Свобода в аспекті універсальних принципів розуму
У праці "Що таке Просвітництво" (1784) І. Кант розгорнув програму піднесення ролі і значення розуму в житті людини і людства. Він міркує, що людина повинна осягнути мужність жити власним розумом і вийти за його допомогою зі стану незрілості, в якому вона опинилася з власної вини.
Для цього "потрібна лише свобода, а саме - свобода на відкрите використання свого розуму". Кант підкреслює, що властиво відкрите використання розуму, публічне, а не лише приватне, "може призвести до Просвітництва в середовищі загалу" і здатне позитивно вплинути на "світове громадянське суспільство"[252] [253]. "Покликання до вільного думання" притаманне людині від природи і поєднується зі здатністю приймати самостійні рішення, в яких вона має бути цілком автономною.В іншій праці "Ідея всезагальної історії у всесвітньо-громадянському плані" (1781р., до неї ще звернемося пізніше) Кант обґрунтовує думку, що максимальна свобода може бути досягнута лише в "спільному правовому громадянському суспільстві"253, яке він розглядає як "справедливе громадянське облаштування". Такого соціального стану людство може домогтися засобами індивідуального розуму, діючи вільно від інстинктів, здійснюючи в тому "природні задатки для доцільного розвитку". Природні задатки, пов'язані із застосуванням розуму, "розвиваються цілком не в індивіді, а в людському роді"[254]. Кант вважав, "що всі люди рівні в своїй здатності до автономії, що моральна відповідальність і людська гідність також ґрунтуються на такій здатності..." Отож він сформулював ідею, що "індивіди мають користуватися рівною повагою внаслідок їхньої автономії."[255]
Ідея автономії індивіда не була новою. Її сліди губляться ще в старожитній прихильності до вільної людини, здатної до саморегульованої поведінки.
У модерну добу на новому світоглядному ґрунті згадану ідею обґрунтовував Ж.-Ж. Руссо. Кант пішов значно далі в теоретичному плані. Автономія індивіда визначається в значеннях свободи від зовнішнього примусу, насильства, неволі чи маніпуляції та від внутрішніх мотивацій, спонуканих бажаннями, пристрастями чи упередженнями. Свобода є відсутністю зумовленості як такої, що діє в природі як форма детерміністичних взаємозв'язків чи законів. Вільна людина - це передусім її дії, що мають бути наслідком вибору. Основою вибору є розум, суть якого в його універсальних принципах.Поведінка, якщо вона залежить від об'єкта волі або воління, не може вважатися дійсно вільною. Замість об'єкта волі потрібно розпізнати закон, який a priori безпосередньо визначає саму волю.
Такий закон, на думку Канта, ми не можемо розуміти емпірично. Умовою розуміння "закону", який регулює воління людини і спрямовує її вибір до правди і справедливості, може бути лише суб'єкт. Суб'єкт передує будь-якому попередньому досвіду. Його головна спроможність полягає в можливостях об'єднувати в єдину картину різноманітні чуттєві сенсації й утримувати їх у свідомості. Суб'єкт зі свого власного джерела забезпечує принцип єдності, або трансцендентальну аперце- пцію, без чого сприйняття світу було б лише потоком непов'язаних і мінливих емпіричних репрезентацій.
Свобода, таким чином, існує передовсім через сферу розуму, який здатен усвідомлювати узалежнення людини від чуттєвого досвіду і не погоджується сприймати себе як цілковито емпіричну реальність. Бути вільним означає бути незалежним від тих причинових спонук поведінки, які зумовлюються бажаннями та їх об'єктами. За ситуації об'єктивного детермінування волі особи не може йтися про власну вільну волю. Свобода має місце лише тоді, коли особа спонукана до дії самоволею, тобто коли виникає автономія своєї волі.
За Кантом, чисто емпірична основа розуму, що постає як спричинюваний винятково зовнішнім впливом, усуває моральні засади індивіда і не може слугувати поясненням людської свободи.
Оскільки чуттєвий досвід людини є завжди обмежений і неповний, то універсальність і всезагальність законів, що конституюються науковим мисленням, може мати лише розумову природу. Такий підхід вніс революційне зміщення в інтерпретацію ролі людського духу й особливо продуктивної уяви щодо конституювання умов суспільного життя. На сторінках "Критики чистого розуму" І. Кант не подає обґрунтування свободи як такої. Річ у тім, що розум, за Кантом, функціонує на основі понять і категорій, що мають універсальний і необхідний характер і не можуть залежати від волі суб'єкта. У такому аспекті категорії і поняття залишаються заледве чи не інструментом прогресу фізики та функцією матеріальних взаємодій. Отже, на рівні "чистого розуму" свобода також не стає доконаним явищем. Лише в сфері практичного розуму, де виникає дійсність людської відповідальності, з'являється теж дійсність свободи. Свобода здійснюється в якості деякого духу, характерного лише для людей, якому властиве розрізнення між ними чи, точніше, між їхньою автономною волею. На рівні практичного розуму поняття універсального закону фізичного буття перетворюється в поняття морального закону, адже свобода - це далеко не хаотична дія і не випадковість, що може нести руйнівні наслідки. Бути вільним - це бути здатним воліти так, як я повинен того хотіти згідно з моральною всезагальністю. Лише автономія, що має моральну природу, може бути основою для вільних дій людей у сфері практичного розуму. Індивід як автономна моральна істота стає вільним, оскільки він є законодавцем власної поведінки з погляду на її універсальне моральне значення. Людина серед відповідальних відносин не лише несе тягар свободи - вона стає єдиною своєю метою. Свобода людини має сприяти автономії кожного, а не обмежувати її безвідповідальним втручанням.Таким чином, кантівська інтерпретація свободи виводить її на новий рівень, не зумовлений обставинами й гетерономним бажанням. Навколишній об'єктний світ, світ об'єктів не є головним чинником вільної поведінки особи.
Тобто поняття свободи виходить поза фізичний контекст, значення якого складаються на підставі референційного відсилання свідомості до явищ природи з метою ствердження чи спростування певного об'єктивного стану справ. Сумніву піддається сам статус об'єктивності як цілковитої відокремленої незалежності щодо участі людини.Запроваджена нова основа розуміння свободи, означена загальною критикою емпіризму і досвіду як несамодостатнього підґрунтя для активності і розуму, і суспільства. Людина, як істота активна, за Кантом, керується теоретичним і практичним розумом, а також моральним ідеалом, означуваним її вільної волі. У цьому стверджується її здатність долати емпірично обумовлені факти й речі і непокоїтися ментальними образами (уявою) моральних ідеалів і особистих цілей. Свобода, по суті, дана не просто як факт природної свободи волі, а радше як феномен, що постає в контексті активності розуму. Вона набуває феноменологічного значення і полягає в тому, щоб бути здатним чи охочим зробити те, що особа має зробити, до чого вона покликана. Діяти ж так, як того хтось просто хоче (сама особа чи її правитель або володар), - це ще не вияв трансцендентної сутності свободи, яка в суспільстві наповняється ціннісними знаками. Правдива свобода має моральне значення тоді, коли людина діє незалежно від того, може чи не може її дія бути схваленою. Власне таке значення феномена свободи передбачає визнання за індивідом цілковитої автономності поведінки, а взаємне визнання автономності є передумовою правового регулювання суспільних стосунків. Отже, суб'єкт, як активна сила, бере участь у творенні довколишнього світу в двох його вимірах: емпірично-матеріальному і суспільно-ціннісному. Свобода, за Кантом, - це
людська здатність самостійно розпочинати дію чи вносити зміни в соціальний світ.
Ми підходимо до важливого повороту, здійсненого Кантом у інтерпретації свободи від емпіричного її значення до аксіологічного. Аби зорієнтуватися, потрібно нагадати про роль "творчої уяви", якій Кант надавав особливого значення.
Уява - це зовсім не сліпа гра чуттєвих образів, вона має продуктивний вимір, що уможливлює "пов'язаність різноманітного" та досягнення певної єдності. Така здатність уяви пояснюється "єдністю аперцепції" - одним з центральних понять філософії Канта, покликаним витлумачити своєрідну природу сприйняття і розсудку. "Первинній синтетичній єдності аперцепції" підпорядковуються всі уявлення, "оскільки вони повинні мати здатність бути пов'язаними в одній свідомості"[261]. І пов'язаність, і єдність аперцепції не можуть бути виведені емпірично чи з минулого досвіду. "Пов'язаність якогось Різноманітного взагалі не може увійти в нас через чуття,... воно є актом самодіяльної уяви,... всяке пов'язання є дією розсудку,... і поміж усіх уявлень пов'язання є єдине, яке не дане через об'єкти, а може бути створене тільки самим суб'єктом."[262]Природу розсудку Кант інтерпретує як "здатність до знань". Знання ж "полягають у певному відношенні уявлення до об'єкта. Об'єкт же є те, в понятті чого об'єднано Різноманітне даного споглядання"[263]. Об'єктивна значущість будь-чого окреслюється Кантом таким контекстом єдності свідомості (самосвідомості), в якому складається (створюється) "відношення уявлень до предмета". Відтак "чисте розсудкове пізнання,. яке є цілком незалежним від усіх умов чуттєвого споглядання, є засадою первинної синтетичної єдності аперцеп- ції"[264]. Важливо наголосити, що Кантівське узалежнення об'єкта від уяви, самосвідомості і процесу пізнання цілком по-новому в Модерному часі окреслює проблему об'єкта і об'єктивності. Її сучасне висвітлення потребує відійти від парадоксів кантівської епістемології. Пропоную застосувати семіотичний варіант інтерпретації. Це буде, звичайно, ревізія поглядів Канта, але вона матиме сенс з огляду на креативні можливості його теорії та усталену недооцінку кантівської епістемології з погляду її апологетики.
4.2.