Історичні форми взаємодії філософії і науки. Генезис науки.
Передісторія науки, поява наукового знання сягає своїм корінням у глибоке минуле. Становлення науки пов’язане з таким ступенем розвитку людського суспільства, коли був нагромаджений певний мінімум наукових знань і здійснювалась передача їх у різних видах практичної діяльності.
Практично зорієнтованим знанням спочатку була математика, теоретичним основам якої передували вимоги практичної діяльності. Тому історично першим способом організації математичного знання була так звана практична математика, яка виникла в Стародавньому Єгипті та Месопотамії.
Математичні тексти Стародавнього Єгипту і Месопотамії ще не діляться на математичні дисципліни - арифметику та геометрію. Для них основним був не математичний зміст, а чисто прикладне значення, тобто знання об’єднувались за критерієм схожості з тим видом діяльності в якому вони застосовувались.
Отже, наукове знання спочатку було вплетене в реальну картину життя, а лише згодом відбулось виділення науки з реального практичного досвіду і поступове перетворення її у самостійну форму діяльності.
На відміну від практичної систематизації, найважливішою особливістю теоретичної систематизації математики є логічний доказ, тобто перехід від одних положень до інших. В кінці кінців це привело до якісного стрибка: утворилась чиста або теоретична математика.
В VI ст. до н. е. в Стародавній Греції математика існує вже як форма теоретичної свідомості. Античні греки хоч і спирались на пізнавальний досвід стародавніх цивілізацій Сходу, однак математичні знання сприймали вже не як сукупність правил числення, а як особливе ідеальне буття. Тому, наприклад, Арістотель говорить про науку як про особливу форму знання - знання заради самого знання - і в цьому бачить вищу мету людського життя.
Особливості середньовіччя, панівне становище релігії у феодальній Європі, сприяли появі іншої специфічно-середньовічної форми вчення про природу, яка не властива періоду античності і повністю зникла в науці Нового часу.
Це - алегоричність та моралістична спрямованість середньовічних трактатів про природу. Середньовічна наука в образі схоластики взагалі обслуговувала церкву і була за словами Фоми Аквіната прислужницею богослів’я.В наступну епоху - Нового часу, швидкими темпами розвивались промисловість і торгівля, відбулась наукова революція. Спочатку Микола Коперник завдав дошкульного удару по схоластичній науці, а згодом ще ряд відкриттів у галузі механіки, оптики, магнетизму, техніки, біології, розвиток природознавства в цілому - продемонстрували відмінність нової епохи від попередньої. Саме відтоді починається секуляризація науки і від релігії, і від філософії в лиці метафізики, тобто формується її самостійність.
Подальший розвиток науки привів до поєднання теоретичних та емпіричних методів дослідження. Засновником нового індуктивного методу пізнання, «нового органону» для науки став Френсіс Бекон. А у XVIII ст. завершився процес відокремлення від єдиного наукового знання таких галузей природознавства як фізика, хімія, біологія та інших.
Промислова революція призвела до розвитку капіталізму і виникнення науки нового типу - вона починає перетворюватись в безпосередню продуктивну силу суспільства. Таке перетворення відбувається шляхом удосконалення методів виробництва, пошуку та використання нових джерел енергії та створення штучних матеріалів, вдосконалення транспорту і скорочення часу перевезень людей та вантажів, зростання врожайності сільськогосподарських рослин тощо.
Розглядаючи науку як діяльність з вироблення знань можна виділити три періоди в її генезисі:
1. Від виникнення науки до Галілея і Ньютона. Для цього періоду характерна переважно особистісно-світоглядна орієнтація науки. Основною метою наукової діяльності в соціальному плані було формування загального уявлення про світ і місце людини в ньому.
2. З XVII ст. до сучасності. Для цього періоду характерна переважно технологічна, матеріально виробнича орієнтація. Техніка стає «силою знання» і все більше залежить від успіхів науки. Наука стає фактором виробничого процесу, який в свою чергу стає сферою її застосування.
3. Сучасний етап. Йому притаманна орієнтація на розвиток інтелектуального творчого потенціалу особистості. Якщо розвиток виробництва в ХІХ ст. здійснювався за рахунок вдосконалення машин і техологічних процесів, то в наш час він рухається вперед також і за рахунок духовного вдосконалення самої людини. В ході науково-технічного прогресу інтелектуальний духовний розвиток людей стає провідним факторм зростання матеріального виробництва.
3.