Вступне слово

У світі багато незбагненного, але навіть те, що доступно нашому розумінню, людина часто наповнює ілюзіями та міфами. Омана реальністю завжди шкідлива, та найбільше спотворює свідомість психологічна фальш.

Люди, перебуваючи в полоні своїх звичних уявлень, не помічають кардинального впливу властивостей ­своєї психіки на якість власного життя, не усвідомлюють своєї відповідальності за це («Я такий з дитинства!») та не поспішають працювати зі своєю особистістю як з інструментом, що потребує настройки. Вони ладні міняти все, крім своїх фільтрів. В епоху квантової фізики лише одиниці з опитуваних на вулиці здогадуються включити в картинку того, чого вони хочуть добитись, особливості самого спостерігача, тобто себе як суб’єкта сприйняття. Ось і виходить: «хтось в калюжі бачить небо, а хтось калюжу», і ті, хто звик «порсатися в багнюці», робитимуть це і далі, не зважаючи на щасливі повороти долі. Це тільки здається, що песиміст, вигравши кругосвітню подорож та опинившись серед вишуканого товариства, буде радіти, як дитина. Він і там знайде, що очорнити. Отже, для того, щоб не псувати експеримент під назвою «Життя» недолугим його сприйняттям і поганим настроєм, варто почати читати книжки, подібні до тих, які пише норвежець Ларс Фр.

Книжка Ларса Фр. Г. Свендсена, присвячена проб­лемам самот­ності, яку ви тримаєте в руках, уражає докладністю та глибиною проробки вибраної теми. Навіть для психолога, спокушеного роздумами щодо самот­ності своїх клієнтів, цей феномен в процесі читання відкриває безліч нових площин для осмислення. Основуючись на філософському аналізі та великій кількості досліджень, Ларс Фр. Г. Свендсен розглядає самот­ність то як настрій, почуття дискомфорту, страх — соціофобію та антропофобію, переживання втрати, дефіцит довіри та прив’язаності, самовільне відчуження, то як почуття соціального голоду, біль недостатнього визнання, любові, близькості, ба навіть як генетичну мітку (недостатність окситоцину). А ще він показує, що самот­ність корелює з рівнем досвідчення сенсу життя та з вищим рівнем поширення соматичних і психічних захворювань. Отже, картина стає не просто драматичною, а загрозливою. Безсилля самот­ності — не просто почуття, а стигма = душевна хвороба, від якої потрібно вчасно позбутися, аби не сталося щось непоправне.

«У чому ж причина самот­ності?» — дошукується автор. І доходить несподіваного висновку: «Насправді, самот­ній не зацікавлений в інших і саме тому залишається самот­нім», тобто людина самот­ня не через те, що одна, а через те, що самот­ня. Відтак вона приречена на самот­ність, бо відчужується від усіх, а надто від таких, як сама. Самот­ній і несамот­ній живуть ніби у різних світах, їхнє сприйняття світу, одне одного і ситуацій, в яких вони перебувають, істотно відрізняються. Самот­ні частіше, ніж несамот­ні, відчувають загрозу з боку оточення, і «страх перешкоджає статися саме тому, що може його зменшити, — людському контакту». Отож ніякі зміни в соціальному середовищі самот­ньої людини не спроможні здолати проблему її самот­ності. Вирішення залежить від роботи самот­нього над самим собою.

Чи може людина пережити самот­ність? Може. Адже в цей світ вона з’явилась із самоти. Там, в утробі, вона теж була сама й самот­ність їй не дошкуляла. Тому ті, хто повернув собі базове відчуття вітальності, віднайдуть і «здатність до самот­ності», зможуть відчути самодостатність і захищеність самот­ністю. Самот­ність стане надійним оберегом і ресурсом, з якого здійснюються всі вибори самостворення та відповідальності.

У світі не буває нічого, що б не мало користі. Так само і з самот­ністю. Автор препарує її на хорошу та погану. Погана самот­ність завдає болю, символізує брак чогось важливого. Найважливішим, як ведеться, для людини є її «я», себто вона сама для себе. Самот­ня людина не може «заповнити себе собою», бо її «я» розщеплене та фрагментарне. Хронічна взаємодія з іншими від самого народження тягне її геть від самої себе, і ностальгія самот­ністю — це пошук чергової спроби відволіктися, знову втекти від себе. Однак самот­ність — це той простір, де можна й «знайти», «зібрати» і відчути себе, місце, де «людина має змогу наблизитися до Бога», Бога в собі, без якого не буває жодного його творіння. Одкровення, як зауважують філософи, приходять лише на самоті. І в цьому найвища чеснота хорошої самот­ності: здатність до самот­ності = зрілості.

Дедалі більша здатність до самот­ності означає ріст. Бо ріст і розвиток — це виокремлення, перетворення на самостійну істоту. Не перейшовши через самот­ність, «вирости» не можна. Примітивна самот­ність означає зупинку. Щезає відчуття руху, змін, динаміки. Людина з процесу стає точкою, в якій «вариться в своєму соку», бабрається в своїх психологічних нутрощах, обсмоктує свою недолугість і дефіцитарність. Оживити процес допомагає парадоксальність тієї ж самот­ності, конструктивна форма котрої завжди може стати керівництвом до дії.

Наша інаковість тотальна. Ніхто й ніколи не зможе достеменно відтворити всіх відтінків моїх почуттів, так само як і я не можу відчувати за іншу людину. Кожен із нас дійсно унікальний, і щемке переживання самот­ності від того, що для мене немає «рими в цілому світі», вряди-годи переслідуватиме всіх.

Отже, самот­ність — це не зовнішнє, як помилково вважається в пересічній свідомості, а внутрішнє протистояння, прірва між світом і мною, і ніякі соціальні хитрощі компенсувати цього не зможуть. Рух можливий тільки зсередини назовні. Бо правда в тому, що всі ми один організм — Людство. Воно функціонує як система, в якій усі діють злагоджено й упорядковано, в унісон, з повною віддачею колективній задачі. Випасти в самоту з цього поля свідомості — безумство. Тому краще стати мудрецем, який і в самот­ності відчуває свій величний зв’язок із цілим. «Хіба можу я бути самот­нім на самоті, — зауважив якось Далай-лама, — якщо я кожної хвилини думаю про світ!» Думати про світ, про іншого з інтересом і захватом — ось чого варто навчатися самот­нім.

Книжка Ларса Фр. Г. Свендсена — це знахідка для людей, які потерпають від самот­ності, хочуть позбутися неї та для цього шукають вихід. Вона відкриває зухвалу правду про те, хто такі самот­ні та чому саме так складається їхня доля. Самот­ність = ізольованість накриває людину тоді, коли остання душить свої почуття і бажання, слідує за чужим «потрібно», «правильно», не довіряє собі та блокує власний потенціал. Зректися світу можна, тільки закрившись від нього. Адже навіть те, чим ми відчуваємо самоту, подарував нам світ, інша людина. Вона вклала в нас свій час і своє натхнення, вона готувала для нас їжу, любила й пестила, прибирала двір чи писала книжку, пекла хліб чи збирала комп’ютер.

Самота пригноблює, самота вбиває, але тільки доти, доки не приходить екзистенційна зрілість — час, коли людина від філософії «взяти та використати» переходить до бажання «дати та підтримати», зі споживача стає Дарувальником. Тобто поспішає зробити все що може для близьких і далеких. Вона стає частиною вселюдського процесу. Вона думає про світ, і самот­ність щезає як її й не було. Бо її й справді немає, доки ми тут, доки ми співпричетні життю. Є ми, і є життя! Воно є! Поки що є! Де ж тут самот­ність?!

Світлана Васьківська,

кандидат психологічних наук