Степин В. С. Теоретическое знание. Структура, историческая эволюция / В. С. Степин. - М. : Прогресс-Традиция, 2003. - 744 с.

В.С. Степін (1934) з «Філософії науки й техніки»

Глобальні наукові революції: від класичної до постнекласичної науки. В розвитку науки можна виділити такі періоди, коли перетворювалися всі компоненти її підстав.

В історії природознавства можна виявити чотири такі революції. Першою з них була революція XVII ст., що ознаменувала собою становлення класичного природознавства. Його виникнення було нерозривно пов’язане з формуванням особливої системи ідеалів і норм дослідження, у яких, з одного боку, виражалися установки класичної науки, а з іншого - здійснювалася їхня конкретизація з урахуванням домінанти механіки в системі наукового знання даної епохи. Через усе класичне природознавство починаючи з XVII ст. проходить ідея, згідно з якою об’єктивність і предметність наукового знання досягається тільки тоді, коли з опису й пояснення виключається все, що відноситься до суб’єкта й процедур його пізнавальної діяльності. Ці процедури ухвалювалися як назавжди дані й незмінні. Ідеалом була побудова абсолютна дійсної картини природи. Головна увага приділялася пошуку очевидних, наочних, тих, що «випливають із досвіду», онтологічних принципів, на базі яких можна будувати теорії, що пояснюють досліджені факти, та їх передбачають.

В XVII-XVIII сторіччі ці ідеали й нормативи дослідження сплавлялися із цілим рядом конкретизируючих положень, які виражали установки механічного розуміння природи. Пояснення витлумачувалося як пошук механічних причин і субстанцій - носіїв сил, які детермінують спостережувані явища. У розуміння обґрунтування включалася ідея редукції знання про природу до фундаментальних принципів і уявлень механіки.

Нарешті, ідеали, норми й онтологічні принципи природознавства ХУІІ-ХУІІІ сторіч опиралися на специфічну систему філософських уявлень, у яких домінуючу роль відіграли ідеї механіцизму. У якості епістемологічної складової цієї системи виступали уявлення про пізнання як спостереження й експериментування з об’єктами природи, які розкривають таємниці свого буття розуму, що пізнає. Причому сам розум наділявся статусом суверенності. В ідеалі він трактувався як дистанційований від речей, як би з боку, що спостерігає, що й досліджує їх, не детермінований ніякими передумовами, крім властивостей і характеристик досліджуваних об’єктів.

Ця система епістемологічних ідей поєднувалася з особливими уявленнями про досліджувані об’єкти. Вони розглядалися переважно в якості малих систем (механічних пристроїв) і відповідно до цього застосовувалася "категоріальна сітка", що визначає розуміння й пізнання природи. Нагадаємо, що мала система характеризується відносно невеликою кількістю елементів, їх силовими взаємодіями й жорстко детермінованими зв’язками. Для їхнього освоєння досить вважати, що властивості цілого повністю визначаються станом і властивостями його частин, річ представляти як відносно стійке тіло, а процес як переміщення тіл у просторі із часом, причинність трактувати в лапласівському смислі.

Відповідні змісти саме й виділялися в категоріях "річ", "процес", "частина", "ціле", "причинність", "простір" і "час" і т.д., які утворювали онтологічну складову філософських підстав природознавства XVII­XVIII ст. Ця категоріальна матриця забезпечувала успіх механіки й визначала редукцію до її уявлень усіх інших областей природничо- наукового дослідження. Радикальні зміни в цієї цілісній і відносно стійкій системі підстав природознавства відбулися наприкінці XVIII - першій половині XIX в.

У цей час механічна картина миру втрачає статус загальнонаукової. У біології, хімії й інших областях знання формуються специфічні картини реальності, нередуковані до механічної. Одночасно відбувається диференціація дисциплінарних ідеалів і норм дослідження. Наприклад, у біології й геології виникають ідеали еволюційного пояснення, у той час як фізика продовжує будувати свої знання, абстрагуючись від ідеї розвитку. Але й у ній, з розробкою теорії поля, починають поступово розмиватися норми механічного пояснення, що раніше домінували. Усі ці зміни торкалися головним чином організації ідеалів і норм дослідження, що виражає специфіку досліджуваних об’єктів. Що ж стосується загальних пізнавальних установок класичної науки, то вони ще зберігаються в даний історичний період. Відповідно особливостям дисциплінарної організації науки видозмінюються її філософські підстави. Вони стають гетерогенними, включають досить широкий спектр змістів тих основних категоріальних схем, відповідно до яких освоюються об’єкти (від збереження в певних межах механіцистської традиції до включення в розуміння "речі", "стану", "процесу" і інші ідеї розвитку).

В епістемології центральною стає проблема співвідношення різноманітних методів науки, синтезу знань і класифікації наук. Висування її на передній план пов’язане із втратою колишньої цілісності наукової картини світу, а також з появою специфіки нормативних структур у різних областях наукового дослідження. Пошук шляхів єдності науки, проблема диференціації й інтеграції знання перетворюються в одну з фундаментальних філософських проблем, зберігаючи свою гостроту протягом усього наступного розвитку науки.

Перша й друга глобальні революції в природознавстві протікали як формування й розвиток класичної науки і її стилю мислення. Третя глобальна наукова революція була пов’язана з перетворенням цього стилю й становленням нового, некласичного природознавства.

На противагу ідеалу єдино дійсної теорії, що «фотографує» досліджувані об’єкти, допускається істинність декількох одмінних друг від друга конкретних теоретичних описів однієї й тієї ж реальності, оскільки в кожному з них може втримуватися момент об’єктивно-дійсного знання. Осмислюються кореляції між онтологічними постулатами науки й характеристиками методу, за допомогою якого освоюється об’єкт. У зв’язку із цим ухвалюються такі типи пояснення й опису, які в явному виді містять посилання на засоби й операції пізнавальної діяльності.

Найбільш яскравим зразком такого підходу виступали ідеали й норми пояснення, опису й доказовості знань, що ствердилися у квантово- релятивістській фізиці. Якщо в класичній фізиці ідеал пояснення й опису припускав характеристику об’єкта "самого по собі", без вказівки на засоби його дослідження, то у квантово-релятивістській фізиці в якості необхідної умови об’єктивності пояснення й опису висувається вимога чіткої фіксації особливостей засобів спостереження, які взаємодіють із об’єктом (класичний спосіб пояснення й опису може бути представлений як ідеалізація, раціональні моменти якої узагальнюються в рамках нового підходу). Змінюються ідеали й норми доказовості й обґрунтування знання.

На відміну від класичних зразків, обґрунтування теорій у квантово- релятивістській фізиці припускало експлікацію при викладі теорії операціональної основи, що вводиться системою понять (принцип спостережуваності) і з’ясування зв’язків між новою й попередніми їй теоріями (принцип відповідності).

Саме включення таких об’єктів у процес наукового дослідження викликало різкі перебудови в картинах реальності провідних областей природознавства. Процеси інтеграції цих картин і розвиток загальнонаукової картини миру стали здійснюватися на базі уявлень про природу як складну динамічну систему. Цьому сприяло відкриття специфіки законів мікро-, макро- і мега-світу у фізику й космології, інтенсивне дослідження механізмів спадковості в тісному зв’язку з вивченням надорганізмених рівнів організації життя, виявлення кібернетикою загальних законів управління й зворотного зв’язку. Тим самим створювалися передумови для побудови цілісної картини природи, у якій прослідковувалася ієрархічна організованість Всесвіту як складної динамічної єдності.

Картини реальності, вироблювані в окремих науках, на цьому етапі ще зберігали свою самостійність, але кожна з них брала участь у формуванні уявлень, які потім включалися в загальнонаукову картину світу. Остання, у свою чергу, розглядалася не як точний і остаточний портрет природи, а система, що розвивається, постійно уточнюється щодо дійсного знання про світ. Усі ці радикальні зрушення в уявленнях про світ і процедури його дослідження супроводжувалися формуванням нових філософських підстав науки. Ідея історичної мінливості наукового знання, відносної істинності вироблюваних у науці онтологічних принципів з’єднувалася з новими уявленнями про активність суб’єкта пізнання.

Він розглядався вже не як дистанційований від досліджуваного світу, а як такий, що перебуває всередині нього, детермінований ним. Виникає розуміння тієї обставини, що відповіді природи на наші питання визначаються не тільки устроєм самої природи, але й способом нашої постановки питань, який залежить від історичного розвитку засобів і методів пізнавальної діяльності.

У принципі можна показати, що ця "категоріальна сітка" вводила новий образ об’єкта, який з’являвся як складна система. Уявлення про співвідношення частини й цілого стосовно до таких систем включають ідеї незвідності станів цілого до суми станів його частин. Важливу роль при описі динаміки системи починають відіграти категорії випадковості, потенційно можливого й дійсного. Причинність не може бути зведена тільки до її лапласівського формулюванню - виникає поняття "імовірнісної причинності", яке розширює зміст традиційного розуміння даної категорії.

Новим змістом наповнюється категорія об’єкта: він розглядається вже не як самототожня річ (тіло), а як процес, що відтворює деякі стійкі стани й мінливий у ряді інших характеристик. Усі описані перебудови підстав науки, що характеризували глобальні революції в природознавстві, були викликані не тільки його експансією в нові предметні області й виявленням нових типів об’єктів, але й змінами місця й функцій науки в суспільному житті.

Підстави природознавства в епоху його становлення (перша революція) складалися в контексті раціоналістичного світогляду ранніх буржуазних революцій, формування нового (у порівнянні з ідеологією середньовіччя) розуміння відносин людини до природи, нових уявлень про призначення пізнання, істинності знань і т.п. Становлення підстав дисциплінарного природознавства кінця XVIII - першої половини XIX в. відбувалося на тлі продуктивної ролі науки, що різко підсилюється, перетворення наукових знань в особливий продукт, що має товарну ціну, що й приносить прибуток при його виробничому споживанні. У цей період починає формуватися система прикладних і інженерно-технічних наук як посередник між фундаментальними знаннями й виробництвом. Різні сфери наукової діяльності спеціалізуються й складаються відповідні до цієї спеціалізації наукові співтовариства. Перехід від класичного до некласичного природознавства був підготовлений зміною структур духовного виробництва в європейській культурі другої половини XIX - початку XX в., кризою світоглядних установок класичного раціоналізму, формуванням у різних сферах духовної культури нового розуміння раціональності, коли свідомість, що осягає дійсність, постійно натрапляє на ситуації своєї заглибленості в саму цю дійсність, відчуваючи свою залежність від соціальних обставин, які багато в чому визначають установки пізнання, його ціннісні й цільові орієнтації.

У сучасну епоху, в останню третину нашого сторіччя ми є свідками нових радикальних змін у підставах науки. Ці зміни можна охарактеризувати як четверту глобальну наукову революцію, у ході якої народжується нова постнекласична наука. Інтенсивне застосування наукових знань практично у всіх сферах соціального життя, зміна самого характеру наукової діяльності, пов’язана з революцією в засобах зберігання й одержання знань (комп’ютеризація науки, поява складних і дорогих приладових комплексів, які обслуговують дослідницькі колективи й функціонують аналогічно засобам промислового виробництва і т.д.) міняє характер наукової діяльності.

Поряд з дисциплінарними дослідженнями на передній план усе більш висуваються міждисциплінарні й проблемно-орієнтовані форми дослідницької діяльності. Якщо класична наука була орієнтована на збагнення усе більш звужуваного, ізольованого фрагмента дійсності, що виступав у якості предмета тієї або іншої наукової дисципліни, то специфіку сучасної науки кінця XX століття визначають комплексні дослідницькі програми, у яких беруть участь фахівці різних областей знання. Організація таких досліджень багато в чому залежить від визначення пріоритетних напрямків, їх фінансування, підготовки кадрів і ін. У самому ж процесі визначення науково-дослідних пріоритетів поряд із властиво пізнавальними цілями все більшу роль починають відіграти мети економічного й соціально-політичного характеру. Реалізація комплексних програм породжує особливу ситуацію зрощування в єдиній системі діяльності теоретичних і експериментальних досліджень, прикладних і фундаментальних знань, інтенсифікації прямих і зворотних зв’язків між ними.

У результаті підсилюються процеси взаємодії принципів і уявлень картин реальності, що формуються в різних науках. Усе частіше зміни цих картин протікають не стільки під впливом внутрішндисциплінарних факторів, скільки шляхом "парадигмального щеплення" ідей, трансльованих з інших наук. У цьому процесі поступово стираються тверді розмежувальні лінії між картинами реальності, що визначають бачення предмета тієї або іншої науки. Вони стають взаємозалежними й з’являються в якості фрагментів цілісної загальнонаукової картини світу.

На її розвиток впливають не тільки досягнення фундаментальних наук, але й результати міждисциплінарних прикладних досліджень. У цьому зв’язку доречно, наприклад, нагадати, що ідеї синергетики, що викликають переворот у системі наших вистав про природу, виникали й розроблялися в ході численних прикладних досліджень, що виявили ефекти фазових переходів і утвору дисипативних структур (структури в рідинах, хімічні хвилі, лазерні пучки, нестійкості плазми, явища вихлопу й флаттера).

У міждисциплінарних дослідженнях наука, як правило, зустрічається з такими складними системними об’єктами, які в окремих дисциплінах найчастіше вивчаються лише фрагментарно, тому ефекти їх системності можуть бути взагалі не виявлені при вузько дисциплінарному підході, а виявляються тільки при синтезі фундаментальних і прикладних завдань у проблемно-орієнтованому пошуку. Об’єктами сучасних міждисциплінарних досліджень усе частіше стають унікальні системи, що характеризуються відкритістю й саморозвитком. Такого типу об’єкти поступово починають визначати й характер предметних областей основних фундаментальних наук, детермінуючи вигляд сучасної, постнекласичної науки. системи, що історично розвиваються, являють собою більш складний тип об’єкта навіть у порівнянні із саморегулювальними системами. Останні виступають особливим станом динаміки історичного об’єкта, своєрідним зрізом, стійкою стадією його еволюції.

Сама ж історична еволюція характеризується переходом від однієї стійкої системи до іншої системи з новою рівневою організацією елементів і саморегуляцією. Система, що історично розвивається, формує із часом усі нові рівні своєї організації, причому виникнення кожного нового рівня впливає на ті, що раніше сформувалися, міняючи зв’язки й композицію їх елементів. Формування кожного такого рівня супроводжується проходженням системи через стани нестійкості (крапки біфуркації), і в ці моменти невеликі випадкові впливи можуть привести до появи нових структур. Діяльність із такими системами вимагає принципово нових стратегій. Їхнє перетворення вже не може здійснюватися тільки за рахунок збільшення енергетичного й силового впливу на систему. Простий силовий тиск часто приводить до того, що система просто-напросто "збивається" до колишніх структур, потенційно закладених у певних рівнях її організації, але при цьому може не виникнути принципово нових структур.

Щоб викликати їх до життя, необхідний особливий спосіб дії: у точках біфуркації іноді достатньо невеликого енергетичного "впливу- уколу" у потрібному просторово-часовому локусі, щоб система перебудувалася й виник новий рівень організації з новими структурами.

Саморозвинені системи характеризуються синергетичними ефектами. Принципіальна взаємодія з ними людини протікає таким чином, що сама людська дія не є чимось зовнішнім, а як би включається в систему, видозмінюючи щораз поле її можливих станів. Включаючись у взаємодію, людина уже має справа не із твердими предметами й властивостями, а зі своєрідними «сузір’ями можливостей». Перед нею у процесі діяльності щораз виникає проблема вибору деякої лінії розвитку з безлічі можливих шляхів еволюції системи. Причому сам цей вибір необоротний і найчастіше не може бути однозначно перелічений.

У природознавстві першими фундаментальними науками, що зіштовхнулися з необхідністю враховувати особливості систем, що історично розвиваються, були біологія, астрономія й науки про Землю. У них сформувалися картини реальності, що включають ідею історизму й уявлення про унікальні об’єкти, що розвиваються (біосфера, Метагалактика, Земля як система взаємодії геологічних, біологічних і техногенних процесів). В останні десятиліття на цей шлях вступила фізика. Уявлення про історичну еволюцію фізичних об’єктів поступово входить у картину фізичної реальності, з одного боку, через розвиток сучасної космології (ідея "Великого вибуху" і становлення різних видів фізичних об’єктів у процесі історичного розвитку Метагалактики), а з іншого - завдяки розробці ідей термодинаміки нерівновагих процесів (І. Пригожин) і синергетики.

Саме ідеї еволюції й історизму стають основою того синтезу картин реальності, вироблюваних у фундаментальних науках, які сплавляють їх у цілісну картину історичного розвитку природи й людини й роблять лише відносно самостійними фрагментами загальнонаукової картини миру, пронизаної ідеями глобального еволюціонізму. Орієнтація сучасної науки на дослідження складних систем, що історично розвиваються, суттєво перебудовує ідеали й норми дослідницької діяльності. Історичність системного комплексного об’єкта й варіабельність його поведінки припускають широке застосування особливих способів опису й пророкування його станів - побудова сценаріїв можливих ліній розвитку системи в точках біфуркації. З ідеалом будови теорії як аксіоматично- дедуктивної системи усе більше конкурують теоретичні описи, засновані на застосуванні методу апроксимації, теоретичні схеми, що використовують комп’ютерні програми, і т.д.

У природознавстві починає усе ширше впроваджуватися ідеал історичної реконструкції, яка виступає особливим типом теоретичного знання, що раніше застосовувалися переважно в гуманітарних науках (історії, археології, історичному мовознавстві і т.д.). Зразки історичних реконструкцій можна виявити не тільки в дисциплінах, що традиційно вивчають еволюційні об’єкти, (біологія, геологія), але й у сучасній космології й астрофізиці: сучасні моделі, що описують розвиток Метагалактики, можуть бути розцінені як історичні реконструкції, за допомогою яких відтворюються основні етапи еволюції цього унікального об’єкта, що історично розвивається. Змінюються уявлення й про стратегії емпіричного дослідження. Ідеал відтворюваності експерименту стосовно до систем, що розвиваються, повинен розумітися в особливому смислі.

Якщо ці системи типологізуються, тобто якщо можна проекспериментувати над багатьма зразками, кожний з яких може бути виділений у якості того самого початкового стану, то експеримент дасть той самий результат з урахуванням імовірнісних ліній еволюції системи. Але крім систем, що розвиваються, які утворюють певні класи об’єктів, існують ще й унікальні системи, що історично розвиваються. Експеримент, заснований на енергетичній і силовій взаємодії з такою системою, у принципі не дозволить відтворювати її в тому самому початковому стані. Сам акт первинного "приготування" цього стану міняє систему, направляючи її в нове русло розвитку, а необоротність процесів розвитку не дозволяє знову відтворити початковий стан.

Тому для унікальних систем, що розвиваються, потрібна особлива стратегія експериментального дослідження. Їхній емпіричний аналіз здійснюється найчастіше методом обчислювального експерименту на ЕОМ, що дозволяє виявити різноманітність можливих структур, які здатна породити система. Серед систем, що історично розвиваються, у сучасній науці особливе місце займають природні комплекси, у які включена у якості компонента сама людина. Прикладами таких "людиновимірних" комплексів можуть служити медико-біологічні об’єкти, об’єкти екології, включаючи біосферу в цілому (глобальна екологія), об’єкти біотехнології (у першу чергу генетичної інженерії), системи "людина - машина" (включаючи складні інформаційні комплекси й системи штучного інтелекту) і т.д. При вивченні "людиновимірних" об’єктів пошук істини виявляється пов’язаним з визначенням стратегії й можливих напрямків перетворення такого об’єкта, що безпосередньо торкається гуманістичних цінностей. Із системами такого типу не можна вільно експериментувати. У процесі їх дослідження й практичного освоєння особливу роль починає відігравати знання заборон на деякі стратегії взаємодії, що потенційно містять у собі катастрофічні наслідки. У цьому зв’язку трансформується ідеал ціннісно нейтрального дослідження. Об’єктивно дійсне пояснення й опис стосовно до "людиновимірних" об’єктів не тільки допускає, але й припускає включення аксіологічних факторів до складу пояснюючих положень.

Виникає необхідність експлікації зв’язків фундаментальних внутрішннаукових цінностей (пошук істини, ріст знань) із позанауковими цінностями загальносоціального характеру. У сучасних програмно- орієнтованих дослідженнях ця експлікація здійснюється при соціальній експертизі програм. Разом з тим у ході самої дослідницької діяльності із людиновимірними об’єктами дослідникові доводиться вирішувати ряд проблем етичного характеру, визначаючи границі можливого втручання в об’єкт. Внутрішня етика науки, що стимулює пошук істини й орієнтацію на збільшення нового знання, постійно співвідноситься в цих умовах із загальногуманістичними принципами й цінностями.

Розвиток усіх цих нових методологічних установок і уявлень про досліджувані об’єкти приводить до істотної модернізації філософських підстав науки. Наукове пізнання починає розглядатися в контексті соціальних умов його буття і його соціальних наслідків, як особлива частина життя суспільства, яка детермінована на кожному етапі свого розвитку загальним станом культури даної історичної епохи, її ціннісними орієнтаціями й світоглядними установками. Осмислюється історична мінливість не тільки онтологічних постулатів, але й самих ідеалів і норм пізнання. Відповідно розвивається й збагачується зміст категорій "теорія", "метод", "факт", "обґрунтування", "пояснення" і т.п. В онтологічній складової філософських підстав науки починає домінувати "категоріальна матриця", що забезпечує розуміння й пізнання об’єктів, що розвиваються. Виникають нові розуміння категорій простору й часу (облік історичного часу системи, ієрархії просторово-тимчасових форм), категорій можливості й дійсності (ідея безлічі потенційно можливих ліній розвитку в крапках біфуркації), категорії детермінації (попередня історія визначає вибіркове реагування системи на зовнішні впливи) та ін.

Контрольні запитання до тексту

1. Які революції можна виділити у історії природознавства?

2. Якими були ідеали та принципи природознавства у ХУП-ХУШ століттях?

3. Як трансформувалася механічна картина світу у XIX ст.?

4. У чому полягає специфіка некласичного природознавства?

5. Що характеризовало специфіку знання, яке склалося у квантово- релятивістській фізиці?

6. Що таке постнекласична наука?

7. Які головні принципи міждисциплінарних досліджень визначають сучасний тип знання?

8. Як можна схарактеризувати сучасні саморозвинені системи?

9. Як відбувається зв’язок фундаментальних внутрішньонаукових цінностей із позанауковими цінностями загальносоціального характеру?