Континуальна програма Арістотеля.

АРІСТОТЕЛЬ із Стагіра (384-322 р. до н.е.)

Учень Платона, багато перейняв від нього. Але Арістотель - син лікаря, а тому більше захоплювався біологією, а Платон - математикою.

Від Платона він навчився ідеалізму, але був симпатиком реалізму. Від Платона, який говорив, що істинне буття - ідеальне, а істинне знання - загальне, він перейняв половину: зберіг теорію знання, але відкинув теорію буття. «Буття - одиничне, а знання - загальне».

Про перше - метафізика, а про друге - логіка.

«Метафізика» (термін запроваджений Андроніком Родоським) - перша філософія.

Самосущим буттям є лише конкретні речі, вони є субстанціями і містять дві складові: форму та матерію. Наприклад: людина і поняття «людина» - загальні властивості входять до визначення поняття людини, а особливості менш загального характеру (наприклад, те що вона є руда і малого зросту) не входять до дефініції. То з цього випливає, що кожна річ ділиться на те, що міститься в її понятті, і те, що не міститься, на загальні властивості речі (спільні в неї з іншими речами цього виду) і на її одиничні властивості. Перші то є форма, а другі то є матерія. Таким чином, світ це - континуум речей, які є форма і матерія. Окремо не існують ні матерія, ні ідея (форма). Істинно існують лише конкретні сполуки матерії і форми - це гілеморфізм (все є оформлене). Але форма важливіша, бо вона є реальним відповідником понять, а за істинне знання відповідають саме поняття. Ми пізнаємо в речах не все, а те, що міститься в їх понятті, тобто їх форму. А матерія - непізнавана, бо аморфна. Форма то є суть речі. Метою ж пізнання є сутності речей (суттєве), а не те, що є несуттєве.

Пояснення властивостей речей можливе 4 -ма шляхами:

1. Форма (сила, яка діє і творить наслідки). Вона є діяльний початок.

2. Матерія

3. Причина (не в матерії, а в формі) Приклад: тварина родить тварину.

4. Ціль (причини доцільні, вони діють, але залежать від цілі) Приклад: ніж хірурга ріже, він причина операції(порізу), але ріже так як цього вимагає ціль - оздоровлення хворого.

Арістотель вважав, що ціль лежить не поза річчю, а в самій речі. Ціллю розвитку тварини є розвиток її видових рис, тобто форми. Форма є ціль і причина розвитку речей, форма це сила, що діє доцільно. Форма є енергією, дією, а матерія - потенцією. За допомогою цих понять (форма, матерія, енергія, потенція) Арістотель розв’язував різноманітні питання - і процес розвитку, і його результат, і можливість та дійсність. Наприклад, рослина і насінина: дозріла рослина є зактуалізованою енергією потенції наявної в насінині, а її ріст - актуалізацією цієї енергії (потенції).

Повне зактуалізування потенції Арістотель називав ентелехією, а природа у нього є: 1) субстанціальна, 2) якісна, 3) динамічна, 4) доцільна. Іншими словами, Арістотель вбачав основу явищ не в абстрактних відношеннях (як піфагорійці), а в конкретних субстанціях, якісні властивості речей, що належать до форми, вважав більш суттєвими, ніж кількісні (на відміну від Демокріта), у природі вбачав діяння саморушних сил, а діяння сил пояснював їх стремлінням до цілі. Але в астрономії та механіці Арістотель зробив крок назад порівняно з піфагорійцями та атомістами. Космологія і теологія злились в суперечливий симбіоз, який можна звести до 4-ох постулатів:

1. Геоцентризм.

2. Рух небесних сфер пояснювався божественними істотами.

3. Світ один, він матеріальний, просторово обмежений. Вічний.

4. Світ розвивається як причинний ряд подій, закладених в ньому самому, виходячи з першої причини - Бога.

Логіка в Арістотеля це органон (засіб, метод. інструмент), який є теорією поняття і судження.

Основою правильних понять є дефініція, а правильних суджень - доведення. Дефініція (визначення) поняття відбувається, коли його в ієрархії найзагальніших понять будем зараховувати до вищого роду (зазначивши лише властиву йому відмінність).

Судження також утворюють ієрархію. Доведення - це зведення менш загального судження до більш загального, яке є підставою для першого. Є межа доведення - це найвищі (найзагальніші) судження, які є основами для всякого доведення, але самі не можуть доводитися. Тобто, існують загальні судження. Які не мають і не потребують доведення.

Судження - це комплекс понять (одне в підметі, інше в присудку), де менш загальне підпорядковується більш загальному: «Сократ - людина», «Людина - смертна істота», виведення: «Сократ - смертний». Це так званий силогізм : виведення з двох суджень, які мають спільне поняття («людина»).

Логіка в Арістотеля - це не наука, а знаряддя наук (органон), чисто формальна дисципліна.

Вчення про душу. Тут Арістотель також дуаліст. Він розрізняє три види душі:

1. Душа рослинна - живиться і росте.

2. Душа тваринна - має почуття і потяги.

3. Душа мисляча - пізнає.

Розум:

1. Пасивний (рецептивний) з чуттів абстрагує поняття, здійснює пізнання.

2. Активний (самочинність душі) рухає пасивний, спричинює самочинні починання душі.

Пасивний розум - це приймальний апарат душі, а активний - його мотор.

Активний розум є першопричина, а тому не пов’язаний з тілом, він вільний від матерії, незнищенний, він скорше має божественну. Аніж людську природу. Як Бог у макрокосмі, так і душа в мікрокосмі. Бог і душа - самосущі форми (платонізм). Звідси висновок: Арістотель дуаліст, він визнає світ як речі, що є матеріальними, і поряд з ними визнає нематеріальні першопричини.

Суперечність філософії Арістотеля:

1. Напрямок властивий природі речей (від загального до часткового - «дедукція») - логіка.

2. Напрямок властивий людському інтелекту (від часткового до загального - «індукція»)

Тобто є два порядки: логічний і психологічний. Лише другий дає нове знання, а перший (силогізм) є структурою уже досягнутого знання.

На відміну від Платона, який прямо виводив знання із загальних ідей (анамнезис), Арістотель звернув увагу на відчуття. Пізнання потрібно починати із сприйняттів, а від них через абстрагування до загальних понять. Розумове знання - це мета, а чуттєве знання - це початок. В такий спосіб Арістотель досяг компромісу між сенсуалізмом та раціоналізмом. Але він визнавав істини як першозасновки, яким слід довіряти і які не потребують доведення, а це вже веде до догматизму.