Спроба подолання дилеми: емпіризм-раціоналізм у вченні І.Канта та подальші розробки ідеї раціональності Г.В.Ф.Гегелем.
Свою наукову діяльність Імануїл Кант (1724-1804) розпочав із природничих праць: як доцент Кенігсбергського університету він викладав математику, фізику, фізичну географію. Найбільший вплив на його погляди справило математичне природознавство, з яким повинна рахуватися філософія, і, саме з нього, особливо з праць І.Ньютона - Кант виводив своє поняття науки.
До Канта джерела пізнання оцінювались з двох точок зору: раціоналізму та емпіризму. Обидві були однобічними: раціоналізм цінував розум, але не цінував відчуття, емпіризм, навпаки, цінував відчуття, але не цінував розум. Кант оцінив позитивно обидва джерела: він був переконаний, що кожне з них є необхідним для пізнання. Для того щоб пізнати об’єкт, потрібно спочатку увійти в контакт з ним, а це можливо лише за допомогою відчуттів, і, по-друге, об’єкт потрібно зрозуміти, що можливо зробити лише за допомогою розуму. Таким було вчення Канта про «два стовбури пізнання», яке здійснило великий синтез раціоналізму та емпіризму. В кожному предметному пізнанні зустрічаються два чинники й обидва є рівноправними, оскільки обидва є однаково необхідні. Всупереч епістемологічному монізму як емпіристів, так і раціоналістів, Кант стояв на позиції, згідно якої пізнання відбувається в двох інстанціях.
Сенс вчення Канта був такий: насправді ми не можемо вийти поза наші уявлення і порівняти їх з речами, натомість маємо два види уявлень: чуттєві та раціональні, споглядання та поняття, які можемо порівнювати; вони взаємно контролюються і завдяки цьому контролю забезпечують гарантію істини.
Основами мислення займається логіка. Кант поставив перед собою завдання опрацювати той розділ логіки, який займається апріорним мисленням, він назвав його «трансцендентальною логікою». Окрім цього, він почав розробляти паралельну науку про апріорні чинники чуттєвого пізнання, яку назвав «трансцендентальною естетикою».
Це були два головні розділи кантівської «Критики чистого розуму»: трансцендентальна логіка і трансцендентальна естетика.Але мислення має дві різні функції: здатність утворювати поняття на підставі даного матеріалу, а також здатність робити висновки, які виходять поза матеріал досвіду в царину абсолютного буття. Першу здатність Кант назвав «розсудком», а другу - «розумом» (у вузькому значенні слова). Звідси й два розділи трансцендентальної логіки: теорія розсудку, тобто трансцендентальна аналітика, та теорія розуму, тобто трансцендентальна діалектика.
Схематично це можна зобразити так:
Таким чином, критика інтелекту має три розділи: естетику, аналітику та діалектику, тобто теорію чуттєвості, розсудку та розуму. Щоправда, аналітика та діалектика утворюють частину тієї ж самої логіки, однак зв’язок аналітики з естетикою є міцнішим, ніж з діалектикою. Сукупно вони утворюють теорію науки, обґрунтування точного математичного та природничого знання, тоді як діалектика утворює теорію метафізики, тобто критику гаданого знання.
В історії філософії найбільш глибоке вчення про науку, про науково- теоретичне знання розроблено Георгом Гегелем (1770-1831), який, приймаючи деякі базові ідеї Канта про природу науки, принципово по - новому трактував її сутність. Якщо Кант, виходячи з аналізу специфіки евклідової геометрії та ньютонівської фізики, намагався виявити особливість і своєрідність науки на відміну від філософії (метафізики), то Гегель прагнув зрозуміти і осмислити філософію і науку в контексті такої об'єктивної духовної дійсності, яка саморозвивається і сама себе пізнає. Іншими словами, він відійшов від емпіричного та безпосереднього виявлення наявності ознак науки, а намагався теоретично осмислити феномен науки, тобто розглянути її в складі більш широкого цілого. Дійсно, при всьому ідеалізмі гегелівської філософії такий підхід в цілому був продуктивним. Хоча Гегель і не розумів предметну діяльність як справжню субстанціальну діяльність, а тому сприймав як субстанціальну лише духовну діяльність, розвиток свідомості, самосвідомості і духу.
На відміну від Канта, Гегель не протиставляє науку і філософію. На його думку, як природознавство, так і філософія можуть виступати в формі науки, науково-теоретичного пізнання. Пізнавальний процес не є відношення абстрактного індивіда до об'єкта (природи), а є історичний рух, самопізнання духом самого себе, коли він систематично себе виставляє в якості об'єкта, знімає його і знову формує, поки не досягає тотожності буття і мислення, поняття і предмета. З цієї причини весь пізнавальний процес виступає як ряд формоутворень свідомості, самосвідомості, духу. Внутрішнім стрижнем цього абсолютного руху є тотожність протилежностей (протиріччя).У цьому процесі саморуху, самопізнання духом самого себе, займають свої особливі місця наука і філософія як форми духовного самопізнання. Оскільки Гегель розглядає розсудок і розум як ступені пізнання, остільки наука і філософія також трактуються ним як різні ступені духовно- теоретичної діяльності. Та обставина, що природознавство пов'язане з розсудком, філософія - з розумом, ні в якій мірі не говорить про їх різницю. Насправді, вони є лише ступенями в історичному розвитку самосвідомості духу.
Наука, на думку Гегеля, обмежена і суб'єктивна, бо вона виступає кінцевою формою осягнення абсолюту. Через те що природознавство пов'язане з розсудком, воно не здатне осягнути цілісність, конкретність, суперечливість предмета. Тому воно охоплює тільки деякий зріз, кінцевий аспект втілення духу і з цієї причини не здатне пізнати живої, такої що саморозвивається, цілісності.
Для Гегеля природа та дух були двома формами буття. Первісною формою буття є поняття, і власне воно є вихідним пунктом розвитку. Антитезою буття є природа, яка також є ідеєю, але такою, що відокремилась від мислення і тому здається зовнішньою у відношенні до нього. Синтезом ідеї та природи є дух. Цим трьом формам буття відповідають три частини філософії: логіка, філософія природи та філософія духу.
У логіці за допомогою діалектичних тріад Гегель апріорно виводив категорії мислення, а в філософії природи - форми реального буття.
У філософії духу, також тріадично, він виводив спочатку форми суб ’активного духу, потім форми антитези - об’єктивного духу, і нарешті їх синтез - абсолютний дух. Право, держава, мораль є головними формами об’єктивного духу, абсолютний же дух проявляється в мистецтві, релігії та філософії.Гегель вважав, що його філософія є в найвищій мірі науковою філософією, «наукою наук». Її науковість, на його думку, полягає не лише в систематичності, але також в послідовному застосуванні наукового методу. На відміну від дедуктивного методу Декарта і індуктивного методу Бекона, за Гегелем, істинним методом пізнання є діалектика: сходження від абстрактного до конкретного, збіг історичного і логічного, протиріччя як універсальний принцип пізнання і т. д.
Зіставивши філософське пізнання природи з дослідженням емпіричного природознавства, мислитель підкреслював продуктивність її філософського пізнання. Згідно гегелівського розуміння, природа досліджується різними науками, які вивчають різні сили природи, але не осягають цілісності, сутності останньої. Тому справжній зміст природи осягається лише філософією, яка розглядає природу як ланку в контексті історичного розвитку духу.
Неоціненний вклад Гегеля в науку полягав у тому, що володіючи величезним «історичним чуттям», він вперше представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу, тобто в безперервному русі, зміні, перетворенні та розвитку, і зробив спробу розкрити внутрішній зв'язок, закони цього руху та розвитку. А це, як відомо, - найважливіше завдання науки. У кожній з розглянутих в його філософії сфер дійсності - від чисто логічних категорій до категоріальної діалектики соціального життя - він намагався знайти і вказати лінію розвитку, що проходить через них, хоча схематизму і штучних побудов при цьому уникнути не вдалося. Гегель дав аналіз законів, категорій і принципів діалектики, обгрунтував положення про єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, створив першу в історії філософії розгорнуту систему діалектичної логіки. Він виявив у всій повноті (наскільки це можна було з позицій ідеалізму) роль і значення діалектичного методу в пізнанні, розкритикував метафізичний метод мислення у всіх його різновидах.
Якщо Кант в формі трансцендентальної логіки представив лише «неясний обрис» діалектичної логіки, то Гегель цілком ясно виклав зміст останньої як цілісну систему категорій (логіку розуму). При цьому він анітрохи не принижував роль і значення формальної (розсудкової) логіки в пізнанні. Діалектика - основа, істинний центр всієї проблематики у Гегеля. І хоча діалектика у нього піддана містифікації, це не завадило йому першому дати всеосяжне і свідоме зображення її загальних форм руху, як вищих принципів розумного мислення.