ВСТУП
Процеси трансформації сучасного українського соціуму засвідчили – модернізаційні зміни перехідного періоду не мають успіху без відповідності цінностям та моральним установкам, що складають духовну основу суспільства.
В процесі поступу суспільства до нового постіндустріального ладу набуває вагомості та отримує популярність традиціоналістський інтелектуальний напрям. Фундаментальною особливістю традиціоналізму є апологетика традиційного суспільства та жорстка критика модерністських тенденцій сучасності. Він характеризується недовірою до просвітницької гносеологічної парадигми, зверненням до альтернативних шляхів пізнання.Інформаційна доба характеризується змінами у всіх сферах соціального буття соціуму. Постають нові форми суспільства, проходить реструктуризація виробничих відносин, влади й досвіду, на яких ґрунтується культура суспільства. Постіндустріальне суспільство кардинально відрізняється від індустріального відношенням до новаційних процесів у ньому. Основою сучасного розвитку українського соціуму поступово стає формування інноваційного середовища, яке продукує різні сфери суспільства. Соціокультурні зміни зумовлюють пошук моделі суспільних структур, створення соціальних форм, що забезпечать ефективне функціонування суспільства. Сьогодення України актуалізує необхідність соціально-філософського осягнення механізмів взаємодії та розвитку усіх сфер життєдіяльності, а також суспільних процесів спрямованих на трансформацію соціуму. Спостерігається розмаїття різнопланових тенденцій, які відображають складність, амбівалентність й непередбачуваність майбутнього. Українське суспільство інтегрується у загальноцивілізаційний процес, водночас проходячи у своєму розвитку стадії становлення, самопізнання, критичної самооцінки, усвідомлюючи свою осібність та давні традиції.
В умовах інформаційного суспільства традиційні національні цінності багатьом видаються архаїчними і незначущими.
Соціальні особливості початку XXІ ст., обстоювання народами права на самовизначення й сила опору уніфікаційним тенденціям з боку національних культур, змушують завжди тримати в полі зору як процеси світової глобалізації та інтеграції, так і діалектику етнічної й національної ідентичності. В умовах трансформації українського суспільства соціально-філософський аналіз традицій та традиціоналізму пов’язується з необхідністю пошуку чинників забезпечення усталеного соціального порядку та новаторської діяльності, спрямованої на впровадження інноваційних моделей подальшого розвитку України.Намагання осягнути значення традиції і традиціоналізму в розвитку суспільства визначили інтерес філософської науки до емпірично-описових і теоретико-концептуальних досліджень даного феномену. В давнину та в середньовіччі традиція розглядалась як моральний норматив, звичай, закон, дотримуючись якого, людина і суспільство набувають гармонії та порядку. М. Бердяєв, М. Вебер, М. Данилевський, Е. Дюркгейм, Т. Парсонс, П. Юркевич поглиблюють межі сприйняття традиції, з’ясовують необхідність пізнання різних видів традицій народів та держав. У періоди соціальних революцій традиція та традиціоналізм прирівнювались до регресу і перешкод у суспільному розвитку. В порівнянні з традицією новаторство вважалося більш прогресивним явищем у суспільному житті на шляху до цивілізації (К. Маркс, Ш. Монтеск’є та ін.). На підтвердження цього і назва – Модерн.
На сучасному етапі розвитку світового суспільства, що супроводжується – кризовими явищами породженими процесами трансформації індустріального суспільства, звернення С. Ейзенштадтом, М. Фуко, Є. Шацьким, Е. Шилзом, П. Штомпкою до дослідження традиціоналізму пов’язане з пошуком нових системних чинників стабільності сучасного соціуму, а також задля встановлення ефективного співвідношення традицій і новаторства в суспільному розвитку.
До пошуку традиційних джерел формування українського соціуму звертались українські романтики. Серед них були представники фольклорно-історичного романтизму Г.
Сковорода (від якого бере початок цей напрям), М. Максимович, I. Срезневський, П. Кулiш, M. Костомаров, М. Маркевич, Д. Бантиш-Каменський, І. Нечуй-Левицький; харківську групу романтиків представляють А. Метлинський, Л. Боровиковський, О. Корсун; галицька група – М. Шашкевич, I. Вагилевич, Я. Головацький, які заснували осередок «Руська Трійця»; київські романтики Т. Шевченко, М. Максимович, В. Забіла та інші.Соціальним та духовним функціям традиції в процесі організації суспільства й спадковій передачі накопиченого досвіду приділяли увагу радянські вчені Е. Баллер, Н. Денисюк, М. Закович, А. Першиц, Н. Сарсенбаєв, І. Суханов, Д. Угринович та ін.
Сучасна українська філософська наука представлена низкою науковців, які досліджують різні проблеми українського традиціоналізму (М. Попович, О. Забужко, О. Баган, Ю. Борисова, О. Власюк, Л. Волова, М. Голянич, Е. Германова де Діас, С. Гуменюк, В. Данилів, А. Дондюк, І. Дьяконов, Н. Ємельянова, С. Квіт, О. Климова, В. Коротеєва, Ю. Кравченко, О. Кравчук, В. Крисаченко, В. Лісовий, Е. Маркарян, Н. Наумова, Н. Пелагеша, Г. Піреєва, М. Степико, А. Стешенко, У. Хархаліс, Е. Холмогоров, М. Чугуєнко, О. Шейко, Е. Юрченко).
Серед праць згаданих науковців можна виокремити загально-методологічні проблеми: дослідження традиціоналізму як системи суспільного устрою, співіснування і взаємодії традиції та новаторства, об’єктивна взаємодія традиціоналізму в процесі утворення постіндустріального суспільства. Значущість цих розвідок велика – вони становлять теоретичну основу для подальших досліджень всебічного висвітлення проблем традиціоналізму в сучасних умовах.
Разом з тим, незважаючи на значну кількість наукової та публіцистичної літератури з даної проблеми, ступінь розробки теми запропонованого формату є недостатнім. Потребують додаткового висвітлення та поглибленого аналізу питання соціальної значущості традиціоналізму у процесі відродження української державності, його роль на сучасному етапі розвитку України.
Державотворча практика вимагає дослідження вже існуючих та творення нових ідей цього багатогранного процесу, пошуку принципово нових підходів до аналізу сучасних тенденцій у дослідженні такого складного явища як традиціоналізм.Теоретичну основу дослідження та рішення поставлених завдань становлять методичні розробки зарубіжних дослідників (М. Вебер, О. Дугін, Ш. Ейзенштадт, А. Макаров, Ф. Ніцше, А. Пігальов, Е. Шилз, А. Шопенгауер та інші) і українських вчених (М. Попович, О. Забужко, В. Воловик, Г. Дичковська, Н. Ємельянова, А. Стешенко, О. Шейко, Е. Юрченко та інші), в яких проаналізовано проблеми традиції та традиціоналізму в розвитку людської цивілізації з точки зору таких науково-методологічних напрямів як конструктивізм, примордіалізм, етносоціологія та інші. На особливу увагу заслуговують сучасні філософські, соціально-філософські, політологічні, соціологічні праці, в яких розглядаються якісно нові аспекти традиціоналізму, співіснування понять «традиція» та «модерн» у новому тисячолітті.
Специфіка теми і особливості визначеного предмета дослідження детермінували застосування наступних методологічних загальнонаукових та суто філософських засад. Загальнонаукові: системний підхід, в межах якого здійснюється комплексний аналіз проблеми; структурно-функціональний та генетико-історичний методи, які використовуються при експлікації провідних концепцій традиціоналізму; методи компаративістики, основу яких складає порівняльно-історичний принцип дослідження. До суто філософських відносимо методи феноменології та герменевтики, які дозволяють всебічно проаналізувати в історико-еволюційному контексті феномен традиції та традиціоналізму й передбачають їх філософське тлумачення, як передумови побудови авторської концепції.