що ТАКЕ ОБ'ЄКТИВНІСТЬ ПРИРОДНИЧОЇ НАУКИ ТА ЯК ВОНА ПОВ'ЯЗАНА З МАТЕРІАЛЬНІСТЮ СВІТУ?
Ясна річ, що розмови про наявність об’єктивного складника в пізнанні мають сенс лише в разі матеріальності досліджуваного світу. Інакше ми скочуємось до соліпсизму47, всі взаємовідносини між суб’єктами пізнання (дослідниками) стають ілюзорними, а про природознавство варто забути раз і назавжди.
Проте проблема взаємодії між дослідником як особою, озброєною органами почуттів та величезним арсеналом приладів, з одного боку, та зовнішнім світом, з іншого, не зникає і є вельми суттєвою для науки як такої. Пошуку місця для теорії в цій проблемі, починаючи від примітивного аналізу і закінчуючи новітніми складними фізичними конструкціями, на кшталт теорії струн48, також не уникнути. Справді, аналіз навіть найпростіших результатів спостережень і дослідів (зображень різного штибу: рисунків, креслень, діаграм, фотографій, мікрофотографій, рентгенограм, оптичних спектрів) поза сумнівом вимагає не лише суб’єктивного внеску спостерігача і дослідника, а й супутньої теоретичної інтерпретації. Скажімо, для оптичних спектрів кожна лінія чи смуга відповідає певним електронним, коливальним, обертовим збудженням атомів, молекул або конденсованих систем49. Без відповідного ототожнення, попри свій насправді наукоподібний вигляд, спектрограми залишаться абстрактними картинками, своєрідними зразками карго-культу.Аналіз співвідношення між об’єктивним і суб’єктивним при інтерпретації результатів наукових досліджень викладено у важливій і змістовній монографії50 американських істориків і філософів науки Лорейн Дастон й Пітера Галісона. Там само йдеться про не менш важливі супутні речі. Спираючись на наведені там відомості, обговоримо об’єктивність наукових досліджень, щоб захистити науку від постмодернізму, який зводить цю об’єктивність нанівець своєю улюбленою тезою «яка різниця?»51.
Головна умова, якої має дотримуватися будь-який дослідник, приступаючи до експерименту, це неупередженість.
Якщо він очікує певного результату, про неминучість якого свідчать усі його теоретичні міркування, і якщо цей результат не збігається з очікуваннями, то тим гірше для очікувань, а не для результату. З цього приводу Дастон і Галісон наводять приклад упередженого бачення англійським експериментатором Артуром Вортингтоном, який спостерігав сплески води, спричинені падінням крапель на поверхню, а потім записував по пам’яті, яку картинку відбивала сітківка його очей. Оскільки він передбачав, що сплески мають бути симетричними, то саме такі рисунки й містилися в його статтях, які він друкував у поважних британських журналах. Несиметричними картинками він підсвідомо нехтував. Так тривало 20 років (із 1875 по 1895 роки). А потім Вортингтон став фіксувати форму сплесків не оком, а фотоапаратом зі спалахом. Тоді він побачив, що помилявся, бо форма сплесків бувала й симетричною, і несиметричною. Автор чесно зізнався в помилці й запропонував читачам забути про раніше опубліковані неправильні (краще сказати, неповні) дані і користуватися його правильними «об’єктивними» даними, отриманими з допомогою незаангажованого приладу52.Які філософські висновки (є ще суто фізичні висновки, які зараз не обговорюватимемо) маємо зробити з цієї історії? По-перше, вона підтверджує наше застереження щодо небезпеки упередженості. По-друге, показує, що для дотримання об’єктивності досліджень потрібно залучати складні, ефективні, хоча й позбавлені розумових здібностей прилади. Другий висновок не є таким тривіальним, оскільки використання сучасної могутньої комп’ютерної техніки уможливлює свідомі або несвідомі маніпуляції з даними спостережень53. Це й не дивно, оскільки Вортингтон працював із фотокамерою, а нинішні експериментатори працюють із комп’ютером-посередником, який фіксує дані різних приладів, у тому числі й фотоапаратів та знімальних камер з великою частотою зміни кадрів54. Тому для максимізації об’єктивності найкращим виходом є суб’єктивний контроль над об’єктивними приладами, бездоганна наукова доброчесність та належне розуміння межі між теоретичною інтерпретацією побаченого (дослідженого, виміряного) й самим побаченим (дослідженим, виміряним).
Чи є фотографії сплесків, отримані камерою, абсолютно об’єктивними щодо опису гідродинамічних явищ, які Вортингтон мав намір вивчати? З точки зору відсутності фальсифікації з боку дослідника — так.
Але згадаймо, що й попередні «симетри- зовані» дані, записані по пам’яті, теж не були сфальсифікованими. Але ж вони суттєво відрізняються від даних нової серії спостережень. Так що справа не в фальсифікації, а в об’єктивному існуванні суб’єктивного компонента досліджень. У даному випадку це і ракурс (у первісному значенні цього терміна як перспективи зображення), і роздільна здатність зерна фотопластинки (фотоплівки), і характер спектра випромінювання лампи-спалаху, і особливості поліграфічного друку світлин. Коротко кажучи, те, що ми з вами бачимо в надрукованих статтях Вортингтона, не є бажаною об’єктивною істиною, а сумішшю рис досліджуваного явища та використаних для дослідження засобів.Проте ми ще нічого не говорили про теоретичне підґрунтя обговорюваних експериментів. Адже Вортингтон спирався на отримані задовго до нього відомості про розсіяння світла видимого діапазону макроскопічними об’єктами55. А якби він узяв джерело ультрафіолетового випромінювання? Тоді ми нічого б не побачили неозброєним оком, і треба було б додатково застосувати прилади, які або перетворили б картинку, «намальовану» краплинами в ультрафіолеті, на картинку у видимому діапазоні, або створили якусь таблицю даних, що вимагало б додаткової, певною мірою суб’єктивної інтерпретації. А якби він узяв джерело рентгенівських променів, то дифракційна картина розсіяння56 водною поверхнею та краплями нічого спільного не мала б з оптичною картинкою, яку ми маємо приємність і досі спостерігати на пожовклому папері статей, що вийшли з друкарні Британського Королівського товариства, або на екрані комп’ютера, де відображено скановані сторінки цих статей. До речі, якраз на них ми й дивилися, коли писали ці рядки. Так що вибір хвиль оптичного діапазону британським академіком Вортингтоном, а отже, й результати його досліджень містили елементи фізичної теорії, хоча й в опосередкованому вигляді.
Якщо слідом за Дастоном і Галісоном зануритися в історію європейського природознавства, то побачимо численні спроби «виправляти» природу на свій копил.
Зокрема, це стосується фундатора біологічної таксономії шведського біолога Карла Ліннея51. Він, як і багато його послідовників, створював атласи (колекції зображень рослин, тварин, тваринних і рослинних тканин тощо), долучаючи туди свої думки, уподобання та переконання, певний того, що така «обробка» сирого матеріалу лише наближає його до істинної відповідності Матінки-Природи (їгиЛ-їо-паіиге)58.Від- тоді погляди на об’єктивність вивчення природи та філософські шляхи матеріалістичної (сказати б стихійно або підсвідомо матеріалістичної) більшості природознавців і філософськи налаштованих ідеалістів (серед яких теж були видатні вчені, наприклад, великий математик Анрі Пуанкаре59) розійшлися. Перші щосили намагалися зменшити суб’єктивність у науці, другі ж у розпачі вирішили розглядати тільки відношення між елементами теорій (структурну об’єктивність), залишаючи матеріальність елементів Всесвіту за дужками. Таким чином, теорія зводилася сама до себе, врешті, до думок своїх творців, а не відображала фізичну реальність. Ми неухильно стоїмо на матеріалістичній точці зору, тому якщо серед читачів є такі, які вважають фізику наукою про абстрактні структури, подібну до математики, але не тотожну їй, то їм варто звернутися до інших джерел, яких хоч греблю гати, але рекламувати яких ми не збираємось.1.14.