Генезис соціальних проблем системи управління соціальним розвитком
Щоб пояснити генезис соціальних проблем, необхідно показати походження, виникнення, а у більш широкому значенні - зародження та наступний процес їхнього розвитку у структурі системи управління.
Вивчаючи генезис соціальної проблеми управління, потрібно виходити з того, що вона, як соціальне явище, детермінується двома чинниками: підставою та умовами. При цьому підстава породжує зміст соціального органу, який є відносно самостійним агентом соціального процесу, умови квантують його у специфічні вузли - згустки соціального змісту - інтелігібельної матерії. Інакше кажучи, це означатиме, що сама проблема виникає за рахунок руху підстави, а розмір проблеми - за рахунок умов, що склались на певний момент і у певному місці. Тут є і зворотний рух. Якщо умови потребують від системи вищої школи певних змін, то вона може здійснити їх тільки спираючись на можливості підстави.
З огляду на це, у ході генетичного аналізу варто бути гранично уважним при розведенні підстави і умов, бо це дуже складне завдання, оскільки діалектичне “перетворення” умови на зумовлене, причини - на наслідок, загального - на особливе, підстави - на результат є загальним законом формування цілісних систем - від космологічних до соціальних.
Під підставою формування соціальних проблем управління треба розглядати науку як сферу духовного виробництва, теоретичної діяльності людини, функція якої полягає у виробленні та
систематизації знань про дійсність, доведення їхнього розуміння до законів, а у практичному вимірі - до формулювання принципів організаційної поведінки особистості відповідно до логіки саморозгортання родового життя людей.
При цьому треба зазначити, що умови формування соціальних проблем управління повинні виникнути у соціальному організмі країни і поза ним. Якщо підстава - соціальний організм, що породжує систему управління, то такий продукт не здатний виводити ціле за його межі.
Тут діє принцип зовнішнього доповнення. Тому необхідно розглянути іншу робочу гіпотезу. Вирішенням цієї проблеми є, на нашу думку, визнання смислогенезу як субстанційної основи формування соціальних проблем управління, тобто процесу космічного походження, масштабу, потужності та спрямованості.Наша позиція ґрунтується на трьох припущеннях. По-перше, на тому, що система управління є невід’ємною частиною більш складного соціального цілого - організму країни, і в такому разі вона сама по собі не є дійсне ціле. Такою вона стає лише в діалектичному зв’язку із загальною структурою еволюції соціального організму країни, тобто в єдності з космологічним процесом свого становлення і саморегуляції. Це означає, що, будучи конкретно-структурованим об’єктом, система управління відтворює у собі внутрішню суперечливість субстанціонального відношення соціального світу. У цьому сенсі вона містить “космічний код”, який у разі фундаментального підходу до вивчення соціальних проблем управління належить розшифрувати.
По-друге, на тому, що система управління, з одного боку, працює на основі здобутків науки, яка постійно зайнята розшифровкою різних, а точніше локальних, семантичних полів смислогенезу, а з другого, - сама є активним агентом у галузі теоретичного осягнення сучасного життя. Останнє є ніщо інше, як розпаковка сенсів із загальносемантичного поля Всесвіту. Цьому сприяє діяльність наукового сектора, що живить теорією систему управління.
По-третє, зрештою, людина, яка задіяна у системі управління, бере безпосередню й активну участь у збагаченні загального
смислового поля планети. Наслідком цього процесу є виникнення й стале функціонування енерго-інформаційного поля планети, що дістало, з уст В. Вернадського, назву “ноосфера” та існує у формі продуктів духовного виробництва.
Отже, виходячи з цих посилань, ми вважаємо, що саме смислогенез, як процес космологічного походження, є тією підставою, яка детермінує зміну змісту управління шляхом породження у неї проблем і одразу ж надаючи їй засоби їхнього вирішення.
Цей висновок випливає з того, що організаційна діяльність ґрунтується на здобутках усього комплексу фундаментальних наук. Все, що є у скарбниці фундаментальної науки і освіти, притаманне і організаційній сфері.Саме наука, як специфічний соціальний інститут у структурі соціального організму країни, збуджує семантичне поле Всесвіту, тому спонукальною причиною розбудови вищої школи, як, до речі, і соціального організму країни, є смислогенез.
Саме тому він, смислогенез, визначає усі морфологічні та функціональні параметри системи управління, як частини у структурі цілого. Тому не випадково, що одним із ключових понять категоріального статусу філософії управління, що розгортається у специфічну концепцію, може стати, на нашу думку, поняття “організаційної раціональності” на відміну від “соціальної раціональності” В. Додонової[XLVI].
Сутність її полягає в освоєнні смислів людської діяльності, яка проявляється через те, які саме способи і методи опису організаційної реальності вибираються, як формулюються управлінські теорії, які саме норми, стандарти, принципи фіксації, канонізації і передачі знань, навичок та вмінь стають пріоритетними на тому чи іншому етапі розвитку світової спільноти. На нашу думку, загальна структура організаційної раціональності має включати: по-перше, найглибинніший пласт, своєрідне ядро, що складають механізми розуміння смислів організаційної діяльності; по-друге, цей спосіб
розуміння смислів загального семантичного поля світової спільноти визначає, насамперед, середній пласт в її структурі - способи обґрунтування, доведення, пояснення організаційних ідей, теорій, концепцій, схем організаційної діяльності, управлінських технологій, що діють у цій сфері і сприймаються як стандарти управління спільнотою; по-третє, “верхній поверх” цієї структури як сутнісна форма існування організаційної раціональності. Це способи опису, а також передачі і закріплення знань, умінь, навичок, організаційних впливів, технологій і т. ін. Саме третій виділений компонент несе в собі навантаження “озовнішнення” першого та другого рівнів організаційної раціональності, які водночас інакше і не подані, окрім відображення в цих особливих формах.
У ході наукової революції, що розпочалась у другій половині ХХ століття, світовою спільнотою збуджені нові ділянки Всесвітнього Розуму. І в цьому у неї була нагальна потреба. Аналізуючи ситуацію, ми переконалися, що вибух масового інтересу світової спільноти до системного відтворення категоріальних структур, або так званих ‘‘фігур логіки”, обумовлюється тим, що напередодні ХХІ століття гостро постало питання про відтворення єдиної категоріальної основи культурно-історичного прогресу. При цьому слід зазначити, що створення єдиної категоріальної основи на планетарному рівні є об’єктивною умовою переходу світової спільноти до інформаційної фази розвитку і становлення її інформаційної і організаційної єдності.
З одного боку, створення категоріального каркасу інформаційної цивілізації філософськи обґрунтовує неминучість повороту у свідомості світової спільноти до нового мислення з його пріоритетом загальнолюдських цінностей, переходом від політичної конфронтації до співробітництва, розумінням соціокультурної інтеграції людства. А нове мислення, водночас, - умова створення цілісного погляду на світ у повноті його реальних протиріч та визначальних тенденцій.
З другого боку, це усвідомлення дає змогу цілеспрямовано використовувати категоріальний “каркас” сучасної культури у єдності його світоглядних та логіко-гносеологічних функцій для
продуктивного осягнення дійсності в усіх сферах діяльності людини. Отже, робимо висновок, що так працює механізм саморегуляції соціального світу, який ґрунтується на знакових системах.
Теоретичний аналіз генезису соціальної проблеми буде не повним, якщо не визначити співвідношення між соціальним організмом, системою управління і освітою. Це суттєве вихідне посилання для вивчення походження соціальних проблем управління, як невід’ємної складової частини організму будь-якої країни. Адже освіта в соціальному організмі країни відіграє роль соціального інституту, тобто є силою, яка живить ціле - соціальний організм і його невід’ємну частину - систему управління.
З огляду на те, що онтологічною основою явища освіти є смислогенез, термін “освіта” виглядає в українському варіанті багато вдалішим від англомовного “ебнсаііоп” та російського “образование” (творити людську особистість згідно з певною моделлю, образом), тому що поняття “освіта” у цьому випадку - це вістря, вісь життя (“ось” + “vita”)[XLVII].
Саме смислогенез через освіту, як механізм самовиявлення, самовиразу, створює на макрорівні те, що дістало назву “дух епохи”, на якому базується певний тип культури, виробництва, спілкування і який “делегується” у систему вищої школи, як суспільно визначена вимога, норма, стандарт чи ідеал.
Практика підтверджує: підвищення якості та потужності процесу смислогенезу на планетарному рівні привело до того, що наприкінці ХХ століття “дух епохи” піднявся на якісно інший ступінь розвитку, розбурхавши ментальні засади етносу, сформувавши при цьому специфічний “дух народу”.
Оскільки зміни відбувались не в матеріальній сфері, а у сфері духовного виробництва, то світова соціальна криза “закономірно” захопила нас зненацька. Ми не зрозуміли своєчасно, або не сприйняли серйозно, попередження Геґеля про те, що “якщо тільки дух народу піднімається на більш високий рівень, всі моменти
державного устрою, пов'язані з попередніми рівнями його розвитку, втрачають свою усталеність, вони повинні занепасти, і не існує сили, здатної їх утримати”1.
Але можна зауважити й протилежне, а саме: якщо дух народу треба підняти у ході розбудови української держави на вищий щабель, то він може бути забезпечений тільки створенням якісно іншої системи управління і насамперед - державного управління.
Завершуючи аналіз формування соціальних проблем управління з погляду науки, як підстави формування її проблем, слід зазначити: по-перше, наукова революція, що нині охопила світ, потребує особливої уваги до стану та перспектив розвитку управління соціальним розвитком з наданням йому рис сталості; по-друге, поєднання під егідою національної системи управління науки та освіти є позитивним організаційним кроком, який наближає її, систему управління, до першоджерела своєї сили та могутності; зрештою, по-третє, оскільки смислогенез наразі перебуває у надто збудженому стані, є усі підстави прогнозувати подальше зростання обсягу та складності соціальних проблем управління у структурі соціального організму будь-якої держави взагалі і України - конкретно.
На цьому можна завершити аналіз підстави соціального світу і перейти до стислої характеристики умов, як чинника детермінації соціальних проблем або змін у системі управління.
Оцінюючи умови детермінації соціальних проблем управління, ми виходимо з того, що явище, яке розгортається у соціальному організмі країни або його складових - особистості та суспільстві, ще має набути функцію, визначення (властивість) умови щодо проблеми управління. Це значить, що одне соціальне явище, наприклад, розбудова соціально орієнтованої економіки, має властивість слугувати іншому явищу - системі управління, здійснювати функцію умов виникнення соціальної проблеми, а друге - не має такої властивості. З цього приводу Г. Гегель писав: “Коли ми говоримо про умови існування якоїсь речі, то під цим розуміємо двоїстість: по-
1 Гегель Г. Политические произведения / Г. Гегель. - М. : Наука, 1978. - С. 379.
перше, певне наявне буття, певне існування цього безпосереднього і, по-друге, призначення цього безпосереднього бути знятим і слугувати для здійснення другого”[48].
Наразі варто зробити два принципових зауваження. Перше пов'язане з тим, що оскільки нас цікавлять умови формування соціальних проблем, то залишимо поки що поза увагою появу умов вирішення соціальних проблем управління. Друге торкається того, що умови мають ще одну важливу обставину в долі соціальних проблем управління - створюють середовище для її існування. Водночас останнє зауваження означає, що у соціальному організмі країни є “нейтральні” явища, які, формально будучи умовами, не формують соціальні проблеми управління та не слугують засобами їхнього вирішення. Будучи чимось зовнішнім до соціального розвитку, вони являють собою середовище існування організаційних проблем. Отже, середовище існування соціальної проблеми є якимсь зовнішнім для неї комплексом умов.
Для ґрунтовного висвітлення механізму походження проблем управління необхідно не тільки охарактеризувати їхні вимоги, а й виявити сутність умов породження проблеми та механізм їхньої дії. При цьому треба підкреслити, що “свої” умови виникнення мають усі структурні елементи та форми вираження проблеми: потреби, інтереси, норми, обов'язки, цілі, ідеали тощо. Отже, умови формування - необхідний атрибут соціальної проблеми та її складових елементів.
У першому наближенні умови формування соціальної проблеми управління можна охарактеризувати як соціальне явище, що впливає на її виникнення, існування, розвиток та вирішення. Насамперед, вони тлумачаться у широкому та вузькому смислах. У широкому смислі воно означає явище (процес, річ, відношення, діяльність і т. ін.), що веде до появи проблем у системі управління. У вузькому - явище, що необхідне для виникнення, існування або зміни управління суспільством.
У широкому сенсі слова умова має багато форм самовираження. До них відносяться: умови у вузькому сенсі слова, фактор, причина, основа, можливість, спосіб, необхідність, закон, протиріччя тощо. Одним словом, термін “умова” у широкому сенсі слова є концентрованим висловом системи категорій соціального детермінізму аналогічно тому, як поняття сутності являє собою концентрований вираз усієї системи категорій діалектики.
Між умовою, що веде до формування соціальної проблеми, та самою проблемою необхідно: по-перше, щоб соціальна проблема управління була обумовленою щодо явища. Явище, що виступає умовою, через свої властивості виявляє власні можливості слугувати потребам системи управління. Це означає, що у процесі перетворення соціального явища на умову проблеми відбувається обмеження, звуження змісту, що передається від явища до умов, а від них до проблеми. Тут має місце подвійне збіднення змісту явища у процесах детермінації: явище - умови та умови - проблема. Водночас проблема поповнює свій зміст за рахунок зв'язків з іншими явищами-умовами. Насамперед, кожне явище-умова може “обслуговувати” багато інших проблем.
Відомо, що якості явища не виникають з його відношення до інших явищ. Вони притаманні самому явищу, що у цьому випадку детерміноване смислогенезом. Але без таких відношень неможливо їх виявити. Кожне явище являє собою комплекс відношень його елементів, який вступає, насамперед, у відносини з системою управління, завдяки чому здійснюється функція слугувати проблемі. Поняття “умова проблеми” диктує саме цю службову роль явища щодо проблеми.
По-друге, якщо певний процес у соціальному організмі країни стає умовою для появи проблеми у системі управління, це означає, що між ними сформувався цілий комплекс зв'язків та стосунків. Зв'язок явища та проблеми проявляється у системі зв'язків їхніх елементів. Умова є формою вираження цього зв'язку, причому негативного або руйнівного за характером.
По-третє, варто зауважити, що не весь зміст соціальних умов, тобто умов життєдіяльності соціального організму країни, включається у зміст умов проблеми. “Умови, - пише Геґель, - являють собою певний розкиданий матеріал, що чекає і вимагає свого застосування”[49].
Умови, які формують соціальні проблеми управління, - це не звичайні соціальні процеси у структурі соціального організму країни, а такі, що поводять себе агресивно щодо цієї системи-органу. Вони втручаються в її структуру або здійснюють зовнішній тиск на систему управління, обмежуючи при цьому прояв його функціональних властивостей або навіть деформуючи його структуру.
Ми вважаємо, що умови, які детермінують появу соціальних проблем у системі управління, можуть бути, як мінімум, двох видів, а саме: первинні та вторинні.
Оскільки йдеться про соціальні проблеми управління, то до первинних умов варто віднести, на нашу думку, все те, що пов'язане з соціальним організмом країни. Саме ансамбль суспільних відносин країни є тим середовищем, з якого виникає й розвивається вся сукупність проблем управління. Зі зміною цієї системи змінюється й сукупність проблем управління. Виникнення нині соціальних проблем у системі управління означає, що соціальне ціле - організм України - набуває органічної цілісності і тому потребує якісно нового морфологічного стану свого функціонального органу - системи управління і якісно нового функціонування, що має забезпечувати його сталий розвиток. У подальшому викладі ми розгорнемо цю тезу ширше.
Зі зміною системи суспільних відносин змінюється й онтологія соціальних проблем управління. Розглянемо цю тезу на прикладі впливу головних типів суспільних факторів, а саме: техніко- економічного, соціально-психологічного (у вузькому сенсі слова), організаційно-політичного та духовно-ідеологічного.
Так, наприклад, очевидним фактом є виникнення проблем у системі управління під впливом техніко-економічного фактора або відносин. Технічний фактор створює умови, які суттєво (ми тут не говоримо негативно) впливають на існуючу систему управління в Україні. Показовим прикладом позитивного впливу технічного фактора на процес управління може бути комп’ютеризація цієї сфери. Сучасні комп’ютери та особливо міжнародні інформаційні мережі типу Інтернет створюють оригінальний простір або інформаційне середовище, яке виконує функцію умов формування нових проблем у національній системі управління.
Саме під впливом зміни індустріальної соціосистеми на інформаційну наразі у національній системі управління відбуваються зрушення кардинального характеру. Тому одним із головних інструментів в управлінні, що відкриває шлях у новий світ, є сучасні інформаційні технології. Вони дають змогу змінити системні властивості багатьох найважливіших компонентів нашого буття. Розробка стратегії використання інформаційних технологій у сфері управління - одна із ключових проблем стратегічного планування, як на національному, так і на глобальному рівнях1. Потреба суспільства у кваліфікованих спеціалістах, які володіють арсеналом засобів і методів інформатики, перетворюється на провідний фактор внутрішньої і зовнішньої освітньої політики[50] [51] [52]. Водночас відомо, що стан інформаційного середовища вирішальною мірою залежить від ступеня розвитку освіти у конкретній країні. Наразі, завдяки підвищенню рівня освіти населення, розвинуті країни світу мають майже половину валового 3 національного продукту. Іншою складовою техніко-економічного походження, що породжує, а чим далі, тим більше буде впливати на сукупність та гостроту соціальних проблем у системі управління, є новий поділ праці. Вихід на передній план засобів духовного виробництва (йдеться про знакові системи та якісно нові технічні засоби пошуку, опрацювання інформації, а зрештою, накопичення та використання наукових знань) у майбутньому кардинально змінить лице управлінської галузі. Економічні фактори, що діють стихійно, або нехтування ними з боку системи управління країною, веде до її власної деформації. Усім відомі негативні наслідки для управління від зменшення прямих асигнувань з державного бюджету країни на її розвиток. Підкреслимо, що сталий розвиток має тільки та країна, яка не менше ніж 5-7 % ВВП спрямовує у сферу освіти. За часи СРСР, наприклад, на розвиток освіти спрямовувалось, незважаючи на залишковий принцип фінансування галузі, 12-17 % бюджету держави. Але останні десятиліття значно поглиблювався розрив між США та СРСР за розміром асигнувань в освіту управлінських кадрів нової генерації. Про це свідчать такі дані: на кінець 80-х років ХХ століття витрати на освіту на одного жителя США складали 486, а у колишньому СРСР - 19 американських доларів. Різниця майже у 25 разів! Використовуючи історичний аналіз, можна оцінити перспективи змін у системі управління. Це досягається завдяки відтворенню логіки саморозгортання організаційних процесів і віддзеркалення їх у філософській і науковій думці. На основі сучасної літератури можна відтворити етапи розвитку організаційної сфери. І. Макашов і Н. Овчиннікова, автори короткого курсу “Всемирной истории управленческой мысли”[53], що вийшла друком у Російській Федерації у 2007 році, докладно подали огляд історії управління, але, за їх власним визнанням, вони: “...не ставили за мету вичерпно детально відслідковувати рух управлінської думки, а намагалися намітити лише загальний контур і тенденції формування і виокремлення управлінських знань у самостійну науку”1. Принципово іншу методологічну позицію у періодизації розвитку управління, або мовою авторів - менеджменту, займають сучасні французькі дослідники Люк Болтанскі і Ев. Кьяпелло у праці “Новый дух капитализма”[54] [55] (2011). Вони пишуть наступне: “Ми датуємо менеджмент не часом виникнення відповідних практик (у цьому випадку, у пошуках витоків менеджменту можна було б дійти до глибокої старовини, в чому і не відмовляють собі інші автори, знаходячи його елементи, приміром, в організації будівництва египетських пірамід), але моментом їх кодифікації. Починаючи з цього часу, дійсно йдеться про дисципліну “менеджмент”; перші кроки цієї дисципліни зазвичай пов’язують з працями Ф. Тейлора (1856-1915) і А. Файоля (1841-1925). Засадничі праці обох авторові припадають на 10-і роки XX століття”[56]. Автори вважають, що найбільш суттєві зміни у світоглядному плані відбулись впродовж 1960-1990 років ХХ століття. Саме у цей час відбувся, на їхню думку, перехід від цільового управління до моделі мережевої організації. “У цьому зв’язку для авторів є показовим те, що “неоменеджмент націлений понад усе на те, щоб задовольнити потребу у істинності існування і потребу “бути”, у протилежності до просто “знань” і “вмінь”... такі стратегії неоменеджменту часто інтерпретуються як спроба повернути світ праці у бік “більшої людяності”[57]. Тейлоризація праці зводиться, як відомо, до того, що “з людьми поводяться як з машинами, проте якості, що притаманні саме людям, - емоції, мораль, честь, творче начало - не задіюються тут безпосередньо для досягнення прибутку через занадто примітивний характер методів, що використовуються. Навпаки, нові механізми, що вимагають від працівників більшої самовіддачі, спираються на витончену ергономіку, що включає досягнення постбіхевіористської психології і когнітивних наук. Завдяки своїй більшій “людяності”, вони набагато глибше проникають у внутрішній світ особи, від якої потрібно, щоб вона - як мовиться - цілком “віддавала” себе роботі, що і обумовлює можливість маніпуляції найлюдянішими якостями працівників”[58]. Таким чином, “неоменеджмент пропонує низку своїх відповідей на критику, закликаючи до виробництва товарів, більше адаптованих до попиту, більше персоніфікованих, намагаючись задовольнити “істинні потреби”, розвиваючи людяніші, більш особистісні форми організації. У той же самий час відповідає запитам на звільнення від влади бюрократії, пов’язаним з критикою духу капіталізму. Саме ці два виміри надають йому привабливих рис”1 [59]. Російські дослідники А. Кравченко і І. Тюріна у навчальному посібнику для вищої школи “Социология управления”[60] [61] 4 (2008) також наводять п’ять революцій у сфері управління. При цьому вони окремо подають революційні стрибки у Росії, що пережила лише два етапи. Дослідники вказують на те, що революційні перетворення в Росії відрізняються від перетворень на Заході військовим характером процесу переходу на відміну від мирного характеру у •4 американському суспільстві. Головний висновок цих дослідників полягає у тому, що “ні перша, ні друга революції в Росії не привели до створення ринкового суспільства західного типу. Незважаючи на те, що їх результатом є оновлення 70-80 % кадрового складу управлінської еліти, принципи і методи керівництва економікою і людьми залишились старими”1. На нашу думку, аналогічно можна сказати й про стан та зміни управління в Україні. Вітчизняний дослідник М. Туленков, наприклад, у монографічній праці ‘‘Теоретико-методологічні основи організаційної взаємодії в соціальному управлінні”[62] [63] виокремлює зміну шести управлінських парадигм. Перша з них зароджується, на його думку, уже в стародавніх суспільствах V-III ст. до н.д. - Шумері, Єгипті, Аккаді, - де спостерігалась організаційна трансформація вищої касти жерців на релігійних функціонерів (по суті, на менеджерів) завдяки переформулюванню ними філософії та принципів організації релігійного життя: якщо раніше боги вимагали людських жертв, то згодом (як заявляли жерці) їм потрібна була символічна жертва, наприклад, достатнім було підношення вірянами грошей, худоби, ремісничих і художніх виробів тощо. Вважається, що саме звідси бере початок перша організаційно- управлінська парадигма в історії людства, внаслідок якої у світі з'явився новий тип ділових людей, ще не підприємців і не менеджерів, але вже й не релігійних діячів. Заповзятливі жерці стали незабаром багатим і впливовим соціальним класом, для них гроші були не самоціллю, а лише побічним результатом релігійної та організаційно-управлінської діяльності, оскільки вони, окрім виконання ритуальних процедур, організовували збирання податків, керували державною скарбницею, планували державний бюджет, управляли майном тощо. Поряд з цим вони ретельно вели ділову документацію, бухгалтерські розрахунки, юридичні записи, а також здійснювали збутові, контрольні, планові й інші організаційно-управлінські функції. Побічним результатом різноманітної діяльності жерців стало виникнення писемності, якою згодом оволоділи й інші верстви населення. Унаслідок цієї організаційно-управлінської парадигми (яка отримала назву релігійно-комерційної) соціальне управління сформувалося як головний інструмент організації комерційної та релігійно-державницької діяльності, який з часом перетворився на окремий соціальний інститут і сферу професійної діяльності привілейованого прошарку людей. Друга організаційно-управлінська парадигма відбулася близько півтори тисячі років потому і пов'язана була з іменем вавилонського правителя Хаммурапі (1790-1750 pp. до н.д.). Під його керівництвом було створене відоме зведення законів, що містило більше 280 законодавчих актів, спрямованих на організаційне внормування різноманітних аспектів управління державою. Унікальне значення цього організаційно-управлінського кодексу, який забезпечував регулювання всього розмаїття суспільних відносин, полягає в тому, що він став керівництвом до дії для адміністраторів усієї великої імперії. Крім того, Хаммурапі запровадив оригінальний лідерський стиль управління, завдяки якому він постійно підтримував соціальний образ опікуна й захисника своїх підлеглих. З погляду на традиційні тоталітарні методи управління, що характеризували організаційну поведінку попередніх династій вавилонських правителів, це було дуже цінним нововведенням. Суть другої організаційно-управлінської парадигми (її називають світсько-адміністративною) полягає насамперед у виникненні суто світського способу організації державного управління, а також у формуванні першої формальної структури організації відносин між людьми і, зрештою, у зародженні перших паростків лідерського стилю керівництва і методів організаційно-управлінського впливу на мотивацію поведінки людей заради досягнення визначеної мети. Через тисячу років після смерті Хаммурапі Вавилон знову нагадує про себе як про інноваційний центр розвитку організаційно- управлінської практики. Цар Навуходоносор II (605-562 pp. до н. д.) був ініціатором запровадження потужної системи організації виробничого контролю, що поєднувала у собі державні методи управління з організацією контролю за діяльністю працівників у сфері виробництва й будівництва. Зокрема, він першим застосував кольорові смуги на текстильних фабриках і зерносховищах, за допомогою яких здійснювалося маркування й контроль за продукцією, що потрапляла до сховищ. Досягнення Навуходоносора II характеризують, таким чином, третю організаційно-управлінську парадигму, яку називають виробничо-будівничою. Четверта організаційно-управлінська парадигма за своїми хронологічними рамками практично збігається з індустріальною західною революцією (XVII-XVIII ст.), яка не тільки стимулювала розвиток європейського капіталізму, але й мала найбільш істотний вплив (ніж попередні парадигми) на розвиток теорії і практики соціального управління. У міру того, як індустрія долала кордони фабричної системи (тобто мануфактури), визрівала сучасна система організації акціонерного капіталу, власники якого дедалі більше відходили від безпосередньої управлінської праці як сфери організації економічної й виробничої діяльності. Унаслідок цього на підприємствах замість одноосібного керівника-власника з'явилося кілька найманих менеджерів (організаторів виробництва), які були вихідцями не лише з привілейованих прошарків населення. Нова система організації управління власністю значно прискорила розвиток промислового виробництва, що зумовило відокремлення організаційно- управлінської діяльності від виробництва й капіталу, а згодом сприяло перетворенню адміністративно-управлінської діяльності на самостійну професійну й впливову сферу суспільного життя. Поштовхом до четвертої організаційно-управлінської парадигми стала західна буржуазно-демократична революція, що символізувала вихід на історичну арену нових соціальних акторів - спочатку капіталіста, а згодом найманого професійного організатора - менеджера. У цей час відбулися значні перетворення не тільки в соціально-економічній, але й в соціально-політичній сфері суспільства, що спонукало багатьох вчених до вивчення важливих організаційно-управлінських проблем, зокрема таких, як поділ функцій між державою і суспільством, владою та управлінням тощо. Необхідно підкреслити, що новий клас професійних керівників (менеджерів) одразу відокремився від класу капіталістів, що спричинило новий радикальний переворот у сфері організації суспільного життя, який вважається п'ятою організаційно- управлінською парадигмою в історії людства, яка хронологічно припадає на кінець XIX - середину XX ст. Ця парадигма отримала назву бюрократичної, оскільки її теоретична платформа ґрунтувалася, головним чином, на концепції бюрократизації організаційних систем соціального управління. Це дало змогу не тільки сформувати потужні ієрархічні організаційні структури управління, але й здійснити спеціалізацію управлінської праці, сформувати відповідні організаційні норми й стандарти, а також визначити посадові обов'язки, права і відповідальність всього управлінського персоналу. Шоста організаційно-управлінська парадигма, що бере свій початок приблизно з 90-х років XX ст., отримала назву тихої, або самоврядної парадигми. Головні її теоретичні положення полягають у широкому використанні системного й ситуаційного підходів до організації ефективного управління соціальними утвореннями. Ці підходи не потребують негайного руйнування тих організаційних структур соціального управління, а також тих систем, механізмів і методів організації управління суспільними та виробничими процесами, що склалися, їх поступово пристосовують до нових соціально-економічних умов на основі запровадження новітніх моделей і принципів самоврядування та самоорганізації спільної діяльності. Крім цього, дедалі більшого застосування на сучасному етапі суспільних перетворень набувають системи, моделі й методи організації управлінської діяльності, в основі яких лежать ефективні механізми налагодження дієвої організаційної взаємодії суб'єктів і об'єктів соціального управління на всіх рівнях суспільної організації, а також передбачення змін, які постійно виникають, шляхом прийняття гнучких і нестандартних управлінських рішень. Механізм впливу первинних умов системи суспільних відносин, які складають соціальний організм країни, на систему управління можна розкрити, спираючись на праці К. Маркса, в яких обґрунтовано діалектику перетворення системи у цілісність. “Нові виробничі сили і виробничі відносини, - писав К. Маркс, - не виникають із нічого, з повітря або із лона самої себе покладаючої ідеї; вони розвиваються всередині і у боротьбі з наявним розвинутим виробництвом та з успадкованими відносинами власності. Якщо у завершеній буржуазній системі кожне економічне відношення передбачає інше в буржуазно-економічній формі і, таким чином, кожне положення є разом з тим і передумовою, то це має місце у будь-якій (...) органічній системі. Сама ця органічна система як сукупне ціле має свої передумови, і її розвиток у напрямку цілісності полягає саме у тому, щоб підкорити собі всі елементи суспільства або створити з нього ще органи, яких їй не вистачає. Таким шляхом система у ході історичного розвитку перетворюється у цілісність. Становлення системи такою цілісністю утворює момент її, системи, процесу, її розвитку”[64]. Безумовно, що саме цим шляхом розвивається система управління, бо у структурі одного й того самого соціального організму країни не може бути виключень для однакових за походженням органів. У цьому контексті система управління має аналогічні характеристики з економічною, політичною та ідеологічною системами. Нарешті, розглянемо вплив вторинних умов на формування соціальних проблем управління. Вони пов'язані зі станом планетарного соціального середовища, що слугує полем можливого розвитку уже тепер соціального організму будь-якої країни. Процеси глобалізації, що спостерігаються у розвитку світової спільноти, становлення єдиного організаційного простору, універсалізація технологій та створення інформаційних систем типу Інтернету формують сукупність проблем для управління не стільки матеріального, технічного або фінансового плану, скільки кадрового та психологічного походження. Наразі уже стало вочевидь, що національна система управління, передусім її корпус державних службовців, тобто її кадри, не підготовлена до праці в умовах інформатизації організаційного простору в міжнародному вимірі як професійно, так і психологічно. Головна перепона тут - інформатизація управлінської сфери і мовна підготовка особистості. Перед системою управління постала дилема: або розробляти синтетичну мову, або надавати перевагу одній з уже існуючих, наприклад, англійській. Механізм впливу вторинних умов на формування проблем діє у фоновому режимі. Це означає, що він змінює первинні умови, надаючи їм певного характеру та швидкості течії процесів, що згодом впливає на систему управління. Тому, в одному випадку, вони, вторинні умови, уповільнюють хід задоволення потреб управління, і на цьому підґрунті додатково виникають проблеми, у другому - пред’являють принципово нові вимоги до неї і та, намагаючись виконати їх, формує у собі потреби, які нічим задовольнити, оскільки умови вирішення ще відсутні або тільки складаються. Отже, варто зауважити, що вторинні умови можна було б і не розглядати під таким кутом зору, якби не одна обставина. Вона полягає у тому, що сучасна світова спільнота, тобто захід і схід водночас, живе у транзитних соціумах. Це означає, по-перше, що розбудова національної системи управління без урахування світової тенденції в осягненні смислогенезу має великий ризик знову опинитись на узбіччі загальнореволюційного процесу, а по-друге, копіювати закордонний досвід без урахування логіки розгортання національної системи управління неприпустимо. Сформувати соціальну проблему системи управління - означає сформувати головне відношення її структури, а саме: формалізувати вимоги або потреби системи управління, умови їхнього формування та умови вирішення. При цьому структура проблеми - це така складова частина системи численних характеристик проблеми, яка являє собою інваріантний аспект проблеми, стійке у ній і тому дещо відокремлене від явищ, що детермінують проблему. При цьому зміни у проблемі відбуваються як під впливом довкілля, так і під впливом автономних вимог проблеми. Аналогічна справа з явищами, які стають умовами вирішення проблем. Формування проблеми відбувається, як відомо, у три етапи. Алгоритм саморозгортання поняття “проблема”, як рух сутності цілого, проаналізовано у гегелівському вченні про науку логіки1. Отож, ми вважаємо, що саме час розкрити сутність цього поняття відповідно до логічної схеми: існування - явище або буття - дійсність. Щоб відтворити засобами теоретичного аналізу алгоритм руху сутності поняття “соціальна проблема управління”, треба розглянути рух сутності цього поняття як самостійного цілого. На першому етапі проблема існує на мікрорівні й подає про себе сигнал у вигляді необхідності, яка є сутнісною ознакою соціальних законів. На другому етапі, на макрорівні, вона поступово визріває. Цей процес може розпочатися на макрорівні з видозміни старої потреби у структурі управління, або активізації умов на боці соціального організму країни. Це означає, що проблема може вийти на поверхню як з ініціативи суспільства, так і з потреб системи управління або навіть її окремого учасника - особистості. Тут потреба набуває суб’єктивованої або об’єктивованої форми. На третьому, завершальному, етапі суб’єктивована потреба та об’єктивовані умови формування “знаходять” один одного й створюють протиріччя, яке має декілька рівнів зрілості. Цей момент визрівання будь-якої проблеми управління в науковій літературі характеризується як виникнення комплексу явищ, що впливають на формування та вирішення проблеми. Він є результатом складної взаємодії цих явищ. Різні соціальні фактори діють з різною силою в різних напрямках. Складаються різноманітні комбінації дії об’єктивних та суб’єктивних факторів. Збіг факторів приводить або до взаємного посилення, або до послаблення, взаємної компенсації, нейтралізації. Одні фактори перетворюються на домінуючі, інші - на підлеглі, одні стають висхідними, інші - спадними і т.ін. 1 Гегель Г. Наука логики : [в 3 т.] / Г. Гегель. - М. : Мысль, 1971. - Т. 2. - 248 с. Отже, з усього викладеного вище випливає, що поняття “соціальна проблема системи управління” має такий вигляд (рис. 1.1): Рис 1.1. Структура поняття “соціальна проблема системи управління ” Сукупність різних умов часто фіксується нами у термінах “обстановка”, “обставини”, “ситуація”. Їхнє застосування є найбільш виправданими, коли необхідно підкреслити комплекс умов місця і умов часу, або, інакше кажучи, просторово-часову характеристику сукупності умов, що детермінує той чи інший спосіб існування системи управління. Саме формування, утворення проблеми із соціальних явищ означає становлення якісно нового явища (проблеми). А становлення означає, що проблема, як явище, набуває самостійності. При цьому вона ніби свідомо “відбирає” із середовища свого формування елементи, яких їй не вистачає. Підкреслимо, що взаємна обумовленість проблеми та її умов відносна. Перебільшення ізольованості того чи іншого з цих трьох факторів спотворює картину процесу виникнення та існування соціальної проблеми. Таким чином, викривлює цю картину перебільшення ролі кожного фактора. Перебільшення ролі умов виникнення (особливо зовнішніх) призводить до ігнорування відомої відособленості проблеми, недооцінки ролі структури проблеми у процесі її формування. Заслуговує на увагу думка Ч. Дарвіна, який застерігав від абсолютизації ролі умов середовища у розвитку організму: “Природа умов має у визначенні кожної даної зміни підлегле значення у порівнянні з природою самого організму; можливо, вона має не більше значення, ніж має природа тієї іскри, що підпалює масу горючого матеріалу, у визначенні властивостей (полум'я, що спалахує)”1. При цьому Г. Клаус довів помилковість твердження про те, що “система визначається своїм середовищем”. Саме такою мірою система визначається і своєю внутрішньою структурою. Різні “входи”, що створюються середовищем, можуть викликати різні способи поведінки систем. При цьому різні системи по-різному переробляють один і той самий вхід. Засіб, яким відповідний вхід опрацьовується системою, залежить від структури системи”[65] [66]. Соціальні протиріччя, що виникають, насамперед, у системі управління, теж бувають різними. Отже, логічно розглядати момент формування проблеми як динамічний процес, що відбувається за участю, з одного боку, системи управління з її прагненням зберегти або забезпечити свою цілісність, а з другого, - особистості та суспільства. При цьому треба постійно враховувати, що особистість тут може протистояти як системі управління, так і суспільству. Найсуттєвішою проблемою є відтворення на сучасному семантичному матеріалі полімеханізму саморозгортання соціального організму країни. Вона розпадається на проблеми меншого масштабу. Щоб класифікувати соціальні потреби, треба обґрунтувати критерій, за яким оцінити проблемні новоутворення в системі управління. Це можливо зробити за багатьма ознаками. Наведемо типові підходи, які наразі використовуються на практиці для класифікації соціальних проблем управління. Першим кроком тут буде класифікувати їх за критерієм збереження цим органом особистої цілісності та функціональної вичерпності. Тобто вибрати критерієм гомеостаз системи управління, як самодостатнього соціального утворення в соціальному організмі країни. Тоді проблеми, що виникають у системі управління, можна поділити на дві принципово різні групи, а саме: морфологічні та функціональні. До морфологічних проблем системи управління відносяться ті проблеми, що стосуються структури або “устрою” її як відносно самостійного утворення. Так, наприклад, морфологічні деформації мають місце у випадку недостатнього фінансування системи управління. Наприклад, органів місцевого самоврядування в Україні. Це добре відомо. Крім того, треба згадати, скільки проблем у нас виникло при введенні у дію нових законодавчих актів, наприклад, податкового, кримінального кодексів. До того ж, практика підтверджує, що є і залишаються такі сили, які значно впливають на структуру системи управління, але які, на жаль, не є предметом теоретичного аналізу сучасних дослідників. На формування соціальних проблем морфологічного походження впливає специфіка стану соціокультурного простору або моделей устрою соціального життя українського народу. І якщо ми сьогодні ще не визначились остаточно з моделлю устрою суспільного ладу в Україні, то це майже автоматично свідчить про те, що ми не маємо відповідної моделі для розбудови системи управління. Як це відбивається на її стані, видно з практики західних країн. В англосаксонських країнах, наприклад, де домінує ліберальний ідеал, система управління має вигляд ліберальної, а в Німеччині та Франції - моделі, що побудовані за якісно іншим ідеалом устрою суспільного життя нації. В умовах спокійної модернізації, уявляється, більш значний потенціал має концепція професійної підготовки, яка підтримує та розбудовує новий соціокультурний простір. В умовах же радикальних перетворень життя суспільства, які притаманні нині Україні, переваги такої моделі стають її недоліками, бо консервують старий соціокультурний простір, тому що цьому періоду притаманне руйнування всього устрою суспільного життя. До зростання напруги у морфологічному вимірі веде функціонування системи управління України в технологічному режимі, який склався за часи існування СРСР. Територіальний розподіл праці в рамках СРСР, який майже не ліквідовано (він скоріше завмер на певний час), наразі продовжує створювати напругу в системі соціального управління. Водночас, нова регіональна політика, що ґрунтується на якісно іншій, ніж була, ідеології адміністративно-правової реформи в Україні та активно підтримується системою місцевого самоврядування, веде до формування якісно нової напруги у морфологічних конструкціях системи місцевого самоврядування, вводить її у протистояння з державою. Назріла термінова необхідність наукового обґрунтування нових явищ, що виникають у системі управління у процесі адміністративної реформи. Вони пов'язані з новими напруженнями у системі управління і починати вивчати їх варто шляхом визначення базових понять “державне управління”, “державна політика”, “регіональна політика”, “місцеве самоврядування” та ін. Недооцінка саме проблем морфологічного походження пояснюється, на нашу думку, невдачами в галузі адміністративної реформи, які реалізуються, як правило, шляхом модернізації вже існуючих систем управління замість диверсифікації існуючої системи регіонального управління, що передбачає дещо інший територіальний устрій України. Отже, можна з впевненістю констатувати, що протиріччя морфологічного походження полягають у наявності або відсутності елементів у структурі системи управління. Вирішення їх лежить у руслі створення нових організаційних новоутворень у її структурі або розширення функціональної палітри вже існуючих елементів. Наприклад, Німеччина у травні 2012 року вводить нові державні органи для більш повного впливу держави на ринок торгівлі бензином. До функціональних проблем системи управління відносяться ті проблеми, що стосуються її функціональних властивостей. Їх ми можемо спостерігати та вимірювати через розбалансування якісних та кількісних показників розвитку галузей народного господарства, аритмію, дисфункції та диспропорції у соціальному організмі країни. Сукупність протиріч, які є “гарячими проблемами” функціонального походження у системі управління, просто вражаюча. Можна тільки дивом дивуватися - як вона ще їх витримує. За прикладами далеко ходити не треба. Досить, здається, вказати на соціальні катаклізми, у яких зав'язли навіть такі розвинені країни, як Великобританія і Франція, не торкаючись країн Північної Африки, системи управління яких взагалі випустили з рук управління країнами. За джерелами походження такі протиріччя виникають: по-перше, між якісно тотожними елементами системи управління; по-друге, між функціонально диференційованими її елементами; по-третє, між функціонально протилежними елементами системи. Отже, функціональні розлади у багатьох випадках є продуктом діяльності самої системи управління. Це відбувається завдяки її процесуальній природі, яка постійно у собі відтворює загрозу морфологічної незбалансованості системи і тому сама здатна породжувати проблеми. У системі управління дуже важко забезпечити пропорційність функціонування її елементів, або підсистем. З огляду на те, що вона має тенденцію посилювати свою наукову спрямованість, то управління нею щораз більше повинно тяжіти до збереження генеральної лінії напрямку розвитку та виконання нормативного, як правило, консервативного або, точніше, традиційно притаманного країні рівня управління. Проблема функціонального походження має, як відомо, стадії своєї зрілості: відмінність - протилежність - конфлікт. У ході розвитку протиріччя одна форма єдності протилежностей змінюється іншою. Кожна нова єдність протилежностей має певну своєрідність, від якої залежить специфіка проблеми, що виникає. Це означає, що характер проблеми, що зароджується, залежить від характеру єдності протилежностей. У свою чергу, зміна однієї єдності іншою супроводжується боротьбою протилежностей. Відомо, що єдність протилежностей є необхідною умовою та результатом їхньої боротьби. Своєрідність єдності конкретних протилежностей обумовлює характер розвитку протиріч. Протиріччя, в одних випадках, можуть постійно відтворюватись і розширяти сферу своїх дій, в інших - звужувати, в одних умовах - загострюватися, в інших - згладжуватися, стиратися. Якщо соціальне протиріччя на попередніх фазах не вирішувалось, воно максимально загострюється і піднімається на ступінь відкритого зіткнення інтересів сторін, що борються, - на ступінь конфлікту. Наразі практика стверджує, що найбільш поширеним підходом до класифікації протиріч, що накопичуються в системі управління, є устрій соціального організму країни. Відповідно до типів суспільних відносин можна розрізняти і типи конфліктів: так звані економічні, соціальні (у вузькому сенсі слова), політичні, ідеологічні, організаційні, психологічні, міжнародні тощо. Функціональний розлад у системі управління можна усунути шляхом активної та цілераціональної діяльності системи управління країни. Але тут є дві умови, які суттєво впливають на якість вирішення розладу. Перша з них - це наявність розвиненого зворотного зв'язку в системі управління організаційною діяльністю. Друга - це бюрократизація системи управління, бо, як будь-яке самостійне ціле, вона може поставити особисті інтереси вище суспільних і бути глухою до вимог суспільства. Соціальні проблеми як морфологічного, так і функціонального походження водночас можна класифікувати у загальноеволюційному процесі як співвідношення між старим та новим. Протиріччя типу “старе - нове” - це протиріччя поступального розвитку, протиріччя росту. Їхнє вирішення означає виникнення нових можливостей, нових стимулів та рушійних сил. Тому логічно, що саме вони складають основу аналізу при пошуку джерел подальшого розвитку системи управління. Таким чином, проблеми у системі управління виникають двома шляхами. Один з яких пов’язується нами із смислогенезом як явищем космічного походження і незалежним від суб’єкта історичної дії. Наука, що спочатку нами розглядалась як підстава формування проблем управління, у недалекому майбутньому може інтегруватись не тільки з навчанням та вихованням у єдиний освітянський процес, про що сьогодні йде мова, а й захопити у свій вир систему управління. Це варто вважати закономірністю глобалізаційного походження. Другий шлях - це тиск на систему управління з боку громадянського суспільства, яке нині інтенсивно трансформується в континентальну та планетарну цілісність. Саме ці соціальні структури створюють умови, що формують проблеми у структурі та функціонуванні системи управління, визначають морфологічні та функціональні її характеристики. 1.3.
