Лекція 6 Тема: Сучасна світова та українська філософія
План
1. Головні напрями та особливості сучасної некласичної філософії.
2. Українська філософська думка: етапи розвитку, ідеї, постаті.
І.
Сучасна філософія іноді називається некласичною, тому що вона відрізняється від усього попереднього філософствування.
Якщо класична філософія виходила з принципу раціоналізму у пізнанні природи, суспільства та людини і вдосконалення їх, то некласична філософія звертається до емоційних, не зовсім зрозумілих для науки психічних чинників, які важко спрогнозувати.Сучасна філософія на перший план висунула вивчення людське буття в його неповторності, акцентувала увагу на тому, що людське життя і поведінка є об’єктом зовнішніх маніпуляцій, що пізнання доступно не всім і не кожному, а лише аристократам, що прогрес у суспільстві не є обов’язковим.
Некласична філософія звернулась до нових для осмислення явищ і запропонувала нові типи мислення.
Сучасна некласична філософія з’явилась у середині XIX ст. і на сьогоднішній день представлена різноманітними напрямами, школами та течіями.
До основних з них належить «філософія життя». Видатні представники - А. Бергсон(1859-1941), В. Дільтей (1833-1911), Ф. Ніцше (1844-1900).
Філософія життя традиційне поняття «буття» замінила на поняття «життя», підкреслюючи тим самим властиві світу активність та енергію. На думку Ф. Ніцше, основою світу є воля до влади (прагнення до самовиявлення у будь- який спосіб) і тому природне те, що у боротьбі перемагає сильнійший. А відтак, до слабких людей не треба ставитись із співчуттям, не треба допомагати їм, адже це причиняє деградацію людини як такої. Проте незахищені і слабкі люди в якості засобу свого виживання взяли на озброєння мораль, культуру, релігію. Проти них й виступає Ніцше, заявляючи що Бог помер, тобто жива віра у Божественні заповіти вже не є мотивом для людської поведінки, а залишились тільки зовнішні релігійні обряди та церковні традиції.
Ця філософія стала офіційною у фашистській Німеччині.Іншим напрямом сучасної філософії є - позитивізм. Засновником був О. Конт (1798-1857). Він обстоював погляд, що класична філософія виснажила себе і є суто умовним безплідним теоретизуванням. Тому замість неї потрібна нова філософія, яка б давала позитивне знання, тобто реальне, корисне, достовірне. А значить це потребувало її перетворенню на філософію науки. Така нова філософія покликана виконувати цілком конкретні функції: розробляти методи наукового пізнання;
виявляти зв’язок між науками; систематизувати наукове знання і проясняти мову науки.
Позитивізм у XX ст. набув таких форм:
20 роки XX ст. - неопозитивізм, відомий представник якого Л. Вітгентштейн (1889-1951) вважав, що філософія має займатись логічним аналізом висловлювань вчених і понять науки на предмет перевірки їхньої достовірності. Для цього він запропонував метод верифікації, тобто співставлення із фактами, звуження їх аж до тих, далі неподільних емпірично підтверджуваних фактів, які були покладені у фундамент наукової теорії.
70 роки XX ст. - постпозитивізм, відомий представник якого К. Попер (1902-1994) замість верифікації запропонував метод фальсифікації для перевірки істини наукової теорії.. Згідно з ним теорія є науковою, якщо існує методологічна можливість її спростування шляхом постановки того чи іншого експерименту, навіть якщо такий експеримент ще не був поставлений. Тому завдання філософів полягає у спробі спростовувати кожне окреме положення теорії, і якщо хоча б одне положення теорії не можна у принципі спростувати, то вся теорія проголошується неістиною.
Ці, а також інші школи та течії філософії науки утворюють напрям сучасної філософії - сцієнтизм. Іншим впливовим напрямом є антропологічний. До них, зокрема, належать є філософія 3. Фрейда (1856-1939) та екзистенціалізм.
Фрейдизм спочатку виник як метод лікування неврозів і згодом набрав поширення і застосування в філософії, психології та інших гуманітарних дисциплінах.
Центральне поняття - несвідоме, тобто те, що включає природні біологічні інстинкти людини, що не контролюються розумом, але суттєво впливає на людину. В процесі культурної еволюції людина засвоїла певні норми і моральні обмеження щодо виявлення своїх біологічних інстинктів, головним з яких є ерос — сексуальний, інстинкт продовження життя, а другим за силою є танатос - інстинкт смерті, руйнування.3. Фрейд появу моралі, релігії, права, держави із властивими їм нормами і заборонами пов’язує із необхідністю приборкати та взяти під контроль дію біологічних інстинктів. Однак на практиці це призвело до антагонізму (непримиреного протиріччя) між суспільством та індивідуумом.
Дуже впливовим антропологічним напрямом сучасної філософії є екзистенціалізм, який виник між двома світовими війнами. Його засновник - німецький філософ М. Хайдегер (1889-1976). Центральне поняття екзистенція — існування, людське, неповторне. Існування, коли сама людина ставить для себе питання: як жити в світі? Який смисл в самому житті, адже індивідуальне існування спрямоване до ніщо. Це значить, що людина не живе лише наявним і для неї існує як буття, так і небуття. Екзистенція трактується як протилежність есенції (сутності). Якщо доля речей та тварин зумовлена, тобто вони характеризуються сутністю наперед свого існування, то людина формує свою сутність у процесі свого існування. Звідси робиться висновок: існування передує сутності. Основним проявом екзистенції є свобода, що передбачає тривогу за результат свого вибору. Тому свобода вимагає відповідальності. Таким чином, людина мислиться екзистенціалістами як така, що будує себе як «проект».
II.
Українська філософія зароджена у надрах особливої світоглядно-ментальної парадигми, що сформувалася у східних слов’ян і що вплинула на стиль філософствування. Нагадаємо, що під парадигмою розуміють модель, спосіб підстановки і вирішення проблеми. На характер філософствування справили свій вплив особливості ментальності народу. Під ментальністю розуміють прояви національної психології, народного буття, національного характеру, специфіку сприймання та оцінки життя і світу.
Риси української ментальності, як вплинули на вітчизняну філософію:
1) антеїзм - любов до землі, сприймання її, насамперед, як матері-годувальниці;
2) кордо центризм - перевага чуттєвого (серце) над розсудковим, раціональним;
3) індивідуалізм — сприймання свободи як сутності буття людини і відкидання будь-яких форм деспотії;
4) життєстверджуюче сприймання дійсності.
У розвитку української філософії можна виділити такі її періоди:
1) Києво-руський період;
2) період 15-17 ст. (виникла Києво-Могилянська академія);
3) класична філософія 18 ст. (Г. Сковорода);
4) період від діяльності Кирило-Мефодїївського товариства (середина XIX ст. аж до нашого часу).
Українська філософія зароджується в Київській Русі і набуває свого якісного проблемного тематичного спрямування у зв’язку з прийняттям християнства, що й зумовило головні теми тогочасних філософських роздумів:
1) стверджується перевага душі над тілом і запроваджується ідея, що завдяки їй стає можливим спілкування людини з Божественною істиною. Осердям такого спілкування, єднальною ланкою між світом земним і світом небесним є серце;
2) розробляється образ святого. Святий - це посередник між світом земним і потойбічним, це той, хто спромігся подолати земні спокуси. Святість - це моральний ідеал поведінки, особлива життєва позиція жертвувати собою заради інших. Це утвердження царства небесного, Божественного тут, на землі;
3) обґрунтовується богоданість князівської влади та осмислюється розвиток людської історії як рух до царства свободи, тобто, до Бога. Видатною пам’яткою стало «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, де наголошується ідея рівності всіх людей й всіх народів, однаково покликаних Божою Благодаттю до спасіння.
У ХУ-ХУІ ст. в Україні поширюються ідеї ренесансного гуманізму, виникає книгодрукування, засновується Острозький науково-освітянський центр, відомі діячі якого С. Зезаній, М. Смотрицький, 3. Копистенський, І. Вишенський виступають з гострими полемічними творами проти католицької експансії, за збереження національної самобутності українства, захищають принцип природної рівності всіх народів та їхню однакову здатність до безпосереднього спілкування з Богом.
Значну роль у розвитку гуманістичних і реформаційних ідей відігравали братські школи, а також заснована у XVII ст. Києво- Могилянська Академія, де вперше почали читати філософію як окрему дисципліну. Одним із її вихованців був Г. Сковорода (1722- 1794), з іменем якого пов’язана класична доба в українській філософії.
Сковорода започаткував такий напрям в українській філософії як філософія серця, адже, на його думку, головним в людині є емоційно-вольова сутність її духу - серце. А відтак і філософія покликана не конструювати містичні системи, а бути практичною, тобто - знаряддям розв’язання суспільно-практичних завдань, головним з яких є сприяти у досягненні щастя.
Сковорода висунув концепцію трьох світів: 1) макрокосмос, це природа; 2) мікрокосмос, це людина, 3) світ символів, це духовне життя на основі Біблії. Він наділив кожен з цих світів внутрішньою духовною і зовнішньою матеріальною природою. Оте внутрішнє, духовне є дійсним Богом. Істина в людині є справді Бог, це її дух, свідомість, воля, світ переконань. Тому людина стає людиною лише осягнувши власну сутність - духовне. «Скрізь любов та віру людина пізнає себе» - твердить Сковорода, вважаючи, що саме любов та віра живлять душу, наповнюють її творчою енергією.
На початку XIX ст. філософія в Україні перебувала у занепаді. Пожвавлення її пов’язують із діяльністю Кирило-Мефодїївського товариства (1845-1847 роки). Видатні його діячі М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Гулак, П. Куліш та інші оспівували свободу, ідеї соціальної рівності та політичної свободи, виступали за пробудження людської гідності. Оригінальним був погляд П. Куліша (1819-1897) на внутрішню людину, уособленням єства якої він вважав її серце, що нерозривно пов’язує людину з її рідним краєм. Саме землеробська культура очищує землю від негіді, від всього зайвого і непотрібного - так виникає поняття «хуторянської філософії» як філософії єдиної з природою людини-хуторянина.
Мислителем європейського рівня, продовжувачем «філософії серця» був П.
Юркевич (1826-1874), який писав, що явища і події історії творяться в серці, яке є джерелом нового життя, нового руху. Отже, істина відкривається не тільки розумом, а також і серцем, яке пов’язано з вірою, що виступає більш могутнім чинник пізнання, аніж просто емпіричне мислення.Цікаві ідеї щодо історичного процесу можна знайти у М. Драгоманова (1841-1895) - засновника українського соціалізму.
І. Франка (1856-1916) одним із перших в європейській літературі всебічно розробляв тему праці, трудової моралі.
Глибокий слід у світовій науці залишив В. Вернадський (1863- 1945) - перший президент Української Академії наук. Його ідеї стимулювали формування біосферного мислення. Його вчення про ноосферу орієнтує на дбайливе ставлення до природи, на необхідність вироблення планетарного мислення, органічний зв’язок з досягненнями світової цивілізації.
У другій половині XX ст. українськими філософами велись плідні розробки проблем людини, логіки і методології наукового пізнання, типології мислення.