Свобода, рівність і демократія
Токвіль, як і Геґель, виходив з того, що натуралістична (природна) інтерпретація соціальності має поступитися місцем усвідомленню значення власне суспільних джерел її творення. Суспільні процеси, в яких людина набуває можливості самоздійснення, обумовлені її покликанням до свободи або, іншими словами, потребою діяти самостійно.
Соціальним виразом міри свободовиявлення індивіда для Токвіля стає рівність. Рівність набуває майже синонімічного значення щодо свободи і є базовим інтерпретативним знаком соціальної єдності людей. Загалом Токвіль зберігає вірність ідеалам Просвітництва - Свободі, Рівності, Братерству, що їх уславили філософи Французької революції. Проте під впливом американської соціальної й історичної дійсності на перше місце він ставить рівність. Не применшуючи значення свободи, зокрема в економічних відносинах, надає перевагу егалітарному розумінню демократичних перетворень. Що стосується братерства, то Токвіль його інтерпретує в значенні спільноти, поза якою рівність і свобода не будуть комутованими.Токвіль вважає, що історія рухається в напрямку долання станових бар'єрів та нерівності. Встановлення рівності є провіденційною неминучістю, що соціально поступово й невпинно зближує шляхтича й простолюдина. Шлях до рівності є шляхом до демократії, переможна хода якої є "торжеством цивілізації та освіти". Серед безлічі нових явищ у США Токвіль найбільше був вражений "рівністю існування людей", яку він ідентифікує з поступом демократії: її влада поширюється далеко за межі політичних звичаїв і юридичних норм. Демократичність позначається "як на урядовому рівні, так і однаковою мірою на житті громадянського суспільства: рівність створює громадянську думку, народжує певні почуття, накидає звичаї, модифікує все те, чого вона не викликає безпосередньо"[368].
Подана думка також свідчить, що громадянське суспільство і демократія не тотожні і не цілком рівнозначні за обсягом ознак.
З цього випливають принаймі три важливі запитання: чи йдеться про певний історичний етап, на якому демократія і громадянське суспільство ще не досягли тотожності; що є такого в громадянського суспільстві, що не має демократичної природи і водночас є елементом громадянського суспільства; чи може існувати громадянське суспільство, зміст якого цілком визначається демократичними процесами і поглинається ними?Оскільки в Токвіля рівність, демократія і свобода належать до однопорядкових явищ, то виникає додаткове запитання: чи повнота свободи людини вичерпується винятково повнотою змісту громадянського суспільства, чи в останньому є елементи, що обмежують повноту свободи?
Отже, в основу аналізу соціальної дійсності Токвіль кладе феномен демократії. Демократичні відносини і стосунки інтерпретуються як "вирівнювання умов життя" задля здійснення свободи людини вільно думати, висловлюватися і діяти. За таких умов чинником успіху особи покликаний ставати її розум, а інтелект "набуває статусу соціальної сили", перетворюючись у джерело визнання і багатства. Демократичні норми встановлюються в ході історичного розвитку людства, їх чинниками є те, що сприяло рівності в суспільних відносинах. Так, "через церкву рівність почала проникати в середину правлячих кіл", а "інститут міських комунальних рад впроваджує практику демократичної свободи в самій цитаделі феодальної монархії"[369]. Інтелектуальна праця і винаходи, що постають у вигляді вогнепальної зброї, книгодрукування, поштової служби тощо, сприяють демократизації суспільства, тому „бажання стримати розвиток демократії є ніщо інше, як боротьба проти самого Бога..."[370]
Токвіль розглядає демократію як тип суспільного життя і між- людських стосунків. Суспільство „знизу" генерує демократичні чинники і змушує відповідно реагувати владу і державу. Демократія зростала на вулицях, у народі, часом вона перебувала під владою „диких інстинктів", але неперервно прагнула до покращення соціального
становища народу.
Звертаючись до досвіду Франції і порівнюючи його з американським суспільством, Токвіль критикує спроби королівської влади чи наполеонівської держави стримати природний розвиток демократії. Французька демократія, що розгорталася своїм ходом, перебувала під жорстким тиском державної влади і була залишена на са- моплив. Це й призвело до непередбачуваних вибухових викидів народної пристрасті й обурення владою. Розгортання демократії всупереч нормам врядування викликало безлад і „гуркіт боїв": вона „розхитувала все, що не зуміла знищити." Формально демократичні заворушення, що переростали в бунти і революції, відбувалися під гаслом свободи. Домагання свободи, за Токвілем, спонукувалися прагненням людей до рівності. Однак тут існує поважна проблема. Ідеї рівності європейські народи сприйняли через християнський принцип рівності перед Богом, проте наявність деспотичних монархічних режимів перешкоджала і природній ході демократії, і розумінню рівності перед законами. Це викликає подвійне напруження: з боку офіційної недемократичної влади і з боку представників народу, які, досягнувши влади, перетворюють новий статус свободи на право чинити насильство. Токвіль вважає, що такі "поборники" свободи відстоюють її не лише з міркувань шляхетності розуму, але як "засіб здобуття найбільших вигод". „Цим останнім, - пише Токвіль, - слід було б мерщій звернутися по допомогу до релігії, бо вони мусять знати, що царства свободи не можна домогтися без панування моральних засад, так само, як не можна зробити високо моральним суспільство без віри"372.Рівність громадян перед законом створює достатні для свободи умови; в соціальному житті такі умови відповідають демократії. Рівність перед законом усуває загрозу насильства над людиною з боку влади, тому першою умовою свободи є відсутність соціально-політичних підстав для сваволі. Влада також повинна бути демократичною - такою, що здатна забезпечувати народу управління самим собою. Народ повинен контролювати владу, відповідно реформуючи політичну систему і надаючи політичним інститутам демократичного змісту.
Токвіль вважав, що на його час у світі була лише одна країна, соціальний стан якої відповідав найповнішому втіленню свободи - це США. Там „велика соціальна революція... майже досягла природних меж свого розвитку" через те, що іммігранти зуміли „відокремити демократичні принципи розвитку" від того, проти чого вони боролися в старому світі[373]. Новий світ виникає як система саморегульованих громад, які в сукупності утворюють "сильне громадянське суспільство”.Чи не вперше Токвіль висловлює спостереження, яке перетворюється в серйозну проблему для теоретичних дискусій упродовж двох століть. Зокрема, її тонко обіграє сучасний філософ Френсис Фукуяма.
За Токвілем, демократичні суспільства можуть бути організовані і ліберально, і деспотично. Проблема полягає у відповідності політичних інститутів вимогам демократії. Американське суспільство є ліберальним, і до цього спричинилися передусім громадські чинники. Іншими словами, природа ліберальної демократії в США зумовлена розвитком громадянського суспільства, в основі якого є „громадянська і моральна свобода”. Така свобода - це „сила, яка втілюється в єдності всіх...Ця свобода полягає в тому, щоб без страху творити все добре й справедливе. Цю святу свободу ми зобов'язані боронити... і в разі потреби жертвувати задля неї власним життям”[374], - наведені слова належать Вінтропу, губернаторові штату; Токвіль цілком солідаризується з ними.
Проте він переконаний, що демократичні народи мають „палкішу любов до рівності, аніж до свободи”. Саме природним потягом до рівності Токвіль визначає сферу громадянського суспільства. На його думку, "рівність може бути встановлена в громадянському суспільстві, не бувши при цьому поширена на політичне життя”[375].
Поєднуючи рівність зі свободою в їхньому "граничному виразі”, оскільки люди не можуть стати абсолютно рівними без того, щоб бути цілком вільними, Токвіль вважає, що існують достатні підстави чітко розрізняти два поняття.
Люди прагнуть до свободи і мають схильність до рівності в різних формах, діях та ситуаціях. Свобода як вартість була властива для різних суспільств та політичних устроїв і, отже, зустрічається не лише в демократичних державах. Тому, з погляду Токвіля, вона „не може розглядатися як визначальна риса демократичних віків”. Основоположним явищем є рівність умов існування.Рівність загалом вартість сторично триваліша й соціально зрозу- міліша за свободу. Рівність є явищем давнім, вона увійшла в глибину народних звичаїв та уявлень і набула нормативних форм громадського життя. Свобода ж існувала лише в думках і внутрішніх схильностях.
Сама ідея свободи разом з напруженим прагненням до неї почала розвиватися відтоді, коли умови життя стали вирівнюватися. Тому не варто дивуватися, що більшість народів надає перевагу саме рівності, а не свободі. Звичайно, йдеться про громадську і громадянську рівність, а не політичну. Дуже цінними є міркування Токвіля про те, що коли існує народ, позбавлений рівності, то до цього він прийшов внаслідок тривалих і руйнівних зусиль. „Для цього йому було необхідно змінити свій суспільний устрій, скасувати свої закони, оновити свої уявлення, переглянути свої звичаї. Для того ж, щоб утратити політичну свободу, досить не триматися за неї міцно: вона легко вислизає з рук"[376]. Така думка трапляється в Т. Пейна. Однак Токвіль указує, що соціальність (суспільний устрій) існує відносно автономно від політичної сфери і розвивається як тривалий історичний процес, тоді як політична влада - явище значно мінливіше. Коли свобода узалежнюється лише від влади, тоді суспільство, народ стають заручниками і політиків, і незбагненної ірраціональної фатальності. Природа ж має бути значно відпо- відальнішою за долю людини, аби попустити її свободу на самоплив політичних розрахунків.
Соціальність складається як ансамбль звичаїв, вірувань, традицій, уявлень, самоврядних інституцій, добровільних громад та асоціацій у напрямку забезпечення рівних можливостей членів спільноти.
Важливо також відрізняти спільноту первісну чи аграрну від спільноти нової, модерної, про яку оповідає Токвіль. Норми рівноправності істотно змінюють соціальну природу спільноти, яка по суті була метафорою ідеї братства. Властиво, егалітарна соціальність є достатньою умовою для поширення свободи на політичному рівні. Якщо ж соціальний рух йтиме від зворотного, від політичного режиму, тоді неминучі криваві революції чи бунти. Тобто домагання надмірної політичної свободи здатне поставити під загрозу громадський мир і життя громадян.Благо, яке приносить свобода, дає плоди лише через тривалий час. До таких плодів Токвіль відносить поборювання індивідуалізму. Причому він розрізняє індивідуалізм від егоїзму, інтерпретуючи останній як "надмірну і пристрасну любов до самого себе", породжену сліпим інстинктом. „Егоїзм - це порок, старий як світ". Індивідуалізм - слово, що виникло недавно для „вираження нової ідеї", це породження демократичного суспільства. Індивідуалізм - це почуття, що спонукає громадянина „відокремити себе від собі подібних й усамітнитися в своєму родинному та дружньому колі, створивши собі маленьке суспільство, радо зрікаючись турбот про суспільство в цілому"[377]. Таким чином, демократія індивідуалізму, на думку Токвіля, несе певну загрозу, бо він здатен замкнути людину в глибині її серця, зробивши з неї самітника.
Загалом Токвіль вважає, що „американці за допомогою свободи боролися проти індивідуалізму, породженого рівністю, і перемогли його"[378]. Перемога одержана завдяки поширенню громад та місцевого самоврядування за умов свободи громадян щодо об'єднань задля спільних інтересів і надто їх здатності до безкорисливості, милосердя й щирості замість чистого індивідуалізму.
6.2.