МЕТА НАУКИ ТА МЕТА ЇЇ ФІЛОСОФІЇ

Яка ж мета філософсько-наукових реконструкцій теорій? Щоб відповісти на це запитання, доцільно розмежувати завдання влас­не науки й філософії науки як однієї з метанаук про науку.

Головною метою науковців є вивчення певних предметних га­лузей на підставі наявних теорій і отримання нових перевірених знань не взагалі, а саме про ці галузі. Такі знання є необхідною умовою для адекватного опису і пояснення відомих явищ, а також для передбачення невідомих явищ у відповідних галузях.

На нашу думку, аналогічну мету отримання достовірного знан­ня мають ставити перед собою й філософи науки, але у них інша предметна галузь, досліджуючи яку вони стають науковцями або намагаються ними бути. Якщо об’єктом дослідження природо­знавців є певні реалії з відповідних предметних галузей, так би мо­вити, первинна матерія (materia prima), то у філософів — це ство­рене природознавцями наукове знання, тобто свого роду штуч­на матерія (materia secunda). Дивним чином за першою визнають її неперервну змінність, тоді як другу зазвичай вважають незмін­ною, принаймні після досягнення науковцями певного «істинно­го знання». Ось чому головною метою філософів науки має бути отримання достатньо адекватного і водночас здатного до оцінки змінного у часі метазнання про склад наукових теорій, їх типи, властивості, функції, взаємозв’язки, застосування; закономірнос­ті виникнення, вдосконалення та зникнення з переднього краю науки.

Однак каменем спотикання у філософії науки є низка запропо­нованих реконструкцій теорій. Якщо не брати до уваги розбіжнос­ті у вихідних загальних філософських позиціях (ідеалістичних, матеріалістичних, метафізичних, діалектичних, позитивістських, праг­матичних, герменевтичних тощо), то саме ця неузгодженість рекон­струкцій є головним чинником появи різних шкіл філософії науки.

Метазнання про наукові знання не є очевидним, як свідчить Монблан книжок і статей з аналізу наукових теорій. Утім, пере­важна більшість авторів цих публікацій схожа на богословів, які міркують про створення світу й людини надприродною особою, але сором’язливо оминають питання про спосіб дій цього вига­даного персонажа (або чинника), прикриваючись відмовкою про несповідимі шляхи господні.

Фрагментарність набутих студентами метазнань про теорії до­водить і педагогічний досвід авторів. Навіть магістри, які спеці­алізуються в царині теоретичної фізики, мають вельми поверхові уявлення про складникову будову теорій, які вони вивчають. Крім того, з’ясування природи метазнання про знання взагалі та науко­ве знання зокрема має велике культурно-освітнє та гносеологіч­не значення для освіченого прошарку сучасного суспільства, від якого великою мірою залежить і рівень життя посполитих. Адже будь-яка розумова діяльність просувається вперед краще, якщо особа, яка нею переймається, адекватно оцінює можливості ін­струментів, які застосовує.

Тому здається, що засвоєння належного метазнання про тео­рії не було би марним як для студентів, так і для науковців. Пер­ші вивчають, а другі створюють інтелектуальний продукт, що міс­тить знання, подані в теоретичній формі. Очевидно, що свідоме метазнання про теорії допомагає краще виробляти та засвоювати нове наукове знання, ніж неявне й інтуїтивне. Адже саме створен­ня наукових теорій вказує на принципову пізнавальну обмеже­ність безпосереднього сенсорного сприйняття навіть почуттєвих реалій, не кажучи вже про неспостережувані неозброєним оком реалії на кшталт генів і молекул, скупчень галактик та чорних дир.

Багато прагматично налаштованих науковців, зокрема фізи­ків, вважають, що ідеї та напрацювання філософів науки аж ніяк не сприяють конкретним науковим дослідженням. Серед дослід­ників такий погляд поділяли, скажімо, першокласні фізики Лев Ландау¹⁶, Річард Фейнман¹¹ і Стівен Вайнберґ¹⁸. Натомість такі ви­датні вчені, як Альберт Айнштайн¹⁹, Нільс Бор²⁰, Френк Вільчек²¹, Вернер Гайзенберґ²², Віталій Ґінзбурґ²³ та Анрі Пуанкаре²⁴ визнавали й визнають евристичне значення рефлексій щодо теорій, які вони використовували у наукових дослідженнях.

Створення адекватної візії структури наукових теорій закла­дає певні основи для досягнення цілей інших метанаук про науку (наприклад, історії та соціології науки).

Отже, однією з ознак сучасної філософії науки є наявність ба­гатьох варіантів філософського аналізу наукових теорій, кожен з яких, на нашу думку, варто розглядати окремо. У нашій книзі йдеться про полісистемну (структурно-номінативну) реконструк­цію наукових теорій, головні положення якої стисло викладені в попередніх публікаціях авторів^{25, 26}. Складена назва цієї рекон­струкції пояснюється тим, що в ній компоненти (структури) тео­рії аналізуються як такі, що мають певні назви (потіпа — лат.) в широкому розумінні цього слова. Формальні та неформальні вер­сії теорії іменованих множин²⁷ забезпечують формальний та не­формальний апарат для такого аналізу²⁸.

Первинний варіант (1) розподіляє різні форми наукового знан­ня (моделі, проблеми, операції, оцінки тощо) між п’ятьма неод­норідними підсистемами теорій; (2) виявляє нетривіальні зв’язки між цими формами та відповідними підсистемами; (3) сприяє дефрагментованому розумінню теорії, в межах якого її підсистеми та компоненти знаходять своє природне місце²⁹.

Перерахуємо засадничі ідеї полісистемної реконструкції. Вона (1) ідентифікує в теорії, що розглядається як система, однорід­ні підсистеми, (2) враховує скоординовані перетворення підсис­тем та їхніх компонентів, (3) відкриває перспективи для послідов­ного вивчення розвитку теорії з позиції зміни її складників, на рівнях окремих підсистем або їхніх компонентів, (4) створює пе­редумови для критичного розгляду поширених уявлень про нау­ку та її розвиток. Прикладами є спрощені уявлення Карла Поп- пера³⁰ або нечіткі соціологічні й історичні концепції на кшталт тих, які висловив Томас Кун³¹. Ці автори не розглядають науку на належному рівні, на якому, власне, і створюється нове знання, тобто оминають аналіз ролі наукових теорій у створенні нового знання. Поппер взагалі спростовує можливість філософії науки (за його термінологією, логіки наукового пізнання) вивчати проце­си відкриття, орієнтуючи її на дослідження процесів обґрунтуван­ня отриманого знання. Тим, хто розцінить останнє твердження як необгрунтований і непоштивий напад на священних корів сучас­ної філософії науки, автори пропонують знайти в корпусі праць цих авторитетів бодай одну притомну розгорнуту експлікацію їхнього розуміння наукових теорій.

У цьому сенсі фізики-практики високого рівня розуміють не­обхідність містків між природознавством та філософією науки і вміють ці містки побудувати. Приємно, що в критиці повер­хового підходу історика та соціолога науки Куна маємо сильних союзників, наприклад, в особі видатного вченого-фізика Віталія Ґінзбурґа, який розгледів за гучним терміном парадигма ідейну та фактичну порожнечу³². Іншим яскравим прикладом таких про­зорливих науковців є видатний сучасний британсько-американ­ський фізик Ентоні Леггетт³³. Він, зокрема, піддав нищівній кри­тиці³⁴ Куна за його доволі примітивний поділ науки на «нормаль­ну» та «революційну». Поппер, про якого розмірковує Леггетт, теж частково поділяв цю занадто категоричну й схильну до надмірних узагальнень точку зору. Особливо корисними виявилися наведе­ні Леггеттом приклади з фізики конденсованого стану, яку філо­софи й деякі фізики, що займаються теорією елементарних час­тинок, зневажливо оцінюють як «похідну» від «фундаментальної» квантової механіки атомів. Так, Леггетт вказав на нетривіальний здогад³⁵ Ландау про можливість описувати явища в твердих тілах і квантових рідинах на підставі розгляду так званих «квазічасти­нок»³⁶ та свідомого нехтування (на певному рівні моделювання!) дослідженням мікроскопічних підвалин будови цих середовищ (сукупностей атомів або молекул, які взаємодіють між собою). Можемо до цього додати введення в обіг менш фундаменталь­ного, але теж дуже плідного поняття псевдопотенціалу³'⁷, завдяки чому вдалося в простий спосіб описати вплив атомних остовів з їхнім сингулярним кулонівським потенціалом на поведінку віль­них носіїв заряду (електричного струму).

2.3.