Влада

3. Милосердя

4. Свобода

5. Святість

6. Здоров'я

7. Сумління

8. Совість

9. Благо

10. Мудрість.

А) 1—3; Б) 4—10; В) Всі відповіді правильні

V. Протиставлення «культура-природа» започаткували пред­ставники:

1. Філософії Стародавнього Риму

2. Філософії середньовіччя

3. Філософії Просвітництва XVIII ст.

4. Класичної німецької філософії.

VI. З логоцентризмом пов’язані:

1. Доба смислотворення, творчих поривань, ствердження особис­тості

2. Доба панування техніки, міста, людських мас

3. Період стрімкого розвитку логіки

4. Принцип панування у європейській культурі безумовної орієнта­ції на мислення, слово, закон.

ѴІІ. З чим пов’язана так звана ідея альтернативної цивілізації?

1. З підвищенням ролі релігії в житті суспільства

2. З «антропологічною революцією»

3. З нелінійним мисленням в системі світорозуміння

4. З новою науково-технічною революцією

5. З подоланням логоцентризму

6. З екологізацією людини.

ѴІІІ. Слово «культура» в перекладі з латині означає:

1. Чемна поведінка

2. Гарні манери;

3. Обробіток, зрощування;

4. Військове мистецтво.

ІХ. Назвіть ім’я відомого філософа, який, заперечуючи фактич­не існування світової культури, говорив: «Людство як спіль­ність — це пусте слово. Адже у людства немає ніякої мети, ніякої ідеї, ніякого плану, так само, як немає мети у виду метеликів або орхідей»:

1. А. Швейцер

2. Т. де Шарден

3. О. Шпенглер

4. А. Тойнбі

5. Дж. Коллінгвуд.

X. Хто з філософів говорив, що культура є проявом боротьби ентропії (всезагального зрівнювання, Хаос) з ектропією (організа­ція, ускладнення, Логос), тобто смерті з життям:

1. К. Ціолковський

2. В. Соловйов

3. М. Федоров

4. П. Флоренський

5. М. Бердяев.

XI. Назвіть ім’я філософа, який вважав, що поряд з біосферою виникає сфера культури, розуму — ноосфера:

1. М. Федоров

2. В. Соловйов

3. Т. де Шарден

4. П. Флоренський.