Генетика й теорія еволюції
XX ст. - це час бурхливого розвитку генетики, який починається після перевідкриття законів Г.Й. Менделя Г. де Фрізом (Нідерланди), К. Коренсом (Німеччина), Е. Чермаком (Австрія) незалежно один від одного.
У результаті успішного розвитку генетики постали нові запитання до еволюційної теорії, висунуто нові заперечення з позицій генетики щодо дарвінізму. Загалом вони отримали назву "генетичного антидарвінізму". Наприклад, англійський генетик В. Бетсон, нідерландський ботанік Г. де Фріз основним запереченням щодо дії природного добору вважали тотожність мутаційної мінливості й еволюційних перетворень.Кульмінацією ідей генетичного антидарвінізму стала теорія номогенезу Л.С. Берга, яка стверджувала, що вдосконалення живих систем - "автономічний ортогенез" - є внутрішньо запрограмованим генетично.
Із часом стало очевидним, що теоретичні міркування, що ґрунтуються на генетиці, не виключають еволюційної теорії, а потребують розгляду в еволюціоністському контексті. Водночас еволюційна теорія потребувала генетичних знань. Отже, новий етап еволюціоністського світогляду в біології став можливим на основі синтезу еволюційної теорії й сучасної генетики. Дослідники вважали, що потрібним є створення "синтетичної теорії еволюції", чому було присвячено роботи англійського математика і генетика Р. Фішера, американського генетика С. Райта, англійського генетика Д. Холдейна, радянських генетиків С. Четверикова та М. Дубиніна.
3.4.6.