ПРЕДМЕТНА СПРЯМОВАНІСТЬ СВІДОМОСТІ ТА ЗНАННЯ

Неодмінною ознакою людської свідомості є її спрямованість на щось. Це «щось» може знаходитись як поза нею, так і (у ви­падку рефлексії та інтроспекції) збігатися із самою свідомістю чи бути тотожним якимось її компонентам, підсистемам, аспектам або функціям.

Не занурюючись у запеклі дискусії навколо свідомості, які ви­никли ще за часів античності¹, обмежимося тлумаченням знання як одного з продуктів свідомості. Водночас воно, поряд із емоці­ями та сприйняттям, є важливим засобом формування самої сві­домості, суттєво трансформує останню й значно підсилює твор­чу пізнавальну здатність окремої людини та людства в цілому. По­при різні, наявні та можливі тлумачення свідомості всі вони ствер­джують, що знання як такий її продукт, який не існує поза нею, також має універсальну ознаку спрямованості^{2, 3}. Якщо же людина свідомо або несвідомо (імпліцитно або експліцитно) надає знанню окреме самостійне існування поза свідомістю, то воно також стає тією сутністю, на яку спрямована її свідомість. Відразу зазначимо, що йдеться про існування знання у матеріальному, зокрема, тек­стовому, писемному або електронному поданні. Прикладами слу­гують будь-які абстракції (ідеї, поняття, теорії тощо)⁴. Деякі з них, як-от математичні конструкції, є корисними для процесу пізнан­ня, інші виконують певні, хоча й не завжди доречні з науково- центричної точки зору, суспільні функції. Скажімо, це міфи, легенди та створені людською уявою потойбічні істоти: боги, чорти, ангели, кентаври, відьми, ельфи, гноми та безліч їх різноманітних родичів⁵.

Саме поняття «знання» має неоднаковий характер для суб’єктів із різною освітньою підготовкою щодо абстрактного мислення. Справді, коли пересічна людина, яка не є науковцем, стверджує, що опанувала якесь буденне знання, то й вона припускає, що воно є знанням про «щось», незалежно від того, яка природа цьо­го «щось». Проте якщо її спитати, чому вона так вважає, то вона не завжди здатна пояснити характер та походження її знань навіть про реалії, які знаходяться поруч, не кажучи вже про ті об’єкти, які знаходяться поза її почуттєвим сприйняттям. Типовим для та­кої людини є посилання на те, чому її відповідним чином навчи­ли в родині, школі чи церкві, або на повідомлення в ЗМІ чи твер­дження знайомих.

Більш ґрунтовну відповідь на це запитання має дати нау­ковець, який опанував системи знання, тобто перетворив їх на формоутворення власної свідомості та форми пізнання, які він використовує для спостереження, усвідомлення й дослідження зовнішніх реалій та отримання про них нового знання. Він може повідомити, як було отримане певне знання, як воно співвідно­ситься з реаліями життя та про те, що це власне за реалії. Науко­вець оперує знанням, структурованим в окремі системи знання або наукові теорії, яким притаманні специфічні типи системати­зації та ознаки системності, про що ми зазначали в розділі 1.2.

Наукові системи знання мають складну побудову, можуть бути поділені на низку підсистем, пов’язаних ієрархічною багато­рівневою організацією. Наукове знання, взагалі, та його окре­мі системи є різновидами сукупностей знань, накопичених люд­ством, а тому успадковують таку їх ознаку, як спрямованість. Те, на що спрямована кожна конкретна система знання, ми рані­ше вже назвали її предметною галуззю. В процесі розвитку науки системи знання та уявлення про їхні предметні галузі еволюціо­нують одночасно, тобто зміни в кожній із них породжують відпо­відні зміни в іншій. Наприклад, впровадження в систему знання нової верифікованої моделі потребує уточнення уявлень про мо­дельований предмет і тим самим про відповідну предметну га­лузь або навіть передбачає існування в ній чогось нового.

непередбачені поточною системою знання, стимулюють швидкий розвиток цієї системи або у випадку неможливості їх тлумачення в межах навіть оновленої системи знання знаходять належну ін­терпретацію поза предметною галуззю цієї системи. Врешті-решт означена колізія спонукає створення нових систем знання.

Так, несподіване та попри великий спротив усвідомлене від­криття американським хіміком Вільямом Бреєм осцилювальних хі­мічних реакцій у гомогенних середовищах⁶ започаткувало створен­ня нового розділу хімії⁷ та виявилося поштовхом до виникнення взагалі нової науки — синергетики, тобто науки про самоорганіза­цію в нерівноважних, нелінійних фізичних, хімічних, біологічних та навіть соціальних системах⁸—¹⁸.

Якщо трохи відволіктися та подивитися на зазначене від­криття з історичної та водночас філософської точок зору, то ви­никне вельми цікава картина, яка проллє світло на подвійну роль інтуїції в пізнанні, а також на «виховну та формативну роль» роз­витку наук щодо людської свідомості. Дійсно, відкриття Бреєм ко­ливань у часі концентрації йоду при його взаємодії з пероксидом водню в об’ємі рідкої фазі було в 1921 році донесене до хімічної спільноти публікацією англійською мовою в престижному жур­налі. Проте, сам факт, уже байдуже як інтерпретований, викли­кав спротив у колег, бо вони вважали на підставі загальновизна­них інтуїтивних міркувань, що хімічні реакції в однорідному се­редовищі мають відбуватися монотонно з накопиченням кінце­вих продуктів та вичерпанням початкових. Така типова поведінка спостерігалася раніше для всіх відомих реакцій, а тому в свідо­мості науковців виникло явище, схоже на імпринтинг, тобто ра­ніше відкриті та досліджені монотонні залежності концентрацій реагентів стали вважатися єдино можливими. Таким чином, існу­вання результатів Брея як віддзеркалення істинної сутності хіміч­ної взаємодії заперечувалось на підставі інтуїції, яка сама, врешті решт, є наслідком попереднього досвіду людства¹⁹.

На працю Бориса Бєлоусова, який відкрив іншу гомогенну ре­акцію з осцилювальним перебігом і вражаючою періодичною змі­ною кольору суміші реагентів^{20, 21}, відгук наукової спільноти ви­явився навіть більш негативним. Його скромну працю, де він описував нове, надзвичайно цікаве явище, взагалі відмовили­ся публікувати в престижному радянському (власне, російсько­му) науковому журналі. Причина полягала в тій же консерватив­ній «інтуїції» рецензентів, які вважали, що несумісність їх погля­дів з експериментом ставить під сумнів... незаперечні результати експерименту. Ця абсолютно антинаукова позиція відтермінувала оприлюднення відомостей про відкриття нового явища на 8 ро­ків, причому навіть запізніла публікація вийшла в маловідомому збірнику праць, де рецензію не вимагали. До речі, відмови в пу­блікації видатних досягнень через їхню радикальну новизну не є рідкістю в історії науки.

Сучасна «інтуїція» науковців-хіміків включає уявлення про коливні хімічні реакції вже як її складову частину. Те, що сто ро­ків тому здавалося неможливим, стає догмою. Свідомість зміни­ла гнів на ласку під впливом переможних реалій. Симптоматич­но, що під час боротьби Бєлоусова з ворожістю рецензентів, ан­глійський учений Алан Тюрінг²² уже передбачив можливості існу­вання реакцій немонотонного характеру в однорідному середови­щі при врахуванні дифузії, яка вводить у гру нелокальність про­цесів²³. У такий спосіб Тюрінг зміг якісно пояснити морфогенез у живих організмів (дивися також книгу²⁴).

Іншим прикладом спротиву первісної інтуїції стосовно резуль­татів нової науки є класична механіка Галілея-Ньютона²⁵, яку по­всюдно починають вивчати ще в загальноосвітній школі, проте на диво погано засвоюють як у ідейному, так і практичному пла­ні і після отримання технічної освіти²⁶. Як з’ясували педагоги та психологи, погляди древньогрецького генія Арістотеля²² поверта­ються в обіг для кожного нового покоління учнів і студентів ВНЗ.

Інтуїцію, яка дає змогу розв’язувати задачі класичної механі­ки, необхідно постійно плекати в собі, залучаючи підтримку від експериментальних фактів, скажімо від астрономічних спостере­жень. Саме тому англієць Ньютон²⁹ вважав, що побудував кла­сичну механіку, стоячи на плечах гігантів, серед яких головними можна вважати італійця Галілея³⁰ та німця Кенлера³¹.

У зв’язку із запровадженням концепції систем знання при­родно з’являється запитання: що під час розвитку науки виникає раніше — система знання або уявлення про її предметну галузь? Звернення до історії науки показує, що у природничих нау­ках уявлення про деякі реалії предметної галузі, як правило, пе­редують виникненню відповідної системи знання. Тобто ще до остаточно усвідомленого формування уявлень про предметну га­лузь та відповідної системи знання у науковців, зазвичай, вини­кають певні уявлення про предмети, які згодом, після створення предметної галузі, ввійдуть до неї.

Зворотна ситуація є типовою для сучасних просунутих мате­матичних наук, системи знання яких мають уявні предметні га­лузі: топологічні простори, нескінченні множини тощо. Спроби (часто дуже успішні, дивись оглядову статтю та відомості про при­суджені Нобелівські премії за відкриття нових топологічних фаз двовимірної матерії³³) їх застосування в природничих науках за­галом полягають у знаходженні реальних предметних галузей для деяких наявних математичних систем знання. В цьому сенсі ство­рення науковцями систем математичного знання часто передує знаходженню природних предметних галузей, для опису та пояс­нення яких ці системи застосовуватимуться.

Якась виокремлена система наукового знання є сукупніс­тю пов’язаних знань про деяке «щось», яке утворює відповід­ну системі предметну галузь. Вважатимемо, що предметна галузь складається з певних реалій, які є зовнішніми відносно відпо­відної системи знання. Достатньою та необхідною ознакою для пов’язування реалій із певною системою знання є можливість до­сліджування реалій методами, які притаманні саме цій системі. Предметна галузь може складатися з однієї реалії, як у випадку геології та географії, фізики Сонця або спостережуваного Всесві­ту (при цьому фізичний об’єм або складність структури реалії мо­жуть бути як завгодно великими), скінченної (як у випадку пев­ної групи елементарних частинок) або нескінченної сукупності (як у випадку станів динамічної фізичної системи чи множи­ни натуральних чисел) реалій. Часто спільна назва цих реалій або характерна назва їх спільної риси входить у назву системи знання, за допомогою якої досліджуються ці реалії або їх спіль­ні риси.

Важко згадати у природі, людському суспільстві, історії або розумовій та практичній діяльності сьогодення щось таке, яке б не досліджувалося якоюсь сучасною наукою. Сукупність усіх можливих наук часто називають «наукою» в загальному розумін­ні цього слова. Як постійно зростаюча мережа окремих дисциплін наука в загальному сенсі виробляє знання як про природні, так і штучні, як про матеріальні, так і ідеальні реалії, як про реалії, які існували до людини, так і про створені нею реалії, які зникнуть одночасно із людством при його неминучій загибелі, принаймні на планеті Земля³⁴.

Отже, коли кажуть про конкретну систему наукового знання, то потрібно мати на увазі, що вона містить знання про певні зов­нішні до неї реалії. Ці знання в першому наближенні можна по­ділити на два типи.

Перший тип — знання про реалії, відомі ще до виникнення відповідної системи знання. Так, існування атомів, як неподільних (за певних умов дослідження) форм диференціації матерії, перед­бачалося задовго до виникнення атомної фізики як мережі систем знань про атоми³⁵, яку можна вважати однією з конкретних реа­лізацій уявлень про цю неподільність. Досліди Грегора Менделя³⁶ свідчили про об’єктивне існування механізмів спадковості за бага­то десятиліть до створення генетичної теорії³⁷—⁴⁴. Таке попереднє знання містить припущення про об’єктивне існування реалій (та деяких їх ознак або атрибутів), які після побудови системи знання утворюють її предметну галузь.

Другий тип знання — знання, отримане завдяки створенню, функціонуванню та розвитку самої системи знання. Так, ґрунту­ючись на експериментальних дослідженнях атомів і використову­ючи для їхнього осмислення квантову теорію⁴⁵, фізики розроби­ли такі розвинені та розгалужені системи знання про атоми⁴⁶, які, аж ніяк не заперечуючи існування останніх, суттєво змінили по­чаткові примітивні уявлення про ці мовби неподільні мікроско­пічні об’єкти. Аналогічно біологи розробляють синтетичну тео­рію еволюції⁴⁷—⁶⁴, яка включає як складові і генетику, і теорію природного добору⁶⁵ Чарльза Дарвіна. Ця теорія настільки могут­ня й так потужно підкріплена практикою, що її не змогли би на­віть відразу розпізнати попередники Мендель та Дарвін, бо одна складова синтетичної теорії еволюції — сучасна молекулярна ге­нетика є мікроскопічною біохімічною наукою⁶⁶, а друга складо­ва — видоутворення⁶⁷ увібрала в себе багато результатів плідного стоп’ятдесятилітнього розвитку. Ясна річ, що рівень науки в часи Дарвіна-Менделя був недостатнім для виконання відповідних екс­периментальних і теоретичних досліджень на такому рівні. Тим більшої поваги заслуговують генії! Слід зазначити, що еволюцій­ний погляд на Всесвіт, Сонячну систему, Землю формувався по­ступово⁶⁸—⁷⁰ ще до біологічних теорій Чарльза Дарвіна та Альфреда Воллеса¹¹—¹⁴. Вирішальна роль тут належить геологу Чарльзу Лаєл- лу/Лайєллу’^{5, 76}. Зауважимо, що накопиченню знань про геологічну історію Землі та про біологічну еволюцію живих організмів дуже сприяли буденні соціально-економічні справи — будівництво за­лізниць та вугільних шахт у Великій Британії, яке пов’язано з ве­ликим обсягом земляних робіт та, як наслідок, із знаходженням різних свідоцтв геологічних змін та біологічної еволюції у вигляді викопних скам’янілостей⁷⁷, ⁷⁸.

Наразі людство повністю усвідомило всеосяжність неорганіч­ної та органічної еволюції й скромне в масштабах Всесвіту міс­це людини в цих вічних, непереборних та безупинних процесах⁷⁹. Натомість у менших, планетарних масштабах людство може сут­тєво впливати на довкілля. Деякі науковці звинувачують промис­лову та побутову діяльність в створенні умов, несприятливих для самого існування людини як біологічного виду на Землі, не ка­жучи вже про катастрофічне вимирання інших, більш вразливих видів тварин і рослин. Серед цих чинників найчастіше називають підвищення середньої температури на Землі завдяки парниково­му ефекту, зумовленому діяльністю людини (інші причини також можуть мати місце)⁸⁰. Таке підвищення може призвести до танен­ня льодовиків, а, отже, й підвищення рівня води океану та зато­плення прибережних територій. Іншим шкідливим наслідком ді­яльності людства стало забруднення природи відходами його жит­тєдіяльності та промисловості⁸¹. На жаль, наявний невисокий рі­вень екологічних знань ставить майбутнє людської цивілізації в залежність від політичних рішень і дій малоосвічених світових лі­дерів.

Таким чином, перший тип знання, який розглядається з точки зору певної системи знання, є заздалегідним знанням про те, що є відомим до її створення. Водночас знання другого типу отри­мується за допомогою системи знання, яка вже є, функціонує та описує властивості реалій, що існували споконвіку або були від­криті чи навіть створені на основі цієї системи знання. Нове знан­ня постійно розвивається та удосконалюється. Взагалі, виникнув­ши, майже кожна система продовжує безупинно прогресувати, що легко побачити на прикладі таких доволі старих галузей нау­ки, як теорія чисел^{82, 83} або класична механіка^{84, 85}.

З цих міркувань випливає, що система знання певною мірою ґрунтується на деяких уявленнях про її предметну галузь, які їй передують. Виходячи з виокремлення доаналітичної та аналітич­ної стадій формування системи знання, яке розглядалося в літе­ратурі⁸⁶, можна стверджувати, що на доаналітичній стадії ство­рюється певне попереднє бачення предметної галузі системи знання, яка конструюється. На наступній аналітичній стадії, коли вже з’являється перший працюючий ескіз цієї системи, постає можливість постановки точних запитань стосовно особливостей, зв’язків та властивостей досліджуваних реалій. Тобто для констру­ювання нової системи знання потрібні певні попередні, «апріор­ні» щодо неї знання. Ці заздалегідні базисні знання, які теж по­трібно уточнювати, а інколи навіть радикально змінювати, й утво­рюють онтичну підсистему системи наукового знання.

Так, для біології її онтичною системою можна вважати знання про існування живих організмів та їх види⁸⁷, для хімії — про хіміч­ні елементи та їх сполуки, для фізики — про атоми та їх типи, для астрофізики — про космічні тіла та їхні класи тощо.

5.2.