Контркультурна критика техногенної цивілізації
Саме проти такої раціональності та побудованої на ній культурі був спрямований «контркультурний бунт» 60-70-х рр. минулого століття. Головним об'єктом контркультурної критики була технічно орієнтована культура індустріального суспільства, яку контркультура визначила як ворожу до людської природи і таку, що перетворила світ в «мертвий, придатний лише для того, щоб вимірювати і калькулювати».
Західна цивілізація трактується теоретиками контркультури в метафорично-символічному сенсі - як результат протиборства на «онтологічному рівні» двох інстинктивних, природно-тілесно заданих начал: Еросу (прагнення до життя) і Танатосу (потягу до смерті), між якими «за природою» має бути гармонійна рівновага. Відповідно до поглядів одного з теоретиків контркультури Теодора Роззака (19332011), до тих пір, поки не усвідомлюється різноспрямованість цих інстинктів, по-перше, не існує протиріччя між зовнішнім світом і внутрішнім, тобто людина не відокремлює себе від Природи і тим більше не протиставляє їй себе у формах «культурної [читай: технічної] діяльності»; по-друге, душа людини не поділяється «антагонізмом між конфліктними реальностями темної свідомості та свідомості, що не спить», - тому наші предки, вважав Роззак, жили у злагоді і з Природою, і з самими собою. В їхньому нерозчленованому мисленні переважали «фантазійні елементи» і «трансцендентні символи», що володіють «онтологічної глибиною» і забезпечують єдність тіла і духу (завдяки чому й уможливлювався тісний зв'язок між Природою як цілим і людиною як її часткою), а самі «містичні здібності до осяянь і провидіння» свідчили про гармонію людини із Всесвітом.
Виникнення і «експансія» раціональних компонентів свідомості супроводжувалися, з точки зору контркультури, «забуттям» здатності до трансценденції. Іудейсько-християнська традиція, на якій побудовано всю європейську культуру, лише «розвинула» ті елементи свідомості, в яких відсутнє безпосереднє чуттєво-емоційне сприйняття і в яких народжувався «страх перед спонтанним життям», виникала ворожість до містерій людського серця.
Наука - «втілення західної цивілізації» - повністю використала раціональність як «засіб захисту від страху смерті» і поступово стала формою протиставлення людини Природі.Теодор Роззак у праці «Створення контркультури: Роздуми про технократичне суспільство та його молодіжну опозицію (The making of counter culture: Reflection on the Technocratic Society and its Youthful Opposition, 1969) вказує, що довгий час процес розвитку суспільства на шляху переважного зростання наукового мислення оцінювався як прогресивний, і лише в XX столітті люди відчули його наслідки: відчули себе позбавленими «трансцендентних сил розуму» і природної чуттєвості. Але саме це і призвело до «автоматизації особистості», до перетворення її в «біокомп'ютер», в об'єкт управління, що, у свою чергу, відбилося на культурі урбаністсько-індустріальної цивілізації, яку Роззак називає «самою хворобою», а не способом лікування неврозу, який виник внаслідок «страху Смерті». Т. Роззак пише, що сучасна культура «токсична», вона руйнує цілісність сутності людини як частини природи, оскільки ця культура - вираз акумульованого «досвіду боротьби з інстинктом Смерті», досвідом, що порушує природну єдність Еросу і Танатосу. Зміст культурних (не-природних) процесів, заснованих на науковому мисленні, Роззак бачить в «безплідних спробах» реалізувати в сучасній техніці трансцендентні символи древніх людей; сама ж «тривала культурна діяльність людини нічого не додала до основного символічного репертуару» [94].
«Трансценденція покинула свідомість», - констатують теоретики контркультури, - і у людей залишилося лише «одновимірно-площинне бачення» багатовимірного світу. Протиставлення «сил раціональності» Природі у XX ст. виразилося в тому, пише Роззак у роботі «Там, де закінчується пустеля» (1972), що техніка і соціальні інститути, норми та цінності отримали статус об'єктивності, незалежності від людини, яка їх створила, вони не тільки підкорили собі людину, але все більш стають небезпечними утвореннями, загрозливими як духовному, так і фізичному існуванню людини: буття людини перестає бути людським...
Центральною ідеєю книги Т. Роззака «Особистість/Планета» (1978) є відновлення прав особистості перед обличчям гігантизму
сучасної цивілізації, її політичних і соціальних інститутів,
індустріального розвитку і урбаністичних структур. «Пошуки реалізації особистості є як би "петлею зворотного зв'язку ", що відновлює людський масштаб речей. Рятуючи себе, - пише Роззак, - люди утверджують людський вимір. Стверджуючи цей вимір, вони підривають існуючу систему, її гігантизм. Підриваючи гігантизм, вони рятують планету» [65].
Але контркультурні «рецепти», як і її практичні спроби подолання негативних наслідків цивілізаційного розвитку на основі техніки виявилися у силу їх локальності, подеколи наївності та ілюзорності слабкими й з часом або зійшли нанівець, або асимільовані масовою культурою та амбітно-кон’юнктурними політичними рухами (екологічними, анархістськими, феміністськими тощо). Фрагментарний культурний опір техногенності
8.3.