Лекція 5 Тема: Філософія V - XIX ст.

План

1. Середньовічна філософія.

2. Філософія Відродження.

3. Філософія Нового часу і Просвітництва.

4. Німецька класична філософія.

І.

Історична доба середньовіччя в Європі початку занепаду римської рабовласницької імперії і триває до XIV ст.

Це означає, що осмислення природи, суспільства, людини та її життя здійсн. Крізь призму поняття «Бог». її особливостями були:

1) екзегетика - мистецтво тлумачення Біблії;

2) біблейський традиціоналізм і ретроспективність;

3) схильність до вчительства та морального повчання.

Етапи розвитку:

1) апологетика ІІ-ІП ст. Перші християнські мислителі у цей час захищалися від нападів з боку влади, античної культури та філософії і прагнули довести правильність та істинність християнських поглядів);

2) патристика ІУ-У ст. - IX ст. У цей час філософи прагнули інтелектуально оформити та систематизувати різноманітні положення Біблії і зосереджувати свої зусилля на філософському обґрунтуванні таких релігійних догматів:

а) Про тринітарну природу Бога: Бог - Отець, Бог - Син, Бог - Дух Святий;

б) Бог - творець світу і людини, Він їх створив з нічого, словом;

в) Про подвійну природу Христа (Христос - Бог і водночас Христос -людина);

г) Про перевагу Души над Тілом, Віри над Розумом, Релігії і Богослов’я над наукою і філософією;

д) Про спасіння людської душі як мети і сенсу життя.

Біля витоків патристики перебував Августин, саме він зробив Бога центром філософії. На погляд Августина, Бог - це Буття, а світ природи, людина є неістинним буттям. Бог - це причина і мета пізнання, це благо і причина блага.

є) Створивши світ і людину Бог створив час, який має лінійний характер - від створіння аж до страшного суду, і людина сама обирає свій шлях;

3) схоластика ХІ-ХІУ ст.

В цей же час розгорнулась ідейна боротьба між номіналізмом і реалізмом.

Представники реалізму (Ансельм Кентерберійський) вважали, що загальні поняття (універсали) існують самі по собі, тобто до конкретних матеріальних предметів.

Протилежний погляд висловлювали представники номіналізму. Вони вважали що насправді існують різні речі, яким людина дала ім’я (назву), тому універсали, тобто загальне поняття цих речей, є вторинним, і вони існують лише в словесному досвіді ЛЮДИНИ.В полеміці між номіналізмом і реалізмом у прихованій формі відобразилась боротьба між матеріалізмом і ідеалізмом.

Наприкінці Середньовіччя філософи, осмислюючи співвідношення релігії, богослов’я і науки, сформулювали концепцію подвійної істини. Шотландський мислитель Д. Скотт вважав, що істини релігії та істини науки не суперечать одна одній і тому не можуть бути залежними одна від одної. Релігія і богослов’я торкаються внутрішньої людини, а наука і філософія досліджують закони буття світу ззовні людини.

II.

Відродження охоплює приблизно XV - XVI ст. і за своїм характером філософія в цей час була антропоцентричною. Це означає, що в її центрі була людина, яка сприймалась як вільна творча істота, найвища цінність, яка покликана бути господарем природи. Найбільш виразно уперше цей погляд був висловлений італійським мислителем Піко дела Мірандолою у творі «Промова про гідність людини».

У гуманістичному русі також аналізувалося суспільство. Висловлювались ідеї соціальної утопії. Засновники їх - Т. Мор і Т. Кампанела - вважали, що може бути забезпечений досконалий суспільний устрій, який би базувався на управлінні державою мудрецями, на рівному доступі до соціальних благ.

Відбувся перелом у поглядах на світобудову. М. Копернік обґрунтував геліоцентричну модель всесвіту, яка руйнувала геоцентричний погляд, що панував увесь період Середньовіччя, сягаючи своїми витоками часів античності (Птолемей). Дж. Бруно запропонував ідею щодо несотворимості, безкінечності Всесвіту, розсередивши Бога в речах природи. Тим самим Бруно обґрунтував пантеїстичний погляд.

III.

Філософія Нового часу найбільш виразно заявила про себе у XVII ст., коли внаслідок наукової революції, великих географічних відкриттів був нагромаджений величезний масив нових даних про світ. Тому основна увага була прикута до розроблення методів наукового пізнання. Були запропоновані дві методології наукового пізнання : а) емпірично-індуктивна (Ф. Бекон); б) раціоналістично - дедуктивна (Р. Декорт).

Розглянемо ці ключові гносеологічні поняття більш детально: емпіризм - це принцип пізнання, який вважає що результат пізнання може бути досягнутий лише шляхом досвіду, що фіксується нашими органами чуття;

індукція - прийом логічного мислення, коли вчений переходить від знання однієї ознаки, яка повторюється, до висновку про наявність цієї ознаки в цілого класу об’єктів чи явищ;

раціоналізм - принцип пізнання, який базується на тому, що істинне знання може здобути лише розум, який може підштовхуватися до діяльності показаннями органів чуття;

дедукція - прийом логічного мислення від загального знання до одиночного.

Під час Просвітництва (XVIII ст.) філософи остаточно зупинилися на вирішальній ролі людського розуму (а не космічної Долі чи Бога, як це вважалось у попередні часи) як основи пізнання і засобу вдосконалення природи, суспільства і самої людини. Іншими рисами були:

деїзм — погляд згідно з яким Бог, створивши природу і людину, у подальшому не бере участі і не втручається в їхню долю;

сцієнтизм - впевненість в тому, що наука є найвищою культурною цінністю і цілком достатньою умовою для орієнтації людини в світі.

Для філософії Просвітництва було характерно визнання пріоритету розуму у вирішенні всіх проблем, критицизм і антиклерикальна спрямованість, деїзм, матеріалізм в розумінні природи, сенсуалізм і споглядальність в гносеології, історичний оптимізм.

Органічною частиною філософського світогляду епохи Просвітництва були соціальні ідеї. Зусилля просвітителів були спрямовані на розробку програм суспільних перетворень, відповідних природної людської природи. Ними була вперше сформульована концепція історичного прогресу, рушійною силою якого був розвиток моральних, релігійних і наукових ідей. Суть соціального прогресу вбачалася в освіті мас, в русі від невігластва до знання.

IV.

Німецька класична філософія представлена когортою видатних мислителів, найбільш значущими з яких є І. Кант, Г. Кегель, Л. Фейєрбах, К. Маркс.

І. Кант (1724-1804) зробив центром своєї уваги проблеми пізнання. Він уперше показав, що саме людина є активною силою в процесі пізнання. Він був агностиком і розробив концепцію «річ у собі», тобто заперечував можливість повного пізнання людиною світу. І. Кант сформулював категоричний імператив в етиці: «Дій згідно з таким правилом, щоб твоя поведінка стала загальним законом»

Г. Гегель (1770-1831) - філософ-ідеаліст. Він визнавав джерелом розвитку всієї дійсності дух - Абсолютну ідею, а не матерію. Ця ідея, на думку Гегеля, існує одвічно і незалежно від природи і людини, а реальний світ -природа і суспільство - є лише віддзеркаленнями ідеї, результатом її розвитку.

Абсолютна ідея в своєму розвиткові проходить три етапи:

1) ідея породжує і накопичує своє власне багатство змісту. Цей процес Гегель розглядає в «Науці логіки»; 2) ідея переходить у свої протилежності, виявляючи себе в матеріальному світі - в природі. Цю щабель філософ розглядає в «Філософії природи»; 3) розвиток ідеї завершується повним збігом цієї ідеї як світового розуму зі створеної ним природою і суспільством, тотожністю ідеї і світу. Ця третя щабель розвитку ідеї показана Гегелем у «Філософії духу».

Завдання філософії в тому і полягає, щоб розкрити історичний шлях саморуху ідеї як реально існуючої активної сили. Гегель обґрунтував основні діалектичні закони розвитку: закон єдності і боротьби протилежностей; взаємного переходу кількісних змін у якісні; заперечення запереченого.

1) джерело розвитку знаходиться не зовні, а всередині об'єкта, що постійно розвивається, і ним є боротьба його протилежностей;

2) механізм розвитку відбувається шляхом переходу кількісних змін у якісні;

3) результат розвитку постає не як заперечення минулого, а як заперечення запереченого, тобто як повернення до вихідного стану, але на новому, більш високому рівні. Отже діалектичний метод орієнтує вивчати суперечливі сторони в кожному явищі і предметі, результатом зіткнення котрих і є їхній саморух.

Л. Фейєрбах (1804-1872) розробив антропологічний матеріалізм. У центрі його уваги - людина. Фейєрбах заперечував надприродну реальність, а схильність до релігійного світобачення він пов’язував з самою природою людини, з властивим людському духу прагненням до антропоморфізму - здатністю проектувати свої риси на зовнішні сутності. Релігія є найважливіший вид такого антропоморфізму. Кращі вияви свого «Я» люди здавна переводили в божественні реальності. Імпульсом до цього одухотворення і обожнювання власних ідеалів в людстві була повсякчасна різка протилежність між тим, що є, і тим, що повинно бути.

На думку філософа, етика має своїм об’єктом людську волю. Але де немає спонукання, там немає і волі, а де немає спонукання до щастя, там немає і взагалі ніякого спонукання. Тому сутність моральності полягає в блаженстві, але не в блаженстві одиночному, а в багатосторонньому, яке поширюється на інших, адже одиничне «я» невіддільне від «ти», що оточують людину. Отже, особисте прагнення до щастя пов’язане з прагненням до щастя інших осіб.

Л. Фейєрбах переконаний, що єдине джерело істинного знання - це чуттєвість, і тому він заперечує існування загальних понять та визнає істинним лише одиничне, конкретне. Для нього достовірність буття визначається не тільки його доступністю для власного почуття людиною, але і його реальністю для іншої людини.

К. Маркс (1818-1883) - засновник теорії наукового комунізму, діалектичного та історичного матеріалізму. Згідно з Марксом, світогляд має базуватись на висновках сучасного природознавства; 2) філософія марксизму відкрито обслуговує інтереси певного класу - пролетаріату; 3) її завдання не обмежується поясненням світу, а зорієнтоване на його перетворення, в першу чергу - перетворення суспільства на основі соціальної революції; 4) матеріалізм уперше поширюється на розуміння суспільного життя; 5) мислення стало розглядатися не як продукт розвитку природи, але як результат складної історичної суспільно-трудової діяльності, тобто практики.