ПОЛІТИЧНЕ ПІДҐРУНТЯ НАУКОВОЇ КРИТИКИ В ТОТАЛІТАРНІЙ ДЕРЖАВІ

Окресливши безсумнівну важливість та непересічність праць Власова, маємо пояснити одну конче цікаву обставину: чому до нього негативно, щоби не сказати вороже, ставилася одна части­на його компатріотів-фізиків і так захоплено, аж до зализування, інша частина? Адже, здається, фізика плазми є абсолютно без­партійною наукою, навіть за умов тодішнього повоєнного Радян­ського Союзу.

У науці сталінської авторитарної держави діяли декілька чин­ників, які визначали долю цієї науки. По-перше, наука мала би за­безпечувати перевагу військово-промислового комплексу¹¹⁴. Тому не лише фізико-математичні й хімічні, а й біологічні науки (біо­логічна зброя!) розвивалися й підтримувалися з цією метою (інша річ, як саме підтримувалися¹¹⁵, але принаймні все планувалося як підтримка). Власне, Академія наук СРСР та Академії союзних рес­публік замислювались як придаток військово-промислового комп­лексу. Не «провина» правлячої номенклатури, що вільнолюбні фі­зики під омофором, де були нашиті літаки, танки й ядерні бомби, ховали суто наукові дослідження, деякі з яких згодом, після смерті Сталіна, навіть принесли їх авторам Нобелівські премії¹¹⁶.

Гуманітарні та соціальні науки були відверто перекручені, ви­холощені та перетворені на знаряддя обману населення, осеред­ки пропаганди, начотництва та підпорядкування всіх народів Ра­дянського Союзу одній ідеї. Спочатку це була інтернаціональна за формою ідея всесвітньої революції¹¹⁷, а з кінця 1930-х років на її місце прийшла націонал-соціалістична ідея російського пріорите­ту (в тому числі в науці), російської вищості та всілякого росій­ського домінування¹¹⁸. При цьому більшість праць у відповідних галузях знань були пустопорожньою балаканиною та ритуальни­ми безпідставними твердженнями. Зокрема, історія була спотво­рена таким чином, що не тільки оцінки, а навіть і більшість фак­тів були вигадані.

Другим чинником, який негативно та всебічно впливав на будь-яку радянську науку, була марксистсько-ленінська філосо­фія¹¹⁹. Вона після Другої світової війни хоч і була марксистською, викривленою, але вже не наукою. Натомість вона перетворилася на своєрідну релігію, яка вимагала постійних жертв, іноді крива­вих. Ця філософія вважала себе царицею наук та носієм сакраль­них знань і методів, якими мали би керуватися природознавці та гуманітарії. Крок убік прирівнювався до втечі з усіма жахливими наслідками.

Третім чинником, який, зокрема, «спрацював» у протистоян­ні науковців у зв’язку з працями Власова, був державний антисе­мітизм^{120, 121}, який, починаючи з кінця тридцятих років, вирував у побутовому житті, науці та культурі всіх «радянських республік». Він створював атмосферу, яка наближалися до ситуації в суспіль­стві гітлерівської Німеччини перед початком Другої світової ві­йни. Певна річ, євреї не були єдиним народом, на який націлив­ся Сталін. Свого часу репресій зазнали поляки, німці, українці, білоруси, кримські татари, калмики, угро-фінські народи півно­чі європейської частини Росії та деякі кавказькі народи¹²². Але для радянської природничої науки в силу демографічної специфіки її науковців саме антисемітизм став трунарем, якому разом із еко­номічною хибністю комуністичного способу виробництва вдалося остаточно її знищити наприкінці радянської епохи.

Про завершення процесу розпаду не будемо тут писати, оскіль­ки занепад науки під час горбачовського часового проміжку заслу­говує на окремий ретельний аналіз. Зауважимо для повноти кар­тини, що, попри всі намагання нинішнього російського керівни­цтва відновити належний рівень російської науки задля процвітан­ня військових досліджень, цього зробити не вдається, як не може вдатися оживлення трупа. Щодо інших колишніх «союзних респу­блік», зокрема України, то тут навіть подібні спроби не робляться, оскільки влада геть не розуміє, для чого потрібна наука взагалі¹²³.

Ці три чинники наукового життя країни знищували наукову свободу, потяг до знань, сприяли хибній кадровій і організаційній політиці. Вони призвели до розтрощення генетики та кібернети­ки, нанесли величезну шкоду фізіології, економіці та мовознав­ству. Готувався розгром фізики¹²⁴. Аж тут на заваді стала необхід­ність створення ядерної зброї, і сталінський монстр неохоче ви­пустив фізику зі своїх пазурів.

За таких умов точилася безперервна боротьба за місце під «ста­лінським Сонцем», за величезні кошти, які виділялись на науку в бідній занедбаній країні. Якщо Академія наук СРСР слугувала умовною оазою для справжньої науки та справжніх науковців, то університети, зокрема Московський університет, стали базою та годівницею для маргіналів, псевдонауковців, бездарів різного шти- бу. Незважаючи на відчайдушні зусилля таких доброчесних керів­ників, як багаторічний ректор МДУ Іван Петровський¹²⁵, процес добіг кінця за ректорства полум’яного борця з теорією відноснос­ті Айнштайна Анатолія Логунова¹²⁶ та нинішнього очільника МДУ, вихідця з України академіка РАН Віктора Садовничого, колишньо­го комсомольського секретаря радянської доби¹²⁷. Професор МДУ Анатолій Власов опинився на передовій неоголошеної війни між так званою «академічною» (справжньою) та так званою «універси­тетською» (фальшивою) науками. Сам того не бажаючи, справжній фізик Власов став заручником ситуації та прапором згуртованої ан­тинаукової мафії, оскільки інші лідери цього згуртованого угрупу- вання не балували людство високоякісним науковим продуктом.

У цьому сенсі варто побіжно зупинитися на ролі одного з очільників «університетської фізики» Дмитра Іваненка¹²⁸, ¹²⁹. Уро­дженець Полтави шляхетського походження, який закінчив Ле­нінградський університет, він спочатку радо співпрацював та спілкувався з майбутніми «ідейними ворогами», зокрема з Левом Ландау, але згодом їх шляхи розійшлися. Іваненка було піддано необгрунтованим репресіям у 1935 році, але він відбувся висил­кою, згодом знову почав успішно дертися по кар’єрних сходах, аж поки в 1943 році не опинився в Московському університеті. Там Іваненко розгорнув не тільки наукову та науково-організаційну ді­яльність, а й став під прапором марксизму-ленінізму, який сам і тлумачив, очільником боротьби з інакодумцями, з якими колись підтримував дружні зв’язки. Можна припустити, що цей мораль­ний занепад був, насамперед, пов’язаний із незадоволенням влас­ними досягненнями в науці, як такій, що «вимагало» компенса­ційної підвищеної активності в науково-організаційній сфері та повсякденної боротьби за дійсний чи удаваний власний пріори­тет. Як на нас, то досягнення Дмитра Іваненка заслуговують на повагу, але ті фізики, з ким він спілкувався, особливо впродовж його молодості, мали значно більші досягнення та були знані зна­чно ширше, ніж він. Таке невдоволення собою іноді зустрічається серед творчих людей. Головне, щоб воно не призводило до пога­них вчинків, як у випадку Іваненка, або до трагічних наслідків для самої закомплексованої особи, як це сталося з талановитим фізи­ком Паулем Еренфестом¹³⁰.

Решта колег Власова, які вийшли разом із ним на стежину філософсько-адміністративної війни, до його рівня або рівня Іва­ненка не дотягували, але в цькуванні колег виявилися неабия­кими майстрами. Отже, спочатку почала точитися боротьба між двома згаданими групами фізиків за посаду завідувача кафедри теоретичної фізики, куди після багатьох перипеїій за конкурсом пройшов¹³¹ Власов, випередивши свого наукового керівника Ігоря Тамма¹³².

Це ніяк не означає, що фізики університету зовсім нічому пут­ньому не вчили та ніяких «нормальних» наукових досліджень не робили. Але частка таких праць була мізерною, а фізичний фа­культет стрімко падав у прірву невігластва. Така ситуація була явно шкідливою для мілітаризованої радянської держави. Тому після смерті вождя народів у 1953 році владу самопроголошених патріотів та філософськи підкованих марксистів трохи обмежи­ли, а академіків Михайла Леонтовича¹³⁴, Лева Ландау, Лева Арци- мовича¹³⁵, Ісака Кікоїна¹³⁶ та інших кваліфікованих фізиків залу­чили для читання лекцій¹³⁷. Деканом призначили Василя Фурсова, який створив «новий» фізичний факультет. Про нову добу існу­вання факультету та його багаторічного декана багато написано¹³⁸, але ця тема та ці відомості виходять за межі того протистояння Власова з його опонентами, яке є предметом нашого дослідження.

Повернемося до подій 1946—1948 років. У 1946 році з посади декана фізичного факультету МДУ було звільнено¹³⁹ прихильника «академічної» (тобто, справжньої) фізики Сергія Тихоновича Коно- бєєвського¹⁴⁰. Після короткого періоду хаосу, коли на голови «кос­мополітів» та їх однодумців безперервно сипалися політичні зви­нувачення та стосовно яких застосовувалися щоразу дошкульні­ші організаційні висновки, посаду в 1948 році обійняв професор Арсеній Олександрович Соколов¹⁴¹, який остаточно закріпив домі­нування групи, до якої належав і Власов. Перемога «університет­ських фізиків» була досягнута, але в їх супротивників залишилася в руках могутня зброя: праця над ядерною та термоядерною бом­бами.

Нищівна критика у статті чотирьох авторів, яку ми вже кілька разів цитували, завдала страшного удару найкращому з «коман­ди» супротивників. Ясна річ, що за зміст статті відповідають усі автори, фізики найвищого ґатунку. А от стиль викладу не зали­шав сумнівів, що писав його молодий тоді хлопець, а згодом всес­вітньо відомий учений, Віталій Гінзбург. Для того щоби в цьому впевнитись, достатньо прочитати його популярні та публіцистич­ні твори або спілкуватися з ним особисто (як один із авторів цьо­го тесту — ОГ). Якщо не занурюватись у сутність проблем фізи­ки плазми та фізики конденсованих середовищ, то у читача стат­ті в ЖЕТФ складеться враження, що Власов є неуком, а його (досі цитована) стаття з фізики плазми є повним мотлохом. Звісно це не так, адже ідея щодо заміни ефекту далеких взаємодій на усе­реднене поле виявилась правильною і плідною, проте тяжкі кон­кретні звинувачення щодо використання споріднених ідей у фі­зиці кристалів, що містяться в статті чотирьох, також виявились слушними. Далі ці ідеї й насправді зайшли в глухий кут.

Запізніла, але така життєдайна смерть вождя усіх народів част­ково (аж ніяк не повністю!) зняла протистояння між двома гру­пами фізиків. Крім того, фізиків стало так багато, що й груп уже було не дві, а принаймні декілька. Про особу Власова якось за­були, а «рівняння Власова», навпаки, зайняли своє гідне місце на шпальтах підручників, монографій та журнальних статей. Більше того, розсипався СРСР, який був реінкарнацією Російської ім­перії, що, своєю чергою, була реінкарнацією Московського кня­зівства та Золотої орди. Додаймо, що смерть Сталіна призвела ще до одного, не дуже помітного для звичайних людей, явища: марксистсько-ленінська філософія остаточно стала ритуальною службою великої кількості своєрідних священників комуністич­ного режиму, але по суті відмерла та ніколи більше не застосову­валась у суперечках між філософами та науковцями. Марксисти раділи від доволі прибуткового пристосуванства й імітаційної ак­тивності, а науковці з огидою ставились до марксистів, розповсю­джуючи свою відразу на філософію в цілому, що було безглуздо, але зрозуміло: справжня філософія включно з філософією нау­ки в СРСР була винищена до пня. Державний антисемітизм теж практично зник у країнах-спадкоємцях СРСР. Та історія про про­тистояння між, умовно кажучи, Власовым та, умовно кажучи, його ворогами не скінчилася, а дістала дуже химерне продовження.

6.5.