Становлення предмета класичної еколопї

Термін "екологія" (від грец. ойкос - дім та логос - слово, думка, ро­зум, закон). Появу екології як самостійної науки пов'язують з ім’ям видатного німецького біолога Е.

Отже, класична екологія - це природнича наука. Спочатку її нази­вали біоекологією, а із часом домінуючим став термін "екологія" за­мість "біоекологія".

Відомий сучасний еколог Ю. Одум вважає, що екологія сформува­лась до 1890 р., а надзвичайного розквіту набула в 60-ті рр. XX ст. За цей період структура екології ускладнилась на підставі диференціації та інтеграції наукового знання.

Загальна тенденція розвитку екології подібно до інших природни­чих наук виявлялася у визначенні специфіки об'єкта та його склад­ному структуруванні, у якому реалізувався принцип ієрархічності структур біоти й екологічних чинників. Водночас формувалась систе­ма методів якісного та кількісного аналізу екосистем.

Так, у другій половині XIX ст. К. Клаус описав фенотипічну зміну рослинності, О. Седтнер розробив еколого-топографічну класифіка­цію, В. Докучаев - генетичне ґрунтознавство, А. Кернер докладно до­слідив структуру (ярусність) ценозів, О. Краснов - історичні причини зміни екосистем тощо. Орієнтація на вивчення внутрішньої структу­ри ценозів і пошук їхніх інваріантних компонентів реалізувалася як у просторовому аспекті (типологія біоти Земної кулі, а також головних її репрезентантів - степів, лісів, пустель), так і в ієрархічному (пізнання підпорядкованості між угрупованнями всередині екосистем).

Перша половина XX ст. - час активного концептуального та мето­дологічного оформлення екології, багатоаспектного емпіричного й те­оретичного розвитку. Слід передусім підкреслити тенденцію набуття екологією рис точної науки. Це досягалося за рахунок широкого ви­користання математичних методів і моделювання. На засадах попу­ляційного стилю мислення, започаткованого ще Ч. Дарвіном, думок, викладених у працях А. Кегле з вивчення природної мінливості фізи­чних параметрів людини, традицій англійської школи біометрії (Ф. Гальтон, К. Пірсон), імовірнісних підходів у генетиці (Г. Мендель), тобто на основі принципів імовірнісно-статистичного аналізу, еколо­гія набула спроможності строгого опису закономірностей і структур­но-системних параметрів об'єктів дослідження. Сформувалась мате­матична екологія, яка, використовуючи імовірнісно-статистичні ме­тоди, розглянула проблеми природного добору та боротьби за існу­вання, конкурентні відносини всередині екосистем, динаміки чисель­ності тощо (А. Лотка, В. Вольтерра, С. Сєверцов, Г. Гаузе та ін.).

Важливою основою для екологічного пізнання було вивчення ди­наміки популяцій тварин, особливо промислових і рідкісних видів. Суттєві коливання, що притаманні виду впродовж життя кількох по­колінь, було названо "хвилями життя" (С. Четвериков, 1916). Теорети­чному обґрунтуванню цих явищ сприяла висунута у 1928 р. Р. Чепменом гіпотеза про біотичний потенціал та опір середовища, а також студії А. Нікольсона (1933) з балансу популяцій тварин, що стверджували наявність автоматичного регулювання густоти насе­лення. На рівні ієрархічної спільноти біосистем питання саморегуляції докладно проаналізував у 1961 р. І. Шмальгаузен. Нарешті, природ­ним був синтез екологічного та еволюційного напрямів у біології, чому особливо сприяли праці Ч. Елтона та С.

Отже, у процесі історичного розвитку під впливом певних пара­дигм наукового пізнання змінювався образ екології як науки. Про­блемне поле екології розширювалося. Предмет екології досить широко визначав Ч. Елтон (1928): це наука про природничу історію, сфера застосування якої є надзвичайно великою - від питань патогенезу клітин та органів, еволюції та адаптації до проблем соціології (теорія народонаселення тощо). Інакше кажучи, з одного боку, виявилась тен­денція зняття суперечності між аут- і синекологією, а з іншого - озна­чилося принципове розширення компетенції екології на всю ієрархічну сукупність екосистем, включаючи й ті, в яких живе людина.

Таким чином, до середини XX ст. в основному сформувалося розу­міння екології як самостійної, прогресуючої галузі біології, а з другої половини XX ст. екологія розвивалась у напрямі перетворення на са­мостійну гілку природознавства. Водночас дослідження відносин лю­дини з довкіллям стає однією із центральних проблем сучасної екології.

У результаті сучасна екологія відображає природу як складну ціліс­ність, пізнання якої потребує як аналітичної, так і синтетичної мето­дології. Наприклад, адекватне уявлення про біосферу як глобальну екосистему неможливо сформувати, не аналізуючи кожен рівень. А зрозуміти суттєві особливості певного її рівня важко, якщо не розкри­ти закони біосфери як цілого.

Отже, пізнання екологічних систем потребує єдності загального, особ­ливого й одиничного. Тобто не лише окремі частини біосфери відобра­жають її природу, а й вона, як цілісність, постає в сутності своїх частин.

Вітчизняна традиція в екології пов'язана з концепцією біосфери. Саме біосфера як складна, диференційована, багаторівнева цілісність і закономірності її структури й функціонування вважаються предме­том екології. Ця традиція закладена В. Вернадським і унаслідується сучасними фахівцями-екологами.

Межі екологічних дослідження сьогодні простягаються від вивчен­ня відносин "організм - середовище" до "людина - природа".

Структура екології ускладнювалась на підставі диференціації та ін­теграції наукового знання. Оскільки рівні організації життя взаємо­пов'язані між собою, їх пізнання потребує взаємодії різних напрямів екології. А на стику між різними науками виникають нові наукові га­лузі, які мають на меті дослідити екологічні виміри існування тих чи інших об'єктів. Так, скажімо, взаємодія екології та фізіології привела до виникнення екологічної фізіології (П. Коржуєв), екології та гістоло­гії - до екологічної гістології (А. Кнорре), а на стику всіх названих на­ук з'явилася екологічна гістофізіологія (Н. Гербільський). Аналогічно сформувалися такі науки, як екологічна хімія, екологічна фізика, еко­логічна біохімія, хімічна екологія тощо.

Практична потреба оцінити можливості екології в житті людини зумовила появу таких напрямів прикладної екології, як інженерна екологія, урбоекологія, сільськогосподарська екологія та ін.

Аксіологічні виміри екологічного знання пов'язані з оцінкою етич­них, зрештою, філософських аспектів екології [18, с. 26]. На цих заса­дах сформувалася "органічна школа" в архітектурі, екологічна етика, які орієнтовані на організацію життя людини та світу за законами краси й добра.

Найвищим рівнем осмислення всіх вимірів сучасної екології є філо­софія екології. Саме в її межах створюється "образ екології", тобто су­часне уявлення про різноманітні виміри й аспекти екологічного пі­знання та екологічної діяльності. Відтворюючи образ екології, філосо­фія екології надає можливість оцінити реальний стан емпіричного й теоретичного її розвитку, проектує напрям можливого чи потрібного розвитку. Образ екології виникає як осмислення теоретичних, прак­тичних і соціокультурних аспектів функціонування науки, що дозво­ляє оцінити глибину пізнання її об'єкта. Тому, створюючи образ еко­логії, філософія екології відіграє важливу пізнавальну й культурно- просвітницьку роль у суспільстві.

3.6.3.