ПРО СИСТЕМНІСТЬ НАУКОВОГО ЗНАННЯ

Отже, перейдемо до оголошеної вище теми — системності на­укового знання⁹³. Як стверджують філософи, ця системність є го­ловною ознакою, за якою воно відрізняється від знання повсяк­денного⁹⁴.

Здається, що факт системності наукового знання є настільки очевидним для багатьох дослідників, що вони не вважають за не­обхідне приділяти йому бодай якусь увагу. Мабуть підсвідома пе­реконаність в її очевидності призвела до відсутності відповідно­го аналізу як в працях класиків науки^[4], так і в доступних авто­рам підручниках, наукових статтях і монографіях з природничих наук. Проте дослідження системності наукових теорій відкриває для філософів науки перспективи усвідомлення універсальної бу­дови теорій, відношень між теоріями, певних загальних тенденцій та можливостей їх удосконалення і розвитку⁹⁶.

Зауважимо, що цілком аналогічно більшість членів наукової спільноти (аж ніяк не всі, прикладом є автор книги, в якій запере­чується матеріальність квантових явищ⁹⁷) не розглядає матеріаль­ність об’єктів та явищ, що вони їх вивчають, як особливий пред­мет своїх досліджень. Тобто незалежність існування цих об’єктів і явищ від існування самих дослідників уважається самоочевидною та незаперечною, а дослідження різного роду матеріальних сут- ностей не означає, що студіюється матеріальність як така.

Системність (разом із писемною знаковістю та породженою нею текстуальністю) є такою ж фундаментальною рисою науково­го знання, як і матеріальність — щодо природних об’єктів і явищ. За відсутності системності втрачають сенс будь-які міркування про решту характеристик знання. Насправді, обґрунтованість, по­слідовність, несуперечливість, точність, можливість перевірки, об’єктивність і складність знання передбачають його системність. Хаотичний набір відомостей неможливо ані обґрунтувати, ані по­рівняти з реальністю, а притаманна цьому набору складність має неконструктивний та безплідний (не евристичний) характер.

Саме в такому стані перебувала на межі XIX та XX століть су­купність відомих з фізичних та хімічних досліджень фактів, які, як згодом виявилося, не можуть бути інтерпретовані й поєдна­ні на підставі класичних законів⁹⁸. Серед них можна зазначити лінійчасті атомні спектри, частотний розподіл випромінювання розжареного тіла, фотоефект, залежність теплоємності твердих тіл від температури, періодичні властивості хімічних елементів згід­но з таблицею Дмитра Менделєєва тощо. Наявність такого нагро­мадження не пояснених навіть якісно фактів спричинила страш­ну кризу в фізиці, яка непокоїла кращих тогочасних учених. Кри­зу було подолано лише з появою та розвитком квантової теорії. Таким чином, системність була досягнута завдяки розвитку науки (зокрема, фізики), а не, скажімо, спробами формального розкла­дання по окремих, не пов’язаних між собою шухлядках.

А уявіть собі, що поява квантової теорії забарилася б на кіль­ка десятиліть? Що можна було б зробити з окресленим вище на­бором розрізнених відомостей? Єдине, що спадає на думку за­раз, і, мабуть, спало б на думку фахівцям в цій гіпотетичній ситу­ації у минулому, це формалізувати та аксіоматизувати набір відо­мостей, чим у багатьох інших випадках і займаються деякі філо­софи та логіки науки.

Вражаючим прикладом формальної спроби (вельми невдалої!) впорядкування знання на підставі випадково обраних ознак може слугувати класифікація тваринного світу згідно з однією китай­ською енциклопедією. Там написано, що «тварини поділяються на а) тих, хто належить Імператорові, б) забальзамованих, в) при­ручених, г) молочних поросят, ґ) сирен, д) казкових, е) бродячих псів, є) тих, яких внесено до даної класифікації, ж) тих, які беш­кетують, ніби божевільні, з) незліченних, и) намальованих дуже тонким пензликом із верблюжої вовни, і) та інших, ї) тих, хто що­йно розбив глечик, й) тих, які здалеку здаються мухами. Межа для нашого мислення — тобто повна неможливість мислити таким чином — ось що відразу відкривається нашому погляду, захопле­ному подібною таксономією»¹⁰⁰.

Ясна річ, що наукова діяльність передбачає зовсім інший спо­сіб мислення про предметні галузі конкретних наук. Такий спо­сіб реалізується в межах та на підставі систем знань, які вже існу­ють. При цьому відбувається виділення, перетворення та вдоско­налення їх елементів та структур, а також встановлення зв’язків між ними. Це уможливлює в опосередкованій абстрактній, проте не в остаточній формі відображення властивостей досліджуваних реалій та відношень між ними. Тому системність наукового знан­ня є, на перший погляд, абетковою істиною для більшості нау­ковців. Однак більш прискіпливий аналіз показує, що, по-перше, ця істина не є такою простою, як здається, а по-друге, її неод­наково розуміють і тлумачать різні представники філософсько- наукового загалу.

Отже, варто вийти за межі міркувань про системність науко­вого знання в цілому та проаналізувати її не як далеку від науко-

вої діяльності характеристику наукового знання взагалі. Натомість досліджувана системність має бути віддзеркаленням тієї безпере­чної, притаманної науці обставини, що наукове знання існує не як нерозчленована невпорядкована мішанина, а як знання, струк- туроване у вигляді конкретних систем, вищою формою яких є на­укові теорії.

В чому ж полягає системність наукових теорій? Спробуймо це з’ясувати, хоча таке словосполучення певною мірою виглядає як тавтологія на кшталт «масляне масло». Будемо виходити з того, що аналогічно розчленуванню (доволі умовному і приблизному!) всього матеріального світу на «підсвіти», тобто «мікросвіт», «ма­кросвіт» та «мегасвіт»¹⁰¹, заради успішності аналізу треба структу- рувати і знання, або, за бажанням, світ наукового знання.

Зазначимо, що в сучасній науці оперують зі значно більшою кількістю «світів» (масштабів): космологічним, галактичним, пла­нетарним, молекулярним, атомним, субатомним, ядерним, суб’я­дерним, кварковим, гіпотетичним струнним тощо. Кожен із них, своєю чергою, об’єднує низку окремих класів різних матеріальних об’єктів і явищ. Класифікацію змінюють разом із розвитком нау­ки, який в останні десятиліття є особливо помітним в астрономії завдяки новим приладам і методам спостережень та появі сміли­вих і плідних теоретичних концепцій¹⁰².

Системи знання, як продукт творчості науковців, теж постій­но змінюються, розділяються або об’єднуються залежно від по­точних потреб науки, тобто дослідники постійно породжують нові системи. Попри всю умовність розчленування на підрозділи, всі поділи відображують деякі об’єктивні риси матеріального світу й обмежуються рівнем наших знань про нього на момент його по­ділу. Власне, з огляду на консервативність людської природи сис­тематизація завжди запізнюється відносно стану передової науки на час існування чергового «розкладання по шухлядках».

ком фізики й астрономії такий поділ фізичного курсу (не фізи­ки як такої, бо там до усталеності ще далеко): 1) вивчення зако­нів, яким підпорядковані окремі частинки (тіла), тобто механіка, електродинаміка, квантова механіка; 2) статистичні закони, тобто закони поведінки систем, складених з багатьох частинок, зокре­ма рівноважна статистична фізика і термодинаміка, нерівноваж- на статистична фізика і термодинаміка (включно з так званою си­нергетикою), фізика конденсованих середовищ.

Незважаючи на повсякчасне емпіричне застосування систем у повсякденній науковій праці, з філософського погляду, скіль­ки б разів не повторювати, що досліджуваному науковому знанню властива системність і складається воно з окремих наукових тео­рій, нам не вдасться просунутися ані на крок, не з’ясувавши, які саме елементи притаманні теоріям як системам знань, які власти­вості мають ці елементи, які зв’язки утворюються між ними та які структури містяться всередині подібних систем, як структурно по­будовані ці системи? Зауважимо, що зазвичай у філософії науки йдеться про системи знань, утворених однотипними (однорідни­ми) елементами. Фактично у ній панують або уявлення про моно- системність, або в кращому випадку про подвійну (бінарну) сис­темність наукових теорій.

Якщо звернутися до наявної літератури, то найчастіше як од­норідні елементи наукових теорій розглядають істинні твердження (висловлювання), що мають форму оповідних речень, та понят­тя.

Не заперечуючи часткової виправданості таких одномірних або двомірних підходів у пошуку відповіді на питання стосовно складу наукових теорій, все ж зазначимо, що вони дають про них далеко не повне уявлення. Насправді, як буде продемонстрова­но нижче, теорії містять велику кількість елементів різного штибу.

Щоб пояснити, про що йдеться, порівняймо реальну систему наукового знання з живим організмом, скажімо, організмом ссав­ця. Дослідник може, наприклад, узяти за основу своєї класифікації кістяк та, абстрагувавшись від м’яких тканин, розглядати тварину як систему, що складається з кісток та їх зчленування. Проте будь- якій людині, яка має здоровий глузд та ще й обізнана в елементар­ній анатомії, яку сяк-так вивчають у загальноосвітній школі, зро­зуміло, що крім кістяка в організмі тварини є м’язи, нерви, залози, жирові відкладення, хрящі, шлунок, кишківник тощо. Об’єднуючи різні елементи тіла за їх функціональним призначенням, біологи виокремлюють різні органи, наприклад органи внутрішньої секре­ції, розмноження, травлення, сечовипускання тощо¹⁰⁸. В результаті виявляється, що багатоклітинний організм має винятково складну будову навіть на рівні тканин і органів, не кажучи вже про більш глибинні рівні, де аналіз треба робити в термінах біохімічних про­цесів та експресії генів¹⁰⁹.

Ясно, що розібратися в живому організмі ой як непросто, про­те він принаймні є доступним для лабораторних досліджень. Але у світі галактик не лише розібратися не просто, до них і дістати­ся неможливо, так що всі відомості про ці у гравітаційний спосіб пов’язані системи, що містять зорі, планети, міжзоряну речови­ну і ще багато чого, зокрема темну матерію, яку вчені наразі ще не розгадали¹¹⁰, доходять до нас винятково у вигляді електромаг­нітних хвиль різної частоти¹¹¹. Тому класифікація галактик, яка починалася з урахування суто зовнішніх характеристик, весь час удосконалюється та ускладнюється, включно з новими елемен­тами, відкритими внаслідок спостережень або «на вістрі (теоре­тичного) пера». Отже, розрізнення галактик за морфологічними ознаками більше не влаштовує астрономів.

Так само виокремлення в наукових теоріях тверджень і понять потрібно розглядати хіба що як перше наближення до (мінливої) істини, яке, однак, не дає скласти про них повне й завершене уяв­лення. Не буде перебільшенням стверджувати, що наукові теорії існують у різних вимірах своєї організації — системному, полісис- темному, підсистемному, рівневому, структурному, компонентно­му/елементному. Кожний вимір має свої властивості та функції, відсутні в інших вимірах. Утім, вони тісно пов’язані між собою і не існують одна без одної.

Прибічники редукованих підходів до розгляду наукових теорій часто намагаються пояснити невідоме «х», апелюючи до настіль­ки ж невідомого «у». Але моделювання теорій як систем понять передбачає принаймні наявність чітких уявлень про те, що воно таке — «поняття». Слід визнати, що, попри багаторічні досліджен­ня цього слова, загальноприйнятого принаймні у науці, уявлення про те, що воно означає, досі немає. Все, що існує з цього при­воду, це різноманітні конкурентні погляди на природу та власти­вості звичайних і наукових понять (див. наприклад¹¹²—¹²¹). Тому не може не дивувати відмова деяких філософів від уточнення їх­нього розуміння понять на підставі того, що поняття «поняття» є абетковою істиною. Загалом у міркуваннях про науку такі філо­софи не спираються на уявлення про наукове знання та системи знання, опрацьовані останніми роками у філософії науки. Ці тео­ретики вважають остаточними погляди на неї, сформовані в 60-ті роки минулого століття¹²².

Щодо уявлень про поняття, які панують у змістовій логіці^{123, 124}, то вони доволі опосередковано стосуються структур реальних сис­тем наукового знання, які самі дослідники називають поняттями. Можна навести такі приклади наукових понять, як «матеріальна точка», «сила», «гравітація», «енергія», «простір», «квант», «ентро­пія», «хімічний елемент», «ген», «галактика», «планета» тощо. За­уважимо, що представники так званої формальної логіки взагалі виключають поняття «поняття» (concept) із об’єктів, які мають під­лягати наступному аналізу, і не відносять його до групи «голов­них понять». Так, в завершальному одинадцятому томі колектив­ної праці провідних логіків з історії логіки від її зародження до су­часності розділ про поняття «поняття» відсутній. І зазначена лаку­на зіяє в цьому лексиконі попри вживання терміну «поняття» на практично кожній його сторінці¹²⁵!

Представники змістової логіки асоціюють із «поняттям» обсяг і зміст. Під обсягом вони мають на увазі множину об’єктів, про які міркують, застосовуючи поняття, а під змістом — сукупність властивостей розглядуваних об’єктів. Незважаючи на позірну «очевидність» та багатовікову традиційність такого аналізу, сто­совно нього можна зробити низку зауважень.

Одне з них випливає з нерозрізнення реалій та їх відображень в системах знання. Річ у тім, що прихильники змістової логіки не завжди чітко відрізняють обсяг і зміст, як певні зовнішні віднос­но поняття реалії, від обсягу і змісту, як ознак поняття. В остан­ньому випадку йдеться про розумові, тобто абстрактні, знакові або уявні сутності.

Типові приклади понять, якими рясніють праці з логіки, беруть з повсякденного досвіду (знання), коли майже завжди ясно з кон­тексту, що йдеться про реалії як такі або про поняття про них. На­приклад, аналізують поняття на кшталт «ссавець», «людина», «три­кутник», «парне число», «киянин» тощо. У сукупності таких понять немає всіх тих невизначеностей (ambiguities), усіх тих нехарактерних для звичайного здорового глузду (common sense) специфічних тонко­щів (абстракцій, ідеалізацій, припущень, обмежень, можливостей, операцій, проблем), які притаманні поняттям в наукових теоріях. На жаль, різницю між поняттями як знаковими або ментальними образами та відповідними реаліями здебільшого не враховуют.

Про це свідчить, наприклад, дискусія, яка точиться десятиліт­тями й досі не вщухає, про статус ключового поняття квантової механіки «хвильова функція» (квантову механіку раніше недарма називали хвильовою механікою¹²⁶). Одні поважні фізики вважають це поняття абстракцією, яка дає можливість певним чином опи­сувати реалії та явища мікросвіту¹²⁷. Інші, так само шановані в нау­ковій спільноті, з не меншим завзяттям захищають тезу про те, що хвильова функція є незаперечною реалією мікросвіту¹²⁸, іноді навіть заявляючи про хибність¹²⁹ альтернативного у квантовій ме­ханіці поняття «частинки», начебто похідного від поняття «поле», тому що частинки є квантами полів¹³⁰.

Прийнятий в межах змістової логіки однаковий підхід до по­всякденних і наукових знань не зважає на особливості «буття» нау­кових понять у наукових теоріях як системах знання. Його слід вважати не остаточним словом, а лише вихідним пунктом у їх ви­вченні. Подібне моделювання не спрямовує дослідників на вияв­лення й аналіз місця й функцій наукових понять і на врахування метаморфоз, які відбуваються з повсякденними поняттями, коли вони «занурюються» у мінливий світ наукового знання¹³¹.

Зокрема, поза увагою залишається питання про те, як і завдя­ки яким мовним (включно з математичними) засобам фігурують у системах наукових знань поняття обсягу і змісту понять. У підхо­ді, про який ідеться, не з’ясовано, які зв’язки (крім порівнянності, сумісності, тотожності, субпідрядності, суперечності, протилеж­ності та перетину) існують між поняттями та іншими структурами цих систем; які операції (крім визначення, обмеження, узагаль­нення, розподілу, об’єднання та класифікації) виконуються над поняттями. Існує також ціла низка інших упущень (це коло пи­тань докладно розглянуто в різних джерелах¹³²—¹³⁴). Підхід до нау­кових понять у межах змістової логіки можна порівняти з погля­дом гіпотетичного біолога, який виявив, що всі органи й тканини ссавця побудовані з клітин, а відтак відмовився від детального до­слідження будови, функцій та взаємозв’язку клітин різного виду.

Зауважимо також, що багато філософів науки, які мають ав­торитет у фаховому середовищі для ілюстрації того, що, на їхню думку, можна вважати науковою теорією, а також для опису того, як остання розвивається, вдосконалюється і застосовується, час­то сповідують украй спрощені погляди на неї або ж ототожнюють з нею окремі вилучені з системи фраґменти. Потім вони без жод­ного вагання переносять результати аналізу попередньо отрима­них карикатур на реальні системи знання.

Подібний спосіб аналізу наукових систем, до якого схильні деякі корифеї філософії науки, викликає у справжніх науковців, які проводять конкретні наукові дослідження, цілком обґрунто­ваний спротив, іноді не позбавлений саркастичного забарвлен­ня. Скажімо, російський фізик Дмітрій Манін щодо стилю аналізу фізики, якого дотримувався доволі популярний угорський, а зго­дом англійський філософ науки Імре Лакатос, вважає, що остан­ній замість аналізу реальних випадків, що трапляються на шляху наукового поступу, вигадує ситуації уявні й практично неможли­ві. Таким чином, сутність науки спотворюється, бо «філософ нау­ки відверто не розуміє предмета свого дослідження»¹³⁵.

Аналогічна критика поглядів інших авторитетів, що висловлю­ються стосовно наукових теорій, належить знаному еволюціоніс­ту Люїсу Волперту. «Філософ Віллард Квайн [у корпусі його праць відсутній конкретний аналіз жодної наукової теорії — ОГ, ВК], наприклад, стверджує — всупереч досвіду вчених, що наукові те­орії ніколи не є наданими логічно, завжди, в принципі, є альтер­нативні теорії, які більш-менш адекватно пасують до даних. Він також стверджує, що будь-яку теорію можна врятувати від фаль­сифікації, змінивши критерії, які використовуються для визна­чення того, що вважається хорошою теорією. Відповідно до цієї точки зору, широко поширеної серед філософів, будь-який набір емпіричних спостережень завжди можна пояснити нескінченною кількістю гіпотез. Ця точка зору справедлива лише в тому випад­ку, якщо гіпотези відрізняються дуже незначним чином, напри­клад, різницею між двома числами в третьому знаку після коми. На практиці вчених не хвилюють такі дрібні відмінності, за ви­нятком випадків, коли вони матимуть реальний вплив на їхні тео­рії та передбачення. Вчених турбує не абсолютна істина, а теорії, які дають змогу зрозуміти відповідні явища.... Здається, ті, хто дійсно вірить, що існує нескінченна кількість теорій, могли би продемонструвати це, надаючи задовільні альтернативи класичній механіці Ньютона або генетичній теорії. Поки що жодної з них немає, і кожен, хто спробував побудувати навіть просту кількісну теорію, щоб пояснити деякі спостереження, знає, наскільки важ­ко навіть змусити одну модель працювати».

Не залишає Волперт поза критикою, яка ґрунтується на його плідної пізнавальної діяльності, результати якої визнані фахови­ми науковими спільнотами, й погляди іншого гуру сучасної істо­рії, філософії та соціології науки Т. Куна.

«Погляди Куна на несумірність, з його акцентом на соціальних процесах, що визначають прийняття теорії можуть привести до релятивістського погляду на науку. Бо якщо насправді не існує раціонального способу вибору між конкуруючими теоріями, для вибору між однією парадигмою чи теорією та іншою, то здаєть­ся, що наука може бути просто соціальною конструкцією і що ви­бір наукових теорій стає схожим на моду, справою смаку. Якби це було дійсно так, то наукові ідеї були б лише відображенням пев­ного набору соціальних і культурних умов, а наука не могла б за­слуговувати на так зване привілейоване становище, яке їй припи­сують. Але такий висновок неправомірний. Хоча соціальні проце­си відіграють певну роль у науці, вчені змінюють теорії, тому що нові краще відповідають дійсності; тому що, як і теорія еволюції Дарвіна, вони дають краще пояснення світу. Хоча початкові етапи прийняття тієї чи іншої конкуруючої теорії можуть мати сильний соціальний аспект, який включає моду, угруповання влади тощо, головним критерієм зрештою буде те, наскільки добре теорія по­яснює ці явища»¹³⁶.

Проте невдачі при створенні загальної теорії систем науко­вого знання та її застосувань пов’язані не лише з браком знань про предмет дослідження, а й з об’єктивними труднощами, які випливають із складності задачі per se. Наприклад, навіть для позірно нескладної системи однотипних елементів — планет Со­нячної системи — знадобилися цілі століття, щоб знайти зв’язки між ними та закономірності, яким підкоряються їхні взаємодії, та врешті-решт сформулювати відповідні закони¹³⁷. Тому не слід очі­кувати, що з’ясування природи практичних наукових теорій та їх елементного складу потребуватиме менше зусиль.

Насправді практичні наукові теорії мають складнішу будову, ніж явно чи неявно вважає більшість філософів та істориків нау­ки, не кажучи вже про соціологів науки, які переважно досліджу­ють не самі теорії, а опінії про теорії деяких науковців та інших соціологів, істориків та філософів науки. Складність цих теорій полягає в наявності в них різних конструктивних елементів, ура­хування яких уможливлює новий погляд на системність науково­го знання. До таких елементів відносимо, наприклад, символи, різні математичні мови, фраґменти знань із раніше апробованих та сформованих систем знання, знакові моделі, різного роду опе­рації зі знаковими структурами, задачі та способи їх постановки й розв’язку, евристика тощо. Зазвичай ці конструктивні елементи об’єднують загальним словом поняття.

Існування цих елементів аж ніяк не є секретом. Проте філо­софи науки розглядають їх окремо, без притаманної кожному з них специфіки (атрибутів, завдань і функцій), типу системнос­ті та їх взаємозв’язку і взаємовпливу. Тому, виходячи зі згадано­го припущення, зупинимося детальніше на особливостях елемен­тів. Однак перед цим варто приділити більше уваги аналізу того, що таке система та її елементи, які бувають системи і як вони мо­жуть змінюватися.

2.8.