ЗАВОЙОВАНА НАУКОЮ ТЕРИТОРІЯ ТА ПЕРЕДНІЙ КРАЙ ДОСЛІДЖЕНЬ

У світовій літературі наявна величезна кількість праць, які на­магаються дати відповідь на запитання, що таке знання взагалі, як його створюють і які його види й форми існують. На цьому тлі майже не помітні дослідження, в центрі яких поставлені ана­логічні питання щодо наукового знання.

Настав час, коли, відповідаючи на ці запитання, маємо брати за вихідний «емпіричний» матеріал не уявлення видатних персон про буденне знання, а наукові теорії, розроблені світовою науко­вою спільнотою (тобто створені «мертвими білими чоловіками» — dead white males, яких люто ненавидить ліва академічна верхівка західних соціально-гуманітарних наук та яких дуже цінуємо ми)³⁸. Існує принципова різниця між буденним знанням про світ, адек­ватність якого допомагала людині виграти міжвидову боротьбу з іншими тваринами за виживання, та науковим знанням про світ. Намагання відповісти на поставлені запитання на підставі донау­кових уявлень або буденного знання про світ, суспільство й люди­ну нічим не кращі за спроби побудувати літак і пояснити можли­вість його руху в повітрі, спираючись на давньогрецькі натурфіло­софські ідеї. Як відомо, стародавні греки постулювали складеність почуттєвих речей із чотирьох фізичних стихій та притаманність кожній із них прагнення дістатися до її призначеного природою місця. Якщо уявляти світ у такий спосіб, то пояснити рух у пові­трі тіла, важчого за повітря, з крилами, не схожими за будовою та діями на крила птахів і рукокрилих ссавців, можливо було лише завдяки припущенню про втручання надприродних сил.

Поставивши перед собою зазначене вище завдання, зосеред­жуємося на аналізі обґрунтованих та практично чинних теорій, у корисності (сполученої з відносною істинністю) яких при за­стосуванні до їх предметних галузей зараз немає підстав сумні­ватися. В юриспруденції давно визнано, що абсолютних доказів щодо здійснення більшості злочинів, як правило, не існує. Тому в більшості випадків судове рішення приймають на підставі до­ведення за відсутністю обґрунтованих сумнівів (beyond reasonable doubt).

Варто підкреслити, що оцінка наукових досягнень має похо­дити від колег, які розуміють предмет досліджень, хоча й вони, певна річ, можуть помилятися. Суспільство як сукупність грома­дян із різною освітою та світосприйняттям при оцінці науковців та наукової сфери взагалі можуть покладатися лише на зовніш­ні ознаки успіху чи неуспіху³⁹. Наприклад, в Україні можновладці різних каденцій та різного політичного забарвлення вперто, мов віслюки, повторюють мантру про те, що «спочатку Нобелівські премії, а потім належне фінансування». Це все одно, що вимагати від авторів нової моделі автомобілів спочатку побудувати її десь в орендованому гаражі, як-то кажуть у залізі, а лише потім фінан­сувати автозавод.

Але в зв’язку з вимаганням Нобелівської премії людьми, які математичну задачу для третього класу не здатні розв’язати, вини­кає філософське питання: «А що є первинним, премія (або інша оцінка результатів) чи самі результати?» І чи володар заслуженої премії після її отримання створюватиме шедевр за шедевром?

Розглянемо цікавий історичний приклад, пов’язаний з вели­ким ученим Айнштайном. Після підтвердження астрономами⁴⁰ пе­редбачень його загальної теорії відносності щодо відхилення світ­ла під дією сили тяжіння він здобув всесвітню славу. Тому кож­на його, на жаль невдала, спроба побудувати єдину теорію поля спричиняла галас у пресі й сенсаційні заголовки статей⁴¹.

Проте діалектика ситуації полягала в тому, що позірні невдачі Айнштайна згодом спонукали інших теоретиків із залученням зо­всім інших міркувань і математичного апарату створити так звану стандартну модель фізики елементарних частинок⁴³. Гравітаційну взаємодію наразі доєднати до електромагнітної, слабкої та силь­ної не вдалося, але започаткована Айнштайном програма надихає нові й нові ґенерації теоретиків. Так що насправді його «хибні» праці в підсумку виявилися плідними. Цікаво, що ці наукові події супроводжувалися заявами в ЗМІ про сенсаційні досягнення, які швидко зникали зі шпальт та вмить змінювалися іншими сенса­ціями для задоволення цікавості пересічних громадян. Філософи ж науки отримали певний урок непередбачуваності. Йдеться про майбутні напрями і досягнення наукових досліджень, а отже, ви­магає від науковців належної скромності при формулюванні сво­їх тверджень, тієї скромності, яка притаманна великим дослідни­кам природи⁴⁴.

Вказане нами протиріччя між величною будівлею наукового знання та примітивним сприйняттям наукових досягнень навіть у розвинених країнах спонукає нас поставити запитання руба: «А чи потрібна плебсу наука як така, чи він хоче мати від неї лише переваги вільного, здорового заможного життя, а саму науку по­слати подалі?». Виявляється, що другий варіант багато філосо­фів та соціологів вважають цілком прийнятним, принаймні для так званих «тубільців» (indigenous people), тобто для представників тих народів, які впродовж віків ще не встигли докластися до нау­ки⁴⁵. Якщо розлогіше, то, згідно з процитованими вище авторами, які позиціонують себе захисниками та провідниками цих народів, скажімо, зулусів або маорі⁴⁶, тим «тубільцям» теоретичне знання взагалі й дихотомія «об’єктивне-суб’єктивне» зокрема неприта­манні й нецікаві. Оскільки нам, європейцям, прогресивними му- драгелями «дозволено» цією дихотомією цікавитися, то спробує­мо це зробити.

1.13.