Сартр Ж.-П. Екзистенціалізм - це гуманізм / Ж.-П. Сартр // Сутінки богів. - М. : Политиздат, 1989. - С. 319-344.
У будь-якому випадку ми можемо сказати з самого початку, що під екзистенціалізмом ми розуміємо таке вчення, яке робить можливим людське життя і яке, крім того, стверджує, що всяка істина і всяка дія передбачають деяке середовище і людську суб’єктивність.
Справа, втім, дещо ускладнюється тим, що існують два різновиди екзистенціалістів: по-перше, це християнські екзистенціалісти, до яких я відношу Ясперса та сповідуючого католицизм Габріеля Марселя; й, подруге, екзистенціалісти-атеїсти, до яких відносяться Гайдеггер і французькі екзистенціалісти, в тому числі я сам. Тих і інших об’єднує лише переконання в тому, що існування передує сутності, або, якщо хочете, що необхідно виходити із суб’єкта.
Як це, власне, варто розуміти? Візьмемо виготовлений людськими руками предмет, наприклад книгу чи ніж для розрізання паперу. Він був зроблений ремісником, котрий керувався при його виготовленні певним поняттям, а саме поняттям ножа, а також заздалегідь відомою технікою, котра передбачається цим поняттям і є, по суті, рецептом виготовлення. Таким чином, ніж є предметом, який, з одного боку, виробляється певним способом, а з іншого - приносить певну користь. Неможливо представити собі людину, яка б виготовляла цей ніж, не знаючи, навіщо він потрібен. Відповідно, ми можемо сказати, що у ножа його сутність, тобто сума прийомів і якостей, котрі дозволяють його виготовити і визначити, передує його існуванню. І це обумовлює наявність тут, переді мною, даного ножа чи даної книги. В цьому випадку ми маємо справу з технічним поглядом на світ, згідно з яким виготовлення передує існуванню.
Коли ми уявляємо собі бога-творця, то цей бог здебільшого уподібнюється свого роду реміснику вищого порядку. Яке б вчення ми не взяли - будь то вчення Декарта або Лейбніца, - скрізь передбачається, що воля в більшій чи меншій мірі слідує за розумом або, принаймні, його супроводжує і що бог, коли творить, чудово собі уявляє, що саме він творить.
Таким чином, поняття «людина» в божественному розумі аналогічне поняттю «ніж» в розумі ремісника. І бог творить людину, узгоджуючись з технікою і задумом, точно так само, як ремісник виготовляє ніж у відповідності з його визначенням і технікою виробництва. Так само й індивід реалізує якесь поняття, що міститься в божественному розумі.У XVIII столітті атеїзм філософів ліквідував поняття бога, але не ідею про те, що сутність передує існуванню. Цю ідею ми зустрічаємо повсюди у Дідро, Вольтера і навіть у Канта. Людина володіє деякою людською природою. Ця людська природа, яка є «людським» поняттям, присутня у всіх людей. А це означає, що кожна окрема людина - лише окремий випадок загального поняття «людина». У Канта із цієї всезагальності витікає, що і житель лісів - природна людина, і буржуа підводяться під одне визначення, володіють одними і тими ж основними якостями. Відповідно, і тут сутність людини передує її історичному існуванню, яке ми знаходимо в природі.
Атеїстичний екзистенціалізм, представником якого є я, більш послідовний. Він вчить, що якщо навіть бога немає, тобто принаймні одне буття, у котрого існування передує сутності, буття, яке існує раніше, ніж його можна визначити яким-небудь поняттям, і цим буттям є людина, або, за Гайдеггером, людська реальність. Що це означає «існування передує сутності»? Це означає, що людина спочатку існує, зустрічається, з’являється у світі, і тільки потім вона визначається. Для екзистенціаліста людина тому не піддається визначенню, що спочатку нічого собою не представляє. Людиною вона стає лише згодом, причому такою людиною, якою вона зробить себе сама. Таким чином, немає ніякої природи людини, як немає і бога, котрий би її задумав. Людина просто існує, і вона є не тільки такою, якою себе уявляє, але такою, якою вона хоче стати. І оскільки вона представляє себе уже після того, як починає існувати, і проявляє волю уже після того, як починає існувати, і після цього пориву до існування, то вона є лише те, що сама із себе робить.
Таким є перший принцип екзистенціалізму. Це і називається суб’єктивністю, за яку нам дорікають. Але що ми хочемо цим сказати, крім того, що у людини гідності більше, ніж у каменя чи стола? Бо ми хочемо сказати, що людина перш за все існує, що людина - істота, яка спрямована в майбутнє і усвідомлює, що вона проектує себе в майбутнє.Людина - це перш за все проект, котрий переживається суб’єктивно, а не мох, не цвіль і не кольорова капуста. Ніщо не існує до цього проекту, немає нічого на небі, що осягається розумом, і людина стане такою, яким є її проект буття. Не таким, яким вона забажає. Під бажанням ми зазвичай розуміємо свідоме рішення, яке у більшості людей з’являється уже після того, як вони із себе щось зробили. Я можу мати бажання вступити в партію, написати книгу, одружитися, однак все це лише прояви більш початкового, більш спонтанного вибору, ніж той, котрий зазвичай називають волею. Але якщо існування справді передує сутності, то людина відповідальна за те, що вона є. Таким чином, насамперед екзистенціалізм надає кожній людині у володіння її буття і покладає на неї повну відповідальність за існування.
Але коли ми говоримо, що людина відповідальна, то це не означає, що вона відповідальна тільки за свою індивідуальність. Вона відповідає за всіх людей. Слово «суб’єктивізм» має два смисли, і наші опоненти користуються цією двозначністю. Суб’єктивізм означає, з одного боку, що індивідуальний суб’єкт сам себе вибирає, а з іншого боку - що людина не може вийти за межі людської суб’єктивності. Саме другий смисл і є глибоким смислом екзистенціалізму. Коли ми говоримо, що людина сама себе вибирає, ми маємо на увазі, що кожен із нас вибирає себе, але тим самим ми також хочемо сказати, що, обираючи себе, ми обираємо усіх людей. Справді, немає жодної нашої дії, яка, створюючи із нас людину, якою ми хотіли б бути, не створювала б у той самий час образ людини, якою вона, за нашими уявленнями, має бути.
Вибрати себе так чи інакше означає одночасно стверджувати цінність того, що ми вибираємо, оскільки ми ні в якому випадку не можемо вибирати зло.
Те, що ми вибираємо, - завжди благо. Але ніщо не може бути благом для нас, не будучи благом для усіх. Якщо, з іншого боку, існування передує сутності і якщо ми хочемо існувати, творячи одночасно наш образ, то цей образ значимий для всієї нашої епохи в цілому. Таким чином, наша відповідальність набагато більша, ніж ми могли б припускати, оскільки поширюється на все людство. Якщо я, наприклад, робітник і вирішаю вступити в християнську профспілку, а не в комуністичну партію, якщо я цим вступом хочу показати, що покірність долі - найбільш підходяще для людини рішення, що царство людини не на землі, - то це не тільки моя особиста справа: я хочу бути покірним заради всіх, і, відповідно, мій вчинок стосується всього людства.Візьмемо більш індивідуальний випадок. Я хочу, наприклад, одружитися і мати дітей. Навіть якщо це одруження залежить виключно від мого положення, чи моєї пристрасті, або мого бажання, то тим самим я залучаю на шлях моногамії не тільки себе самого, але і все людство. Я відповідальний, таким чином, за себе самого і за всіх і створюю певний образ людини, який вибираю, вибираючи себе, я вибираю людину взагалі. Це дозволяє нам зрозуміти, що приховується за настільки гучними словами, як «тривога», «закинутість», «відчай». Як ви побачите, в них закладений надзвичайно простий смисл. По-перше, що розуміється під тривогою. Екзистенціаліст охоче заявить, що людина - це тривога. А це означає, що людина, котра на щось наважується і усвідомлює, що вибирає не тільки своє власне буття, але що вона ще й законодавець, який вибирає одночасно з собою і все людство, не може уникнути почуття повної і глибокої відповідальності. Правда, багато хто не відає ніякої тривоги, але ми вважаємо, що ці люди ховають це почуття, тікають від нього.
Безсумнівно, багато людей вважають, що їхні дії стосуються лише їх самих, а коли їм говориш: а що, якби всі так чинили? - вони знизують плечима і відповідають: але ж всі так не вчиняють. Однак насправді завжди варто питати, а що б сталося, якби всі так вчиняли? Від цієї хвилюючої думки можна втекти, лише проявивши деяку нечесність (шануаізе їбі).
Той, хто бреше, виправдовуючись тим, що всі так вчиняють, - не в ладах із совістю, оскільки факт брехні означає, що брехні надається значення універсальної цінності. Тривога є, навіть якщо її приховують. Це та тривога, котру К' єркегор називав тривогою Авраама.Ви знаєте цю історію. Ангел наказав Аврааму принести в жертву сина. Добре, якщо це насправді був ангел, який прийшов і сказав: ти - Авраам і ти пожертвуєш своїм сином. Але кожен вправі спитати: чи справді це ангел і чи справді я Авраам? Де докази? У однієї божевільної були галюцинації: з нею говорили по телефону і віддавали накази. На питання лікаря «Хто ж з вами розмовляє?» - вона відповіла: «Він говорить, що він бог». Але що ж служило їй доказом, що це був бог? Якщо мені явиться ангел, то звідки я дізнаюсь, що це й насправді ангел? І якщо я почую голоси, то що доведе, що вони доносяться з небес, а не з пекла чи підсвідомості, що це не наслідок патологічного стану? Що доведе, що вони звернені саме до мене? Чи насправді я призначений для того, щоб нав’язати людству мою концепцію людини і мій вибір? У мене ніколи не буде жодного доведення, мені не буде дано жодного знамення, щоб в цьому переконатися. Якщо я почую голос, то тільки мені вирішувати, чи є він гласом ангела. Якщо я вважатиму даний вчинок благим, то саме я, а не хтось інший, вирішую, що цей вчинок благий, а не злий. Мені зовсім не обов’язково бути Авраамом, і тим не менше на кожному кроці я змушений здійснювати вчинки, що слугують прикладом для інших.
Для кожної людини все відбувається так, як нібито погляди всього людства звернені до неї і нібито всі узгоджують свої дії з її вчинками. І кожна людина має собі сказати: чи справді я маю право діяти так, щоб людство брало приклад з моїх вчинків? Якщо ж вона не говорить собі цього, значить, приховує від себе свою тривогу. Йдеться тут не про те почуття, котре веде до квієтизму, до бездіяльності. Це - тривога, відома усім, хто брав на себе будь-яку відповідальність. Коли, наприклад, воєначальник бере на себе відповідальність, віддаючи наказ про атаку і посилаючи людей на смерть, то, значить, він наважується це зробити і, по суті, приймає рішення один.
Звичайно, є накази зверху, але вони занадто загальні і вимагають конкретного тлумачення. Це тлумачення виходить від нього, і від цього тлумачення залежить життя десяти, чотирнадцяти або двадцяти людей. Приймаючи рішення, він не може не відчувати якогось почуття тривоги.
Така тривога знайома всім керівникам. Однак вона не заважає їм діяти, навпаки, складає умову дії, оскільки передбачає, що розглядається безліч різних можливостей. І коли вони вибирають одну, то розуміють, що вона має цінність саме тому, що вона обрана. Ця тривога, про яку тлумачить екзистенціалізм, пояснюється, крім того, прямою відповідальністю за інших людей. Це не бар’єр, що відокремлює нас від дії, але частина самої дії. Говорячи про «закинутість» (улюблений вираз Гайдеггера), ми хочемо сказати тільки те, що бога немає і що звідси необхідно зробити всі висновки.
Екзистенціалізм протистоїть тій поширеній світській моралі, котра бажає позбутися бога з мінімальними витратами. Коли близько 1880 року деякі французькі професори намагались виробити світську мораль, вони заявляли приблизно наступне: «Бог - безкорисна і дорога гіпотеза, і ми її відкидаємо. Однак для того, щоб існувала мораль, суспільство, світ культури, необхідно, щоб деякі цінності приймались всерйоз і вважались існуючими a priori. Необхідність бути чесним, не брехати, не бити дружину, мати дітей і т.д. і т.п. має визнаватися апріорно. Відповідно, необхідно ще трохи попрацювати, щоб показати, що цінності все ж існують як скрижалі в світі, що осягається розумом, навіть якщо бога немає. Інакше кажучи, ніщо не змінюється, якщо бога немає; і це - умонастрій всього того, що у Франції називають радикалізмом.
Ми збережемо ті ж норми чесності, прогресу, гуманності; тільки бог перетвориться на застарілу гіпотезу, яка спокійно, сама собою відімре. Екзистенціалісти, навпаки, занепокоєні відсутністю бога, оскільки разом з богом зникає будь-яка можливість знайти які-небудь цінності в світі, що осягається розумом. Не може бути більше блага a priori, оскільки немає безконечного і досконалого розуму, який би його мислив. І ніде не записано, що благо існує, що необхідно бути чесним, що не можна брехати; і це саме тому, що ми знаходимося на рівнині, і на цій рівнині живуть одні тільки люди. Достоєвський якось писав, що «якщо бога немає, то все дозволено». Це - вихідний пункт екзистенціалізму. Справді, все дозволено, якщо бога не існує, а тому людина закинута, їй ні на що опертися ні в собі, ні зовні. Перш за все у неї немає виправдань.
Дійсно, якщо існування передує сутності, то посиланням на раз і назавжди дану людську природу нічого не можна пояснити. Інакше кажучи, немає детермінізму, людина вільна, людина - це свобода. З іншого боку, якщо бога немає, ми не маємо перед собою ніяких моральних цінностей або приписів, котрі виправдовували б наші вчинки. Таким чином, ні за собою, ні перед собою - в світлому царстві цінностей - у нас немає ні виправдань, ні вибачень. Ми самотні, і нам немає вибачень. Це і є те, що я виражаю словами: людина припечена бути вільною. Приречена, тому що не сама себе створила, і все-таки вільна, тому що, одного разу кинута в світ, відповідає за все, що робить. Екзистенціаліст не вірить у всесилля пристрасті. Він ніколи не стане стверджувати, що благородна пристрасть - це всесокрушаючий потік, котрий невмолимо штовхає людину на здійснення певних вчинків і тому може служити вибаченням. Він вважає, що людина відповідальна за свої пристрасті.
Екзистенціаліст не вважає також, що людина може отримати на Землі допомогу у вигляді якогось знаку, даного їй в якості орієнтиру. На його думку, людина сама розшифровує знамення, причому так, як їй заманеться. Він вважає, відповідно, що людина, не маючи ніякої підтримки і допомоги, приречена кожного разу винаходити людину.
Контрольні запитання до тексту
1. Як треба розуміти поняття «екзистенціалізм»?
2. Що таке людська природа за І. Кантом?
3. Яким є перший принцип екзистенціалізму?
4. Чому людину слід розглядати як еззистенційний проект?
5. Що розуміти під висловом «існування передує сутності»?
6. Чому людське буття пов’язане з тривогою?
7. Як розгортається протистояння екзистенціалізму та світської моралі?
8. Як проявляється свобода та приреченість сучасної людини в екзистенціальному просторі буття?