СУЧАСНІ ПОРУШЕННЯ НАУКОВОГО ЕТОСУ
У 1997 році, коли попіл суперечок уже давно охолонув (Анатолія Власова, Лева Ландау, Михайла Леонтовича та Володимира Фока вже не було на цьому світі), відомий радянський, а потім росій-
ський фізик Анрі Амвросієвич Рухадзе звинуватив авторів статті 1946 року в тому, що вони звели наклеп на Власова та не зважили на докази Боголюбова щодо справедливості підходу, запропонованого Власовим142.
У Рухадзе в цитованій статті був ще молодший співавтор, його учень, але не варто вважати його автором цього наклепу-фрагмента статті, оскільки він не знав персонажів колишньої драми й був особою, не зацікавленою в роз’ятренні ран, які нібито давно загоїлися. Симптоматично, що заради правдоподібності звинувачень Гінзбурга, Ландау, Фока та Леонтовича в упередженості Рухадзе зробив маленьку, але важливу підміну: в посиланні на їх статтю поставив дату «1949» замість «1946». Однак всупереч твердженням Рухадзе чотири автори в 1946 році не могли знати про відповідні результати монографії Боголюбова, виданої пізніше того ж року, та розлогі коментарі Власова 1946 року (Рухадзе і тут неправильно вказав рік публікації, а саме 1949). Насправді, дати надсилання до редакції обговорюваних джерел свідчать саме про необізнаність чотирьох авторів стосовно цих публікацій (молоді читачі мають зрозуміти, що до епохи Інтернету в 1946 році було ще досить далеко). На пересмикування з боку Рухадзе вказав у своїй відповіді Віталій Гінзбург143, єдиний з авторів розкритикованої Рухадзе статті, який залишався живим у 1997 році та навіть дожив до Нобе- левської премії 2003 року144 за спільну з Ландау працю 1950 року145.Але Рухадзе не вгамувався. В своїх публіцистичних і дуже критичних щодо багатьох персоналій спогадах, які вийшли п’ятьма виданнями146, він накинувся на Гінзбурга (123 згадування свого «супротивника» в книзі, причому критика перемежається з поблажливим схваленням!) не тільки за недостатнє визнання Власова та критику його праць, а й ще за багато світоглядних речей, де шляхи Віталія Лазаревича та Анрі Амвросійовича радикально розійшлися, хоча свого часу вони були співавторами147! Зокрема, Рухадзе обурено критикує148 Гінзбурга за зневажливе ставлення до так званої «Нової хронології»149 російського академіка-математика Анатолія Фоменка, вихідця з українського Донбасу. Згідно з цією хронологією історики вигадали тисячолітню світову історію, а деякі події та історичні персонажі дублюють інші події та інших персонажів.
Певна річ, ми погоджуємося з думкою Гінзбурга, а не з маячнею Фоменка, про яку із захватом пише Рухадзе, намагаючись до того ж «пристебнути» до Фоменка великого Ньютона, що взагалі виходить за межі наукового методу. На с. 61 своїх спогадів Рухадзе навіть звинувачує Гінзбурга в «лженауці», а саме «високотемпературній надпровідності». Оскільки покійний Рухадзе нічого в цій науці не розумів, а один із авторів цієї книги (ОГ) до цієї проблеми принаймні дотичний150, то читачеві рекомендується знехтувати саме думкою Рухадзе. Ще однією «вадою» Гінзбур- га професор Рухадзе вважає його підтримку досліджень із пошуку гравітаційних хвиль, які Рухадзе вважав «окозамилюванням»151. А на завершення варто навести одну характерну цитату із книги Рухадзе (с. 90): «ця чисто єврейська пиха перейшла від В. Л. Гінзбур- га до В. М. Аграновича». При цьому Рухадзе стверджував, що він не антисеміт. Отже, старовинна історія Власова була продовжена через багато років завдяки злоякісним рецидивам антисемітизму, який, що виявилось, не повністю зник із голів російської та спорідненої інтелігенції навіть після краху СРСР.6.7.