Умови вирішення соціальних проблем системи управління

Підсумовуючи вищевикладене, робимо висновок, що соціальна проблема у структурі системи управління остаточно сформована,

коли викристалізувалось головне її структурне протиріччя, а саме: вимоги, умови виникнення та умови вирішення.

Щоб розглянути специфіку умов вирішення соціальних проблем управління, необхідно зазначити два моменти: по-перше, провести більш глибоку лінію між умовами виникнення та умовами вирішення соціальних проблем управління, а по-друге, уточнити світоглядно- методологічні та ідеологічні передумови вирішення соціальних проблем управління.

Отже, розглянемо спочатку різницю між умовами виникнення та умовами вирішення проблем управління. Очевидною відмінністю є їхня різниця у часі. Перші передують другим. Але дослідження цих відмінностей значно ускладнюється тим, що одне й те саме явище може водночас виконувати функцію першої й другої умови. Це можна подолати, розглядаючи проблему в розвитку.

Одні явища можуть детермінувати виникнення проблеми, а у подальшому слугувати умовою її вирішення. Інші явища, утворивши проблему, закінчують своє існування загалом або як умова проблеми зокрема. Це означає, що умови вирішення проблем складаються з двох частин: з частини попередніх умов, тобто умов, які детермінують проблему, і нових умов, що забезпечують їхнє вирішення.

Умови формування і умови вирішення проблеми відрізняються одна від одної ще й тим, що перші є можливістю других, що перші є необхідні і недостатні умови, а другі - необхідні і достатні. У ході перетворення перших у другі виникають недостатні додаткові умови, посилюється детермінація проблеми.

Відмінність умов виникнення проблеми від умов її вирішення полягає також у тому, що перші - не вибираються, а деякі умови вирішення можуть вибиратись на альтернативній основі.

вирішення. Буває й так, що для вирішення проблеми можна використати не чітко визначені, а різні, взаємозамінні матеріали. Інакше кажучи, існує певний діапазон використання різних засобів для вирішення проблем. У той же час щодо умов формування проблеми, то тут вільного вибору немає, вольової заміни одних умов іншими просто не існує.

Термін умови формування проблеми прямо вказує на вплив умови на проблему. Поняття ж умови вирішення проблеми фіксує вплив умов на це здійснення і вплив проблеми на таку умову. І ще одна принципова різниця між цими типами умов. Умови формування проблеми виникають раніше, ніж сама проблема, тому тримають її у собі вже у потенційній формі.

І, зрештою, ще одне. На відміну від умов виникнення проблем, які поводять себе агресивно щодо управління, умови вирішення проблем поводять себе пасивно. Тому активність починають проявляти соціальні проблеми, які організовують, об’єднують цей невпорядкований матеріал, використовуючи його та його властивості відповідно до своїх вимог, перетворюють на свої умови.

Соціальна проблема формує новий зміст, який наповнює систему управління позитивним матеріалом на підставі створеного ідеалу. При цьому негативний матеріал, що деформував процеси, відносини, зв’язки в соціальному органі, зменшується в обсязі та впливі на ціле. Орган оживає, починається фаза оздоровлення та підйому в розвитку.

Тепер проаналізуємо світоглядні, ідеологічні та методологічні передумови вирішення проблем управління. Тут найважливішим моментом, без якого принципово неможливо вирішити жодну з проблем управління, яка формується на певному етапі її визрівання та розвитку, є усвідомлення цієї проблеми особистостями, партіями, парламентаріями, керівництвом галузі та держави, зрештою, населенням країни. Без такого усвідомлення вона не може здійснити своїх вимог, регулятивних функцій, привести в рух сили, які здатні її задовольнити.

збуджує людину до дії, обов’язково повинно пройти через її свідомість¹.

Важко заперечувати проти того, що для вирішення соціальних проблем управління на сучасному етапі треба вибудувати світоглядну платформу, яка була б співзвучна інформаційній фазі розвитку світової спільноти. Саме вона забезпечує доступ до нової культури. Вона це робить, як випливає з психології, завдяки спеціальному когнітивному засобу - мостику-медіатору. Саме завдяки йому відбувається поєднання у часі внутрішнього психічного досвіду особистості й духовного досвіду людства. Як доводять дослідження Л. Виготського та О. Леонтьєва, ним є образ світу як вища психічна функція.

Відповідаючи на виклик часу, в Україні пожвавішала робота з філософського опрацювання явища управління^{[67] [68]. Це дуже обнадійливо, бо саме філософія управління покликана розкрити смислогенез як його субстанційну основу та вплести його, а відповідно й соціальний організм країни, і вищу школу, в еволюцію соціального світу та саморух Всесвіту. Для цього треба освоїти смислоутворюючу функцію Розуму як головного засобу формування людини.}

Водночас очевидним є той факт, що змінюється погляд на місце людини у цьому процесі. Якщо раніше людина прагнула “ліпити світ за своїм образом і подобою”, то нині вона формує, дякуючи ідеям синергетики, інший світоглядний підхід: людина повинна “ліпити себе за образом та подобою світу”, не перебудовувати впорядкований Всесвіт, а вбудовувати себе в нього.

І завдання філософії управління полягає у тому, щоб виявити управління у системі саморегуляції, як орган соціального світу, “у

зовнішньому існуванні”, і не просто виявити, а показати його “діяльність” у соціальному організмі країни, тобто простежити перетворення наявного буття, яке існує у специфічній організаційній формі і видозмінюється під впливом процесу спонтанного саморозгортання соціального світу на етапі інформаційної цивілізації.

Наступним кроком або передумовою тепер, тобто після встановлення субстанціональної єдності системи управління з соціальним організмом країни та світу, є вибір ідеології вирішення соціальних проблем системи управління, наприклад, в Україні.

Вибір ідеології дослідження та вирішення проблем управління, як і вибір світоглядної позиції, є суто особистою справою дослідників та його керівництва. При цьому зазначимо, що під ідеологією тут варто розглядати сукупність ідей (семантичних фільтрів), на основі яких ми налаштовані переосмислити місце та роль управління у розбудові соціального організму будь-якої країни, зокрема України.

Стан справ у вітчизняній філософській думці ускладнюється тим, що нині на ідеологічному обрії немає жодної ідеології, яка б прогресувала. На жаль, відсутня чітко сформульована ідеологія державного будівництва в Україні. Тому ми поки що не маємо ідеальної моделі системи управління. Наразі навіть не можемо визначитись з її характером. Тут вкрай негативно дається взнаки відсутність філософії управління, як наукового інструментарію розробки світоглядно-ідеологічних засад розбудови систем управління, корегентних з системою саморегуляції соціального життя.

Врешті-решт ми підійшли до аналізу передумов методологічного характеру. На основі наукового світогляду та ідеології розбудови національної системи управління оновлюється методологія наукового пізнання її проблем. І якщо виходити з того, що методологія - це система принципів формування та практичного застосування методів пізнання проблем управління та їхнє вирішення на практиці, то передумовою вивчення умов вирішення соціальних проблем є дослідження вимірів та інструментарію, які треба застосувати до

вивчення управління як складової системи саморегуляції соціального світу.

Велика складність вивчення проблем управління полягає у тому, що майже не розробляються її методологічні основи. Відомим є факт, що на 1000 опублікованих статей лише 5-8 можна віднести до розряду методологічних. Окрім цього, дослідження нових методологічних питань у галузі управління значно відстає від відповідних досліджень у галузі природничих та технічних наук.

За прикладами далеко ходити не треба. Наразі всім відомо, що без апарату синергетики нині неможливо пояснити, що саме відбувається на мікрорівні, а фактично детермінує зміни у стані речей та напрямках еволюції соціального світу. У системі управління, на жаль, сам принцип синергетики ще не вивчається у такому обсязі, як того потребує практика розбудови системи управління. Тому неможливо обійтись без розбудови методологічних засад вивчення соціальних проблем управління.

Синергетика розглядається як сучасна наукова парадигма, що може об'єднати наші знання про природу і людину, матерію і дух, на методологічних засадах якої створюється суттєво нова картина світу. Саме ця постнеокласична наука спрямована на розкриття складних механізмів виживання соціального світу. Як цілком слушно зауважив В. Лутай, “атрибутивною для всіх складних відкритих систем є взаємодія двох протилежних начал - креативного, тобто того, що створює певні структури, впорядковує хаос, і деструктивного, дисипативного (латинське - “те, що розмиває”), тобто яке спрямоване на ліквідацію будь-якої упорядкованості, структури. Саме взаємодія цих двох протилежних начал визначає створення, розвиток і ліквідацію усіх синергетичних систем”^[69].

Отже, у методологічному вимірі соціальна проблема - це форма усвідомлення назрілої необхідності здобуття нового, визначеного знання за допомогою невідомих ще засобів його отримання. Інакше

кажучи, оскільки причинні чинники розбудови системи управління “лежать” так глибоко, то постає питання про вибір методологічного інструменту, за допомогою якого можна тільки розкрити поняття “соціальна проблема системи управління”.

Як свідчить сучасна дослідницька практика, вивчення проблем такого рівня повинно, з одного боку, спиратись на синергетичний метод, який розкриває специфіку поведінки явища на мікрорівні, а з другого, - при аналізі функціонування та розвитку управління на макрорівні застосовувати інструментарій діалектики. Водночас, досліджуючи еволюцію управління, не можна відкидати засоби ірраціонального походження, оскільки соціальний світ має логічне продовження на мегарівні.

Підсумовуючи викладене вище, констатуємо, що синергетика, разом із системою діалектичних законів, принципів та категорій, є методологічним інструментом пояснення головних характеристик, окремих рис, атрибутів соціальної проблеми управління. Але головну роль у процесі осягнення цього явища відіграє такий “зріз”, як соціальний детермінізм, серед категорій якого поняття суспільного закону, суспільної необхідності, суспільної потреби, суспільного інтересу, суспільного протиріччя, суспільних умов тощо. Тільки за допомогою категорій соціального детермінізму можливо здійснити теоретичний аналіз усього багатства характеристик соціальних проблем управління. Ірраціональне відтворення проблем управління теж є багатим за технологічними новинками та практичними наслідками. Але ми не маємо нині навіть категоріального апарату для дослідження соціальних проблем управління.

Своє слово у вирішенні соціальних проблем управління повинен сказати комплекс фундаментальних та спеціальних наук про соціальний світ. Насамперед, маємо вести мову про теорію систем, теорію інформатики, теорію організації, політологію, право, соціологію, соціологію управління та інші.

Вони повинні допомогти усвідомити сукупність соціальних проблем, якими обтяжений кістяк короба системи управління, спочатку великих, а потім дрібних. Більше того, науці про управління

настав час зазирнути у глибини соціальної стихії і уважніше вивчати рух глибинних пластів соціального життя, оскільки перехід від індустріальної до інформаційної цивілізації веде до нового поділу праці. За цим рухом першооснови соціального світу неодмінно настане докорінна зміна організації не тільки управління, а й принципове оновлення всього соціального організму світу. Оскільки соціальний організм України буде трансформуватись відповідно до руху цілого - соціального світу.

Розглянуте вище, як вторинні умови виникнення проблем у галузі управління, за таких умов виходить на перший план. Це означає, що головні проблеми управління ще попереду. Вони наразі перебувають у стані необхідності, яка, з огляду на недосконалість методології та теорії управління, ще досить неясно усвідомлюється нами. Ясно, що при такому стані значно підвищується значення для вивчення умов вирішення соціальних проблем філософського знання та інструменту соціально-наукової діагностики і прогнозування.

Отже, умови формування проблеми доводять її зрілість до протиріччя, яке набуває зрілої форми і починає загострюватись, переходити до протилежного стану, тобто починає вирішуватись. У свою чергу, умови вирішення проблеми не є складовими елементами її структури, вони - дещо зовнішнє щодо цієї структури. Хоча проблема управління немислима без умов свого вирішення, останні є необхідним фактором її вирішення, але вони не входять до її складу.

З позицій умов вирішення, соціальна проблема управління - це форма існування і вираження протиріччя між уже назрілою необхідністю здійснення певних суспільних змін та ще недостатніми умовами, можливостями її реалізації.

І якщо лінія розвитку протиріч має таку логіку: тотожність, відмінність, протилежність, конфлікт, то лінія вирішення їх іде у зворотному напрямку - зняття конфлікту, вивчення протилежностей, діагностика відмінностей, аналіз тотожності. Ця робоча гіпотеза про порядок вирішення соціальних проблем у системі управління вказує на дві ознаки умов їхнього вирішення. Перша з них пов'язана з існуванням певної ієрархії соціальних проблем управління, і вона

визначається рівнем їхнього існування. На підставі цього можна побудувати так зване “дерево проблем” і відповідно - відпрацювати “дерево цілей”.

Друга пов'язана з тим, що гострота проблем визначає першочерговість їхнього вирішення. Із загостренням проблеми загострюється протиріччя між назрілою необхідністю та умовами її реалізації; посилюється відчуття, усвідомлення недостатності засобів для її реалізації; наростають (при використанні тільки наявних засобів) дезорганізуючі процеси у системі, яка повинна вирішити проблему; посилюється необхідність пошуку та створення нових засобів, способів подолання протиріч суспільного життя, виявлення нових можливостей вирішення проблеми; зростають труднощі здійснення такої необхідності.

Гострота соціальних проблем визначається через умови місця та часу. Тому існує просторово-часова характеристика сукупності умов. Умови місця і умови часу - невід'ємні характеристики соціальної проблеми управління; у залежності від цих умов соціальна проблема набуває різних форм свого вираження, способів та методів формування та вирішення.

Ієрархія проблем може бути побудована за різними критеріями. Наприклад, за фінансовою ознакою, недаремно усі відомі нам адміністративні реформи відбуваються саме за показниками скорочення витрат на управління; за ознаками часу існування, місця у структурі управління, ступенем впливу на людину або суспільство тощо. Однак, виходячи з рівня методологічного підходу, що покладено в основу нашого аналізу, ми класифікуємо їх відповідно до рівня їхньої зрілості. У такому випадку етапами визрівання соціальних проблем ми беремо три рівні їхнього самовиявлення, а саме: мега-, макро- та мікрорівень.

Отже, найбільш зрілими, або навіть перезрілими, є проблеми, які набули статусу протиріччя і які функціонують на мегарівні. До соціальних проблем, які існують у формі протилежностей, і, як такі, шукають одне одного на макрорівні. На найнижчому, або мікрорівні,

проблеми існують у потенційному вигляді, тому ми розглядаємо їх як необхідність.

Умови вирішення проблем вищої школи водночас виконують роль засобів їхнього вирішення. Під засобами людської діяльності нерідко розуміються саме її умови. К. Маркс, аналізуючи структуру процесу праці, писав: “Крім тих речей, завдяки яким праця впливає на предмет праці і які тому так чи інакше слугують провідниками її діяльності, у більш широкому сенсі до засобів процесу праці відносяться усі матеріальні умови, необхідні загалом для того, щоб процес міг здійснюватись”^[70].

Г. Геґель визнавав “засіб” як визначеність об'єкта через мету. Специфічним видом умов соціальної проблеми є засіб її формування та існування. Категорію “засіб” співвідносять з категорією “мета”. Цілком слушно при цьому підкреслюється, що річ тільки тоді може бути визначена як засіб, коли вона слугує меті. Водночас специфікою засобу вирішення проблеми є те, що його, у випадку досягнення мети, відкидають у зовнішнє середовище як непотрібний матеріал.

Отже, ми повинні розпізнавати подвійну природу засобу: як засіб реалізації мети та як засіб визначення мети, бо надто жорстким є розчленування функцій засобу на ідеальну та реальну. Річ у тім, що формування мети спершу відбувається як формування реальних передумов виникнення цілей. Тобто засоби вирішення соціальної проблеми уже самим своїм саморухом формують мету реально, а згодом, на другому етапі, мета завершується ідеальною операцією, а саме: “логічним визначенням цілі”.

Проблема разом з умовами становлення і реалізації детермінує результати діяльності людей з вирішення проблеми. Результат же виступає як обумовлене щодо усіх трьох факторів життєдіяльності: проблеми та двох типів її умов. Види відношень детермінізму між цими чотирма факторами різні: відношення умов і обумовленого (у вузькому сенсі), основи та заснованого, причини і слідства,

можливості і дійсності. Результат, таким чином, виступає як обумовлена, заснована дійсність.

Саме завдяки цій подвійній властивості засобу вирішення проблеми, мається на увазі бути водночас засобом формування мети і засобом реалізації мети, можна пояснити механізм вирішення проблем вищої школи.

Умови вирішення проблем є нічим іншим як матеріалом, на підставі якого формується ідеальний образ майбутнього результату діяльності, або мета. Мета вирішення проблем управління формується під впливом двох видів чинників, а саме: внутрішнього та зовнішнього походження. Якщо за основу беруться внутрішні чинники, мета відтворюється у структурі соціального організму країни у вигляді змін, які повинні торкатися певної сукупності суспільних відносин. У протилежному випадку - змінитись мають функції або навіть структура системи управління.

Мета, у свою чергу, розкладається на задачі. Форма соціальної проблеми теоретично існує у вигляді ідеалів, практично - у вигляді суспільної мети та суспільної задачі, умов існування та умов (засобів) вирішення. Якщо соціальна проблема має об’єктивний характер, то мета і задача - об’єктивно-суб’єктивний характер.

Тепер можна відтворити алгоритм вирішення соціальних проблем. Він хоча й диктується станом та змістом самої соціальної проблеми, але має свою логічну послідовність дій, яку можна назвати механізмом вирішення соціальних проблем управління.

Незважаючи на те, що умови виникнення проблеми виступають як детермінанти по відношенню як до самої проблеми, так і до умов її вирішення, детермінантою щодо умов вирішення проблеми є її особиста дія. Вирішення проблеми починається з того моменту, коли вона набула критичного обсягу змісту, що можна спостерігати у вигляді спотворення механізму гомеостазу або тиску з боку соціального організму країни. На основі цього вона набуває критичного стану, який матеріалізується у вигляді вимог.

Якщо умови виникнення причин та самі причини формуються за законами синергетики, то вирішення проблем - цілеспрямований

процес. Тому вирішення проблем управління має управлінське обличчя. Тут має бути розглянутим цілий букет проблем управління організаційною діяльністю. Система управління замикається сама на себе і функціонує у режимі самоуправління. У позитивному алгоритмі вона самоудосконалюється, а у негативному - бюрократизується.

Найболючішими питаннями, звичайно, є кадри та похідні від них - методи та технологія управління. Керівні кадри завжди потребують постійної уваги з боку вищого керівництва фірмою, галуззю, країною, міжнародною громадськістю.

Похідним елементом, що, природно, притаманний старим кадрам і негативно впливає на вирішення проблем управління, є застарілі методи управління. Тому існує багато проблем, з якими керівники “звиклись” або ‘‘не помічають” з висоти прожитого та набутого досвіду керівництва трудовими колективами за часи патерналістської моделі розвитку суспільної системи. А проблеми мають властивість накопичуватися. За всіма ознаками, нині у національній системі управління саме такий період, коли йде процес накопичення проблем.

Водночас з використанням старих методів управління існує питання вирішення проблем у системі управління. Йдеться про технологію управління вирішенням соціальних проблем управління, яка має здійснюватись на основі аналізу боротьби між новим та старим в освіті. Це досить складна проблема, оскільки на перехідному етапі визначитись однозначно, що наразі нове, а що вже віджило, нелегко. Тоді краще використати такий підхід, при якому б старе менше руйнувалось, а використовувалося б в інтересах нового.

Головними моментами технологічного процесу управління розвитком нового є:

• теоретичне, або емпіричне, відкриття нового;

• оцінка інформації про це відкриття;

• практичні поради та рекомендації науки;

• їх експериментальна перевірка;

• аналіз результатів експерименту;

• всебічна оцінка нового;

• підготовка, прийняття та здійснення управлінських рішень;

• пропаганда нового;

• підготовка умов до переходу до нового;

• усунення перешкод розвитку нового;

• масове втілення нового у життя;

• аналіз пошуку та освоєння нового;

• коригування прийнятих рішень або практичних дій.

Відомо, що у житті цей процес більш складний, але вивчення його етапів має величезне методологічне та практичне значення для розуміння засобів вирішення соціальних проблем управління.

Критерій якості вирішення соціальних проблем управління - розвиток соціального організму країни. Причому штучно створений в Україні розрив між системою управління, особливо з вищим керівництвом країни як органом та соціальним організмом країни як цілим, приводить до спотвореної форми контролю. У той час, як світова спільнота контролює якість її розвитку та функціонування шляхом безпосередньої інтеграції управління у соціальний організм країни. Тим самим розвиток управління потрапляє під дію механізму соціального контролю.

Аналізуючи розвиток управління як безперервну зміну проблем, ми спостерігаємо й інші залежності. Так, наприклад, результат вирішення попередньої проблеми входить до умов наступної проблеми. Під впливом конкретних соціальних умов, що змінюються, може мінятися й зміст самої проблеми. А це значить, що виявляються нові умови формування проблем, які можуть бути похідними від умов її вирішення. Так, на основі дії механізму зворотного зв'язку в системі управління формується й функціонує механізм самовідтворення соціальних потреб системи управління, який є запорукою її саморозвитку, як самодостатнього соціального органу в складі соціального організму країни та відповідний йому за морфологією і функціональними можливостями.