Белл Д. Прийдешнє постіндустріальне суспільство. Досвід соціального прогнозування / Д. Белл. - М. : Academia, 2004. - CLXX, 788 ст.

Я використовую термін «постіндустріальний» із двох причин. По- перше, щоб підкреслити проміжний або перехідний характер змін, що відбуваються в суспільстві. І, по-друге, щоб виділити вість, що визначає їхній напрямок, фактор - інтелектуальну технологію.

У цьому можна переконатися, зіставляючи поняття постіндустріального суспільства з поняттям капіталізму. Деякі критики доводять, що постіндустріальне суспільство не «прийде на зміну» капіталізму. Але це неправильне протиставлення двох різних концептуальних схем, організованих за різними осями. Постіндустріальна схема відповідає соціально-технологічному аспекту суспільства, капіталізм - його соціально-економічному аспекту.

Плутанина між цими поняттями виникла насамперед тому, що К. Маркс вважав спосіб виробництва (основа структури суспільства) визначальним, що охоплює усі інші аспекти соціального життя. Оскільки в західному суспільстві основний спосіб виробництва - капіталістичний, марксисти намагалися використовувати поняття «капіталізм» для пояснення всіх сфер суспільного буття - від економіки до політики й культури. І оскільки К. Маркс вважав, що індустріалізація, як провідна риса капіталістичного виробництва, буде розповсюджуватися по усьому світі, то в остаточному підсумку він припускав установлення глобальної однаковості в способі виробництва й умовах життя. Повинні були зникнути національні відмінності, і в підсумку залишитися лише два класи, капіталісти й пролетаріат, що вступають в останній, рішучий бій один з одним.

Я думаю, що справа інша. Суспільства - не уніфіковані утвори.

Згідно К. Марксу, спосіб виробництва поєднує суспільні відносини й продуктивні сили в межах одного історичного періоду. Суспільні відносини споконвічно були відносинами власності; продуктивні сили ставляться до області технології. Ті ж самі продуктивні сили (тобто техніка) існують у рамках різних систем суспільних відносин.

Так, якщо розділяти країни по горизонтальній осі технології, то й Сполучені Штати, і СРСР належать до категорії «індустріальні суспільства», у той час як Індонезія й Китай у цю категорію не входять. Але якщо розділяти країни по вертикальній осі відносин власності, то одержимо відмінність іншого роду, і тоді Сполучені Штати й Індонезія об’єднаються держави капіталістичні, а Радянський Союз і Китай - як «соціалістичні», або державно-колективістські.

Розвівши дані поняття в різні площини, можна також більш точно визначити схеми соціального розвитку: феодальне, капіталістичне й соціалістичне; або доіндустріальне, індустріальне й постіндустріальне; або, у веберівській системі політичної влади, - патріархальне, патримоніальне й раціонально-правова бюрократія, - якщо тільки не стверджувати, що дана концептуальна схема є вичерпною й містить у собі всі інші. У рамках певного історичного періоду цілком може виявитися, що який-небудь конкретний осьовий принцип значимий настільки, що визначає і більшість інших соціальних зв’язків.

Спосіб виробництва не уніфікує суспільство. Національні відмінності не зникли. Соціальні зміни не відбуваються в лінійній послідовності, не існує також «законів суспільного розвитку». Сама сумна омана в соціальних науках полягає в розгляді характеру суспільства через призму одного головного поняття, будь-то капіталізм або тоталітаризм. Тим самим невірно пояснюються складні (що частково перекриваються й навіть суперечливі) ознаки будь-якого сучасного суспільства або затверджується, що існують «закони суспільного розвитку», на основі яких одна соціальна система поміняє іншу з невблаганної незбіжністю. Оскільки будь-яке суспільство являє собою суміш різних економічних, технологічних, політичних і культурних систем (деякі їхні риси є загальними для ісех, деякі - історичними й унікальними), його треба аналізувати із різних точок зору, залежно від поставленого питання. Я зосередив увагу на впливі технології - не в якості автономного фактора, але в якості инструменту аналізу, що дозволяє простежити, до яких соціальних змін приводять нові технології і які проблеми суспільство і його політична система повинні в результаті вирішувати.

Поняття «постіндустріальне» протиставляється поняттям «доіндустріальне» і «індустріальне». Доіндустріальний сектор є в основному видобувним, він базується на сільському господарстві, видобутку корисних копалин, рибальстві, заготовці лісу й інших ресурсів, аж до природного газу або нафти. Індустріальний сектор носить насамперед виробгичий характер, він використовує енергію й машинну технологію для виготовлення товарів. Постіндустріальний є обробним, і тут обмін інформацією й знаннями відбувається в основному за допомогою телекомунікації й комп’ютерів.

В останні роки мир гостро усвідомив стратегічну роль енергії й природніх ресурсів як обмежуючих факторів промислового росту, і нині піднімається питання, чи стримують чи ні вони розвиток постіндустріального сектору.

На це є емпірична і теоретична відповіді. У практичному плані, уведення постіндустріальних елементів, що вимагають більших капіталовкладень, залежить - відносно вибору часу, швидкості поширення й масштабу використання - від продуктивності інших секторів. Розвиток індустріальної сфери обумовлений в значній мірі наявністю економічного надлишку в аграрному секторі; але після того, як індустріалізація проведена, продуктивність самого сільського господарства підвищується завдяки використанню добрив і інших продуктів нафтохімії. Подібним же чином ріст цін в індустріальному секторі або недостатньо високий рівень продуктивності можуть затримати впровадження нових інформаційних і переробних технологій, але будучи впроваджені, останні можуть сприяти підйому продуктивності.

У теоретичному аспекті постіндустріальне суспільство принципове відрізняється від доіндустріального й індустріального. Як теоретичний принцип ідея індустріалізма не виникла з аграрного способу виробництва. Рівною мірою, стратегічна роль теоретичного знання як нового базису технологічного розвитку або роль інформації в перетворенні соціальних процесів ніяк не пов’язані з роллю енергії в створенні промислового або виробляючого суспільства. Коротше кажучи, це аналітично незалежні принципи.

Загалом, якщо індустріальне суспільство засноване на машинній технології, то постіндустріальне суспільство формується під впливом технології інтелектуальної. І якщо капітал і праця - головні структурні елементи індустріального соціуму, то інформація й знання - основа суспільства постіндустріального. Внаслідок цього соціальні організації постіндустріального й індустріального секторів сильно різняться, що можна побачити при зіставленні характерних економічних ознак того й іншого.

Промислові товари проводяться у вигляді відособлених, розпізнаваних одиниць, які обмінюються й продаються, споживаються й використовуються, - як батон хліба або автомобіль.

У виготовленні матеріальних благ можна встановити «виробничу функцію» (тобто відносні пропорції капіталу й необхідної праці) і визначити комбінація обох факторів

Під інформацією я маю на увазі, загалом, зберігання, пошук і обробку даних як основу всіх видів обміну, здійснюваних в економіці й суспільстві. Сюди входять:

а) документація: платіжні відомості, дані про державні посібники (наприклад, про соціальне забезпечення), банківські й кредитні розрахунки і т.п.

б) планування: резервування авіаквитків, виробничі плани, аналіз стану запасів, інформація про асортименти продуктів і т.д.

с) демографічні й бібліотечні відомості: матеріали переписів населення, дані, отримані при проведенні обстежень для вивчення суспільної думки, результати вивчення ринку, відомості про вибори і т.д.

Під знанням я маю на увазі впорядковану безліч тверджень, фактів або ідей, що представляють обґрунтоване судження або результат експерименту, які передаються іншим через засоби комунікації в певній систематичній формі.

Постіндустріальне суспільство характеризується не трудовою теорією вартості, а теорією вартості, заснованої на знанні. Фактором інновації стає систематизація знання. Особливість останнього полягає в тому, що, навіть будучи проданим, воно залишається також і у свого виробника. Знання являє собою «колективне благо», оскільки за своїм характером з моменту створення воно стає доступноим всім, і в окремої людини або підприємства немає особливого стимулу платити за його виробництво, якщо тільки вони не прагнуть одержати на нього майнові права у вигляді патенту або авторського права. Але патенти усе менш і менш гарантують винятковість володіння, і багато фірм зазнають збитків, затрачаючи гроші на дослідження, тоді як їхні конкуренти, злегка модифікувавши продукт, обходять патентне законодавство; так само, охорона авторських прав представляє все більші труднощі для поліції, оскільки приватні особи або організації можуть без праці ксерокопіювати будь-які потрібні сторінки з технічних журналів і книг або записати на аудіо- і відеокасети радіо- або телевізійні передачі.

Якщо в окремих осіб або приватних підприємств є усе менше й менше стимулів робити знання без відчутної вигоди, то витрати на цю діяльність усе частіше беруть на себе соціальні структури, будь то університет або уряд. І оскільки в нас немає готового інструмента ринкової оцінки вартості, наприклад, фундаментальних досліджень, то перед економічною наукою ставиться важке завдання - розробити соціально

оптимальну політику інвестицій у виробництво знань (наприклад, скільки засобів необхідно затрачати на фундаментальні дослідження; у яких асигнуваннях потребує уряд і по яких напрямках; у яких областях охорони здоров’я інвестиції дадуть найбільшу віддачу і т.п.) і методи встановлення ціни інформації для її користувачів.

У більш вузькому, технічному змісті, головною проблемою постіндустріального суспільства буде розвиток відповідної «інфраструктури» для «комп’юнікаційних мереж», що розвиваються (вираження Е. Еттингера) на базі цифрових інформаційних технологій, які зв’яжуть цей соціум у єдине ціле. Перший вид інфраструктури - це засоби зв’язку: автомобільні шляхи й залізниці, канали, повітряний транспорт, призначені для пересування людей і товарів. Другий її вид - засоби передачі енергії: нафтопроводи, газопроводи, лінії електропередач. До третього виду інфраструктури ставиться зв’язок: головним чином телефон, радіо й телебачення. Але в цей час у зв’язку із широким поширенням комп’ютерів і терміналів для введення даних (кількість терміналів, використовуваних у США, виросла з 185 тис. в 1970 році до 800 тис. в 1976 році) і швидким зниженням вартості обчислень і зберігання інформації питання поєднання в єдину систему всіх засобів передачі інформації в країні стає проблемою економічної й соціальної політики. «Економіка інформації» відрізняється за своїм характером від «економіки товарів», і суспільні відносини, що виникають завдяки використанню нових інформаційних мереж (від взаємодіючих дослідницьких груп, що спілкуються за допомогою комп’ютерних терміналів, до гомогенізованої культурної спільності, створюваної національним телебаченням), не відповідають колишнім соціальним моделям - або трудовим відносинам - індустріального суспільства. Тут закладається підстава - якщо цей вид суспільства буде розвиватися далі - соціальної структури, що значно відрізняється від усіх нам відомих.

Постіндустріальне суспільство, як я говорив, не заміщає індустріальне, так само, як індустріальне суспільство не ліквідує аграрний сектор економіки. Подібно тому, як на прадавні фрески в наступні епохи наносяться нові й нові зображення, більш пізні суспільні явища накладаються на попередні шари, стираючи деякі риси й нарощуючи тканину суспільства як єдиного цілого. Щоб читач краще орієнтувався в моїй аргументації, мені видасться корисним виділити деякі нові риси постіндустріального суспільства.

1. Центральна роль теоретичного знання. Кожне суспільство завжди опиралося на знання, але тільки в наші дні систематизація результатів теоретичних досліджень і матеріалознавства стає основою технологічних інновацій. Це помітно насамперед у нових, наукомістких галузях промисловості - у виробництві комп'ютерів, електронної, оптичної техніки, полімерів, - що ознаменували своїм розвитком останню третину сторіччя.

2. Створення нової інтелектуальної технології. Нові математичні й економічні методи, такі, як комп’ютерне лінійне програмування, ланцюги Маркова, стохастичні процеси й т.п., є технологічною основою моделювання, імітації й інших інструментів системного аналізу й теорії розв’язків, що дозволяють знаходити більш ефективні, «раціональні» підходи до економічних, технічних і навіть соціальних проблем.

3. Ріст класу носіїв знання. Найбільш швидкозростаюча група суспільства - клас технічних фахівців і професіоналів. У Сполучених Штатах ця група, разом з менеджерами, становила в 1975 році 25 відсотків робочої сили - вісім мільйонів людей. До 2000 року клас технічних фахівців і професіоналів буде самою численною соціальною групою.

4. Перехід від виробництва товарів до виробництва послуг. У цей час у Сполучених Штатах приблизно 65 людей з кожних 100 зайняті в сфері послуг. До 1980 року це число зросте до 70. Значний сектор послуг існує в будь-якім суспільстві. У доіндустріальний період це, в основному, клас rex, хто надає особисті послуги з будинку (в Англії це був самий численний із усіх класів до 1870 року). В індустріальному суспільстві сфера послуг включає транспорт, фінанси, які відіграють допоміжну роль у виробництві товарів, а також побутові послуги (косметичні кабінети, ресторани і т.д.).

У постіндустріальному суспільстві з’являються нові види послуг, насамперед у гуманітарній області ( головним чином в охороні здоров’я, освіті й соціальнім обслуговуванні), а також послуги професіоналів і технічних фахівців (наприклад, проведення досліджень і оцінок, робота з комп’ютерами, здійснення системного аналізу). Розвиток цих служб стає стримуючим фактором економічного росту й джерелом постійної інфляції.

5. Зміни в характері праці. У доіндустріальному світі життя являє собою взаємодію людини із природою, коли люди, об’єднавшись у малі групи, тяжкою працею добувають собі їжу на землі, у воді або в лісі й повністю залежать від капризів зовнішнього середовища. В індустріальному суспільстві праця - це взаємодія людини з перетвореною природою, коли в процесі виробництва товарів люди стають придатками машин. Але в постіндустріальному світі праця є насамперед взаємодією між людьми (між чиновником і відвідувачем, лікарем і пацієнтом, учителем і учнем або між членами дослідницьких груп, співробітниками контор або працівниками бригад обслуговування). Тим самим із процесу праці й повсякденної практики виключаються природа, штучно створені предмети, а залишаються лише люди, які вчаться взаємодіяти один з одним. В історії людського суспільства це зовсім нова ситуація, що не має аналогів.

6. Роль жінок. В індустріальному секторі (зокрема, на фабриці) трудилися в основному чоловіки. Постіндустріальний сектор (наприклад, послуги в гуманітарній області) надає широкі можливості зайнятості й для жінок. Можна сказати, що вперше жінки одержали надійну основу для економічної незалежності.

Цей факт знаходить підтвердження в постійно зростаючій частці жінок у загальній чисельності працюючих, у збільшенні числа родин (у цей час 60 відсотків від їхньої загальної кількості), у яких більш однієї людини зайнято на постійній роботі, і в росту числа розлучень із ініціативи жінок, що відчувають себе усе менш економічно залежними від чоловіків.

7. Наука досягає свого зрілого стану. Виникле в XVII столітті наукове співтовариство стало унікальним соціальним інститутом. Воно мало харизму, оскільки у своїх пошуках істини завжди йшло революційним шляхом і відкривало доступ до своїх методів і технологій; його сила міститься в переконанні, що ціль науки полягає в одержанні знання як такого, а не яких-небудь способів його утилітарного застосування. На відміну від інших харизматичних співтовариств (головним чином релігійних груп і месіанських політичних рухів) воно не «рутинізує» свої переконання й не зводить їх у ранг офіціальних догм.

Однак до останнього часу науковому співтовариству не доводилося зустрічатися з такими явищами, як бюрократизація науково-дослідного процесу, підпорядкування наукових пошуків цілям, встановлюваних державою, оцінка результатів досліджень залежно від конкретної віддачі. Сьогодні не тільки зміцнився зв’язок науки й технологій; вона ввійшла також складовою частиною у військову сферу й багато в чому визначає соціальні потреби. Усе це становить основну рису постіндустріального суспільства, і характер нових наукових інститутів має вирішальне значення для можливості вільного здійснення досліджень і одержання знань у майбутньому.

8. Сітуси як політичні одиниці. Предметом соціологічних досліджень, як правило, були класи й страти, тобто горизонтальні одиниці суспільства, що вступають один з одним у відносини влада- підпорядкування. Однак для постіндустріальних секторів більш важливими вузлами політичних зв’язків можуть виявитися сітуси (від латинського situ - положення, позиція), або вертикально розташовані соціальні одиниці. Існують чотири функціональні сітуси - науковий, технічний (тобто прикладні професії: інженерна справа, економіка, медицина), адміністративний і культурний, і п’ять інституціональних сітусів - економічні підприємства, державні установи, університети й науково-дослідні центри, соціальні комплекси (наприклад, лікарні, центри соціальних послуг) і армія.

Я вважаю, що головні конфлікти інтересів будуть мати місце між сітусними групами й що прихильність їм може бути такою сильною, що перешкодить злиттю нових професійних груп у єдиний суспільний клас.

9. Меритократія. У постіндустріальному суспільстві, яке за своїм характером є насамперед суспільство технологічне, людина може зайняти престижне положення не стільки по праву спадкування або власності (хоча воно може давати багатство або культурну перевагу), скільки внаслідок освіти й кваліфікації. Неминуче, що питання про меритократію стає вирішальним нормативним питанням. У цій книзі я намагаюся визначити її характер і відстоюю ідею «слушної меритократії», або високого статусу, який дається на основі особистих досягнень людини, що користується повагою рівних.

10. Кінець обмеженості благ? Більшість соціалістичних і утопічних теорій дев’ятнадцятого століття приписували майже всі хвороби суспільства дефіциту товарів і конкуренції людей за ці відсутні блага. Одне з найбільш загальних визначень економіки характеризує її як мистецтво розподілу рідких товарів між конкуруючими об’єктами. К. Маркс і інші соціалісти доводили, що достаток є передумова соціалізму, і стверджували, що при соціалізмі не буде необхідності нормативно регулювати розподіл з метою справедливості, оскільки буде досить засобів для задоволення потреб кожного. У цьому смислі комунізм визначався як усунення економіки, або як «матеріальне втілення» філософії. Однак цілком очевидно, що ми завжди будемо жити в умовах дефіциту. Я маю на увазі не тільки дефіцит ресурсів (оскільки це дотепер спірне питання), а те, що постіндустріальне суспільство, у силу самої своєї природи, породжує нові дефіцити, про яких автори дев’ятнадцятого й початку двадцятого століття не мали уявлення. Соціалісти й ліберали говорили про недолік товарів; у постіндустріальнім суспільстві, як я показую, буде мати місце недолік інформації й часу. У людини, що перетворилася в Homo economicus, проблема розподілу трансформується навіть у більш тверду її форму - у те, що стосується розпорядження своїм вільним часом.

11. Економічна теорія інформації. Як я вказував раніше, інформація із самої своєї природи є колективний, а не приватний продукт (тобто власність). При виробництві індивідуальних товарів перевага повинна віддаватися конкурентній системі, а якщо ні, то підприємства втрачають активність або стають монополістами. Однак оптимальні соціальні інвестиції в знання, що дозволяють більш широко поширювати й використовувати його, вимагають розробки стратегії співробітництва. Ця нова проблема, що стосується ролі інформації в постіндустріальнім суспільстві, ставить перед економістами й політиками важкі теоретичні й практичні завдання.

Контрольні запитання до тексту

1. Що означає термін «постіндустріальний»?

2. Які схеми соціального розвитку презентували К. Маркс та М. Вебер?

3. Що є голофними факторами промислового та економічного зростання у сучасному світі?

4. Чим принципово відрізняється постіндустріальне суспільство від доіндустріального та індустріального?

5. Що Д. Белл має на увазі під інформатизацією суспільства?

6. Які характерні риси постіндустріального суспільства наводить та харакртеризує Д. Белл?

7. Які риси постіндустріального суспільства, на Вашу думку, набули стрімкого розвитку у теперішній час?

8. Чим характеризуються сітуси як політичні одиниці?

9. У чому полягає специфіка інформації як колективного продукту?