Лекція 4 Тема: Філософія Стародавнього світу

План

1. Староіндійська філософія.

2. Конфуціанство і даосизм - основні течії старокитайської філософії.

3. Антична філософія: характер, етапи розвитку, проблематика.

І.

Зародки філософських ідей в Індії формуються у надрах міфологічно-релігійного осягнення дійсності. Духовним витоком для появи та подальшого розвитку філософських ідей були «Веди» - збірник релігійних гімнів, молитов, формул заклинань. Філософсько- релігійний коментар до Вед - Упанішади — містили такі основні положення:

першопричиною основою світу проголошується духовний Абсолют - Брахман - єдність свідомості, буття, раю. Духовною сутністю людини є Атман (Брахман, який перебуває у людському тілі);

сутність світу полягає в циклах, які повторюються, коли щось виникає, а щось загасає;

душа людини приречена на безкінечні перевтілення, тобто на нові народження, а значить, і на нові страждання. Щоб цього позбутися, людина повинна зосередитись на глибоких роздумах про єдність власної душі і Брахмана.

Подібні позиції так чи інакше суттєво вплинули на різні філософські школи. Більшість з них підтримували авторитет Вед і їх називають ортодоксальними. До них належать ньяя, вайшешика, санкхья, йога, веданта.

Інші філософські школи, які заперечували авторитет Вед, називають неортодоксальними. До них належать джайнізм, буддизм, чарвака-локаята. Найбільш цікавими можна вважати погляди філософів чарваки-локаята, які з матеріалістичних позицій осмислювали світ:

сутність світу складає чотири стихії: земля, вода, вогонь, повітря. їх комбінації утворюють всі речі світу (в тому числі і людину). Ці елементи є вічними;

життя після смерті немає. Смерть означає, що комбінації першоелементів розпадаються і вони приєднуються до відповідних елементів природи;

існування богів є вигадкою жерців. Єдиним джерелом пізнання виступають людські відчуття і сприймання;

мета людського життя полягає в тому, щоб отримувати насолоду від благ цього світу і радість тілесного існування.

Отже, особливостями давньоіндійської філософії можна вважати:

її зв’язок із міфологічно-релігійним світоглядом; споглядальний характер щодо природного буття;

наголос на проблемі самовдосконалення людини, її внутрішнього світу.

II.

Старокитайська філософія виникає у русі традиційних світоглядних уявлень, що були викладені в канонічних книгах («Книга змін», «Книга історії», «Книга пісень» та інших).

Найбільш впливовими були вчення, які виникли в VI - V ст. до н.е.:

конфуціанство (засновник - Конфуцій);

даосизм (засновник - Лао Цзи).

В конфуціанстві основна увага зосереджена на морально- етичному вдосконаленні стосунків у державі. Центральне місце у вченні посідає концепція «жень» (людяність). Згідно з нею, правитель у державі повинен діяти, як батько в патріархальній сім’ї, тобто бути мудрим, подавати приклад високоморальної поведінки, піклуватись про своїх підлеглих, як про своїх дітей, він має бути справедливим. З іншого боку, підлеглі мають ставитись до правителя з повагою, синівською почтивістю. Тому Конфуцій бере приклад патріархальної сім’ї за основу гармонізації людських стосунків у державі. Порядок в ній буде лише тоді, коли кожен виконуватиме свій обов’язок. Філософія Конфуція закріплює патріархально-сімейне уявлення про підкорення молодших старшим і поширює цей принцип ієрархії на суспільні стосунки.

Даосизм центральним поняттям визначає «дао» (від китайського - шлях). Концепція «дао» осмислюється, як :

першопричинна основа Всесвіту, яка породжує всю різноманітність світу;

як всезагальний шлях усіх речей світу;

усе в світі, в тому числі и людина, підкорюється закону дао, згідно з яким усі речі народжуються і змінюються завдяки власному шляху.

Для даосизму характерні наївно-діалектичні ідеї, тобто ідеї, які висловлюють думку, що усі речі в процесі змін переходять у свою протилежність. Гармонія світу полягає в тому, що в ньому співіснують Добро і Зло, і це визначає його суперечливий характер.

В цілому ж даосизм - вчення про гармонію людини з природою в їх єдності крокуванням вічними законами природи (дао).

III.

Антична філософія виникає у Стародавній Греції і у своєму розвитку пройшла такі етапи:

1) натурфілософський, що виникає в місті Мілет. Засновник - Фалес (VII - VI ст. до н. е.). Фалес Мілетський поставив у центрі своєї уваги питання: «Що є першоосновою світу?»В якості первоначала світу він називає воду, наводячи чимало доказів на користь такого погляду.

Його учень Анаксимандр в якості першоначала пропонує поняття «алейрон» (щось проміжне між повітрям і водою). Учень Анаксимандра Анаксимен вважає першоначалом світу повітря. Отже, представники мілетської школи започаткували космоцентричний характер давньогрецької філософії.

Питання про першоначало світу своєрідно вирішував Демокріт. Він створив атомістичну концепцію побудови світу. Він вважав, що світ і всі речі в ньому є комбінацією атомів (неподільних першоцеглинок). Атомів безліч. Вони відрізняються формою, розміром, положенням. Розмаїття речей пояснюється тим, що атоми по-різному поєднуються між собою. Атоми постійно рухаються, а умовою їхнього руху є пустота. Отже, Демокріта можна вважати засновником давньогрецького матеріалізму.

Інший видатний мислитель Геракліт першоосновою світу вважав вогонь. Він уперше обґрунтував такі принципи філософствування, що вплинули на подальшій розвиток усієї філософії. Ці принципи включають:

уявлення про закономірності і внутрішню необхідність розвитку світу. Для цього він впроваджує поняття «логос» (закон, який править світом);

сутність світу в тому, що все тече, все змінюється. Отже, сутність буття в його саморозвитку, самозміні;

джерелом саморозвитку Геракліт називає «війну» (боротьбу) протилежностей, властивих речей світу, через що може виявлятися їхня сутність.

Завдяки цим міркуванням Геракліта вважають яскравим представником античної діалектики, одним із її засновників. В сучасній філософії під діалектикою розуміють вчення про всезагальний розвиток та взаємозв’язок всього в світі.

Парменід (на відміну від Геракліта) вважав що буття є єдиним, нерухомим, вічним у часі і просторі.

Отже, Парменід, уперше поставивши у центрі своєї уваги буття як таке, запровадив до філософії ідею про тотожність буття і мислення.

2) софістика. Софістами називали вчителів мудрості, які готували юнаків до самостійної громадської діяльності. Вони сприяли переорієнтації античної філософської думки з проблем природи на проблеми людини. Видатним представником софістів був Протагор. Він запропонував ідею, що людина є мірою всіх речей, і поза людиною істини не існує. Цей погляд є одним із витоків морального релятивізму.

Найбільш видатним представником цього етапу був Сократ, який уперше звернувся до людини із закликом «Пізнай самого себе!». Сократ уперше визначив сутність людини, під якою розумів її душу. Для Сократа душа - це сплав людського розуму, мислячої активності і моральної поведінки). Сократ закликає людей у першу чергу дбати не про тіло, а про душу.

Сократ уперше обґрунтовує нове розуміння щастя: людина щаслива тоді, коли її душа упорядкована, добродійна.

Сократ уперше започаткував нове розуміння свободи людини. Тварина не свободна, тому що нею керує її природа (інстинкти). Людина настільки свободна, наскільки вона виявляється господарем над власною природою.

Сократ ототожнював знання і добродійність людини. Якщо людина здійснює погані вчинки, творить зло, то він пояснював це її незнанням.

3) класичний — представлений іменами Платона і Арістотеля.

Платон першим у світовій філософії розробив власну всеохоплюючу філософську систему, яка була об’єктивно - ідеалістичною. У нього ідеї (суто розумові моделі) є сутністю речей і світу. Вони - справжнє буття. Матерія є небуттям, і слугує матеріалом, з якого Деміург (Бог), немов гончар, взявши за зразок ідеї, створив видимий світ.

Пізнання Платон уподібнює пригадуванню людини, оскільки її душа перед народженням перебувала в світі ідей, познайомившись з ними, і тому знає сутність різноманітних речей.

Арістотель - давньогрецький філософ, учень Платона, вчитель Олександра Македонського. Творчість Арістотеля енциклопедично різнобічна. Він займався природничими науками, проблемами державного устрою, був творцем логіки, психології, естетики. Арістотель колівався между матеріалізмом та ідеалізмом. У своїх працях (їх понад 150, серед них - «Метафізика», «Фізика», «Аналітика», «Риторика», «Тоніка»), що охоплювали майже всі галузі знання того часу, він прагнув узагальнити досягнення античної науки. Основу його спадку складає перша філософія - метафізика, яку Арістотель трактував як науку «про причини і начала», або як науку про «суще як таке». Вагомою новацією Арістотеля стало вчення про причини і першоначала всього сущого. До них належать:

1) матерія - «те, з чого». Різноманіття речей, існуючих об'єктивно; матерія вічна, несотворима і незнищувана; вона не може виникнути з нічого, збільшитися або зменшитися у своїй кількості; вона інертна і пасивна. Матерія без своєї форми і є небуття;

2) форма - «те, що відрізняє одні річ від інших», що характеризує мету, сутність становлення різноманітних речей з одноманітної, однорідної матерії. Бог (або розум-першодвигун) створює форми різноманітних речей з матерії. Тому буття одиничної речі являє собою злиття матерії і форми;

3) діюча причина, тобто та, яка відповідає на питання - «звідки». Характеризує момент часу, з якого починається існування речі. Початком всіх початків є Бог;

4) мета, або прикінцева причина, що характеризує «те, заради чого». У кожної речі є своя власна мета. Вищою метою є Благо.

4) елліністичний — представлений такими основними школами:

- стоїцизм - напрям філософії в епоху еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя. Засновником стоїцизму був Зенон, представники Луції Сенека, імператор Марк Аврелій.

Стоїки закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця - ні втрат, ні успіхів. Ідеал мудреця - це свобода без пристрастей, байдужість до чуттєвих бажань (апатія).

Стоїки піднялися до ідеї самоцінності особи. На їх думку, соціальний стан (цар чи раб), походження (варвар чи грек) важать мало, головне - мудрість людини.

- скептицизм - філософський напрям, який сповідувів сумнів у можливості існування істини, здійснення ідеалів. Представники Піррон, Секст-Емпірик та інші дійшли висновку, що марні спроби знайти остаточно встановлену істину свідчать про неможливість вирішити це завдання взагалі. Так, мислення здійснюється за відповідними формами, але вибір найкращої, досконалої форми мислення потребує використання тієї чи іншої форми. Отже, для відбору форми потрібно використовувати форму. А де ж критерій вибору логічної форми, яка стає критерієм вибору іншої форми мислення? Такої форми, відомої нам як найуніверсальнішої, ми не маємо.

Використовуючи логічні засоби здійснення доказів, скептики дійшли висновку, що будь-яка істина доводиться лише іншою істиною. А це призводить до кола доведень, або до довільного вибору аксіом, або до нескінченної низки запитань. На підставі цих міркувань, аргументів обґрунтовувалася рівнозначність протилежних тверджень, саме тому був проголошений головний принцип скептицизму — утримуватися від суджень;

філософське вчення епікуреїзму, система поглядів, що випливає з ідей Епікура (341-270 до. н.е.) і його послідовників. Головні положення філософії епікуреїзму:

все складається з атомів, які можуть мимоволі відхилятися від прямолінійних траєкторій:

людина складається з атомів, що забезпечує їй багатство відчуттів і задоволення;

боги байдужі до людських справ;

світ відчуттів не ілюзорний, він - головний зміст людського життя.

Епікурейці вважали, що для щасливого життя людині необхідне: -відсутність тілесного страждання; - незворушність душі; -дружба.

Епікур закликав мудру людину (філософа) уникати суспільної (політичної) діяльності. Добре прожив той, хто прожив непомітно - ось його теза. Відлюдність у приватному житті є типовим проявом індивідуалізму, до якого схилялись філософи елліністичного періоду, уникаючи гострих проблем сучасного їм життя.

Епікуреїзм мав досить великий вплив на свідомість мислителів своєї епохи. Найбільш відомим з послідовників Епікура був давньоримський поет і філософ Тит Лукрецій Кар. До нас дійшла повністю його поема «Про природу речей», в якій він детально виклав свою філософську позицію. Лукрецій вважав, що головна мета філософії - звільнення людини від страху загробної кари. Звільнитися від цього людина може через пізнання природи, законів її функціонування.