Новий час (ХУІІ-ХІХ ст.)
Концепцію самозародження живого визнавали такі видатні натуралісти та філософи, як В. Гарвей, М. Копернік, Г. Галілей, Й.Гете, Р. Декарт, Ф. Шеллінг. їхній авторитет значною мірою сприяв пануванню концепції самозародження життя.
Отже, концепція самозародження життя формувала домінуючі світоглядні орієнтації стосовно пояснення його виникнення. Проте в цей час почали обґрунтовувати й принципово інші світоглядні висновки. Спроби заперечити ідею самозародження живого пов'язані з дослідами Ф. Реді в XVII ст., який намагався довести, що самозародження черв'яків з м'яса, що гниє, без участі мух неможливе, та А. Спаллан- цані у XVIII ст. - в органічних розчинах, які доведені до температури кипіння, мікроорганізми не зароджуються.
Ці досліди сприяли виникненню сумнівів стосовно правильності теорії самозародження живого. Проте лише роботи Л. Пастера в 60-ті рр. XIX ст. абсолютно переконливо довели, що мікроорганізми з'являються в органічних розчинах тому, що їх було туди внесено раніше. Із цього часу ідея самозародження життя зазнала остаточного краху.
Досліди Пастера свідчили про закінчення тривалого світоглядного та методологічного періоду в науковому пізнанні живого, коли в основі пояснення сутності й походження живого лежав принцип виникнення живого з неживого завдяки дії матеріальних або нематеріальних сил, і сприяли утвердженню нового світоглядного принципу: живе походить лише із живого. Як засада наукового заперечення тези про самозародження цей принцип був, безумовно, прогресивним. Він став підґрунтям прогресу науково-біологічного дослідження живого.
Проте на підставі цього принципу було сформульовано й власне теологічні висновки - про творчу роль духовних сил, бога у виникненні життя. їх було представлено вченням віталізму як відродженням вчення Арістотеля про ентелехію.
Віталісти вважали сутністю живих форм певну нематеріальну "життєву силу" - vis vitalis, яка, нібито, спрямовує й регулює всі процеси в організмі.
Так, Г. Дріш, критикуючи пояснення живого з позицій механіцизму, вдавався саме до віталістичних пояснень сутності й специфіки живого.Приблизно в той самий час у 1865 р. німецький вчений Г. Ріхтер, здійснюючи дослідження на межі космогонії та фізики висунув гіпотезу занесення життя на Землю з космосу. Так перед науковою спільнотою постала так звана гіпотеза панспермії.
Ця гіпотеза стверджувала, що життя передавалося спорами мікроорганізмів від однієї системи зірок до іншої. Зародки найпростіших організмів могли потрапити на Землю разом з метеоритами. Із цих форм живого й розпочалася біологічна еволюція. Концепцію панспермії у другій половині XIX ст. поділяли такі видатні натуралісти, як шведський фізико-хімік А. Арреніус, англійський фізик В. Томсон (лорд Кельвін), німецький фізик, фізіолог, психолог Г. Гельмгольц.
У XX ст. ідею панспермії було відроджено відомими вченими Ф. Кріком та А. Оргелем, які запропонували концепцію "спрямованої панспермії". Вчені припускали, що планети, на яких не було життя, могли бути спеціально засіяні тими розумними істотами, які випередили землян у розвитку на мільярди років. Якщо йти за їхньою логікою, то можливо пояснити, чому молібден - рідкісний на Землі елемент - є абсолютно необхідним живим істотам як кофактор багатьох важливих ферментів.
В історичному розвитку біології як науки відбувались суттєві зміни філософсько-методологічних засад дослідження походження та сутності живого, що відповідним чином позначалося на розумінні живого.
3.3.5.