Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста / В. И. Вернадский. - М. : Наука, 1988. - 519 с.

Інтуїції прадавніх і наука XX століття

Філософське світосприйняття в загальному й у частковостях створює те середовище, у якому має місце й розвивається наукова думка. У певній мері вона її обумовлює, сама міняючись [у результаті] її досягнень.

Філософи виходили з вільних, як видавалося їм, у своєму вираженні ідей, шукань бентежної людської думки, людської свідомості, що не миряться з дійсністю. Людина, однак, будувала свій ідеальний світ неминуче в жорстоких рамках навколишньої йому природи, середовища свого життя, біосфери, глибокого зв’язку свого з якою, незалежної від її волі, вона не розуміла і тепер не розуміє.

В історії філософської думки ми знаходимо вже за багато сторіч до нашої ери інтуїції й побудови, які можуть бути пов’язані з науковими емпіричними виснвками, якщо ми перенесемо ці думки, що дійшли до нас, - інтуїції - в область реальних наукових фактів нашого часу. Коріння їх губилося в минулому. Деякі з філософських шукань Індії багато сторіч тому - філософії упанішад - можуть бути так трактовані, якщо їх перенести в галузі науки XX сторіччя.

У результаті довгих суперечок про існування прогресу, що безупинно проявляються в історії людства, можна зараз затверджувати, що тільки в історії наукового знання існування прогресу в ході часу є доведеним. Ні в які інших областях людського побуту, ні в державному й економічному ладі, ні в поліпшенні життя людства - поліпшенні елементарних умов існування всіх людей, їх щастя - тривалого прогресу із зупинками, але без повернення назад, ми не бачимо. Не бачимо ми його й в області морального філософського й релігійного стану людських істот. Але в ході наукового знання, тобто посилення геологічної сили цивілізованої Людини в біосфері, у рості ноосфери, ми це ясно бачимо.

У науковому охваті природи відштовхуються від цього основного положення - про причинний зв’язок усіх явищ навколишнього, зводять явища до єдиного.

Я тут не торкаюсь пояснення цього способу наукового мислення, доказу його правильності або необхідності. Я тільки констатую, що реально відбувається, силу й правильність якого на кожному кроку виявляє сучасне наукове мислення, що будує все наше життя.

Залишаючись на ґрунті наукового шукання й міркуючи логічно правильно, далі йти мені немає потреби.

В охваті реальності немає потреби зважати на інші про неї уявлення, що допускають існування в досліджуваній реальності побудов, не прийнятих науковим шуканням в увагу й науково в ній, що не відкриваються. Звичайні уявлення про світ - про реальність - переповнені релігійними, філософськими, історично-побутовими й соціальними побудовами, що часто суперечать науково прийнятим і іноді прийнятими в увагу в науковій праці окремими дослідниками або групами дослідників.

Протиріччя між цими уявленнями проникає наукову думку; науковий охват реальності, постійно з ними зустрічається. Воно ламає йому далекі побудови, коли потрібно, і з ним змушено вважатися, якщо він правильно зроблений, усі інші уявлення про реальність, вироблені людством - релігійні, філософські, соціально-державні, - повинні у випадках їх протиріччя з науково знайденою істиною перероблятися і їй поступатися. Примат наукової думки у своїй області - науковій праці - завжди існує, чи зізнається він чи ні, байдуже. Її правильно зроблені положення загальнообов’язкові. Це не залежить від нашої волі. Це властиво в духовному житті людства тільки науковій істині.

Наука є створення життя. З навколишнього життя наукова думка бере матеріал, що приводиться нею у форму наукової істини. Вона - гущавина життя - його творить насамперед. Це є стихійне відбиття життя людини в навколишньому людині середовищі - у ноосфері. Наука є прояв дії в людському суспільстві сукупності людської думки.

Наукова побудова, як правило, що реально існує, не є логічно струнка, у всіх основах своїх свідомо обумовлена розумом система знання.

Система науки, узята в цілому, завжди з логічно-критичної точки зору недосконала. Лише частина її, яка, щоправда, все збільшується, незаперечна (логіка, математика, науковий апарат фактів). Науки, що реально існують, історично проявляються в історії людства й у біосфері, завжди охоплені незліченними, часто для сучасників непереборними, далекими їм і ними в історичному процесі, що переробляються філософськими, релігійними, соціальними й технічними узагальненнями й досягненнями, переробка яких по суті є головним змістом розвитку історії науки. Тільки частина, але, як ми бачимо, частина, яка постійно збільшується, частина науки, у дійсності її основний зміст, що часто так не враховується вченими, частина, далека іншим проявам духовного життя людства (маса її наукових фактів і правильно логічно з них побудованих наукових емпіричних узагальнень), є безперечною й логічно безумовно обов’язковою й незаперечною. Наука в цілому такої обов’язковості не має.

Наука, таким чином, аж ніяк не є логічною побудовою, що шукають істину апаратом. Пізнати наукову істину не можна логікою, можна лише життям. Дія - характерна риса наукової думки. Наукова думка - наукова творчість, - наукове знання йдуть у гущавині життя, з яким вони нерозривно зв’язані, і самим існуванням своїм вони збуджують у середовищі життя активні прояви, які самі по собі є не тільки розповсюджувачами наукового знання, але й створюють його незліченні форми виявлення, викликають незліченне велике й дрібне джерело росту наукового знання.

Але середовище життя впливає на наукову думку не тільки цим шляхом - привнесенням усюди викликуваних життям наукових відкриттів, сторонніх науковому пошуку окремих особистостей, і їх охватом організованим проявом наукової роботи вченими, науковим апаратом даного часу.

[Про методику наукової роботи]

Математика й логіка суть тільки головні способи побудови науки.

Дивним чином методика наукової роботи, що має більшу літературу й керівництва найбільшої різноманітності, зовсім не охоплена філософським аналізом. А тим часом існують окремі наукові дисципліни, як теорія помилок, деякі області теорії імовірності, математична фізика, аналітична хімія, історична критика, дипломатика і т.д., тільки завдяки яким науковий апарат одержує ту міць проникнення в невідоме, яка характеризує XX в. і відкриває перед наукою нашого часу безмежні можливості подальшого охвату природи.

Методика наукової роботи, як ясно з викладеного вище, не є частиною логіки, а тим більше - теорії пізнання.

Останнім часом у цій області відбувається якась велика зміна, імовірно, найбільшого значення. Створюється нова своєрідна методика проникнення в невідоме, яка виправдовується успіхом, але яку образно (моделлю) ми не можемо собі представити. Це як би виражене у вигляді «символу», створюваного інтуїцією, тобто несвідомим для дослідника охватом незліченної безлічі фактів, нове поняття, що відповідає реальності. Логічно ясно зрозуміти ці символи ми поки не можемо, але прикласти до них математичний аналіз і відкривати цим шляхом нові явища або створювати їм теоретичні узагальнення, що перевіряються у всіх логічних виводах фактами, точно враховуючи їх заходом і числом, ми можемо.

наука й філософія перебувають безупинно в найтіснішому контакті, тому що у відомій частині стосуються того самого об’єкта дослідження.

Філософ, заглиблюючись у себе й пов’язуючи із цим своїм систематичним міркуванням картину реальності, у яку він захоплює й багато глибоких проявів особистості, тільки-но порушені або зовсім незачеплені наукою, вносить у неї, як я вже згадував, своєю методикою, поколіннями вироблену, логічну поглибленість, яка недоступна в загальному для вченого.

Границя між філософією й наукою - за об’єктами їх дослідження - зникає, коли справа йде про загальні питання природознавства. Часом навіть називають ці узагальнюючі наукові уявлення філософією науки. Я вважаю таке розуміння вікових об’єктів вивчення науки неправильним, але факт залишається фактом: і філософ, і вчений охоплюють загальні питання природознавства одночасно, причому філософ опирається на наукові факти й узагальнення, але й не тільки на наукові факти й узагальнення.

Учений же не повинен виходити, оскільки це можливо, за межі наукових фактів, залишаючись у цих межах, навіть коли він підходить уводити, увести до ладу наукове узагальнення.

Це, однак, не завжди для нього можливо й не завжди ним робиться.

Тісний зв’язок філософії й науки в обговоренні загальних питань природознавства («філософія науки») є фактом, з яким як таким доводиться рахуватися і який пов’язаний з тим, що й натураліст у своїй науковій праці часто виходить, не обмовляючи або навіть не усвідомлюючи цього, за межі точних, науково встановлених фактів і емпіричних узагальнень. Очевидно, у науці, так побудованої, тільки частина її тверджень може вважатися загальнообов’язковою й непорушною.

Але ця частина охоплює й проникає величезну область наукового знання, тому що до неї належать наукові факти - мільйони мільйонів фактів. Кількість їх неухильне росте, вони приводяться в системи й класифікації. Ці наукові факти становлять головний зміст наукового знання й наукової роботи.

Вони, якщо правильно встановлені, безперечні й загальнообов’язкові. Поряд з ними можуть бути виділені системи певних наукових фактів, основною формою яких є емпіричні узагальнення.

Це той основний фонд науки, наукових фактів, їх класифікацій і емпіричних узагальнень, який по своїй вірогідності не може викликати сумнівів і різко відрізняє науку від філософії й релігії. Ні філософія, ні релігія таких фактів і узагальнень не створюють.

Основні риси будови науки - математика, логіка, науковий апарат - у загальному розвивалися незалежно, і історичний хід їх виявлення був різний.

Раніше всього виділилися математичні науки, непохитність і загальнообов’язковість яких не викликає сумнівів.

У наш час наука підійшла впритул до меж своєї загальнообов’язковості й незаперечності. Вона зіштовхнулася з межами своєї сучасної методики. Питання філософські й наукові злилися, як це було в епоху еллінської науки.

З одного боку, логістика й аксіоматика підійшли до теоретико- пізнавальних проблем, які є невирішеними й науково підійти до яких ми не вміємо. З іншого боку, ми підходимо з допомогою вищої геометрії й аналізу до настільки ж поки недоступного, чисто науковому вирішенню проблем реального простору - часу.

Але, залишаючи осторонь це філософське коріння наукового знання, спираючись тільки на величезну область нової математики й емпіричних узагальнень, розвивається вибух наукового знання, який ми зараз переживаємо й, опираючись на який, людина перетворить біосферу. Це основна умова створення ноосфери.

Науковий апарат, тобто систематизація, що безупинно йде, і методологічна обробка й, згідно з нею, опис який робить можливим точне й повне всяких явищ і природніх тіл реальності, є в дійсності основною частиною наукового знання. Наука існує тільки поки цей апарат, що реєструє, правильно функціонує; потужність наукового знання насамперед залежить від глибини, повноти й темпу відбиття в ньому реальності. Без наукового апарата, навіть якби існували математика й логіка, немає науки. Але й ріст математики й логіки може відбуватися тільки при наявності зростаючого й увесь час активного наукового апарата. Тому що й логіка, і математика не є чимсь нерухливим і повинні відбивати в собі рух наукової думки, яка проявляється насамперед у росту наукового апарата.

Дивним образом це значення наукового апарата в структурі й в історії наукової думки дотепер не враховується, і історії його створення немає.

В історії науки ще більше, ніж в особистій історії окремої людини, треба відрізняти наукову працю й наукову творчість від наукового утвору. Необхідно відрізняти поширення наукових знань у суспільстві від наукової роботи, що відбувається в ньому.

Безсумнівно, в історії науки має значення не стільки поширення набутих знань, побудова й проникнення в суспільне середовище наукового, заснованого на них світогляду, скільки наукова праця й наукова творчість. Тільки вони рухають науку. Звучить парадоксом, однак це так: поширення наукового світогляду може навіть іноді заважати науковій праці й науковій творчості, тому що воно неминуче закріплює наукові помилки даного часу, надає тимчасовим науковим положенням більшу вірогідність, ніж вони в дійсності мають. Воно завжди просякнуто сторонніми науці побудовами філософії, релігії, громадського життя, художньої творчості. Таке поширення тимчасового - і часто помилкового - наукового світогляду було однієї із причин неодноразового занепаду, що спостерігалися в історії науки місцевих або всесвітніх періодів. Даючи відповіді на всі запити, воно гасило прагнення до пошуків. Так, наприклад, зараз з’ясовується цікава картина завмирання великих відкриттів і узагальнень учених Паризького університету ХІІІ-ХІУ ст., що розкривається Дюгемом.

Їхні узагальнення, не зрозумілі їх учнями, поступово згубилися серед зовнішніх форм, що роз’ясняли, оточуючі явища. Аналогічне явище ми бачимо в історії натурфілософських ідей у німецьких університетах початку ХІХ сторіччя.

Безсумнівно, не завжди буває так, але вже те, що це буває іноді, змушує відокремлювати поширення наукового світогляду й наукової праці від наукової роботи й наукової творчості.

Історія природничо-наукової думки є історія наукових пошуків, поставлених у століттями вироблені рамки природознавства, які можуть бути підлеглі науковим методам. При цьому зручно розрізняти наукову працю й наукову творчість.

Наукова праця може відбуватися чисто механічно. Вона полягає в збиранні фактів і констатуванні явищ, які робляться так, що ці факти і явища можуть бути зрівняні й поставлені нарівні з фактами і явищами, що науково перебувають у світі тепер, раніше й пізніше. Безсумнівно, наукова праця одержує велике значення, коли вона пов’язана із самостійною творчою думкою, але, крім цього, збирання науково встановлених фактів саме по собі є справою величезної важливості в тих індуктивних, дослідних або спостережливих відділах людської думки, до яких належить природознавство.

У постановці даного явища в рамки наукового методу завжди є деякий елемент творчості. Тому й тут, як завжди в природі, різке відділення «творчості» від «роботи» є справою логічної зручності. Однак ясно, що нерідко в науковій праці наукова творчість відіграє основну роль, а не тільки методологічну, і досягнутий результат має значення саме у прояві у ньому творчої думки, чи буде вона виражатися в новім узагальненні або в яскравому доказі раніше припущеного. У науковій праці є завжди хоч невеликий елемент наукової творчості, але наукова творчість може виступати й на перший план у науковій праці.

Наукова праця є тільки один з елементів культури даного суспільства. Вона не є навіть необхідний елемент культури. Може існувати країна з багатою культурою, далека від свідомої наукової творчості. Тому що культура складається з різноманітних сторін побуту: у неї входять громадські організації народу, уклад його життя, його творчість в області літератури, музики, мистецтва, філософії, релігії, техніки, політичного життя. Поряд з ними в культуру народу входить і його творчість у науковій області.

Контрольні запитання до тексту

1. Чи відбувається прогрес у ході наукового знання?

2. Як побудувати природничі науки виходячи з міркувань про єдність Космосу?

3. Як охарактеризувати феномен науки як прояв людської думки у ноосфері?

4. У чому виражаються особливості наукового пошуку?

5. Що становить та складає методику наукової роботи?

6. Чому потрібно осмислити та переформулювати зв’язок науки та філософії?

7. Які факти та феномени повинні становити об’єкт філософії науки чи філософії наукового пізнання?

8. Чи можна вирішити теоретико-пізнавальні проблеми тільки за допомогою логічного та математичного апарату?

9. Як відбувається та з чим пов’язана специфіка наукової праці?

10. Який зв’язок науки з іншими проявами суспільного життя?