Проблема співвідношення науки і техніки: основні підходи (моделі)
У сучасній літературі з філософії техніки можна виділити такі основні підходи до вирішення проблеми співвідношення техніки і науки:
5.2.1. Лінійна модель: техніка і технологія розглядаються як прикладна наука.
Однак ця точка зору зазнала серйозної критики як занадто спрощена: те, що за наукою визнається функція виробництва знання, а за технікою - функція лише його застосування, вводить в оману, бо стверджує, що наука і техніка представляють різні функції, що їх виконує одна і та ж спільнота. Також висловлюються сумніви щодо існування практичного критерію для розрізнення науки і техніки. У межах цієї моделі іноді вважають, що головна відмінність між наукою і технікою полягає лише в широті кругозору і в ступенях загальності проблем: технічні проблеми більш вузькі та більш специфічні порівняно із науковими. Однак насправді науковці (дослідники) й техніки (інженери, інженерно-технічні працівники) складають різні спільноти, кожна з яких по-різному усвідомлює свої цілі й систему цінностей.«Така спрощена лінійна модель технології як прикладної науки, тобто модель, яка постулює лінійну, послідовну траєкторію - від наукового знання до технічного відкриття та інновації, - більшістю фахівців визнана сьогодні неадекватною» [67].
5.2.2. Еволюційна модель. Процеси розвитку науки і техніки часто розглядаються як автономні, незалежні один від одного, але скоординовані процеси. Тоді питання їх співвідношення може бути вирішеним двояко: а) наука на деяких стадіях свого розвитку використовує техніку інструментально - для отримання власних результатів, і, навпаки, буває так, що техніка використовує наукові результати в якості інструменту для досягнення своїх цілей; б) техніка задає умови для вибору наукових варіантів, а наука, в свою чергу, - технічних [67]. Останнє називають еволюційною моделлю, в якій у співвідношенні науки і техніки виділяються три взаємопов’язані, але самостійні сфери: наука, техніка і виробництво (або, ширше, - практичне використання).
Внутрішній інноваційний процес відбувається в кожній з цих сфер за еволюційної схемою.Для відомого філософа науки Стефана Тулміна (1922-2009), наприклад, очевидно, що вироблену ним дисциплінарну модель еволюції науки можна також застосувати і для опису історичного розвитку техніки. Різниця у тому, що в даному випадку мова йде вже не про фактори зміни популяції теорій або понять, а про еволюцію інструкцій, проектів, практичних методів, прийомів виготовлення і т.д. Нова ідея в техніці часто веде, як і в науці, до появи абсолютно нової технічної дисципліни.
Техніка розвивається за рахунок відбору нововведень із запасу можливих технічних варіантів. Однак, якщо критерії відбору успішних варіантів у науці є головним чином внутрішніми професійними критеріями, в техніці вони часто будуть зовнішніми, тобто для оцінки новацій в техніці важливі не тільки власні технічні критерії (наприклад, ефективність або простота виготовлення), а й оригінальність, конструктивність і відсутність негативних наслідків. Крім того, професійні орієнтації інженерів і техніків відрізняються, так би мовити, за географіїю: в одних країнах інженери більш орієнтовані на науку, в інших - на комерційні цілі. Соціально-економічні чинники відіграють у технічній сфері дуже важливу роль, визначаючи швидкість нововведень.
На думку С. Тулміна, «для опису взаємодії трьох автономних еволюційних процесів справедлива та схема, яку він створив для опису процесів розвитку науки, а саме: створення нових варіантів (фаза мутацій) - створення нових варіантів для практичного використання (фаза селекції) - поширення успішних варіантів всередині кожної сфери на більш широку сферу науки і техніки (фаза дифузії і домінування). Подібним же чином пов'язані техніка та виробництво» [67].
Сказане дає приклад того, як філософи науки намагаються перенести моделі динаміки науки на пояснення розвитку техніки. Однак, така процедура, по-перше, вимагає спеціального обґрунтування, і, подруге, необхідний змістовний аналіз розвитку технічного знання і діяльності, а не пошук прикладів, що підтверджують апріорну модель, створену на зовсім іншому матеріалі.
5.2.3. Модель, яка обстоює «первинність» розвитку техніки: наука розвивалася, орієнтуючись на розвиток технічних апаратів і інструментів, і становить послідовність спроб дослідити спосіб функціонування цих інструментів. Німецький філософ Гернот Бьоме (народ. 1937 р.) наводить як приклад теорію магніту англійського вченого Вільяма Гільберта, яка базувалася на використанні компаса. Аналогічним чином можна розглянути і виникнення термодинаміки на основі технічного розвитку парового двигуна. Іншими прикладами є відкриття Галілея і Торрічеллі, зроблені на спостереженні за практикою інженерів, які будували водяні насоси. На думку Бьоме, техніка жодному разі не є застосуванням наукових законів, скоріше, у техніці йдеться про моделювання природи згідно соціальних функцій: «І якщо кажуть, що наука є базисом технології, то можна точно також сказати, що технологія дає основу науці....Існує вихідна єдність науки і технології Нового часу, яка має своє джерело в епоху Ренесансу. Тоді механіка вперше виступила як наука, як дослідження природи в технічних умовах (експерименту) і за допомогою технічних моделей (наприклад, годинника і т.п.)» [цит. за 67].
Це твердження частково вірно, оскільки прогрес науки залежав значною мірою від винаходу відповідних наукових інструментів. Причому, багато технічних винаходів були зроблені до виникнення експериментального природознавства, наприклад, телескоп і мікроскоп, а також можна стверджувати, що без будь-якої допомоги науки були реалізовані великі архітектурні проекти. Без сумніву, прогрес техніки сильно прискорюється наукою; вірно також і те, що «чиста» наука користується технікою, тобто інструментами, а сама наука була
подальшим розширенням техніки. Але це ще не означає, що розвиток науки визначається розвитком техніки. До сучасної науки, скоріше, можна застосувати протилежне твердження: розвиток техніки
визначається розвитком науки [67].
5.2.4. Модель, яка обстоює «первинність» розвитку науки Технічне оздоблення наукового пізнання, тобто засоби й прилади для вимірювання та експериментів, в усі часи обганяє техніку повсякденного життя.
Цієї точки зору дотримувався, наприклад, всесвітньовідомий філософ та історик науки Александр Койре (1892-1964), який оскаржував тезу, що наука Г алілея являє собою не що інше, як продукт діяльності ремісника або інженера. Він підкреслював, що Галілей і Декарт ніколи не були людьми ремісничих або механічних мистецтв і не створили нічого, крім розумових конструкцій. Не Галілей навчався у ремісників на венеціанських верфях, навпаки, це він навчив їх багато чому. Він був першим, хто створив перші дійсно точні наукові інструменти - телескоп і маятник, які були результатом фізичної теорії. При створенні свого власного телескопа Г алілей не просто вдосконалив голландську підзорну трубу, а виходив з оптичної теорії, прагнучі зробити невидиме спостережуваним, з математичного розрахунку, прагнучі досягти точності у спостереженнях і вимірах. Вимірювальні інструменти, якими користувалися його попередники, були в порівнянні з приладами Галілея ще ремісничими знаряддями. Нова наука замінила розпливчасті та якісні поняття арістотелівської фізики системою надійних і строго кількісних понять. Заслугою великого вченого було те, що він замінив звичайний досвід заснованим на математиці і технічно досконалим експериментом.Декартівська і галілеївська наука мала величезне значення для техніків й інженерів. Те, що на зміну світу «приблизності» і «майже» у створенні ремісниками різних технічних споруд і машин прийшов світ нової науки - світ точності та розрахунку, - заслуга не інженерів і техніків, а теоретиків і філософів. Приблизно таку ж точку зору висловлював Луїс Мамфорд: «Спочатку ініціатива виходила не від інженерів винахідників, а від вчених... Телеграф, по суті, відкрив Генрі, а не Морзе; динамо - Фарадей, а не Сіменс; електромотор - Ерстед, а не Якобі; радіотелеграф - Максвелл і Герц, а не Марконі і Де Форест...» [цит. за 67]. Перетворення наукових знань на практичні інструменти, з точки зору Мамфорда, було простим епізодом у процесі відкриття. З цього виросло нове явище - обдуманий і систематичний винахід.
Ця точка зору - щодо визначеності розвитку техніки виключно успіхами науки - також є односторонньою. Добре відомо, що ні Максвелл, ні Герц не мали на увазі якихось технічних додатків розвиненою ними електромагнітної теорії. Герц ставив природничі експерименти, які підтвердили теорію Максвелла, а не конструював радіоприймачі або радіопередавачі, які було винайдено пізніше, - потрібні були ще значні зусилля багатьох вчених та інженерів. Вірно, однак, що ця робота була пов'язана з серйозними систематичними науковими (точніше, науково-технічними) дослідженнями. У той же час технологічні інновації зовсім не обов'язково є результатом руху, який починається з наукового відкриття [67].
5.2.5. Двоєдність «сцієнтизації техніки» та «технізації науки». Найбільш реалістичною й історично обґрунтованою виглядає та точкою зору, яка стверджує, що аж до кінця XIX століття регулярного застосування наукових знань у технічній практиці не було. Річь у тім, що сама наука довгий час не мала особливої дисциплінарної організації і не була орієнтована на свідоме застосування у технічній сфері створюваних нею знань. Рецептурне технічне знання досить довго протиставлялося науковому знанню, а питання про особливе науково-технічне знання взагалі не ставилося. «Наукове» і «технічне» належали фактично до різних культурних ареалів. У більш ранній період розвитку людської цивілізації і наукове, і технічне знання були органічно вплетені в релігійно-міфологічне світосприйняття і ще не відділялися від практичної діяльності.
Більшу частину своєї історії техніка була слабко пов’язана з наукою; люди могли робити і робили пристрої, не розуміючи, чому вони так працюють. Після багатьох століть такої «автономії» наука і техніка з’єдналися у XVII ст., на початку наукової революції. У той же час природознавство до XIX століття вирішувало в основному свої власні завдання, хоча часто відштовхувалося саме від техніки. Інженери ж, проголошуючи орієнтацію на науку, в своїй безпосередній практичній діяльності керувалися нею незначною мірою. Лише у XIX ст. єдність техніки і науки приносить свої перші плоди, і тільки у XX ст. наука стає головним джерелом нових видів техніки і технології.
Отже, регулярне застосування наукових знань у технічній діяльності - то є порівняно недавня практика, характерна й сьогодні. Протягом саме XIX століття ролі науки і техніки в їхні відносинах частково перевертаються в зв'язку зі «сцієнтифікацією» техніки. Цей перехід до наукової техніки був, однак, не односпрямованою трансформацією техніки наукою, а їхньою взаємозалежною модифікацією. Іншими словами, «сцієнтизація техніки» супроводжувалася «технізацією науки», і сьогодні можна визнати об’єктивність двоєдиного процесу «сцієнтизації техніки» та «технізації науки» [67].
5.3.