ВИСНОВКИ
В роботі, на підставі дослідження багатого творчого наукового філософського доробку, було розкрито сформовані завдання й отримано науково-обгрунтовані результати. У філософському доробку, залежно від переважання духовних чи матеріальних аспектів традиції, спостерігаються відмінності у спрямованості наукових напрямів.
Некоректним виступає ототожнення традиції з процесом спадкоємності, властивим природній і соціальній формам руху матерії, з соціокультурною спадщиною, яка акумулює накопичений досвід у ході історичного розвитку, зі сферою суспільної психології без урахування матеріального аспекту буття традиції. Розуміння традицій як самостійних видів суспільних відносин або рівнів суспільної свідомості не розкриває їх сутності, а є відображенням багатоманітності форм дії традиції в системі соціальної життєдіяльності. Процеси історичної пам’яті, соціального досвіду та зв’язку у своїй взаємодії формують механізм функціонування традиції, але всі вони ширші, ніж саме поняття «традиції». На думку автора, традиція є узагальненням відносно сталих соціальних дій, що регулярно і тривало повторюються, загальноприйнятих і загальнозначущих способів, форм і результатів діяльності як забезпечення відтворення у саморозвитку суспільства.Вивчення поняття «традиціоналізм» дозволяє зробити висновок про потребу синтезу підходів до всебічного розуміння поставленої проблеми. Стає зрозумілим, що традиціоналізм, як філософська проблема, протиставляє сучасній цивілізації та індустріальному суспільству традиційний лад. Традиціоналізм спрямований проти сучасного стану культури й суспільства, що критикують цей стан у зв’язку з його відхиленням від якогось реконструйованого або спеціально сконструйованого взірця, заснованого на споконвічній ідеальній соціокультурній моделі з езотеричним виявом. Загалом традиціоналістичний світогляд має декілька відгалужень: інтегральний традиціоналізм, фундаментальний консерватизм, консервативна революція.
Отже, стає можливим подання авторського визначення: традиціоналізм є філософською концепцією, яка протиставляє сучасній модернізації суспільства традиційний устрій, що полягає в ідеалізації й абсолютизації традиції.Традиція займає важливе місце у соціальній організації сучасного суспільства. Світові модернізаційні зрушення породили глобалістські концепції та зумовили зміни соціальної структури соціуму. У реформаційних процесах зростає суспільна потреба в незмінності буття, виникає необхідність відродження й встановлення традиційних видів господарювання та культурної практики. Традицію використовують як форму збереження й передавання наступним поколінням духовної культури, як важливий елемент виховання народу. Завдяки таким складовим як принцип історичної тяглості та супротив змінам, традиції видаються найстабільнішим елементом національної культури, який важко підлягає змінам та не піддається маніпуляціям. А питання ідентичності визнає традицію елементом, який забезпечує інтегральність національної спільноти.
Комплексний розгляд теоретичних проблем сучасного традиціоналізму показав, що більшість проблем становлення сучасного українського суспільства в умовах постіндустріалізму сприймаються на тлі зростаючої необхідності підтримки стабільності в суспільстві й забезпечення соціальної справедливості. Специфічні умови модернізації породили нові, невідомі проблеми, які потребують підтримки сталості внутрішніх соціальних систем. Діалектичний взаємозв’язок традицій і новаторства є чинником розвитку суспільства як причинно-наслідкова взаємозумовленість й одна з рушійних сил даного процесу. Стає зрозумілою необхідність звернення уваги на внутрішні фактори здійснення процесу розвитку порівняно з зовнішніми умовами середовища. Саме внутрішній потенціал і основа мають стати поштовхом, рушійною силою у виборі напряму розвитку. Прогресистські та традиційналістичні концепції сучасної соціальної трансформації виглядають обмежено. Традиційне і постіндустріальне суспільства мають більше спільного (наприклад, Японія), ніж відмінного, що дає змогу поєднання досвіду традиційного суспільства та постіндустріальних реалій.
Християнський традиціоналізм є складним поєднанням традиції й релігійної догматики, що допускає недоторканість традиції незалежно від будь-яких змін, які відбуваються у світі. Православна філософія влади пов’язана з концепцією православного царства, у якому головним є «спільна справа». Західноєвропейські християнські концепції пов’язані з духовними пошуками людини Нового часу та реформаційними процесами. Незважаючи на вплив антитрадиційних течій, сакральні ідеї вироблені ранньою християнською традицією, зберігаються й у реформованих церквах. Подальшу трансформацію ставлення до християнської традиції можна визначити як її раціоналізацію і модернізацію. Пов’язаний з духовними процесами епохи Просвітництва, теологічний модернізм став засобом захисту християнської релігії від тиску просвітницьких ідей, довівши її культурно-історичну значущість. Новий постмодерністський світогляд впливає на існуючу християнську традицію в контексті глобалізаційних процесів, пов’язаних з використанням сучасних механізмів передачі інформації й зміною традиційних засобів християнського впливу. Тим часом, сфера церковного життя залишається переважно традиційною, незважаючи на активні процеси трансформації. Сучасне християнство у розмаїтті його конфесійних проявів з універсальної всеохоплюючої моделі перетворюється на складову плюралістичного соціуму.
Українські романтики ХІХ ст., як апологети традиціоналістичної моделі, вбачали у традиції головне джерело національного самопізнання, а її збереження умовою подальшого існування етносу. Українські романтики сформували нове на той час розуміння цінності знання, яке полягає у тлумаченні сучасних процесів через минуле та у передбаченні майбутнього розвитку. Минуле є втіленням істинного ідеалу, осягнути який можна через вивчення міфічної спадщини та традицій українського народу, що мають національний характер й крізь час несуть у собі вічні проблеми буття, формуючи духовність етносу. Дотримання традицій робить цей процес сталим і безперервним, сприяючи становленню цілісної національної свідомості.
Незважаючи на звернення у минуле, український романтизм не був супротивником новаторства, в основу новацій романтизм ставить розуміння традиції. З початком ХХ ст. український традиціоналізм відходить від романтизму, радикалізується та отримує розвиток у вигляді інтегрального націоналізму. Націоналізм є складною філософською теорією та ідеологічною практикою, тісно пов’язаною з концепціями консерватизму, лібералізму та правим або лівим радикалізмом. Український націоналізм необхідно розглядати, передусім, як категорію, за допомогою якої визначається явище чи сукупність явищ, що мають спільні характерні ознаки. Фундаментальними засадами українського націоналізму є незалежність, державність і соборність української нації.Ідеї українського традиціоналізму сформульовані у ХХ ст., окреслили основні засади функціонування українського суспільства, що полягають у відродженні споконвічної традиції народу, вольовому чиннику та солідаристській організації суспільства. Аналіз соціальної концепції Ю. Липи виявив важливе значення проблем співвідношення української духовності, національної свідомості та самосвідомості українців. Виявивши важливі риси характеру українського народу, він встановив значення українських традицій в процесі націєтворення, які організовують структуру української солідаристської культури заснованої на ідеях української землі та українського духу. Значною й актуальною сьогодні є геополітична стратегія українського народу на вісі «Південь-Північ», реалізація якої має відбуватися в соціально-економічній, транскордонній, культурній та політичній сферах. Критичний підхід виявив відсутність у багатьох з розглянутих ідей соціальної перспективи впровадження в сучасному українському суспільстві.
Дослідження українського традиціоналізму показало, що волюнтаризм, як філософсько-методологічна настанова, є його базовим чинником. Встановлено, що основними ідейними принципами, на яких побудована світоглядна основа Д. Донцова, є: самобутність України як нації; її органічна єдність із західноєвропейським світом, заперечення українських духовних течій XIX ст.
і їх реформації у XX ст., висунення постулату нового психологічного типу українця, домагання витворення серед українців нової провідної верстви, ідеал сильної, вольової людини. Утворюючи ідеал сильної людини, Д. Донцов поєднав концепції волі до життя А. Шопенгауера та волі до влади Ф. Ніцше. Соціальне значення українських волюнтаристичних ідей не тільки в усвідомленні реальності феномену боротьби, а в очищенні свідомості від бачення світу тільки крізь призму соціальної справедливості й економічного оптимістичного фаталізму.У ході дослідження встановлено, що найбільш важливою системною концепцією українського традиціоналізму є націократична модель соціальної організації українського суспільства, запропонована М. Сціборським. Ця модель розглядає традиціоналізм як уособлення духовної єдності індивідів, згуртовану на національних почуттях та традиціях. Економічний солідаризм підводить під національну солідарність економічний устрій – державний синдикалізм, що є об’єднанням людей за принципом їхньої професійно-господарської спеціалізації для захисту своїх професійних інтересів. Як і у інших представників українського традиціоналізму, розуміння поняття «нації» у націократичній ідеології спирається на ірраціональний за своїм характером спіритуально-волюнтаристичний світогляд, такому, що головними підставами й двигунами життя нації вважає її дух і волю до творчості та боротьби. Окремі ідеї запропоновані у солідаризмі, мають неабияку актуальність і в сьогоденні. Зокрема, звернення до традиції як основи духовності українського народу, збалансування приватної та державної власності в інтересах усього суспільства, реформування системи професійних організацій (спілок), система перерозподілу влади між представницькими органами різних рівнів. Проте, в умовах регіональної поліетнічності сучасного українського суспільства виглядає нездійсненою сама система соціального націоналізму.
Розглянуті філософські ідеї є завершеною соціальною концепцією українського традиціоналізму, що засновані на волюнтаризмі, елітаризмі, теорії нації та солідаристському ґрунті, що їх породили 20–30 рр.
ХХ ст. Вони сформували концептуальну основу універсальних соціально-філософських ідеологічних моделей українського державотворення. Ці ідеї мають суперечливу з погляду сучасності соціальну природу й ґрунтуються на характерному для першої половини ХХ ст. принципі тоталітаризму та ірраціональності.Аналіз сучасного українського традиціоналізму виявив, що нині для нього головним є пошук відповіді на питання щодо подальших шляхів консолідації української нації, визначення її стратегічних векторів, а також формування відповіді на актуальні виклики глобалізованого сьогодення в дусі національного світобачення, світорозуміння та світовідчуття, пов’язаного з подальшим суспільно-державним осмисленням багатоаспектних значень сучасної української національної ідеї. Проблеми соціальної організації буття нації та її історичного розвитку залежать від особливостей менталітету українців, від рівня впливу нації на власне буття, від її сучасної духовної та суспільної інтеграції.