Техніка і політика
Зв’язок політики з технікою є багатоплановим, багатоаспектним та історично мінливим. Карл Мітчем у роботі «Що таке філософія техніки?», яка вже вважається класичним твором, присвятив окрему главу саме цьому питанню і фактично окреслив коло проблем так званої політичної філософії техніки.
Він пише: «Розвиток сучасної технології може бути пов'язаний з певними змінами в розумінні справедливості, чесноти і злочини таким чином, що дослідження цих змін легко може стати справою політичної філософії техніки. Одна з проблем, наприклад, полягає в справедливому або чесному розподілі тих вигод, які дає сучасна технологія....Сьогодні, однак, набагато більше значення мають питання ступеня безпеки, до якої слід прагнути, і справедливого розподілу технічних витрат, або ступеня ризику. Цей перехід від турботи про справедливий розподіл прибутку до турботи про справедливий розподіл витрат, або ступенів ризику, знову піднімає проблему технічного прогресу, яка на початку нашої ери була предметом міркувань, що сприяли початковим змінам в трактуванні справедливості. Сьогодні здається все менш і менш очевидним, що ми розвиваємо технологію заради блага майбутніх поколінь (бесеибеиіз), скоріше, ми робимо це заради вигод, які вона приносить нам сьогодні, і тим самим робимо своїх нащадків заручниками ризику, що таїться в нинішніх технологічних звершеннях» [35]. - Це написано майже 30 років тому. Нажаль, у світі майже нічого не змінилося...Ми не будемо шукати відносини «первинності - вторинності» у тому, що пов’язує техніку і політику: вони обидві є суттєвими і вкрай важливими складовими соціокультурного життя, тим паче, в останні роки поширюється позиція, яка розглядає науку і техніку як основу політичного прогресу. Можна простежити декілька тенденцій, властивих не лише впливу політики на техніку і зворотному впливу техніки на політику, але й саме розвитку цього зв’язку.
По-перше, це продовження термінологічного, понятійного «проникнення» в усвідомлення процесів політичної сфери (і, ширше, усього суспільного життя) понятійна-категоріального апарату технічного знання: політика самоідентифікує себе у поняттях «механізм влади», «важіль влади», «політична технологія» тощо, - і це не є простим запозиченням. Так, поняття «механізм» відображає рух, динамічність процесу, його живе функціонування, цілеспрямований розвиток до запланованого або прогнозованого результату (мети). Раніше (до середини ХХ ст.) воно широко використовувалося в юридичній практиці, але з другої половині ХХ ст. ним охоче користуються філософи, соціологи, політологи, психологи, економісти, управлінці; навіть культурологи вивчають, описують та пояснюють «культурні механізми».
По-друге, починаючи з епохи найдавніших цивілізацій, правителі завжди використовували максимум можливих наявних технічних знарядь та пристроїв, передусім, у своїх арміях. Військова техніка - то є втілення (форма) безпосереднього зв’язку політики і техніки. Прогрес військової техніки, що він спостерігається впродовж всієї історії людства, можна вважати однією з підстав політики як такої (принаймні, «успішної політики»): чия армія сильніше - той правитель (та держава) і має впливовіший статус як на міжнародній арені, так і з точки зору внутрішньополітичної обстановки. Тобто військова техніка може бути інтерпретована як таке технічне підґрунтя влади, яке багато у чому (а інколи й безпосередньо) визначає ступінь її політичної сили/слабкості. Не випадково воєнно-промисловий комплекс (ВПК) будь-якої сучасної країни, яка себе поважає, акумулює найновітніші технічні та науково- технічні досягнення, а також стимулює їхній подальший прогрес шляхом державного інвестування у наукові дослідження, експериментальні розробки, побудову дослідних зразків та т.ін.
По-третє, розвиток продуктивних сил суспільства досягає в ході історичного процесу такого рівня, коли індустрія і техніка (і наука) перестають розвиватися спонтанно та йдуть під свідомий і систематичний політичний контроль держави, - цей закон-тенденція проявляється з об’єктивною необхідністю: лише до індустріальної епохи розвиток індустрії як такої не завжди збігався з інтересами та намірами політичної влади.
Намагання ж влади «звільнити» технічний (і науковий) розвиток від свого контролю й фінансової підтримки призводить, причому, досить швидко, до занепаду і техніко-технологічного аспекту виробництва, і наукових досліджень (бо сучасна наука вже не може обходитися без міцної матеріально-технічної бази - без лабораторного обладнання, без оптичних, вимірювальних та інших приладів, без комп’ютерів та оргтехніки тощо), - і хоча прийнято вважати, що історія не може йти у зворотному напрямку, настає «індустріальний неоліт»: прискореними темпами відбувається деіндустріалізація, але не шляхом постіндустріалізації та інформатизації, а шляхом деградації виробництва, внаслідок чого деградує не лише політика (держава), а й уся економіка, і культура, і суспільство у цілому.Це певним чином пов’язано із тим, що, по-четверте, техніка як спосіб відтворення живої діяльності у сучасному світі значною мірою визначає ідеалостворення, а, отже, і культуру, до системи якої входить і політика (і наука). Специфічне технічне світовідчуття (як технологічний оптимізм або технологічний песимізм) присутнє у світовідчутті не лише «інтелектуалів» та політиків, але й пересічної людини. При цьому треба мати на увазі, що техніка, різні технічні удосконалення (або ж, навпаки, уповільнення технічного прогресу) супроводжуються докорінною зміною якості соціального, в ході чого виникає необхідність зміни лідерів не тільки технічного, але і соціального, і політичного розвитку, який вимагає суттєвої корекції внутрішнього та зовнішнього курсів.
По-п’яте, вітчизняну модель взаємозв'язку політики і техніки (і також науки) можна характеризувати через а) переважну інструментальність цього взаємозв'язку (що можна інтерпретувати як «спадщину» ще радянських індустріалізму та адміністративно - господарської системи управління); б) недостатньо чітку модель розвитку, в якій більшою мірою присутні елементи мобілізаційної моделі, а не інноваційної; в) занадто сильну залежність від традиційно пануючої бюрократії (і також корумпованості влади на усіх рівнях). Тут же треба вказати на обмеженість взаємозв'язку політики, науки і техніки переважно не реальними потребами національної безпеки і підготовки національних кадрів, а - у кращому випадку - деклараціями про них. Хоча сьогодні на порядку денному мали б бути більш масштабні завдання: поєднати розвиток країни з потребами й вимогами техногенної цивілізації та тенденціями становлення цивілізації інформаційної, планетарної. При цьому політичне керівництво недостатньо ясно усвідомлює, що ідеї ліберальної демократії несумісні не тільки з ідеєю соціальної держави (і громадянського суспільства), а й із ідеєю техногенної, в повному розумінні цього слова, цивілізації, в якій науково- технічна діяльність з позиції чинної політики розглядається як метастратегія політичної влади. Влада все якось більше занепокоєна власними інтересами - бажанням свого укріплення, зміцнення, розповсюдження, використовуючи для цього різного роду політтехнології.
3.4.