Лекція 15 Тема: Суспільство, природа, майбутнє

План

1. Поняття природи та історичні форми взаємодії природи з людиною.

2. Протиріччя в системі «природа - суспільство». Вчення В.І. Вернадського про ноосферу.

3. Прогнозування майбутнього як пізнавальна проблема.

І.

Антична філософія розробляла і обґрунтовувала ідеї гармонії людини і природи, космосу. Людина є частка Космосу («мікрокосмос»), в ній немає нічого такого, чого б не було в Космосі, але в незрівнянно більших розмірах. Космос розглядався як такий собі живий і одухотворений, досконалий, упорядкований організм. Життя природи наділялося людськими якостями. Тим самим людина хотіла зробити себе зрозумілою для природи, включити себе в природне ціле. Стародавні греки сприймали природу в її безпосередній повноті, в багатстві і своєрідності живого буття. В цьому відношенні дуже характерна філософія стоїків, основним мотивом якої було: жити відповідно до природи.

Середньовічна християнізована філософія розвиває концепцію ущербності природи як результат гріхопадіння людини. Владарює над природою її творець - Бог. Відродження зближує їх і часто демонструє пантеїстичний погляд, ототожнюючи Бога і природу. У Новий час природа сприймалась головним чином як технічний матеріал праці, як об’єкт виробничої експлуатації. Таке односторонньо-утилітарне ставлення до природи було пов'язано із загальним активно-практичним духом часу.

У наш час на основі зростаючої кількості природничо-наукового матеріалу обґрунтовується ідея, що сутність і призначення людини не в протиставленні, а тим паче - у протидії природі, а в єдності з нею. Людина розглядається як одна з маленьких ланок у нескінченному ланцюзі світобудови.

Природа - це не просто середовище або довкілля. Це тотальність, що охоплює все існуюче, в тому числі - людське пізнання і людську практичну діяльність. Людське життя неможливе без природи, тому що людина є її частиною, підкоряється всім її законам, а відтак людське ставлення до природи і до світу є критерієм бажання людини підтримувати життя як таке.

З утворенням біосфери як сфери існування живої речовини природа набула унікального статусу. Це означає, що ніде у космосі (в оглядному майбутньому) людина не зможе знайти інше природне середовище для власного життя, окрім нашої планети. Крім того, унікальність характеристик біосфери, важливість їх для людини посилюються тим фактом, що людина підкоряється закону фізико-хімічної єдності всієї живої речовини. Згідно з цим законом, попри всю багатоманітність, різноякісність, усі живі організми настільки схожі між собою у фізико-хімічному відношенні, що шкідливе для одних з них не може бути нешкідливим і для решти, але різною мірою.

Слід також пам’ятати про закон відповідності умов природного середовища до генетичної визначеності організму.

Згідно з цим законом, будь-який живий організм, в тому числі людина, може існувати до тих пір і настільки, наскільки оточуюче природне довкілля відповідає генетичним можливостям пристосування організму до коливань. Різка зміна середовища (температури, складу атмосфери і т. ін.) виявляється згубною для генетично запрограмованих можливостей організму.

Отже, історичними формами взаємодії людини з природою були такі:

1) безпосередня (синкретична). Єдність людини і природи спостерігається у стародавньому світі, коли благом для людини філософи вважали жити в гармонії з природою;

2) прагнення панувати над природою, нав’язати їй свою волю, підкорити природні сили, розглядати природу як майстерню, в якій людина працює, щось створює, перетворює на свій розсуд, на свій лад, тобто за рахунок природи вирішує свої проблеми;

3) з 60-х років XX ст. настає третя історична форма взаємодії людини з природою, коли людина усвідомила загрозу екологічної катастрофи і коли вона запропонувала ідею коеволюції - співрозвитку з природою, коли не погіршуються її параметри, не поглиблюється криза, а, навпаки, - запроваджуються новітні екологоорієнтовані принципи природовідношення.

II.

Загально визнаною є сьогодні наявність гострих протиріч в системі «суспільство - природа».

Тому розробка загальної теорії взаємодії природи і суспільства, яка була б покликана розкрити найбільш загальні і глибокі закони процесу взаємодії природи і суспільства і яка б дозволила спрогнозувати й оцінити не тільки найближчі, а й віддалені перспективи цього процесу, постала перед науковцями і філософами як актуальний теоретичний запит, що має величезне суспільне значення.

Загальний фундамент такої теорій закладено класиками науки. Окремі напрацювання було зроблено біологами, філософами, соціологами, екологами. Фундаментом сучасного відношення в систему «природа - суспільство» є вчення про ноосферу, що було запропоновано В.І. Вернадським. Це поняття має два основні значення:

1) ноосфера - це сфера виникнення та існування розуму;

2) ноосфера - це сфера взаємодії суспільства і природи, у якій домінуюча роль належить розуму, діяльності людини, озброєній розумом.

Структура ноосфери складна. У виробничо-економічному плані можуть бути виділені наступні структурні елементи:

1) люди;

2) знаряддя праці, техніка в широкому сенсі слова;

3) об'єкт впливу людей - природа (жива, нежива та організми людей).

У територіально-географічному плані в ноосферу можна включити такі структурні елементи'.

1) економічні;

2) оздоровчі;

3) наукові.

Незалежно від критерію підходу до структури ноосфери головний елемент людина, взаємодіє з різноманітним і диференційованим природним середовищем, яке людина змінює. Незважаючи на те, що ноосфера отримує первинний розвиток в географічному середовищі, вона не обмежена рамками нашої планети, а простягається і на космос. Як попереджав В.І. Вернадський, розум, праця, діяльність людини перетворюються на найбільш потужну геологічну силу.

Для ноосфери властива взаємодія людини і природи на основі спрямованої розумом діяльності з метою гармонізації стосунків між ними, а значить, і забезпечення свідомого саморегульованого співрозвитку їх задля підтримання життя на нашій планеті. Отож, природокористування сьогодні потребує того, щоб обов’язково прораховувати і передбачати наслідки людських впливів на природу.

Відповіддю на цю потребу стало розроблення концепції сталого розвитку. У 1992 році Всесвітній екологічний форум ухвалив «Порядок денний на XXI ст.», де вперше була обґрунтована ідея збалансованого розвитку світу, коли, з одного боку, задовольняються потреби нинішнього покоління, а, з іншого боку, не зменшуються природні можливості для наступних поколінь. У центрі концепції сталого розвитку стоїть людина, бо вона сама з її потребами є метою суспільної діяльності, і водночас - рушійною силою її досягнення. Основними завданнями сталого розвитку є:

1) відновлення і подальше збереження в потрібному обсязі на необхідній площі природних екосистем та їхньої здатності до самовідтворення;

2) забезпечення при цьому випереджального розв’язання проблем економічного, соціального, демографічного і духовного розвитку;

3) узгодження темпів економічного розвитку з господарською ємністю екосистем.

Виділяють чотири рівні сталого розвитку, індивідуальний, локальний, національний, глобальний.

Основними принципами сталого розвитку є:

- повага і турбота щодо всіх живих співтовариств;

- поліпшення якості людського життя;

- збереження життєздатності і розмаїтості Землі;

- забезпечення сталого використання відновлюваних ресурсів;

- мінімізація виснаження невідновлюваних ресурсів;

- зміна індивідуальних позицій і діяльності.

З екологічної точки зору, сталий розвиток має забезпечувати стабільність біологічних і фізичних систем. Особливе значення має життєздатність локальних екосистем, від яких залежить глобальна стабільність всієї біосфери в цілому. Більш того, поняття природних систем і ареалів проживання можна розуміти широко, включаючи в них створене людиною середовище, таке, наприклад, як міста. Основна увага приділяється збереженню здатності таких систем до змін, а не до збереження їх в деякому «ідеальному» статичному стані. Головні зусилля мають спрямовуватись на збереження здатності природи до самооновлення і самовідтворення при забезпеченні подальшого розвитку самого суспільства на основі екологоорієнтованого використання людьми природних ресурсів.

Міжнародна спільнота тим самим авторитетно засудила хижацьке ставлення людини до природи і взяла за орієнтир нову етику природовідношення, що спирається на гуманістичний принцип благоговіння перед життям, який більше ста років тому назад був запропонований німецьким філософом А. Швейцером. Цей новий гуманізм стверджує, що життя - це прояв духовного внутрішнього зв’язку людини зі світом. Людина повинна відчувати свою близькість з будь-якою формою життя, тому Добро полягає в тому, щоб зберігати життя, а все те, що його руйнує, що перешкоджає йому, є Злом.

III.

Людина за своєю природою прагне зазирнути у майбутнє, їй завжди було притаманно цікавитись тим, що її очікує. Питання

виникає стосовно можливостей отримання достовірного знання про це. Скептично налаштовані філософи вказують на те, що майбутнє не існує як об'єкт, як деяка цілком конкретна реальність із визначеними параметрами її сутності, характеру і змісту. Інший сумнів щодо прогнозування як дослідження тенденцій розвитку буття пов'язаний з тим, що прогнозування через відсутність емпіричної перевірки та експериментально-математичного підтвердження одержаних

результатів не може бути наукою як такою, а по суті своїй виступає як соціально-утопічні розмисли. Представники індетермінізму, зі свого боку, наголошують, що майбутнє не визначено, і люди можуть самі творити його на власний розсуд.

Проте, слід зазначити, що будь-яка теорія, будь-яка форма суспільної свідомості неодмінно передбачає роздуми про майбутнє, адже без надії на майбутнє немає сенсу сьогодення. Значимість майбутнього підкреслюється тим, що люди мають природну потребу у прогнозах і у розумінні того, що з ними станеться. Невипадково тому - передбачити майбутнє намагалися філософи, пророки і релігійні мислителі з давніх часів: Платон, Арістотель, біблійні пророки Ісайя, Іван Богослов, середньовічний астролог і алхімік Мішель Нострадамус та інші.

Головна цінність майбутнього, яку необхідно зберегти у відношенні суспільства і природи - це цінність самого життя. Сьогодні йому загрожують чимало проблем, перед якими опинилось людство і які усвідомило їх небезпеку для власного майбутнього, починаючи вже з другої половини XX ст. Всі вони взаємно пов’язані між собою, породжують виникнення і загострення одна одної і

потребують для свого вирішення комплексного підходу, скоординованих зусиль з боку всього світового співтовариства. Важливою передумовою досягнення успіху на цьому шляху є розроблення надійної системи прогнозування.

Прогнозуванням майбутнього займається футурологія - галузь пізнавальної діяльності, що включає розгляд таких питань як нормативні або бажані варіанти соціального майбутнього на основі поєднання методів екстраполяції і нормативного дослідження для вивчення кращих стратегій.

Існують такі види прогнозів'.

- науковий;

- нормативно-орієнтаційний;

- аналітичний.

Основними методами соціального прогнозування є:

- комп’ютерне моделювання;

- експертні оцінки;

- розробки сценаріїв майбутнього;

- метод екстраполяції.

За терміном передбачення прийнято виділяти такі його різновиди:

- безпосереднє передбачення (20 - ЗО років наперед);

- оглядове передбачення (50-70 років);

- віддалене передбачення (100 років і більше).

Стосовно майбутнього людства є як оптимістичні, так і песимістичні прогнози. Перші передбачають розвиток штучного інтелекту, збільшення біологічних можливостей людини, створення людино-комп’ютерних систем. В той же час другі - людство через вичерпання ресурсів очікує, в першу чергу, енергетична криза. Більш того, енергії просто не вистачить, аби підтримувати сучасну високотехнологічну цивілізацію, і світ повернеться у доіндустріальну епоху. Вкрай тривожними є сценарії екологічної катастрофи, третьої Світової війни із застосуванням зброї масового ураження, зіткнення нашої планети із прибульцями з космосу тощо.

Одним із такого роду передбачень є прогноз характеру і наслідків урбанізації в світі. Американський футуролог Стюард Бренд, зокрема, зазначає, що до середини XXI століття близько 80% населення Землі буде жити у містах. Цей прогноз заснований на тому, що 1,3 мільйона індивідів в пошуках своїх кращих життєвих перспектив щотижня переселяються в міста - і цей процес триває вже десятки років. Як наслідок, села порожніють, вимирає натуральне господарство. Процес цей спостерігається в основному в країнах, що розвиваються. Зараз найбільші міста розташовані саме в них, і вони розвиваються в три рази швидше, аніж в розвинених країнах. їх сукупний розмір в дев’ять разів більше, і вони якісно інші. Натомість, глянувши на хід історії, ми побачимо, що його рухають саме мегаполіси. І ось Земля стала планетою міст - в них живуть вже більше половини всіх людей. Зараз в трущобах проживає один мільярд людей, а незабаром їх кількість досягне двох. Парадоксально, але нетрі не перешкоджають добробуту, а поступово створюють його. В місті Мумбаї - половина трущоб, але саме в цьому виробляється 1/6 частина ВВП Індії, яка на сьогодні займає третю сходинку серед усіх країн світу. Жителі трущоб виявляють енергійність, високу життєздатність, практичну завзятість. З цього факту футуролог робить висновок, що розвиток західних країн, хоч би яким бурхливим він не був у минулому, тепер уповільниться.