Дж.Ст.Мілль(1806-1873) Індуктивізм.
Мілль розрізняв два погляди на людське знання: емпіричний та апріористський. Згідно з першим, усі істини про зовнішній світ спираються тільки на спостереження й досвід, другий визнає інтуіцію та вроджені ідеї.
Мілль був прихильником першого і взявся доказати це на прикладі логіки.Мілль помітив, що логіка загальних понять і необхідних висновків суперечить філософії емпіризму. Тому був переконаний, що логіку слід заново опрацювати та узгодити з емпіризмом.
Загальні поняття традиційна логіка розуміла реалістично: приймала, що в дійсності їм відповідають роди і види. Таке розуміння Мілль заперечує.
Для нього як емпіриста існували лише одиничні речі, і не було жодних загалів, родів чи видів; загальними могли бути тільки назви. Його розуміння понять було номіналістським.
У дедукції, що виводить висновки із загальних тверджень, традиційна логіка не бачила принципової трудності. Для емпіризму трудність була саме принциповою: звідки беруться загальні твердження? Бо для нього вони не могли бути первинними. Адже знання ми черпаємо з досвідів, а досвіди завжди одиничні. Тільки через індукцію можемо дійти від них до загальних тверджень. Силогізм як доведення є зачарованим колом, оскільки виводить смертність Джона з того, що всі люди смертні, а щоб знати, що всі люди смертні, треба, між іншим, знати й про смертність Джона. Про те, що Джон помре, насправді знаємо не завдяки загальному твердженню про те, що всі люди смертні, а через ствердження того, що інші люди які є подібними до Джона, повмирали. Таким чином, поступ у знанні здійснюється через аналогію або індукцію.
Однак у науковому поступі дедукція відіграє принаймні допоміжну роль. Тобто індукція і дедукція взаємодіють між собою. У певному сенсі можна сказати, що Мілль об’єднав Бекона з Арістотелем. Індуктивне міркування, щоб бути істинним, не може бути простим. Мілль, подібно як колись Бекон, намагався виявити ті спеціальні методи, котрі гарантують індукції достовірність.
Так, він сформулював наступні індуктивні методи: «єдиної згоди», «єдиної різниці». «остачі», «супровідних змін».Традиційна логіка постулювала існування загальних первинних істин. Котрі є очевидними і через це не вимагають доведення; коли б їх не було, то не можна було б провести жодного доведення. Оскільки не було б на чому його заснувати. До таких істин зараховувались насамперед логічні закони та математичні аксіоми. Мілль же заперечує це: усі загальні істини є похідними і в дійсності становлять тільки комбінації одиничних. Логічні закони та математичні постулати не є винятком: вони теж є тільки узагальненням досвідів і повинні обгрунтовуватись емпірично й індуктивно. Якщо ж вони здаються необхідними, то лише тому, що спираються на численні досвіди, котрі витворили в нашій свідомості нерозривні асоціації.
Мілль критикує також поняття причинності. Він казав, що підставою для панування закону причинності служить «просто призвичаєння й очікування, що те, що один чи багато разів виявлялося істиною і ніколи не виявлялося хибою, виявиться істиною й надалі». А це означає, що закон причинності має не об’єктивну природу, а суб’єктивну. Але тут знову виникає складність: як же закон причинності може спиратись на індукцію, коли індукція сама спирається на нього? Це зачароване коло Мілль розв’язував таким чином: на закон причинності спирається вдосконалена індукція, що оперує вище наведеними методами, натомість сам закон причинності спирається на просту індукцію, котра цими методами не оперує, тобто за допомогою простої індукції переходимо до закону причинності, а від нього - до вдосконаленої індукції. Зрештою Мілль, як і личить емпіристові, не визнавав повної всезагальності жодного закону, а отже й закону причинності ( вважав можливим існування невідомих нам частин всесвіту, в яких він не діє). Про це може вирішувати тільки досвід, жодної необхідності тут немає.
Мілль також продовжував критику поняття субстанції, розпочату ще Локком і Юмом. Різноманітність відчуттів - ось усе, що нам дане і з чого ми творимо нашу картину світу.
З них складається те, що ми називаємо «речами» або (по-вченому) «субстанціями», а також «матерією», «дійсністю», «зовнішнім світом». Відчуттів зазнаємо незалежно від нашої волі, і тому нам здається, що вони існують незалежно від нас, поза нашою свідомістю. Оце і є все джерело віри в існування незалежних субстанцій, матерії, зовнішнього світу. Ця віра має асоціативне походження, так само як віра в причинний зв’язок між явищами. Аналогічно до матерії трактував розум. Подібно до Юма твердив, що «розум», «Я», «душа» є словами, котрі по суті означають тільки наші переживання. Вони лише роблять акцент на неперервності, яка проявляється в цих переживаннях, подібно як слова «матерія», «субстанція», «зовнішній світ» -- на неперервності у наших зовнішніх відчуттях.Погляди Дж.Ст.Мілля поширились у Європі. В 1850-1880 роках серед європейської інтелігенції запанував «позитивний дух», прагнення звільнити філософію від метафізичних чинників. Патронами цього руху були Конт і Мілль: назву цей рух взяв від Конта, але зміст від Мілля. Емпіризм у союзі з позитивізмом протягом двох поколінь опанував європейське мислення. Це були легкі для засвоєння доктрини. Прості у своїх постулатах. Що оперували очевидними фактами. Незважаючи на те, що було достатньо професійних філософів, які з цими доктринами не погоджувались, широкі сфери інтелігенції довірились їм цілковито, і майже кожна справді освічена людина в другій половині ХІХ ст. була «позитивістом».
В той час існували три емпіризми:
1. Емпіризм генетичний, або психологічний, що твердить: все знання походить виключно з досвіду; немає суджень вроджених, всі набуті.
2. Емпіризм епістемологічний твердить, що досвід становить єдиний критерій істинного знання. Судження мають різне походження. Серед них є і вроджені і витворені, але істинними є лише ті, котрі спираються на досвід.
3 Емпіризм методологічний твердить, що якщо наука повинна містити істинні та практично корисні твердження, то не повинна робити нічого більше, як тільки стверджувати дані досвіду та індуктивно узагальнювати їх.
Класиком такого емпіризму був Бекон, а протилежністю його методології була методологія Декарта.У деяких мислителів ці три емпіризми поєднувались між собою. Мілль розвивав методологічний емпіризм, продовжуючи традиції Бекона, однак у поміркованішій формі. Він говорив, що наука повинна брати свої постулати лише з досвіду і не обмежуватись лише індукцією, а включати розділи як індукції так і дедукції. Відкидати слід лише дедукцію з неемпіричних припущень.
Позитивізм Конта висловлювася проти емпіризму, і водночас Конт був найтіснішим союзником Мілля. Справа в тому, що Конт був проти методологічного емпіризму, але доміллівського, бо в дедукції бачив таке ж важливе знаряддя поступу науки, як в індукції. Зате у боротьбі з неемпіричними, аксіоматичними, інтуітивними постулатами науки виступав разом із Міллем. Тут позитивізм та емпіризм діяли спільно; в цьому сенсі не може бути позитивізму без так протрактованого емпіризму.
3.