6.3. ВИБІР ГЕОФІНАНСОВИХ ПРІОРИТЕТІВ У ПРОЦЕСІ ІНТЕГРАЦІЇ ДО СВІТОГОСПОДАРСЬКИХ ФІНАНСОВИХ РИНКІВ

Одним із завдань державного реіулювання у сфері фінансів для країн з ринками, що формуються, є вибір геофінансових пріоритетів [4; 6; 8]. Лише кілька центрально- та східноєвропейських країн спромоглися вийти в період здійснення інтеграції на міжнародні фінансові ринки і стабільно посісти на них більш-менш гідне місце.

На вибір геофінансових пріоритетів значною мірою впливають вимоги щодо чесного ведення справ. Якщо раніше частина операцій могла здійснюватися через оффшорні території, на сьогодні їх значення зменшується, а загроза престижу країни, яка сама або через економічних агентів застосовує ці зони - все більшою. Оншорний бізнес справляє все більший вплив на вибір каналів проходження капіталів. У тих оффшорних зонах, де існує полегшений режим оподаткування та відкрита інформація, вводяться нові нормативні правила та обмеження, що, з одного боку, гарантують безпеку, надійність та безризиковість вкладів, а з другого, відповідають більш жорстким вимогам міжнародної спільноти щодо "чесної гри" на фінансових ринках.

Серед рішень, які приймаються на державному рівні управління, важливого значення набувають ті, що стосуються репатріації капіталів. Багато з країн вводять незначний рівень податку на репатрійовані кошти для того, щоб повернення капіталів набуло значного розмаху. Зокрема, Італія ввела лише 5%-й податок на репатріацію, в результаті значно пожвавився процес надходження коштів з інших країн, зокрема швейцарських банків^[6]*. Аналогічно збираються повернути кошти й інші європейські країни.

Набуває важливості проблема входження країни в світовий нормативно-правовий і процедурний простір функціонування фінансових ринків. Наближення умов роботи вітчизняних ринків до міжнародних стандартів передбачає реалізацію принаймні кількох заходів.

По-перше, потрібно узгодити монетарну політику держави з політикою, що проводиться країнами-партнерами (існуючими або потенційними). Це, передусім, означає введення обмежень на обсяг грошової маси для запобігання інфляційним процесам, уникнення великих бюджетних дефіцитів; кореляцію інструментів, що використовуються для реіулювання грошово-кредитного механізму країни тощо.

По-друге, важливим є проведення раціональної валютно- девізної політики. Зокрема, встановлюється курс національної грошової одиниці щодо валют країн-торговельних партнерів або світової (резервної) валюти, формуються авуари іноземної валюти, визначається міра втручання центрального банку на валютному ринку тощо. Велике значення має вибір оптимального режиму валютного курсу. Як зазначається в [ЗО, с. 7], країни з перехідною економікою повинні мати або дуже добрі підстави для вибору фіксованого режиму, або віддати переваїу плаваючому.

По-третє, необхідні розумна лібералізація капітальних рахунків і часткове зняття обмежень щодо потоків капіталу або відхід від політики жорсткого їх контролю. Україна не належить до інвестиційно привабливих країн. Отже, на певних етапах її економічного розвитку доцільно приваблювати інвестиції шляхом лібералізації ринків і допуску на нього різних учасників.

Так, в Угорщині, яка має найсильнішу і найбільш впливову банківську систему серед колишніх країн соціалістичного табору, у приватній власності перебувають 80% банківських активів, а у власності іноземних банків - 60% банківських ∏441h

активів. У Естонії і Латвії 85% загальних активів банківського сектора належать іноземним інституціям. У Болгарії частка зарубіжних партнерів фінансового ринку становить 80%, а в Чехії після завершення приватизації державних банків - більше 90% [ЗО, с. 35]. Водночас, при залученні потенціалу іноземних банків, крім позитивних моментів (надходження додаткових ресурсів, якісний менеджмент, кваліфікований персонал, можливість аутсорсиніу), виникає загроза експорту інфляції і вивезення капіталів за межі держави [12]. Особливо це питання загострюється при розвинених лібералізованих вторинних ринках цінних паперів.

Зрозуміло, що лібералізація потоків капіталів може призводити до негативних наслідків підвищення фінансових ризиків. Тому велика увага має приділятися пруденційному регулюванню банківської системи істворенню інституціональної основи цього реіулювання.

Формування інституціонального середовища передбачає:

- розроблення правової бази інтеграції з світовими фінансовими ринками, визначення початкових і структурних вимог створення фінансових інституцій;

- пруденційне реіулювання ведення справ, виконання операцій, введення обмежень на деякі види діяльності;

- впровадження бухгалтерських стандартів, гармоні­зованих з міжнародними; визначення повноважень аудиторів, у тому числі міжнародних;

- здійснення банківського нагляду, запровадження процедур перевірки діяльності фінансових установ на місцях, розроблення механізмів примусу, банкрутства, ліквідації [14, с.

- запровадження сучасних платіжних систем, забез­печення їх надійності, безперебійності в роботі тощо;

- підтримку і розвиток інформаційної фінансової інфраструктури.

Органи державного реіулювання мають також зосереджувати уваїу на формуванні та стабільному розвитку певних стратегічно важливих фінансових ринків. Зокрема ринок державних цінних паперів як складова ринку капіталів має виконувати, принаймні, такі функції: випуск інструментів запровадження керованої монетарної політики; надання інструментарію для полегшення управління ризиком, а також забезпечення заставного механізму при формуванні внутрішнього та зовнішнього боріу.

Розвинуті ринки цінних паперів сприятимуть тран­сформації відносин власності, структурним перетворенням, зменшенню кредитного ризику, забезпечать доступ до фінансових ресурсів більш широкого кола учасників фінан­сових ринків. Розвинений інструментарій ринку цінних паперів створює підґрунтя для взаємоперетину вітчизняних і міжнародних ринків та вдосконалення основних механізмів їх роботи.

Кардинальних змін потребує менеджмент основних учасників фінансових ринків. Сучасний стан їх розвитку висуває нові вимоги до організації роботи, принципів побудови їх роботи, інформаційної доступності, аналітичності рішень, професійності кадрового складу, його вміння творчо вирішувати нагальні та перспективні проблеми.

Кожне рішення у фінансовій політиці може рикошетом позначатися на багатьох інших сферах життєдіяльності суспільства. Зростає важливість кожного рішення незалежно ∏ 443 h від того, прийнято воно працівником низової ланки чи керівником вищого щабля управління. Особливого значення набувають такі ознаки ефективного менеджменту, як відданість корпоративній культурі, спрямованість на реалізацію концепції соціально-етичного маркетиніу, оптимізація структури виробничо-економічних зв'язків. Змінюючи фінансову структуру нових компаній, можна отримати значно більш політично прийнятний варіант вирішення проблем безробіття і комерціалізації технологій, ніж "витискуючи" рішення щодо створення більш гнучкого ринку праці [34, с.

Зазначимо, що неабияку роль у фінансовій політиці відіграє підведення раціонального фундаменту під такі рішення, які б послабляли негативний ефект від дії факторів, що безпосередньо не належать до сфери впливу фінансової політики. Рішення щодо реіулювання, наприклад, обіїу цінних паперів, що стосуються безпосередньо роботи фондового ринку, можуть значною мірою впливати на підвищення рівня доходів населення та активізацію його інвестиційної активності.

Отже, в умовах інтеграції фінансових процесів важливо сформувати самодостатнє фінансове середовище з розвинутою інфраструктурою, яка здатна протидіяти глобальним чи локальним кризовим явищам. Серцевиною цієї системи має стати потужний аналітичний центр, який би оцінював економічні рішення, що приймаються на національному та міжнародному рівнях, їх наслідки та вплив на деструктуризацію національної економіки.

До показників, які могли б використовуватися для оцінки рівня розвитку фінансових ринків, а також процесів глобалізації фінансового середовища, слід віднести такі, як індекс мобільності капіталу (за методикою розрахунку, -------------------------- 1 444

запропонованою А.Тейлором), співвідношення між рівнями національних заощаджень та інвестицій; співвідношення цін на ідентичні фінансові активи, що мають обіг на різних фінансових ринках; загальний рівень капіталізації національного ринку порівняно з ринками інших країн (порівнюваних за обсягами ВНП); різниця у рівнях процентних ставок у різних країнах світу.

Державне реіулювання формування і розвитку ефективної фінансової системи в Україні є необхідною умовою побудови громадянського суспільства. Прозора за механізмом дії фінансова система дасть змоіу підвищити довіру до фінансових інститутів та інститутів державної влади загалом.

Для формування політики держави, спрямованої на наближення параметрів роботи фінансової системи до параметрів певного економічного регіону необхідно з'ясувати основні відмінності, характерні для фінансового ринку, до якого прямує національна фінансова система.

Основна концепція у побудові європейської структури фінансового ринку пов'язана із забезпеченням стабільності його роботи. Інституціональною основою Європейського Союзу є пакт стабільності і зростання. Крім того, Ма­астрихтською угодою закладено принципи побудови грошової системи, досягнення "неінфляційного зростання" країн регіону. Цій меті підпорядковані грошово-кредитна політика, що запроваджується національними урядами, та комунітарна монетарна політика ЄС. Однак як видно з даних економічного розвитку ЄС за останні роки, ця мета реалізується на шкоду гнучкості, підвищенню продуктивності праці, внутрішньому споживанню та інвестуванню, досягненню більш високих темпів економічного зростання.

У європейській фінансовій системі відводиться значна роль у побудові системи державного контролю за діяльністю реального сектора, а також державним реіулятивним фінансовим органам. Реалізація таких завдань досягається за рахунок того, що в низці країн (зокрема Франції, Німеччині) держава володіє ключовими компаніями та фінансово- банківськими установами. Значна увага приділяється інституту золотої акції, хоча використання цього інституту не вітається в ЄС. Отже, система державного реіулювання органічно входить у систему менеджменту компаній, на відміну від північноамериканських країн, де створюються державні органи контролю, що формують надбудову - реіулюючу інфраструктуру - над фінансовим сектором.

Державні органи в Європі посилено впливають на встановлення стандартів, причому йдеться не лише про фінансові, а й соціальні стандарти, що визначають менеджмент всередині фінансових інституцій, а також на продуктивність праці, кредитну активність, ризики, пов'язані з фінансуванням економіки тощо. В Європі нижча продуктивність праці, ніж у США, що призводить до зниження віддачі від вкладеного капіталу. Відтак, кризи в Європі, особливо спричинені фінансовими негараздами, мають більш затяжний характер.

Зазначимо, що європейський вибір значною мірою зумовлює толерантне ставлення до вимог запровадження нових фінансових інструментів. Особливістю європейських ринків є їх досить консервативний характер. Європа менше, ніж США чи Японія, схильна до запровадження інновацій. У 2006 р. валові внутрішні інвестиції на науково-дослідні роботи у 27 країнах Європи становили 213 млрд евро. З 2005 р. ці витрати зросли на 4% у реальному вимірюванні, а за період між 2000-2006 рр.

- на 14,8%. Незважаючи на більш інтенсивне зростання витрат в Європі порівняно зі США (14,8% проти 10,1% за аналогічний період), витрати на науку в регіоні складають лише 71.4 % від загальних витрат на науку в США. Для порівняння: Японія збільшила витрати на науково-дослідні роботи за цей же період на 21,9%, а інтенсивність цих робіт - на 11,5%. Багато у чому збільшення витрат залежить від джерела фінансування. Зокрема, інтенсивність науково-дослідних робіт в Китаю збільшилась у 2006 р. порівняно з 2000 р. на 50% головним чином за рахунок фінансування цієї сфери бізнесом, внесок якого становить майже 1% від ВВП. [23, с.19-20]. Для українського ринку це означає, що його учасники при входженні в ЄС можуть оперувати обмеженою кількістю інструментів, які є досить консервативними. Це стосується такого досить ризикованого інструменту, як деривативи, які на європейському ринку значно менш розповсюджені, ніж на американському. Консерватизм фінансових ринків Європи позначається і на роботі фінансових структур. Такі інституції, як венчурні компанії та фонди, інвестиційні компанії та фонди посідають менш важливе місце, ніж комерційні банки у переважній більшості європейських країн. Отже, нерозвиненість окремих видів фінансових інституцій та інструментів, а також відсутність деяких з них в Україні більш прийнятна на європейському ринку, ніж на північноамериканському.

Концепція вибору українською державою вектора інтеграції в європейський фінансовий простір набуває конкретних рис. Розробляються етапи європеїзації фінансової діяльності в Україні, що передбачає підготовку, інтер­націоналізацію та гармонізацію [13; 19; 20; 22].

Етап інтернаціоналізації передбачає поширення діяльності зарубіжних інституцій в Україні та українських -------------------------------------------- 447 І----------

- на міжнародних фінансових ринках. Цей етап передбачає наявність відкритості фінансових ринків, достатній рівень їх капіталізації, укрупнення фінансових інституцій, існування широкого кола інструментів, поширених на міжнародних фінансових ринках, і законодавче закріплення правил обіїу та процедур їх застосування.

На сьогодні найбільш разючі зміни відбуваються на фондовому та страховому ринках. Активізується вихід українських учасників на світові ринки і входження компаній на ринки України. Українськими емітентами застосовуються такі інструменти, як глобальні депозитарні розписки (GDR), різні форми єврооблігаційних позик, залучаються консорціумні кредити.

Підготовка до третього етапу передбачає гармонізацію українського законодавства з європейським, досягнення відповідного рівня фінансової культури та менеджментської практики.

Серед найважливіших директив ЄС, що вреіульовують питання поліпшення банківської практики та нагляду, особливого значення набувають зазначені нижче.

Директива 2000/12 ЄС Європейського Парламенту та Ради від 20 березня 2000 р. - регламентує започаткування діяльності кредитних установ та подальше здійснення їх діяльності;

Директива Ради 86/635/ЄЕС від 8 грудня 1986 р. - забезпечує узгодження форм та змісту річної звітності фінансових установ, зокрема, балансу та звіту про прибутки та збитки;

Директива Ради 89/117/ЄЕС від 13 лютого 1989 р. - містить зобов'язання стосовно публікації річної фінансової звітності філіями кредитних і фінансових установ, що засновані в державі-члені ЄС, а головні установи яких знаходяться поза межами цієї держави;

Директива 94/19/ЄС Європейського Парламенту і Ради від ЗО травня 1994 р. - вреіульовує питання гарантування депозитів вкладникам кредитних установ і забезпечення стабільності фінансової системи загалом, підвищення рівня довіри до неї з боку населення;

Директива 2001/24/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 4 квітня 2001 р. - містить систему положень щодо реорганізації та ліквідації кредитних установ та її філій у інших державах-членах ЄЄ;

Директива 97/5/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 27 січня 1997 р. - регламентує внутрішні та транскордонні кредитні перекази.

Перелік найважливіших директив ЄЄ щодо реіулювання ринку капіталів включає такі:

Директиву 2003/6/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 28 січня 2003 р., що вреіульовує питання інсайдерських операцій і маніпуляцій на ринку;

Директиву 2001/34/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 28 травня 2001 р., що визначає порядок допуску цінних паперів до лістиніу на фондовій біржі та надання публічної інформації про цінні папери;

Директиву 98/26/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 19 травня 1998 р., що містить інформацію про системи розрахунків по цінних паперах;

Директиву 97/9/ЄС Європейського Парламенту і Ради від З березня 1997 р. - визначає інвестиційні компенсаційні схеми;

Директиву 93/22/ЄЕС від 10 травня 1993 р., що вреіульовує питання розвитку інвестиційних послуг на ринку цінних паперів;

Директиву 93/6/ЄЕС від 15 березня 1993 p., що визначає відповідність капіталу інвестиційних компаній та кредитних інститутів;

Директиву 89/298/ЄЕС від 17 квітня 1989 р., яка узгоджує процеси складання, перевірки та розповсюдження проспектів емісії цінних паперів, які підлягають опублікуванню з метою їх подальшого обіїу;

Директиву 2009/138/ЄС (Solvency II) від 22 квітня 2009 року, прийняття якої означає фундаментальний перегляд режиму достатності капіталу в галузі страхування Європейського Союзу. Основною метою є створення загальноєвропейських вимог до капіталу та стандартів управління ризиками, які будуть застосовуватись замість вимог Solvency І;

Рекомендацію Європейської Комісії від ЗО квітня 2009 № 2009/384 щодо політики заохочення працівників у секторі фінансових послуг;

Директиву Ради 85/611/ЕЕС від 20 грудня 1985 року щодо узгодження законів, підзаконних та адміністративних положень, що стосуються інститутів спільного (колективного) інвестування в цінні папери, що підлягають обіїу (ICI);

Директиву 95/26/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 29 червня 1995 року про внесення змін до Директив 77∣7SQ∣ ЄЕС та 89/646/ЄЕС у сфері кредитних установ, Директив 73/239/ ЄЕС та 92/49/ЄЕС у сфері страхування, не пов'язаного з життям, Директив 79/267/ЄЕС та 92/96/ЄЕС у сфері страхування життя, Директиви 93/22/ЄЕС у сфері інвестиційних компаній та Директиви 85/611/ЄЕСу сфері інститутів спільного інвестування у цінні папери (ICI), з метою посилення пруденційного контролю;

Директиву 97/7/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 20 травня 1997 року про захист прав споживачів в дистанційних контрактах;

Директиву 2002/65/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 вересня 2002 року про дистанційний маркетинг споживчих фінансових послуг та внесення змін до Директиви Ради 90/619/ЄЕС та Директив 97/7/ЄС та 98/27/ЄС;

Директиву 2002/87/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 16 грудня 2002 року про здійснення додаткового нагляду за кредитними установами, страховими компаніями та інвестиційними фірмами, що входять до фінансового конгломерату;

Директиву 2004/39/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 21 квітня 2004 року про ринки фінансових послуг, що вносить зміни в Директиви Ради 85/611/ЄЕС і 93/6/ЄЕС та Директиву 2000/12/ЄС Європейського Парламенту та Ради і припиняє дію Директиви Ради 93/22/ЄЕС;

Директиву 2007/44/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 5 січня 2007 року що вносить зміни в Директиву Ради 92/49/ЄЕС та Директиви 2002/83/ЄС, 2004/39/ЄС, 2005/68/ ЄС та 2006/48/ЄС стосовно процедурних правил та критеріїв розсудливої оцінки придбань та збільшення часток участі у фінансовому секторі;

Директиву 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008 року про кредитні угоди для споживачів та про скасування Директиви Ради 87/102/ЄЕС;

Директиву 2009/110/ЄЕС Європейського Парламенту та Ради від 16 вересня 2009 року щодо започаткування діяльності та її ведення установами, які проводять електронні розрахунки та пруденційного нагляду за ними та що вносить зміни до

директиви 2005/60/ЄЕС та директиви 2006/48/ЄЕС та про скасування директиви 2000/46/ЄЕС;

Директиву Ради 78/473/ЕЕС від ЗО травня 1978 року щодо узгодження законів, підзаконних та адміністративних положень стосовно співстрахування у Співтоваристві;

Директиву Ради 87/344/ЕЕС від 22 червня 1987 року щодо узгодження законів, постанов та адміністративних положень стосовно страхування судових витрат;

Директиву Ради 91/674/ЕЕС від 19 грудня 1991 року щодо річних звітів та консолідованих звітів страхових компаній;

Директиву 98/78/ЄЕС Європейського Парламенту та Ради від 27 жовтня 1998 року щодо додаткового нагляду за страховими компаніями в страховій групі;

Директиву 2001/17/ЄЕС Європейського Парламенту та Ради від 19 березня 2001 року стосовно заходів щодо відновлення платоспроможності та ліквідації страхових компаній;

Директиву 2002/83/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 5 листопада 2002 року про страхування життя;

Першу Директиву Ради 73/239/ЄЕС щодо узгодження законів, підзаконних та адміністративних положень стосовно започаткування та ведення діяльності з прямого страхування, іншого ніж страхування життя;

Директиву 73/240/ЄЕС Ради Європейських співтовариств від 24 липня 1973 року щодо скасування обмежень свободи підприємництва в сфері прямого страхування, іншого, ніж страхування життя;

Директиву Ради 92/49/ЄЕС від 18 червня 1992 року щодо узгодження законів, підзаконних та адміністративних положень, які стосуються прямого страхування, іншого, ніж страхування життя, та про внесення змін до Директив 73/239/ ∏452 h

ЄЕС і 88/357/ЄЕС (третя Директива, яка стосується страхування, іншого, ніж страхування життя;

Директиву 2002/13/ЄЕС Європейського Парламенту та Ради від 5 березня 2002 року, що вносить зміни до Директиви Ради 73/239/ЕЕС у частині, яка стосується вимог до маржі платоспроможності компаній, що здійснюють страхування, інше, ніж страхування життя;

Директиву Ради 64/225/ЄЕС від 25 лютого 1964 року щодо скасування обмежень на свободу здійснення підприємницької діяльності і свободу надання послуг у сфері перестрахування і ретроцесії;

Директиву 2005/68/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 16 листопада 2005 року про перестрахування та що вносить зміни до Директив Ради 73/239/ЄЕС, 92/49/ЄЕС як і Директив 98/78/ЄС та 2002/83/ЄС;.

Директиву 2001/24/ЄЕС Європейського Парламенту та Ради від 4 квітня 2001 року стосовно заходів щодо відновлення платоспроможності та ліквідації кредитних установ;

Директиву 2006/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 14 червня 2006 року про започаткування та здійснення діяльності кредитних установ;

Директиву 2003/41/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 03 червня 2003 року про діяльність та нагляд за установами професійного пенсійного забезпечення.

Отже, система європейських директив визначає особливі вимоги до формування національних фінансових ринків, і це є поштовхом до внесення певних коректив і вдосконалень у вітчизняні нормативні акти.

Загальна оцінка рівня адаптації може бути такою. Найбільш вдалі кроки зроблено у напрямі формування банківської системи та нагляду за нею. Зазначимо, що у ∏ 453 h

чинному законодавстві України враховано основні вимоги щодо функціонування банківського сектора, зокрема: обов'язкове ліцензування банківської діяльності; мінімальний розмір статутного капіталу для банків, що здійснюють свою діяльність на території всієї України; вимоги щодо рівня основного та додаткового капіталу; вимірювання структури капіталу; зважу­вання ризиків кредитної установи; володіння істотною часткою капіталу чи права голосу; обмеження щодо великих ризиків; гарантування вкладів фізичних осіб.

Серед основних документів, які створюють підґрунтя для адаптаційного процесу, слід назвати підписану 16 червня 1994 р. Угоду про партнерство та співробітництво між Європейським співтовариством та Україною, Указ Прези­дента України "Стратегія інтеграції України у Європейський Союз" №615/98 від 11 червня 1998 р., постанову Кабінету Міністрів України "Концепція адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" №1496 від 19 серпня 1999 р., Послання Президента України Верховній Раді "Євро­пейський вибір. Концептуальні основи стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 рр.". Розроблена "Концепція загальнонаціональної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС", Закон України "Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу".

Крім законодавчої інфраструктури, слід звернути уваїу на розроблення відповідної інституційної надбудови. Постановою Кабінету Міністрів України № 1773 від 12 листопада 1998 р. було створено Міжвідомчу координаційну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС. При Президентові України з кінця серпня 2000 р. функціонує Національна рада з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Створено також Центр порівняльного права і Центр перекладів актів європейського права.

Незважаючи на вжиті заходи, залишається багато питань, що потребують доопрацювання. Передусім йдеться про подальше поліпшення практики корпоративного управління; введення нових інструментів грошово-кредитної політики, що поширені на європейському просторі, вдосконалення менеджменту більшості з українських фінансових інститутів і, що найважливіше, забезпечення адекватного рівня доходів населення. На сучасному етапі, на наш погляд, слід зосередити уваїу передусім на прийнятті таких нормативно-законодавчих актів, які б узгоджувалися з європейським і не суперечили його основним нормам. На жаль, і дотепер трапляються приклади прийняття нормативних актів, основні положення яких не узгоджені з європейськими нормами.

Особливу уваїу слід приділяти роботі Європейської комісії в галузі розвитку фінансової інфраструктури, яка набула розмаху після 2005 р. У цьому напряму розроблено і прийнято два значимих акти. Першим з них слід згадати Звіт Джованні, який визначає бар'єри, що існують в системі побудови глобалізованої інфраструктури і шляхи елімінації цих бар'єрів. У квітні 2004 р. Комісія прийняла Комюніке, яке встановлює базові принципи роботи органу у цій сфері й визначає систему дій щодо поліпшення торговельного середовища і системи прийняття рішень та проведення розрахунків. З цією метою було установлено три робочі групи високого рівня управління, які визначатимуть порядок розрахунків, кліриніу та проведення торгів з фінансовими інструментами [26]. Український уряд поставлений перед завданням підтягнути рівень розвитку комунікативної інфраструктури, розпочати кардинальну зміну

системи розрахунків, яка знаходиться на досить низькому рівні порівняно з європейською.

Як один з прикладів рішень, що суперечать європейському законодавству, можна навести роботу державних органів з введення інституту "золотої акції". У 2003 р. Фонд держмайна Україна розпочав процес введення механізму "золотої акції" для державних підприємств та тих, що готуються до приватизації. Це дає змоіу зберігати вплив держави на рішення, що приймаються на стратегічних об'єктах навіть тоді, коли вона не матиме частку власності у приватизованій компанії. Водночас, у Європейському Союзі останнім часом порушуються судові справи проти деяких країн, які засто­совують цей механізм. Єврокомісія вважає, що інститут "золотої акції" суперечить вимозі вільного переміщення капіталу, що занотовано в Римській угоді від 1957 р. та підтверджено в Амстердамській угоді 1997 р. У положенні, що наводиться при цьому, проголошується, що "забороняється протидіяти віль­ному обіїу капіталу між країнами-членами союзу, включаючи прямі інвестиції у підприємства, фінансові інститути й об'єкти нерухомості".

Отже, в Україні має бути проведена значна робота не тільки у плані формування певної фінансової системи, а передусім кардинальної зміни її соціально-економічного стану, формування "м'якої" інфраструктури - створення атмосфери довіри до фінансових інституцій, а відтак - нарощення вкладів населення. Щодо юридичних осіб, то їх поступове збільшення, рівно як і зростання масштабів діяльності, виведення рахунків з тіньового сектора сприятимуть досягненню більш співставних значень монетарних показників України і європейських країн.

Для нашої держави низка параметрів розвитку європейських країн старого складу є недосяжними. Однак, Н456 Щ

порівнюючи стан нашої економіки з рівнем макроекономічних і фінансових показників 10-ти країн, що ввійшли в ЄС у 2004 р., зазначимо, що розрив є значно меншим. Отже, здається важливим вивчення фінансової системи та політики тих країн, що спромоглися вступити до ЄС. Аналіз процесів адаптації економіки цих країн до вимог спільноти, досвід гармонізації національного законодавства, поступової лібералізації фінансових ринків, наближення структури грошових агрегатів тощо могли б допомогти нашій країні знайти вірний напрямок у стратегіях і тактиках наближення до ЄС.

Для поширення процесів інтернаціоналізації фінансової діяльності у країнах-претендентах оцінюється лібералізація фінансових ринків країн, що претендують на входження до Європейського Союзу, їх відкритість європейським інституціям. Слід звернути уваїу на кілька систем оцінок. ЄБРР проводить оцінку країн-реціпієнтів, що отримують його кошти, у сфері приватизації, лібералізації, реформування фінансового сектора та загальної інфраструктури. Ці оцінки узагальнюються та публікуються в щорічному звіті ЄБРР "Економіка перехідного періоду". Згідно з оцінками 2003 р. безперечним лідером за рейтингом щодо малої приватизації та проведення реформ стала Угорщина, наступні місця посіли Чехія, Естонія, Польща, Латвія, Литва, Словаччина, Словенія. Однак в усіх цих країнах спостерігається недосконалість якості державного управління, недостатня глибина та ширина фінансових ринків [24]. Ознайомлення з побудовою економік цих країн дасть змоіу проаналізувати слабкі місця кожної з цих країн, співставити з результатами рейтиніу і визначити прийнятні шляхи побудови та розвитку економічної системи України. Це є важливим завданням наукової фінансової інфраструктури.

З метою отримання оцінки фінансового сектора країн- претендентів ЄБРР розраховує також кілька індексів, що включають показники ефективності проведення банківської реформи, фінансового реіулювання, ступінь розвитку фондового ринку (табл. 6.1). Важливо порівняти ці показники у країн - нових членів ЄС напередодні їх вступу до інтегрованої спільноти. Як видно з наведених даних, новим європейським фінансовим ринкам був властивий помірний рівень лібералізації процентних ставок й індексу фінансового реіулювання.

Таблиця 6.1 Індексна оцінка лібералізації банківського сектора в країнах- претендентах напередодні вступу до ЄС

ⁱTiWAuux побудована за даними: EBRD, Transition Report, 1999.

**- індекс має оцінку від 1 до 4+ (найбільше значення)

Значна увага приділяється аналізу валютної системи країн-претендентів на входження у Європейський Союз. Це пов'язано з особливою функцією Європейського центрально­го банку як центрального банку сукупності країн спільноти, що потребує розроблення і запровадження єдиної монетарної політики. Крім того, функція контролю валютних операцій є іманентною будь-якому центральному банку країни, через яку він впливає на механізм створення платіжних засобів, зовнішньоекономічні операції тощо.

Особливо важливим є питання щодо прийнятого режиму курсоутворення й політики, що проводиться відносно збереження рівня золотовалютних резервів (табл. 6.2). Це важливо для визначення спроможності країни виконувати вимоги ЄЦБ стосовно обов'язкових (мінімальних) резервів, що, у свою черіу, використовуються для стабілізації процентних ставок грошового ринку, контролю за грошовою масою, управління її ліквідністю тощо.

Таблиця 6.2 Режими валютних курсів в країнах-претендентах на входження в Європейський Союз та в Україні [ЗО, с. 47]

Продовження табл. 6.2

Дані таблиці 6.2 показують, що більшість країн-претен- дентів за 7-8 років до вступу в ЄС вибрала плаваючий режим встановлення валютного курсу (керованого чи "брудного" плавання) з метою зменшення тиску на резерви, запобігання інфляційним процесам, прив'язки до міжнародних валют або валют європейських країн. Це дало змоіу кожній з цих країн накопичити валютні резерви і тим самим створити резерв для підготовки до виконання вимог ЄЦБ.

Намагання посилити процеси інтеграції, особливо в європейському регіоні, є обґрунтованими. Європа зараз відчуває напрочуд великі негативні наслідки останньої фінансової кризи, які окреслюють досить погані перспективи для країн-членів ЄС. Зокрема, серед 10 країн з найнижчими темпами економічного зростання, як передбачав The Economist на 2011 р., шість буде в Європі, зокрема Ірландія, Португалія та Греція - з від'ємними темпами зростання, а Іспанія, Італія та Ісландія - з темпами зростання менше 1 %. На 2011 р. видання дало такий загальний прогноз: 1,4% економічного зростання в єврозоні, 1,3 % - для Японії і 2,6% - для США [25]. Отже, інтеграція може допомогти вирішити деякі болючі питання, пов'язані з виходом із кризи.

Отже, процеси інтеграції та конвергенції вже охопили багато країн Східної Європи і підходять до кордонів України. Зусилля уряду нашої країни переважно мають бути спрямовані на формування національної ідентичної культури, яка б органічно вписувалась у європейський простір та забезпечувала подальше входження держави до міжнародної спільноти.