Лекція 14 Тема: Культура і цивілізація

План

1. Філософські концепції культури.

2. Культура і суспільство.

3. Цивілізація: поняття, зв’язок із культурою, роль в історичному процесі.

І.

Слово «культура» походить з латинської мови і у Стародавньому Римі вживалося в значенні «доглядати, вирощувати» (стосовно землеробства).

- богословська. В ній поняття «культура» вживається у значенні релігійного культу. Її суть пов’язується з осмисленням божественного. В історії все, що ми називаємо «культурою», повинно мати відношення до безумовного, абсолютного, тобто, повинно містити релігійний досвід. Робиться висновок, що релігійне є субстанцією, тобто, носієм культури, а культура, в свою чергу, є функцією релігії;

- класична концепція культури, яка остаточно сформулювалась в німецькій філософії XIX ст. Тут людина виступає як творець культури, при чому визначальною сферою розвитку людини проголошується духовна творчість, тому культура розвивається як суто духовне утворення;

- аксіологічна концепція культури пов’язує розгляд культури зі світом цінностей. Культура визначається як сукупність матеріальних і духовних цінностей, як складна ієрархія смислів та ідеалів. Культура осмислюється як реалізація людиною її ідеально- ціннісних цілей;

- діяльнісна концепція культури найбільш популярна у філософії сучасного матеріалізму. Діяльнісна концепція вказує на фундаментальну властивість культури бути засобом діяльності людей. Вона виділяє людину як соціальну істоту, що характеризується соціальним способом існування в світі. Це означає, що людина створює своєю працею (діяльністю) другу, «штучну» природу - культуру, тобто, те, чого не було в природі, і те, що потрібно для специфічно людського життя.

Підсумовуючи зазначені концепції, можна спробувати окреслити зміст поняття «культура». В широкому значенні культура - це все те, що людина додала до природи, що вона створила своєю фізичною та розумовою працею. Культура у зв’язку з цим виступає одним із найбільш важливих чинників і засобів реалізації людиною властивих їй сутнісних сил (фізичних, розумових, психологічних здатностей, інтелектуальних, художньо-творчих здібностей і т. ін.)

У вузькому значенні культура виступає як система колективно підтримуваних смислів, цінностей, переконань, норм і стандартів поведінки, які властиві індивідам та спільнотам.

Культура представлена в продуктах матеріального й духовного виробництва як особливий, а саме діяльнісний спосіб освоєння людиною світу.

- Будучи духовним утворенням, культура включає такі елементи:

- мову як знаково-символічну систему;

- цінності та норми;

- релігійні вірування та міфологічні уявлення;

- художньо-естетичні уподобання, стилі та смаки;

- усталені структури ментальності і поширені стереотипи, які істотно впливають на формування світоглядних уявлень і повсякденну людську поведінку.

Цінність - це здатність об’єкта культури задовольняти потреби, бути суб’єктивно важливим, значущим для людини. Цінність - це особливий вид реальності. Сама по собі вона не існує, хоча і пов’язана не тільки з людиною, але і з об’єктивним світом. Світ повний цінностей - матеріальних (речі, гроші, власність тощо), художніх (твори мистецтва і літератури), природних (сонячний схід, моря, квіти, ландшафти), власне людських (сміх, краса очей, мужній вчинок).

Цінність завжди і одночасно є цінність чогось (когось) і цінність для когось. Підкреслимо ще раз: її основою може бути об’єктивна реальність, продукти людської творчості і змісту свідомості: відповідно, камінь, вода, автомобіль, теорія, образ і т.

Існує чимало систем цінностей і видів їх класифікації. Головною ознакою цінності є наявність в ній благотворних для людини якостей, властивостей, можливості використовувати цю цінність на благо людини або її здатність з’єднуватися з позитивними якостями індивіда. Простір цінностей - це весь простір людського існування. Він простягається як всередині самої людини, так і поза нею, навіть за межами її досяжності.

Можна виділити такі цінності людської культури:

- смисложиттєві - уявлення про сенс життя, про життя, про Добро і Зло;

- універсальні - життя, здоров’я, безпека людини, освіта, кваліфікація і т. ін.;

- соціальні - праця, соціальний статус у суспільстві та його структурах, це визнання з боку оточуючих людей і т. ін.;

- політичні - демократія, свобода, права людини;

- міжособового спілкування — дружба, кохання;

- естетичні - краса, ідеал, стиль, гармонія, мода, самобутність.

Як бачимо, ціннісні відносини мають гранично глибокий сенс, адже вони розкривають відношення до майбутнього, є основою уявлень про бажане. Під кутом зору цінностей можливе переосмислення мети і сенсу історії, а сенсу життя людини в цілому. Таким чином, ціннісні відносини абсолютні і об’єктивні для всіх індивідів, вони є об’єктом їх інтересів, виконують роль повсякденних орієнтирів в предметній і соціальній дійсності.

II.

Суспільство і культура між собою діалектично взаємодіють, що виражається у таких аспектах:

1) культура відображає стан морального здоров’я суспільства, рівень економічних і політичних свобод, характеризує його духовний потенціал;

2) культура функціонує за своїми специфічними законами, вона сягає своїм корінням у традиції минулого, поєднує позитивний і негативний досвід минулого із сучасним, і значною мірою зумовлює напрям суспільного розвитку на майбутнє.

Універсальною характеристикою культури виступає єдність традицій та оновлення. Народні національні традиції, звичаї, обряди, ідеї, цінності забезпечують цілісність суспільства, його автентичність. Поняття автентичності означає самототожність, певну схожість чогось на самого себе.

З іншого боку, розвиток суспільства відбувся завдяки інноваційним процесам культури, завдяки тому, що люди створюють нові матеріальні і духовні цінності, нові норми, ідеали, нові способи життєдіяльності.

3) Культура і суспільство перебувають у суперечливій взаємодії. Це означає, що культура може як прискорювати, так і гальмувати суспільні зміни, суспільний розвиток. З огляду на це виділяють традиційні і сучасні типи суспільств.

Традиційні суспільства орієнтуються на відтворення духовних зразків у їх первісному вигляді. Традиційні суспільства побоюються новацій, порушення традицій. Такі суспільства розвиваються дуже повільно, і, як правило, є закритими для сприймання впливів з боку інших культур.

Сучасні суспільства орієнтуються на оновлення, на творення нових продуктів матеріального і духовного виробництва.

Прийнято вважати, що західні суспільства - це сучасні, а неєвропейські, незахідні - більшою або меншою мірою належать до традиційних. На думку класика сучасної соціології і філософії М. Вебера, для суспільств західної сучасної культури головними цінностями є:

- динамізм суспільного життя;

- виділеність (із загалу, суспільства, життя, держави) особистості і повага до неї;

- індивідуалізм і автономія людської особистості;

- раціональність;

- ідеали свободи, рівності, терпимості;

- повага до приватної власності.

Вважається, що для суспільств традиційної, східної культури властивими є такі риси:

- пріоритет держави, влади, сім’ї;

- заперечення індивідуального начала в суспільному і сімейному житті, права діяти самостійно, всупереч усталеним традиціям і звичаям;

- споглядальний характер щодо природи;

- стереотипне міфологічне мислення, більший (ніж на Заході) вплив релігії у духовному житті людини.

Культура служить передумовою оновлення і стабілізації всіх сторін суспільного буття і виконує у суспільстві такі функції:

- акумулює соціальний досвід і пропагує його людям у вигляді моделей мислення і поведінки і передає накопичений упродовж тривалого історичного часу цінний соціальний досвід від одних поколінь до інших;

- культура забезпечує соціальну інтеграцію людей, формує засади їх сталого колективного існування і діяльності на основі спільних норм і способів задоволення їх різноманітних соціально значимих інтересів і потреб;

- комунікативна функція культури реалізується через встановлення умов і засобів людського спілкування;

- культура в цілому визначає ті рамки, в яких може і повинна діяти людина і тим самим вона регулює поведінку людини в сім'ї, школі, на виробництві, в побуті і т. д. і в цьому плані вона виступає як система приписів і заборон, порушення котрих переслідується з боку суспільства або соціальної групи, до якої належить індивід;

- людинотворча, або гуманістична функція. Цицерон говорив про неї - «снійіга апіші» - обробіток, вирощування духу. Сьогодні ця функція «обробітку» духу людини набула не тільки найважливішого, а й значною мірою символічного значення. У першу чергу саме культура творить людину як певний тип особистості, долучає її до тієї чи іншої матриці існування в світі та програми поведінки, навчає її жити й діяти відповідно до них.

III.

Поняття «цивілізація» запроваджено у науковий вжиток у XVIII ст. і деякий час розглядалося як синонім слова «культура». Сьогодні філософи розглядають це поняття так:

цивілізація - це ступінь розвитку окремих народів і світу в цілому, характер якої визначається економіко-виробничими відносинами;

цивілізація - це новий стан культури, який настає, коли з’являється писемність, міський образ життя, виникає держава, техніка, тобто етап суспільного розвитку після етапів дикунства і варварства.

Поняття «цивілізація» означає спосіб існування культури, і воно є одним з ключових в сучасній філософії історії - у розділі філософії, який має відповісти на питання про об'єктивні закономірності і духовно-моральний сенс історичного процесу, про шляхи реалізації людських сутнісних сил в історії, про можливості і підстави загальнолюдської єдності.

Історичний процес людства розглядається на підставі двох підходів:

1) лінійний. Вважається, що всі народи, всі суспільства крокують одним і тим самим історичним шляхом, переходять від одного до іншого етапів, що є обов’язковими для всіх. Прикладом цього підходу є «вчення про суспільно-економічні формації», перелік яких у філософії марксизму такий:

- первіснообщинна;

- рабовласницька;

- феодальна;

- капіталістична;

- комуністична.

Людська історія представлена перед нами як закономірний, поступальний, об'єктивний процес. Чітко виділені рушійні сили і основні етапи, процесу. Однак вирішальна роль відводиться позаособистісним чинникам, в той час як людині відводиться другорядне значення. Виходить, що людина всього лише гвинтик в теорії об'єктивного механізму, який рухає історичний розвиток, а отже, знижується особистісний зміст самого історичного процесу;

2) цивілізаційнищ який розглядає людську історію як сукупність локальних співіснуючих цивілізацій, що виникають за неповторних природних, географічних, історичних умов, і які є різними. М. Данилевський (1822-1885), О. Шпенглер (1880-1936), А. Тойнбі (1889-1975) нараховували в історії людства від 8 до 23 цивілізацій. Так, на думку англійського історика Тойнбі, немає єдиної історії людства. Різні цивілізації за своїми кількісними і ціннісними параметрами по суті, еквівалентні і рівнозначні. Кожна з них проходить один і той же цикл розвитку - виникнення, зростання, надлом і розкладання, в результаті чого вона гине. Ідентичними, за своєю сутністю, є соціальні та інші процеси, що відбуваються в кожній з цивілізації, що дозволяє сформулювати деякі емпіричні закони суспільного розвитку, на підставі яких можна пізнавати і навіть прогнозувати його перебіг.

Розвиток цивілізації залежить від того, чи здатна творча меншість (тобто, еліта) цивілізації знаходити відповіді на виклики природного світу і людського середовища. Тойнбі відзначає наступні типи викликів: виклик суворого клімату (єгипетська, шумерська, китайська, майська, андська цивілізації), виклик нових земель (мінойська цивілізація), виклик раптових ударів від сусідніх спільнот (еллінська цивілізація), виклик постійного зовнішнього тиску (російська православна, західна цивілізація) і виклик обмеження, коли суспільство, втративши щось життєво важливе, скеровує свою енергію на вироблення властивостей, що відшкодовують втрату. Кожна цивілізація дає сформульовану її творчою меншістю відповідь на виклик, що надсилається їй природою, соціальними протиріччями й особливо - іншими цивілізаціями. На стадіях виникнення і зростання творча меншість знаходить відповідь на виклики середовища, а відтак - авторитет її зростає і відбувається зміцнення цивілізації. На стадіях надлому і розкладання творча меншість втрачає здатність знаходити відповіді на виклики середовища і вона перетворюється в таку еліту, що стоїть над суспільством і що управляє ним вже не силою авторитету, а силою зброї. Така ситуація веде до послаблення основ цивілізації, а в подальшому - до її загибелі. У двадцятому столітті, за Тойнбі, зберіглося всього п'ять основних цивілізацій - китайська, індійська, ісламська, російська і західна.